Особливим політичним організмом, який підпорядковувався українському гетьману, було Запорожжя. В 1686р., за російсько-польською угодою Запорозька Січ перейшла з-під подвійного підпорядкування Варшаві та Москві під виключну зверхність останньої. І якщо попередній невизначений статус був козакам на руку, дозволяючи їм лавірувати між двома державами, то відтепер несанкціонована співпраця з Річчю Посполитою ставала незаконною. З цього часу Запорожжя за тодішнім формулюванням знаходилося під царською владою та гетьманським регіментом. Не могло Низове Військо контактувати й з південними сусідами через початок російсько-турецької війни. Однак право на самостійні політичні зв’язки з іноземними державами було цілком природним у розумінні запорожців. Так, у одному з листів до гетьмана Івана Самойловича від 1686р. вони, обвинувачуючи гетьмана в намірах «викорінити» Низове Військо, вимагали поваги до себе, зазначаючи, що «не тільки пресвітлі государі, царі наші православні, але й найясніші християнські монархи, римський цісар і король польський, також цар, і вейзир турецький, та хан кримський, пишучи до нас при належних потребах, віддають нам належну шану і не понижують лицарської хвали нашої».

Далі…

Одним з найважливіших завдань, які стояли перед гетьманським урядом, було повернення під свою владу Правобережної України, котрі перебували під зверхністю Речі Посполитої. В даному разі йшлося про одвічні українські землі, володіння якими дозволило б різко збільшити потенціал держави. Знаменно, що саме Мазепі поталанило на певний час об’єднати під своєю владою обидві частини розірваної козацької держави.

Необхідно зазначити, що формально гетьман був обмежений в своїх можливостях діях у цьому напрямку. Він мав дотримуватися умов миру, укладеного в 1686р. між Річчю Посполитою та Росією, що було зафіксовано в Коломацьких статтях, мусив «задовольнятися тими містами, які в договорах названі, і в уступлені в сторону польську не вступати й до порушення договорів ніяких причин не давати». Однак і в цих обставинах потрібно було робити все можливе для поширення свого впливу на Правобережжя, адже не виключалася можливість нового збройного протистояння як з Польщею, так і Туреччиною, котре могли різко змінити розклад політичних сил.

Далі…

Діяльність Івана Мазепи як будівничого держави вирізняється масштабністю, планомірністю та високою результативністю. На нашу думку, завдання, які стояли перед ним, як правителем Війська Запорозького, можна звести до кількох найважливіших напрямків: гарантування непорушності своєї влади; підтримання стабільності в суспільстві; забезпечення й сприяння його соціальному, економічному й культурному розвитку; оборона держави від посягань зовнішніх противників; поширення влади на втрачені українські землі, насамперед, на Правобережну Україну, а також максимально можливе зростання контролю над Запорозькою Січчю.

У дослідників не викликає сумніву те, що Івану Мазепі були притаманні всі найважливіші риси, необхідні для керівника держави. Найкращим свідченням цього є його політика, яка забезпечила виконання всіх зазначених завдань. І лише надзвичайні обставини — перенесення театру воєнних дій між Росією та Швецію на територію України призвели до краху політичної кар’єри гетьмана, а заразом і до поразки прагнень національно-патріотичних сил до державної незалежності. Аби не применшувати досягнень попередників, необхідно наголосити на тому, що йому довелося діяти в умовах відносної внутрішньої стабільності та забезпеченої обороноздатності перед зовнішніми викликами.

Далі…

Один з найповажніших дослідників біографії Івана Мазепи історик Микола Костомаров писав, що той вже за молодих років був відзначений польсько-литовським монархом Яном ІІ Казимиром як розумна і кмітлива людина. Іван, починаючи з 1659 року, виконує різноманітні дипломатичні завдання свого патрона — він відвозить листи до кримського хана Селім-Гірея, зустрічається з українськими гетьманами Іваном Виговським та Юрієм Хмельницьким. Про все зростаючу вагу придворного (а по-суті — ад’ютанта) промовисто свідчить надзвичайно важливе королівське доручення Мазепі, який мав привезти до України й вручити новообраному керманичу Павлові Тетері гетьманські клейноди. І хоча Тетеря й образився на те, що йому від імені короля булаву мав передавати «особа зовсім незначна, свій брат-козак, невідомий ні там, ні тут ніякою заслугою» (саме так було зазначено у гетьманському листі до Яна ІІ Казимира від 22 квітня 1663р.), але з іншого боку король не міг доручити таку важливу місію будь-кому.

Далі…

Після скинення І. Самойловича відразу ж постало питання про обрання нового гетьмана. Однак серед козаків і старшини не було єдиної думки щодо кандидатури нового керманича козацької України. Серед претендентів на гетьманську булаву обговорювалися такі впливові на той час старшини як генеральний обозний В. Борковський, полтавський обозний П. Левенець, чернігівський полковник Я. Лизогуб. Серед названих був також і генеральний осавул Іван Мазепа.

Наприкінці липня 1687 року поблизу річки Коломак зібралася козацька рада, яка мала обрати чергового українського гетьмана. Майдан, де відбувалася рада був оточений московським військом, всередині якого встановили шатро російського князя В. Голіцина. Він і керував проведенням цієї неординарної ради на яку було допущено близько 2.000 козаків. По-суті з кандидатурою гетьмана визначилися вже під час проведення старшинського зібрання, яке відбулося у князівському шатрі. Тут, очевидно, за пропозицією В. Голіцина старшина погодилася визнати своїм провідником І. Мазепу. Сучасник тих подій, шотландець П. Гордон так описав цю подію у своєму щоденнику: «Старшини козаків таємно справилися про те, хто був би як гетьман найбільш до вподоби, генералісимусу (Голіцину — Авт.). І коли вони почули натяк, що цією людиною був би Мазепа, то усі вони з огляду на це таємно того ж вечора підписали листа».

Далі…

«Вітчизна мила Україна, край тогобічний», — саме так неодноразово говорив гетьман Іван Мазепа про Правобережну Україну, де він народився. Як відомо вона на той час перебувала під владою іноземних держав і час була розділена міжнародними договорами між Річчю Посполитою, Московською державою та Османською імперією. Повернення «краю тогобічного» під Гетьманську булаву стало визначальним для всього періоду правління І. Мазепи.

Незважаючи на антиукраїнську спрямованість міжнародних угод, на Правобережжі продовжувало існувати козацтво. Під керівництвом білоцерківського (фастівського) полковника Семена Палія воно поступово піднялося на більш високий рівень самоорганізації та змогло відродити державні інститути, знищені тут у 70-х роках ХVІІ століття. Правобережні козацькі полки намагались об’єднатися з Лівобережною Україною у спільний гетьманат. І. Мазепа повинен був враховувати ці прагнення до об’єднання і впливати на царський уряд з метою позитивного вирішення цього питання. Разом з тим, Москва не хотіла порушувати умови «Вічного миру» з Польщею й погоджувалася на володіння польським королем правобережними землями України.

Далі…

(Відгук на публікації у «Фактах и комментариях»*)

У газеті «Факты и комментарии» 6 лютого 2001 р. з’явилося інтерв’ю Е. Коснічук, Ф. Цельмера «За каждое свидание с Мотрей Кочубей гетман Мазепа давал ей по 10 тысяч червонных золотых», а 7 квітня того ж року матеріал Е. Коснічук «Гетман Иван Мазепа умер в Киеве под чужим именем? Эту сенсационную весть принес в редакцию… его вероятный потомок», у яких українського гетьмана-державника представлено як підступного зрадника-обманщика всіх і вся з дитячих років, католика-інтригана, людину без совісті і моралі. Все це подалося на двох полосах під соусом знайдення «ключа к тайне Ивана Мазепы» спочатку «обыкновенным школьным учителем истории» Сергієм Дьоміним, а потім Іваном Федосійовичем Мазепою, «вероятным потомком». Шукачі «правды» з допомогою «Фактов» оприлюднили читачам стільки нового викривального компромату про гетьмана, що перевершили, здається, всіх фальсифікаторів його біографії разом узятих. Власник однієї-єдиної папочки з розшуковими документами С. Дьомін, схоже, якимось чином побував у ХVІІ столітті у дні, коли мати колисала І. Мазепу у колисці, і вже тоді він, підступний син, не міг дивитися в її очі, бо мав «бесовские мысли»! «Історик» практично через кожен абзац цитує його думки. Наприклад: «Я для нее (матері.-Авт.) ни лях, ни казак, а выродок», — считал Иван«. С. Дьомін не уточнює, з якого джерела (невідомого всім маститим історикам!) чи сновидіння він це запозичив. Але звучить ефектно!

Далі…