У книзі продовжено публікацію епістолярної спадщини Івана Мазепи, яка хронологічно обмежена знаковими політичними подіями — виступом Петра Іваненка та початком Великої Північної війни. У листах гетьмана знайшло відображення широке коло проблем життя тогочасної Української держави, насамперед її участь у воєнних конфліктах, котрі велися Росією. Крім того, вони дозволяють значно поглибити знання щодо взаємин Війська Запорозького із країнами, що входили до складу Османської імперії — Кримським ханством, Валахією, Молдовою, Буджацькою Ордою, а також із Річчю Посполитою й залежним від неї правобережним козацтвом. Представлені й різні аспекти внутрішньополітичного, соціального, економічного і культурного життя України, які вирішувалися у взаємодії із російською верхівкою.

Видання призначене для науковців, викладачів, студентів та всіх, хто цікавиться минулим України.

Документ розміщено із люб’язної згоди автора.

Завантажити книгу можна звідси.

Карл Льове – загальновизнаний майстер німецької вокально-інструментальної балади. На цьому полі він створив для голосу з фортепіано велику кількість творів різних типів: історичного, містичного, наукового і навіть гумористичного. У кожному з них умів знайти виразні можливості для музичного втілення різних тем і сюжетів.

Науковий вісник. Випуск 17

На підставі аналізу документів слідчої справи з приводу доносу Генерального судді В.Л.Кочубея на гетьмана І.С.Мазепу та порівняння їх з іншими джерелами ставиться під сумнів автентичність відомих у літературі інтимних послань Івана Мазепи до Мотрі Кочубеївни.

Постать гетьмана Івана Степановича Мазепи оповита леґендами та міфами, які супроводжували його протягом цілого життя. Уже це свідчить про непересічність та особливу харизму, властиву цій людині. Сучасники відзначали тонкий розум, високу освіченість, гарні манери, шарм, який забезпечував І.Мазепі успіх у жінок. Французький дипломат у Варшаві Франціс Бонак у 1707 р. писав: «Як я чув від пані воєводини (Сенявської — О.Д.), гетьман Мазепа, поза іншими своїми прикметами, приваблює легко до себе своїми чарами жінок, як хоче цього»¹.

Протягом століть леґенди про любовні пригоди гетьмана надихали багатьох поетів, композиторів, художників, у тому числі Байрона, Пушкіна, Чайковського, Ліста та ін. Останньою його романтичною пригодою, чи то палким коханням, як це відклалося в літературі, було почуття до власної хрещениці Мотрі, дочки ґенерального писаря, а потім судді, який був поряд із І.Мазепою протягом багатьох років, Василя Леонтієвича Кочубея. Про цей роман стало відомо з доносу В.Кочубея на І.Мазепу 1708 р., де поряд зі свідченнями про зносини гетьмана з польським королем та його наміри вийти з-під протекції московського царя Петра І, були надані й листи чи любовні записки до молодої Мотрі, що могли б компрометувати українського володаря, представляючи його як людину, для якої не існує усталених моральних норм, а, відтак, здатну на будь-які непривабливі вчинки, у тому числі й зраду.

В.Кочубей повідомляв цареві, що гетьман звабив його доньку, яка втекла до нього з дому своїх батьків. Події, як видно з матеріалів справи, мали місце у грудні 1704 р. Донощик писав, що «в день св. Савы прислалъ его М. з Бахмача рибъ свѣжихъ чрезъ Демянка, а за тоею оказіею тотъ Демянко говорилъ Мотронѣ на самотѣ, же усильно Панъ жадаетъ, абы для узреняся къ нему прибыла, а обѣцуетъ 3000 червонныхъ золотихъ». Того ж дня, зазначав далі В.Кочубей, гетьман знову прислав Дем’янка, наказавши йому підмовляти Мотрону за 10 тис. червоних золотих, але вона відмовилася. Тоді «тотъ хлопецъ словомъ Пана своего [просив], щобъ часть волосовъ своихъ урѣзала и послала Пану на жаданье его»². За свідченням В.Кочубея, на день св. Миколая гетьман знову прислав того ж таки Дем’янка, наказавши, щоб його дочка зустрілася з ним там, де «дирка в огорода межи частоколомъ, противъ двора полковницкого, есть проломана, до которой дирки абы конечне вечеромъ пришла для якогось розговору»³.

В.Кочубей зазначав також що І.Мазепа зваблював його дочку «рукокописанными грамотками … посылая ей дары различныя, яко единой отъ наложницъ», але Мотря не відповідала взаємністю. Тоді він, як пише В.Кочубей, «преклонися ко обаянію и чародѣянію и сотвори дѣйствомъ и обаяніемь, еже дщери моей возбѣситися и бігати, на отца и матерь плевати»⁴. Імовірно для цього гетьман «бравъ сорочку еи з тѣла з потомъ килко разъ до себе. Бравъ и намисто з шіи килко разъ, а для чого, тое его праведная совисть знаетъ»⁵. Отже, почуття своєї молодої дочки до набагато старшого І.Мазепи, якому на той час було близько 65 років, до того ж, її хрещеного батька, В.Кочубей намагався представити як зваблення за допомогою чар (за народними повір’ями, для цього використовувалися волосся та речі, які носить людина), а також різних подарунків. Якщо все це насправді мало місце, то подібний фетишизм був свідченням глибокого інтимного потягу немолодого гетьмана до юної Кочубеївни. Генеральний суддя у своєму доносі наголошував, що гетьман домагався у подружжя Кочубеїв віддати за нього Мотрю, «прельщая, устрашая, смертію прещаше», але дати свою згоду вони не могли, оскільки, як писав В.Кочубей, тоді він постав би як «законопреступный отецъ и маловерный христіанинъ».

Події, імовірно, розвивалися бурхливо. Мотря таки втекла з батьківського дому до гетьмана, як це видно з доносу В.Кочубея, який розпачливо подавав цю подію як таємне викрадення: «…в колоколъ ударяя, да всякъ видит бѣдство мое. Лутче было бы ему смерти мя предати, нежели славу мою въ студъ несказанъ претворити!»⁶. Можливо, гетьман таки мав намір одружитися з набагато молодшою Мотрею, але на заваді стала церковна норма, за якою хрещений батько не міг одружитися зі своєю хрещеницею. У «Требнику» Петра Могили ця заборона трактується так: «Болшее есть духовное, нежели плотское съродство, сего ради никтоже может пояти себЄ в жену сію юже от святаго крещенїя вѣпрїять, ниже матеръ ея или дщеръ, ниже синъ его»⁷. І переступити через цю заборону Кочубеї не могли, щоб не «прославитися», ніби вони свою доньку, як писав батько, продали. Сам же гетьман, на думку дослідників, шукав можливості подолати цю перешкоду, і мав намір просити в архієреїв та грецьких патріархів дозволу на одруження⁸. Імовірно, гетьман пережив глибокий конфлікт між почуттям і честю, та, обравши честь, таки відправив Мотрю назад до батьків.

Любовні послання гетьмана до своєї коханої («листи») знаходилися у слідчій справі В.Кочубея та І.Іскри, що зберігалася в архіві Колеґії іноземних справ. У літературі побутує усталений погляд щодо автентичності цих любовних записок. Уперше їх у примітках до своєї праці опублікував Д.Бантиш-Каменський⁹, пізніше — О.Бодянський¹⁰ у складі слідчої справи, пов’язаної з доносом В.Кочубея. У публікації Д.Бантиша-Каменського наведено приписку графа Ґоловкіна на слідчій справі: «Разбирая взятые у Кочубея письма, нашли мы между прочими нѣкоторыя письма и цидулы вашего ль сіятельства (мається на увазі І. Мазепа О. Д.) рукою, или чьею иною писанные к дочери его Кочубеевой (підкреслення О. Д.), которыя подлинныя, не переписывая и никому оных не показывая к вашему сіятельству, за печатью при сем посылаемъ»¹¹. Як бачимо, граф Ґоловкін зазначав, що не знає, писані ці листи Мазепою, чи чиєю іншою рукою, і запевняв, що вони не переписувалися й нікому не показувалися, тоді звідки взялися копії, які фіґурують в опублікованій слідчій справі? Ледве чи допоможе тут арґумент відомого письменника й дослідника В.Шевчука, який вважає, що в даному разі граф просто злукавив, а листи є автентичними пам’ятками¹². У контексті даної приписки слово «подлинныя» не означає автентичні, а ті, що були у слідчій справі.

Листи чи записки, адресовані Мотрі, можна розглядати як пам’ятки інтимного епістолярного жанру, аналогів яким немає у відповідній спадщині XVIII ст., що збереглася й відома на сьогодні, тобто типологічно їх порівняти ні з чим. Обставини оприлюднення, зміст і структура, а також майже повна відсутність власне приватного листування гетьмана Івана Мазепи можуть викликати деякий сумнів в їх автентичності. Збереглося подружнє листування, коли листи написані за усталеною формою звернення та підпису, вони передають почуття щирості, вдячності, вірності «найлюбезнейших сожителей и преданнейших друзей», як часто підписували чоловіки та жінки свої послання. Подібно зверталися й члени подружжя один до одного, або ж, як, наприклад, відомий діяч Григорій Полетика розпочинав свої листи до дружини: «Матушка, душа моя Елена Ивановна». Із відомого на сьогодні подружнього листування лише молода дружина Петра Савича Анастасія Ханенко (дочка ґенерального хорунжого М.Ханенка) звернулася в листі до свого чоловіка (1753 р.) не за усталеною, а узвичаєною в побуті народною формою: «Петрусенку, серце»¹³.

Безперечно, приватні листи не призначалися для чужого ока, та все ж, імовірно, виявляти свої інтимні почуття в листах не було прийнято, тим більше, що писалися вони не завжди власноруч, особливо від жінок. Досить часто від імені адресанта листи писали домашні писарі, управителі або ж діти. Лише наприкінці XVIII ст. глибоко інтимні почуття простежуються, наприклад, у листах В.Капніста або І.Лашкевича до власних дружин. Зокрема, останній лист до своєї Анастасії розпочав словами: «Любезнѣйшій и вѣрнѣйшій другъ мой, душа жизни моей Настенька!», а завершив так: «Прощай, ангелъ мой, цѣлую тебя поминутно, мысленно, твой навѣк вѣрнѣйшій мужъ и преданнѣйшій другъ»¹⁴.

Із 12 любовних послань до Мотрі, які перебували у слідчій справі, лише двічі має місце звернення до коханої на ім’я: «Моя сердечне коханая, наймилѣшая, найлюбезнѣйшая Мотроненько», «Моя сердечне коханая Мотренько». Решта листів розпочинаються зверненнями «Мое серденко», «Мое сердечне коханая», «Мое серце коханое», зміст деяких із них можна трактувати як безособовий. Наприклад, перший лист: «Мое серденко, мой квѣте рожаной! Сердечне на тое болѣю, що надалеко одъ мене ѣдешъ, а я не могу очицъ твоихъ и личка бѣленкого видѣти; черезъ сее писмечко кланяюся и всь члонки цѣлую любезно»¹⁵.

Тобто, вони не передають жодних особистісних рис ані автора, ані адресата. У кількох із них трактуються дії гетьмана та Мотрі, які, судячи за матеріалами доносу, мали місце. Так, учинок гетьмана, коли він відіслав Мотрю до батьків, пояснюється тим, що якби він її залишив у себе, то «твои родичи по всѣмъ свѣтѣ розголосили, же взявъ у нас дочку у ночѣ кгвалтомъ и держить у себе мѣсто подложницѣ. Другая причина, же державши В.М.* у себе, я бымь не моглѣ жадною

* В.М. — очевидно, «ваша милість» чи «ваша мосць» (див.: Геращенко О. Любовні листи Івана Мазепи до Мотрі Кочубеївни. До вивчення епістолярної стилістики початку мѣрою витримати, да и В.М. такъ же: мусили бисмо изъ собою жити такъ, якъ малженство кажетъ, а потомъ пришло бы неблагословеніе од церкви и клятва, жебы нам съ собою не жити»¹⁶. В іншому листі міститься запевнення, що «еще нікого на свѣтѣ не любивъ такъ. Мое бъ тое щастѣе и радость, щобъ нехай ѣхала, да жила у мене; тилко жъ я уваживъ, якій конецъ с того можетъ бути, а звлаща при такой злости и заедлости твоихъ родичовъ»¹⁷.

Судячи з цих любовних записок Мотрю вдома батьки сварили, особливо мати, яка її навіть била, забороняючи і думати про гетьмана. «Чи вже перестали В.М. мучити и катовати», — ідеться в одному посланні. Або в іншому: «Коли они, проклятіи твои, тебе цураются, иди въ монастиръ, а я знатиму, що на той час з В.М. чиныти»¹⁸. В листах є клятва своїй обраниці, що «поки живъ буду, тебе сердечне любити и зичиты всего добра не перестану, и повторе пишу, не перестану, на злость моимъ и твоимъ ворогамъ».

Ідучи за змістом послань можна побачити, що почуття Мотрі швидко минули: «Вижу, же В.М. во всемъ одмѣнилася своею любовію прежнію ку минѣ. Якь собѣ знаешъ, воля твоя, чини, що хочешь!Будешъ на потумъ того жаловати»¹⁹. Наводилися слова Мотрі, що коли вона виходила «з покою мурованого од мене, коли далемъ тобѣ перстень діяментовій, над которій найлѣпшого, найдорогшаго у себе не маю», то запевняла його, же «хочь сякъ, хочь такъ будеть, а любовъ межи нами не одмѣнится»²⁰. В іншому листі нагадувалася обіцянка дівчини: «Спомни тилко на свои слова, спомни на свою присягу, спомни на свои рученки, которіе минѣ не поеднократъ давала, же мене, хочь будешь за мною, хочь не будешъ, до смерти любити обѣцала»²¹. Такий перебіг подій був вигідний для Кочубеїв, адже пояснював захоплення їхньої дочки старим гетьманом лише під впливом чар. З останнім листом для Мотрі надсилався гостинець: «Книжечку й обручик діяментовій, прошу тое завдячне приняти, а мене в любовѣ своей неотмѣнно ховати»²².

Ці записки чи листи написані з використанням образів, що мають місце у народній пісенній творчості. Як зазначає О.Геращенко, «Мазепою вживаються класичні для народних пісень епітети:» личка бѣленкого…, рученку беленкую… , краснимь личкомъ…»; зменшено-пестливі форми: очицъ… , Мотроненько… , Мотренько… ; повтори синонімів: «любити й сердечне кохати; метафори»²³. Наприклад, образ «і взяв дівоньку за білую ручку»²⁴ присутній в одній з найдавніших пісень, що дійшла до нашого часу «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш». У записках до Мотрі ці образи повторюються, переходять з одного послання в інше, тобто автор користується певним кліше, запозиченим з народної пісенної творчості.

Досліджуючи стиль цих листів, О.Геращенко зазначає, що в них поєднуються елементи книжної та народно-розмовної мов, відчутний також вплив польської: «Усе це наявне і в інших епістолярних пам’ятках першої половини XVIII ст., але в Мазепиних листах відчувається ще й аромат українських пісень про кохання, що наближає їх до жанру авторської любовної лірики XVI-XVIII ст.»²⁵. Дослідниця, зіставляючи зразки польського інтимного епістолярного жанру, зокрема листи короля Яна ІІІ Собеського до дружини Марії-Казимири, пояснює наявність у листах до Мотрі Кочубеївни характерних польських запозичень «швидше схожістю образно-поетичних систем фольклору поляків та українців, ніж безпосереднім впливом польської епістолярної стилістики»²⁶.

Про польські впливи, зокрема мовні, ідеться і в дослідженні В.Московича, який також відзначає, що листи написано з використанням українського фольклору, а також образів, характерних для польської епістолярної спадщини, з якою І.Мазепа міг ознайомитися, перебуваючи при дворі польського короля. XVIII ст. // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія. — Т.3. X., 1994. — С.129). Дослідник уважає листи автентичною пам’яткою, особливий стиль яких не можна імітувати²⁷.

В.Шевчук розклав їх на віршові рядки й стверджує, що дані листи — це «класично витриманий так званий архаїчний вірш, культивований ще в найдавнішому українському епосі (про Котигорошка, наприклад) та в тих билинних текстах, що збереглися в українській традиції»²⁸. Відтак ці листи, поряд з іншими, є пам’яткою літературної творчості гетьмана І.Мазепи, якого також традиційно вважають автором дум «Горе тій чаєчці» і «Всѣ покою щиро пригнуть», де бринить мотив єднання й спільної протидії ворогам, боротьби за «вольності». Остання представлена В.Кочубеєм як свідчення намірів Мазепи вийти з-під протекції московського царя й фіґурує у слідчій справі. Іван Мазепа вважається й автором нещодавно опублікованого вірша «Старик с телом беседует». На рукописі зазначено, що це «скоропись XVIII в. Переписана в 1710 г. при разборе бумаг Батуринского архива и переведена на русский язык с польского в Посольськом приказе М.Белецким»²⁹. Вірш написано з використанням барочних антитез, протиставлення душі тілу, прагнення тіла бути молодим тоді, коли вже пора думати про душу. Як уважає відома дослідниця Т.Таїрова-Яковлева, цей вірш «дає уявлення про ті почуття, що їх він переживав через роман із Мотрею»³⁰.

Усі ці твори, що так чи інакше можуть бути пов’язані з іменем І.Мазепи, різняться як за жанром, стилістикою, так і за мовними особливостями. Листи чи послання до Мотрі займають серед них окреме місце та найбільш відповідають усталеному у художній літературі образові гетьмана як палкого коханця. Та все ж наявні джерела однозначно не підтверджують авторство І.Мазепи. По-перше, відсутні ориґінали (якщо вони насправді були). По-друге, обставини оприлюднення також викликають сумніви щодо автентичності цих пам’яток. Роман між гетьманом і Мотрею мав місце взимку 1704-1705 рр., і виходить, що листи, які компрометували їхню дочку, Кочубеї продовжували зберігати до 1708 р., навіть після того, як віддали її у 1707 р. заміж за сина Василя Чуйкевича — Семена. В.Кочубей писав у своєму доносі, що 17 травня 1707 р. він звернувся до гетьмана з проханням дозволити сватання, «зобрать людей на хлѣбъ и на солъ», але гетьман не радив йому віддавати дочку заміж, казав, що «якъ будемъ зъ ляхами въ едности, тогда знайдется твоей дочкѣ женихъ з тоей стороны лядское знатній якій шляхтичъ, который твоей фортунѣ доброю будетъ подпорою»³¹. Почувши «тіи страшніи слова, обнятый зосталъ великимъ ужасомъ … и обявилемъ тихо той ужасъ и скорбь мою женѣ», — писав В.Кочубей. Вони вирішили на наступний день, у неділю 18 травня 1707 р., «зібравши приятелей і людей сусідських» учинити сватання й тут же обвінчати дочку з Семеном Чуйкевичем.

Т.Таїрова-Яковлева висловлює припущення, що ще влітку 1707 р. Мотря не була одружена, оскільки ієромонах Варлаам у листі від 27 липня того року з Києва до В.Кочубея свою приписку адресує «благословенной девице, панне Мотроне»³². Тут варто згадати, що в Україні траплялися випадки вінчання до весілля. Так, судячи з листа Юліани Апостол до Григорія Скорупи із запрошенням прибути на весілля її небоги Юліани Максимівни зі стародубським полковим писарем Григорієм Юркевичем, яке мало відбутися 22 квітня 1733 р., вінчалися молоді раніше весілля — 26 січня, тоді шлюб був «по церковному чиноположенію обрученіемъ и вѣнчаніемъ утвердженъ»³³. Але за усталеною традицією лише весілля узаконювало подружнє життя. Можливо, на цей час воно ще не відбулося.

Т.Таїрова-Яковлева також вважає, що про сватання Мотрі йшлося в листі миргородського полковника Д.Апостола до В.Кочубея (5 грудня 1707 р.), де перший звертається до другого «мне велце мосце пане любительний сват и благодетель» і повідомляє, що писав до ґенерального осавула І.Ломиковського, також «моего мосце пана свата, брата и благодетеля», із проханням одержати дозвіл від гетьмана, щоб «перед сватами побывати в Батурине», де «о потребном между нами деле устную з его милостью моим паном розмову буду мети»³⁴. Д.Апостол був сватом В.Кочубея, оскільки його син Василь Васильович одружився із дочкою Апостола — Анастасією. Інша дочка миргородського полковника — Тетяна — була дружиною сина ґенерального осавула І.Ломиковського, отже вони обидва були сватами для Д.Апостола, так він до них і звертався. А мали вести якусь іншу розмову, саме наодинці, як це видно з листа. І якщо під тортурами В.Кочубей заявляв, що вони з Д.Апостолом «съзжалися и говорили о сватанью», то в даному разі йшлося, імовірно, про сватання сина Федора, який одружився з дочкою В.Скоропадського*. Та й сам В.Кочубей, свідчачи надопитах про своє майно, вказував, що «килько тысячь пошло на двои веселѣя, перше дочцѣ, а потомъ сыну, недавно отправленыхъ, купуючи вина, и меду, и матеріи и инные рѣчи на подарки»³⁵. Співучасник доносу піп Іван Святайло також засвідчив, що зустрічався з В.Кочубеєм на весіллі в його маєтності Диканьці взимку 1708 р. Імовірно, ішлося про весілля сина Федора.

Як видно з доносу, стосунки між гетьманом І.Мазепою і родиною Кочубеїв, незважаючи на конфлікт, не були повністю розірвані. Кочубеї приймали гетьмана (хай навіть з обов’язку), з їх дочкою він мав розмови, про що писав В.Кочубей. Існує чимало леґенд про подальшу долю Мотрі, зокрема, що вона збожеволіла, утопилася в ставку в Батурині, пішла в монастир³⁶ тощо. Але більшість дослідників схиляються до думки, що вона таки вийшла заміж за Семена Чуйкевича. Щодо ідентифікації ігумені Ніжинського жіночого монастиря в 1733-1736 рр. Меланії Чуйкевичівни з Мотрею Кочубей³⁷, то, можливо, у даному випадку йдеться про дружину ґенерального судді В.Чуйкевича, якого в 1710 р. за підтримку І.Мазепи заслали у Сибір, де він і помер, а дружина, як писав Д.Бантиш-Каменський, «удалилась в монастырь в Малороссии»³⁸.

Принагідно можна сказати, що в родині Кочубеїв жінки були емоційними та пристрасними. Так, пізніше онука Василя Леонтієвича, дочка його сина полтавського полковника Василя — Ганна втекла з дому й без батьківського благословення вийшла заміж за Степана Томару. За що батьком і матір’ю (дочкою Д.Апостола) була позбавлена спадщини й «виключена з числа дітей своїх». Пізніше (12 серпня 1743 р.) у своєму заповіті він писав, що «при моей кончинѣ, понеже отхожу ко отцу своему и богу моему с желаніємъ моихъ грехов прощение реченную Анну жену Томарову за нанесенную мнѣ и женѣ моей найтягжчую печаль прощаю»³⁹, повернувши її до числа своїх дітей, хоча й «без всякого наслѣдія». Подібно вчинила і правнука В.Л.Кочубея, дочка його внука ґенерального обозного Семена Васильовича — Надія, яка в 1765 р. виїхала з дому з капітаном П.Потьомкіним (із роду відомого катерининського фаворита Ґ.Потьомкіна) й обвінчалася з ним в Есмані⁴⁰.

В.Кочубей у своєму доносі, як уже зазначалося, вказував на «грамотки рукокописні», тобто написані гетьманом до його дочки записки. Але цікаво, що сам І.Мазепа у листі до О.Меншикова (1708 р.), виправдовуючись від звинувачень В.Кочубея, писав, що той, «будучи писарем енеральным, имѣючи у себе печать войсковую и подписуючи руку мою часто, понеже я, для хирокгричной болѣзни не всегда могу подписовати листов и универсалов, повидавал был лживые нѣкоторые, под именем моим рукою его подписанные и под печатью войсковою письма»⁴¹. Можливо, це визнання гетьмана про тяжку хворобу (подагра рук)⁴², було перебільшенням з огляду на небезпеку, яка йому загрожувала. Але ще у жовтні 1704 р., незадовго до бурхливих подій, перебуваючи в поході під Замостям

* Лазаревський вважав, що на час загибелі В.Кочубея його син Федір ще не був одружений (див.: Лазаревский А. Очерки малороссийских фамилий. Материалы для истории общества в XVII и XVIII ст. // Русский архив. — 1876. — №12. — С.451). Він одружився з небогою гетьмана І.Скоропадського Анастасією Василівною Скоропадською (див.: Модзалевский В. Малороссийский родословник. — Т.4. — К., 1914. — С.665). І.Мазепа в листі до О.Меншикова просив посприяти у справі одержання дозволу Петра І на повернення його з військом додому, зазначаючи, що «под голим небом стоячи в обозах, признаюсь вашой вельможности, велми педокгричная и херокгричная болезнь от холодов и уставичних непогод докучает»⁴³. Проте один із прихильників гетьмана, а пізніше не менш завзятий адепт Петра І Феофан Прокопович писав, що Іван Мазепа «немощь себѣ и всего тѣла дряхлость притворялъ, не былъ бо воистинну такъ безсиленъ, какова являлъ себя, аки бы и стояти и сидѣти долго не могъ»⁴⁴. Але, зважаючи на вірне служіння Ф.Прокоповича Петру І, невідомо, скільки у цих словах правди.

І все ж виникає питання, чи міг гетьман власноруч писати листи Мотрі, коли навіть підписувати свої універсали та офіційні листи йому було дуже важко. Цілком можливо, що любовні послання були написані кимось іншим на замовлення Кочубеїв, а про деякі деталі стосунків Мотрі з гетьманом вони могли дізнатися з її слів. Тим більше, що листи до Мотрі в контексті інших матеріалів слідчої справи справляють таке враження, нібито вони взяті з одного джерела. Читаючи справу доносу В.Кочубея на І.Мазепу, можна помітити наявність подібних сюжетів, повтори певних словосполучень, відмінності у мові та стилі окремих документів, зокрема тих, що безпосередньо були звернені до Петра І. Так, повторюється одна фраза, яка зустрічається в доносі Кочубея, коли він розповідає про зустріч І.Мазепи з ректором Вінницького єзуїтського колеґіуму Зеленським, яка відбувалася в Києво-Печерському монастирі — «в столовой и в мурованой избѣ»⁴⁵. У листах до Мотрі також зустрічаємо — «в моем мурованом покое». Можливо, це усталене словосполучення, яке досить часто вживалося, або ж було використане однією й тією ж особою.

Документи, що їх представляв В.Кочубей, були написані як ним, так і іншими, про що свідчили два писарі — П.Колчицький та Григорій Глуховець, які супроводжували його в поїздці до Смоленська. Вони служили у В.Кочубея й були його довіреними особами. На допиті Колчицький засвідчив, що в дорозі В.Кочубей давав йому «писать съ своей и съ иныхъ рукъ»⁴⁶, переправляв написане і змушував його переписувати. Григорій Глуховець також твердив, що В.Кочубей «заставливалъ его писать съ своей руки письма в доношеніе, приказывая ему, чтобъ у нихъ было то тайно, и ни кому бъ не сказывали»⁴⁷. Можливо, вони переписували також і написані чиєюсь рукою любовні листи.

Відповісти на це питання однозначно неможливо. Відсутність ориґіналів, прочитання листів у контексті справи, де вони фіґурують як докази аморальності гетьмана, а також використання в них певних кліше, запозичених із народної пісенної творчості наштовхує на думку, що, можливо, вони таки не належали І.Мазепі. Безперечно, зміст листів несе інформацію про події, які мали місце в Батурині взимку 1704-1705 рр. Водночас вони передають глибоку неприязнь гетьмана до Кочубеїв, особливо до дружини Василя — Любові. Ця неприязнь яскраво виражена і в листі І.Мазепи до В.Кочубея, який також фіґурує у справі. Гетьман радить тому приборкати свою «гордую, велерѣчивую жену», закидає йому, що протягом шістнадцяти років «прощалося и пробачалося великимъ и многимъ вашим смерти годнымъ проступкам»⁴⁸. Він відкидає всі звинувачення «о якомось блудѣ, того я не знаю и не розумѣю, хиба сам блудишь, коли жонки слухаєш»⁴⁹. І таке ставлення могло б спонукати Кочубеїв помститися гетьману також і любовними записками. Якщо йти за припискою графа Ґоловкіна, то листи нікому не показувалися і не переписувалися. Можливо й справді граф «злукавив», і ці листи були переписані й залишилися у слідчій справі. Коли ж із них таки були зроблені копії, то чи з ориґіналу послань І.Мазепи? Адже Ґоловкін зазначав, що не знає, рукою гетьмана чи когось іншого вони написані. Тим більше, що з приписки графа не проглядається їх зміст. Але все це лише припущення, які можуть наштовхнути на подальші дослідження. Проте, згадані любовні запис­ки, — належали вони гетьману, чи ні, — можуть свідчити про тонкі нюанси інтимних почуттів освіченої людини початку XVIII ст.

Таким чином, при відсутності ориґіналів листів та враховуючи обставини їх оприлюднення, а також відомі факти приватного життя гетьмана Івана Мазепи можна поставити під сумнів його авторство. У деяких з них ідеться про конкретні події, інші ж є певним кліше, в якому використано образи, властиві українській і, до певної міри, польській народній пісенній творчості.

¹ Цит. за.: Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 16871709. — К.; Полтава, 1995. — С.12.

² Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. — Кн.1, отд.2. — Москва, 1859. — С.130.

³ Там же.

⁴ Там же. — С.126.

⁵ Там же.

⁶ Там же. — С.125.

⁷ Требник митрополита Петра Могили. — К., 1996 (репринтне перевид.: К., 1646). Т.1. — С.386.

⁸ Павленко С. Міф про Мазепу. — Чернігів, 1998. — С.173

⁹ Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — Ч.3: От избрания Мазепы до уничтожения гетьманства. — Москва, 1830.

¹⁰ Источники малороссийской истории, собранные Д.Н.Бантышем-Каменским и изданные О.Бодянским. — Ч.ІІ: 1691-1722 // Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. — Кн.1. — Москва, 1859.

¹¹ Бантыш-Каменский Д. Указ. соч. — С.35.

¹² Шевчук В. Просвічений володар. — К., 2006. — С.344.

¹³ Приватні листи XVIII ст. — К., 1987. — С.123.

¹⁴ Киевская старина. — 1896. — Т.53. — С.148-149.

¹⁵ Чтения… — С.127.

¹⁶ Там же.

¹⁷ Там же. — С.128.

¹⁸ Там же.

¹⁹ Там же. — С.129.

²⁰ Там же.

²¹ Там же.

²² Там же. — С.130.

²³ Геращенко О. Любовні листи Івана Мазепи до Мотрі Кочубеївни. До вивчення епістолярної стилістики початку XVIII ст. // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія. — Т.3. — X., 1994. — С.128.

²⁴ Хрестоматія давньої української літератури до кінця XVIII ст. — К., 1967. — С.179.

²⁵ Геращенко О. Указ. праця. — С.134.

²⁶ Там само. — С.135.

²⁷ Moskovich W. Hetman Ivan Mazepa’s Love Letters // Mazepa e il suo tempo. Storia, cultura, societå. — Alessandria, 2004. — P.566.

²⁸ Шевчук В. Указ. праця. — С.345.

²⁹ Таирова-Яковлева Т.Г. Мотря Кочубей и её роман с гетманом Иваном Мазепою // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. — №1/2. — Санкт-Петербург, 2007. — С.104.

³⁰ Там же. — С.103.

³¹ Чтения… — С.101.

³² Таїрова-Яковлева Т.Ґ. До питання про повсякденне життя представниць козацькостаршинських родин початку XVIII ст. // Укр. іст. журн. — 2008. — №3. — С.204.

³³ Сулимовский архив. Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей. XVIIXVIII вв. — К., 1884. — С.208.

³⁴ Таїрова-Яковлева Т.Ґ. Указ. праця. — С.205.

³⁵ Чтения… — С.142.

³⁶ Див.: Кішик В. До проблеми ідентифікації поховання Мотрі Кочубей // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. — Вип.12. — К., 2001. — С.383.

³⁷ Павленко С. Указ. праця. — С.177.

³⁸ Бантыш-Каменский Д. Указ. соч. — С.52.

³⁹ Российский государственний архив древних актов. — Ф.1445. — Оп.1. — Д.2. — Л.5.

⁴⁰ Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича. Ч.ІІ. — Москва, 1859. — С.400.

⁴¹ Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1960. — С.293.

⁴² Див.: Рот О. Клиническая терминология. В переработке и с дополнениями д-ра мед. Я.Б.Эйгера. — Москва; Ленинград, 1930. — С.559.

⁴³ Гетман Иван Мазепа. Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. — Вып.І: 1687-1705 гг. — Санкт-Петербург, 2007. — С.154.

⁴⁴ История императора Петра Великого от рождения его до Полтавской баталии. Санкт-Петербург, 1773. — С.157.

⁴⁵ Чтения… — С.102.

⁴⁶ Там же. — С.121.

⁴⁷ Там же.

⁴⁸ Чтения… — С.131.

⁴⁹ Там же. — С.132.

Інтродукція…

«Ось, Ваша Величносте, велика подія, за якою прийдуть ще більші»…
З листа французького амбасадора в Туреччині, маркіза де Ферріолъ, до Людовика XIV, у липні 1709 року.

Багато на світі є гарних країн,
І мов, і народів… Та нині
Одній ми складаєм найнижчий поклін
За те, що не хоче згинати колін, —
Нескореній Україні!

Далеко на Сході — руїна страшна,
І наша Вітчизна — в пожежі;
Та гордо над морем звелася вона,
Неначе нездолана вежа!

Вона за бійцем посилає бійця
Вогонь почорнілого степу.
Вдивіться ж у риси ясного лиця
її полководця, мистця і бійця —
Нескореного  Мазепи!

Багато на світі є гарних країн,
І мов, і народів… Та нині
Одній ми складаєм найнижчий поклін
За те, що не хоче згинати колін, —
Прекрасній своїй Батьківщині —
Нескореній Україні!

Далі…

До збірки відомого письменника Леоніда Полтави (1921–1990) увійшли історичний роман з часів гетьмана Івана Мазепи «1709» та поема «Нескінчений бій». В художній формі автор змальовує період героїчної боротьби українського козацтва в союзі з військами Карла XII за незалежність від Московії.
Видання здійснено з нагоди 295-ліття з дня трагічної поразки під Полтавою та рекомендоване всім, хто цікавиться минулим рідного краю та переймається його долею тепер і в майбутньому.

Зміст
Вступне слово
Смак сонця — смак життя
Гармашів хутір
Шабля гетьмана Мазепи
Гості
Жан Казімір Балюз
Остапова наука
Гетьманські кур’єри
Мелашка
Петро І у Києві
Осінь 1707
Зустріч володарів
Шведи в Писарівці
Кобзарі
Нічний гість
Царська печатка
Остап вирішив
Бій під Полтавою
Вітрова Балка
Три слова
Сповідь
Барильце з золотом
Москва в Писарівці
Справжній союзник
Пожарище
Млинові жорна

Далі…

В ілюстрованому виданні розглянуто репрезентативні функції, символіку, орнаментальний «репертуар» художньо виконаних гармат у Лівобережній Гетьманщині останньої чверті XVII–початку XVIII ст. На основі збережених артилерійських зразків українського походження проаналізовано стилістичні особливості декорування гарматних стволів часів «мазепинського бароко».
Для істориків, мистецтвознавців, зброєзнавців та всіх, кого цікавить минуле України,

Зміст
Вступ
Розділ 1. Репрезентативні функції художніх гарматних стволів
Розділ 2. Символіка художніх зображень на гарматах
Розділ 3. Орнаментальний «репертуар» гарматних стволів
Розділ 4. Емблематичні, гербовані та епіграматичні вірші на гарматних стволах
Розділ 5. Технологія декорування гарматних стволів
Розділ 6. Стилістичні особливості глухівських майстрів-гарматників
Післяслово
Список використаних джерел і літератури
Іменний покажчик

Далі…