З підрозділу «Публіцистика»
В’ячеслав Станіславський

Гетьман Іван Мазепа у боротьбі за Правобережну Україну

Одним з найважливіших завдань, які стояли перед гетьманським урядом, було повернення під свою владу Правобережної України, котрі перебували під зверхністю Речі Посполитої. В даному разі йшлося про одвічні українські землі, володіння якими дозволило б різко збільшити потенціал держави. Знаменно, що саме Мазепі поталанило на певний час об’єднати під своєю владою обидві частини розірваної козацької держави.

Необхідно зазначити, що формально гетьман був обмежений в своїх можливостях діях у цьому напрямку. Він мав дотримуватися умов миру, укладеного в 1686р. між Річчю Посполитою та Росією, що було зафіксовано в Коломацьких статтях, мусив «задовольнятися тими містами, які в договорах названі, і в уступлені в сторону польську не вступати й до порушення договорів ніяких причин не давати». Однак і в цих обставинах потрібно було робити все можливе для поширення свого впливу на Правобережжя, адже не виключалася можливість нового збройного протистояння як з Польщею, так і Туреччиною, котре могли різко змінити розклад політичних сил.

В цей час на Правобережній Україні відбувався процес відродження козацтва, підтримуваний польською владою. Остання прагнула використати його насамперед для охорони своїх південно-західних кордонів, вдовольняючи українців порівняно невеликою платнею, а також для заселення земель, спустошених у ході війн другої половини XVII ст. До того ж вона теж мала далекосяжні політичні плани щодо поширення своєї влади на всю Україну. І в цій справі підтримка козацтва була конче необхідна.

Натомість погляди самих правобережного козацтва на політичні перспективи були іншими. Набираючи сил, воно дедалі голосніше заявляло про свої права, а протиріччя українців з поляками на правобережних теренах, які стрімко наростали, призводили до конфліктів, а часами й до воєнного протистояння, особливо у 90-х роках XVII ст., коли позиції козацтва значно посилилися, яке, як встановив український історик Т. Чухліб, вийшло на більш високий ступінь самоорганізації. Найяскравішою постаттю серед низки правобережних діячів став Семен Палій, який обрав своєю резиденцією Фастів.

Правобережне козацтво прагнуло до відновлення Української держави в межах, які вона займала в середині XVII ст. Це розуміла вже й польська шляхта закидаючи Палію бажання створити «якусь монархію», а верхівка Речі Посполитої вважала, що Палій хоче піти шляхом Богдана Хмельницького. Полковник і сам висловлювався так, що до Гетьманщини мають належати правобережні землі до річки Случ, а якось заявив, що спустошить польські землі «до Вісли і за Віслою».

Однак, щоб вистояти у протистоянні з Польщею, Палію була конче необхідна підтримка з боку Батурина та Москви. В 1688—1694 рр. він щороку звертався до Мазепи з настійливими проханнями щодо переходу контрольованого ним регіону під російську зверхність, що означало й поширення гетьманської влади на частину Правобережної України. Але гетьман був вимушений щоразу відповідати відмовою, пропонуючи Палію разом з його людьми перейти на Запорожжя, а звідти в Гетьманщину. Мазепа діяв згідно з волею Москви, яка була зв’язана з Варшавою мирними угодами. Він був вимушений відповідати відмовою й на прохання Палія про допомогу в часи наступу на останнього польських військ. Натомість постійною була співпраця правобережного й лівобережного козацтва у боротьбі з Османською імперією. Контакти Батурина з Фастовом були постійними й з інших питань. Через правобережного полковника до Мазепи надходила постійна інформація про військові й політичні справи. З Лівобережжя до Палія передавалися гроші, зброя, боєприпаси, військові клейноди.

У свій час історик В. Антонович висловив цікаву думку, що, отримавши відмову в прийнятті його разом з заселеною козаками територію під царську владу, Палій вирішив діяти так, щоб, незважаючи на офіційну відмову, російський уряд був вимушений прийняти його фактично. Для цього полковник мав проявляти ініціативу в проведенні спільних воєнних дій проти татар і турків, передавати здобуті дані щодо противника, надавати різноманітні поради тощо. Він хотів виконувати зі своїм полком роль передову, прикордонну роль, фактично, стати частиною Війська Запорозького під зверхністю гетьмана. Таким чином відхід від Польщі мав виглядати не як відторгнення від неї, а як підтвердження існуючого стану речей.

Для Мазепи було важливо підтримувати правобережне козацтво з різних причин. Насамперед воно було необхідне як сила, що могла протистояти полякам в разі їхнього наступу на Лівобережжя. З іншого боку козаки, які перебували на Правобережжі могли стати йому опорою в боротьбі за владу над цими землями. Разом з тим гетьман не міг допускати значного переходу лівобережних козаків на Правобережжя, що призводило до зниження потенціалу його держави, а також могло до небезпечної міри посилити Палія. Було важливим не допустити й того, щоб тамтешні керівники при певних обставинах не претендували на гетьманську булаву, чого можна було сподіватися від популярного серед населення, особливо серед його бідніших шарів, Палія. Бажання відповідних змін на гетьманській посаді відкрито лунали на Запорозькій Січі. Була й ще одна гіпотетична небезпека. В критичних умовах, які могли скластися при рішучих заходах поляків щодо ліквідації козацької організації, очолюваної Палієм, існувала можливість пошуку полковником протекції у татар. Мазепа мусив враховувати такий варіант розвитку подій, адже через це могла виникнути нова загроза Лівобережжю та виникли б додаткові труднощі в спробах поширення гетьманської влади на ці терени.

Згідно з висновками сучасних істориків десь із 1693р. Мазепа почав підштовхувати російський уряд до приєднання Правобережжя, прийняття Палія у підданство разом з козацькою територією. Цього року він писав воєводі Адаму Синявському: «…волю я до повороту свого гетьманського, отримуючи Україну (правобережну) під свою владу». А це, фактично, означало підштовхування Москви до війни з Річчю Посполитою. Відомо й про те, що восени 1699р., підтримуючи Палія, Мазепа навіть вдався до демонстрації сили, відправивши кілька сотень охотницьких козаків на кордон з Польщею, до Білогородки, за 4 милі від Фастова.

Особливу увагу гетьман звертав на території правобережного Подніпров’я, яке за польсько-російським договором 1686 р. мало залишатися незаселеним. Йшлося про саму серцевину держави Богдана Хмельницького, на якій знаходилася й зруйнована козацька столиця Чигирин. Вже у перші роки володарювання Мазепа спостерігається посилена увага гетьмана до долі правобережного Подніпров’я, на яке почали претендувати поляки. Продовжуючи засилати людей на Правобережжя, які займались там господарською діяльністю, гетьман продовжував чинити так, як раніше робив Самойлович. Він вступав з цього питання в полеміку з представниками польської верхівки, зазначаючи, що поляки роблять так само. Причому обидві сторони навіть не крилися з тим, що йдеться про перспективу володіння цими землями. Гетьман чинив спротив заходам поляків, які намагалися засновувати тут слободи, перекликаючи до них людей з Лівобережжя. Він давав розпорядження не пропускати через Дніпро людей, які хотіли туди перейти, в 1699р. звертався по царський дозвіл зруйнувати одну з таких слобод у Мошнах. Врешті, його клопоти перед Москвою й польськими діячами про зруйнування вже заснованих поселень, призвели до видачі Яблоновським універсалу про заборону заселення означеної території та виселення людей з уже заснованих поселень.

Маємо дані, що гетьман вдавався не тільки до дипломатії, а й до військової сили. Ще в 1699р. він пропонував Петру відправити на постій до Чигирина охотницькі частини, які б зашкодили діям поляків, а вже в наступному році там розмістився компанійський полковник зі своїми людьми, перешкоджаючи заходам щодо заснування тут слободи коронним гетьманом. Відомо й про виставлення поблизу Чигирина на початку 1701р. трьох охотницьких полків, котрі мали завдання повертати назад втікачів з лівого берега.

Цього ж року до Батурина приїжджав посланець царя дяк Борис Михайлов. Дяк приїхав обговорити питання можливості уступки Речі Посполитій правобережних земель від Стайок до Чигирина в обмін на залучення поляків до боротьби з Швецією. Однак гетьман погоджувався лише на те, щоб до Польщі відійшли Стайки, Трахтемирів і Трипілля, натомість висловлювався проти передачі Чигирина, Канева, Черкас і Крилова.

З укладенням мирного договору Речі Посполитої з Османською імперією в 1699р. поляки почали вживати рішучих кроків з метою ліквідації козацького устрою Правобережжя. У відповідь в 1702р., не без відома Батурина, вибухло повстання. В ході війни виникло питання про допомогу Августу ІІ з російського боку. Ці обставини сприяли реалізації Мазепою прагнення об’єднати під свою булавою українські землі по обидва боки Дніпра. В 1704р. він займає Білу Церкву, Корсунь, Богуслав, Фастів. В червні цього року правобережний гетьман Самусь склав перед Мазепою свої клейноди. Вступивши на Правобережжя, гетьман заарештовує козацького ватажка Семена Палія. Таким чином Мазепа, найшвидше, хотів усунути для себе перешкоди в оволодінні цими землями, а також запобігти розгортанню внутрішнього протистояння, що могло зруйнувати всі його плани. В 1705р. військо Мазепи зайняло Київщину, Волинь, частину Східної Галичини. На 1707р. на Правобережжі вже існували Білоцерківський, Богуславський, Корсунський, Чигиринський, Уманський, Брацлавський і Могилівський полки.

Потрібно відмітити, що Мазепа, приділяв також значну увагу становищу православного українського населення, яке залишалося під владою Речі Посполитої, звертаючись з питаннями щодо цього до короля Яна ІІІ Собеського. Особливо слід відзначити зусилля гетьмана стосовно дозволу московського патріарха на посвячення луцького єпископа Діонісія Жабокрицького київським митрополитом. Єпископ мав великі плани щодо відновлення православ’ям втрачених позицій у польсько-литовській державі. Однак патріарх не поступився, що призвело до вимушеного переходу Жабокрицького в уніати.

Схожі публікації:

  1. Гетьман Мазепа — об’єднувач України — Тарас Чухліб
  2. Гетьман Іван Мазепа — герой України — В’ячеслав Станіславський
  3. Гетьман Іван Мазепа як реформатор козацької держави — В’ячеслав Станіславський
  4. Гетьман Іван Мазепа та Запорозька Січ: від непорозумінь до союзу — В’ячеслав Станіславський
  5. Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха — Збірник наукових праць

Поділіться думкою


XHTML: Дозволені теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>