Library

www.mazepa.name — Excavations at Baturyn in 2016
B. Krupnyts'kyi — Theophan Prokopovich and the Swedes (Information essay)
V. Vytvyts'kyi — “Mazepa” by Carl Loewe
Volodymyr Panchenko — Test by Ivan Mazepa
Vyacheslav Stanislavsky — Hetman Ivan Mazepa as the reformer of the Cossacks’ State
Vyacheslav Stanislavsky — Hetman Ivan Mazepa in a struggle for the Right-Bank Ukraine
Dzyuba O. — Did the hetman Ivan Mazepa write the letters to Motrya Kochubeyivna?
Leonid Poltava — Endless battle (Poem)
Oleg Malchenko — Gun art foundry in Hetmanship at the times of Ivan Mazepa governance
Leonid Poltava — One thousand seven hundred nine. Historical novel on the times of the hetman Ivan Mazepa
www.mazepa.name — First Constitution of Ukraine by the hetman Pylyp Orlyk (1710)

Latest topics in "History"

www.mazepa.name

Excavations at Baturyn in 2016

This report on the archaeological research in Baturyn last summer by Dr. Volodymyr Mezentsev is placed in the “Library” section in PDF format with illustrations. It is an off-print from the bulletin of the Canadian Committee of Byzantinists Canadio-Byzantina, No. 28, University of Ottawa, January 2017, pp. 12-16, republished here with the permission of the author. Our colleague, Dr. Mezentsev, regularly submits his articles and booklets on the history and culture of Ivan Mazepa’s capital to this website.

Read

B. Krupnyts'kyi

Theophan Prokopovich and the Swedes (Information essay)

In Swedish state archive, in the deeds “riddarhusarchivet” (records of the secret commission dated 3 and 6 February 1727) there is one document which sheds light on the relations of Theophan Prokopovich with the Swedes. This document has been found by the well-known Swedish historian Harald Hjärne and published with relevant explanations in the anniversary collection dedicated to C.G. Malmström.
Borys Krupnyts’kyi. Theophan Prokopovich and the Swedes

V. Vytvyts'kyi

“Mazepa” by Carl Loewe

Carl Loewe is recognized master of the German vocal and instrumental ballad. In this field he composed a large number of works for the vocal with piano of different types: historical, mystic, scientific and even humorous. In every composition he knew how to find an expressive means for musical incarnation of different themes and stories.

Naukovyj visnyk / Scientific bulletin. Issue 17

Volodymyr Panchenko

Test by Ivan Mazepa

Why the State failed an exam on commemoration of 300-years anniversary of the Ukrainian-Swedish union and Poltava battle.

Гравюра Даніеля БеляThe viscount М. de Vogüé, author of “The critical studies from the Russian history” (1911), has finished his thoughts about Ivan Mazepa with French courtliness: “The rivals hated him, but the women loved him, the church cursed him, but the poets glorified him!”

Якби ж то! Якби рація була на боці цього великодушного й натхненного віконта. Насправді ж, у жінок і поетів є чимало конкурентів, особливо серед політиків. І через те Мазепі, попри оптимізм М. де Вогюе, й досі складно. Вже саме його ім’я має властивість червоної ганчірки. Враження таке, що своїм переходом до Карла ХІІ Іван Степанович зачепив якісь архетипні сфери тих, хто ніяк не повірить, що Україна – це не Росія…

Ювілей як випробування

Протягом останнього року гетьман Іван Мазепа був, по суті, центральною постаттю в наших дискусіях про історію. Сперечалися, звісно, й про природу Голодомору 1932-1933 років, про УПА, про політичні колізії Другої світової війни, проте ніхто з персоналій української минувшини не привернув до себе стільки уваги, як Мазепа. Навіть Степан Бандера, який мало не переміг Ярослава Мудрого в див­­ному телерейтингу «Великі українці». Відзначення 300-річ­­чя україн­­сько-шведського союзу (жовтень-листопад 2008 р.) і Полтавської битви (червень-липень 2009 р.) було боротьбою ЗА Мазепу або ПРОТИ Мазепи. Це – всередині України. Що ж до Росії, то офіційне ставлення до подій 1708-1709 років і до особи гетьмана там залишилося без змін. Дякувати Богу, що хоч історики (далеко не всі!) перестали говорити про зраду Мазепи, вживаючи натомість слово «перехід». More…

Vyacheslav Stanislavsky

Hetman Ivan Mazepa as the reformer of the Cossacks’ State

The activity of Ivan Mazepa as the State builder is distinguished by its large scale, systematic nature and high effectiveness. In our opinion, the tasks ahead of him as the governor of the Zaporizhian Army can be grouped in several crucial directions: assuring inviolability of his power; maintaining stability in the society; ensuring and promoting its social, economic and cultural development; defending the State against incursion of the exterior enemies. Поширення влади на втрачені українські землі, насамперед, на Правобережну Україну, а також максимально можливе зростання контролю над Запорозькою Січчю.

У дослідників не викликає сумніву те, що Івану Мазепі були притаманні всі найважливіші риси, необхідні для керівника держави. Найкращим свідченням цього є його політика, яка забезпечила виконання всіх зазначених завдань. І лише надзвичайні обставини — перенесення театру воєнних дій між Росією та Швецію на територію України призвели до краху політичної кар’єри гетьмана, а заразом і до поразки прагнень національно-патріотичних сил до державної незалежності. Аби не применшувати досягнень попередників, необхідно наголосити на тому, що йому довелося діяти в умовах відносної внутрішньої стабільності та забезпеченої обороноздатності перед зовнішніми викликами.

More…

Vyacheslav Stanislavsky

Hetman Ivan Mazepa in a struggle for the Right-Bank Ukraine

One of the crucial tasks ahead of the Hetman’s government was the return of its power over the Right-Bank Ukraine which has been under supremacy of Rzecz Pospolita. This time the matter was about original Ukrainian lands from time immemorial, which possession could strengthen significantly the potential of the State. It is symbolical that namely Mazepa was fortunate to unite under his power for certain period both parts of the torn out Cossacks’ State.

Необхідно зазначити, що формально гетьман був обмежений в своїх можливостях діях у цьому напрямку. Він мав дотримуватися умов миру, укладеного в 1686р. між Річчю Посполитою та Росією, що було зафіксовано в Коломацьких статтях, мусив «задовольнятися тими містами, які в договорах названі, і в уступлені в сторону польську не вступати й до порушення договорів ніяких причин не давати». Однак і в цих обставинах потрібно було робити все можливе для поширення свого впливу на Правобережжя, адже не виключалася можливість нового збройного протистояння як з Польщею, так і Туреччиною, котре могли різко змінити розклад політичних сил.

More…

Dzyuba O.

Did the hetman Ivan Mazepa write the letters to Motrya Kochubeyivna?

On the basis of analysis of the documents from the investigation case as regards the denunciation by the General judge V.L. Kochubey about hetman І.S. Mazepa and their comparison to other sources, the authenticity of the well-known in the literature intimate messages by Ivan Mazepa to Motrya Kochubeyivna is called in question.

The figure of the hetman Ivan Stepanovych Mazepa is covered with legends and myths which accompanied him during the whole life. Уже це свідчить про непересічність та особливу харизму, властиву цій людині. Сучасники відзначали тонкий розум, високу освіченість, гарні манери, шарм, який забезпечував І.Мазепі успіх у жінок. Французький дипломат у Варшаві Франціс Бонак у 1707 р. писав: «Як я чув від пані воєводини (Сенявської — О.Д.), гетьман Мазепа, поза іншими своїми прикметами, приваблює легко до себе своїми чарами жінок, як хоче цього»1.

Протягом століть леґенди про любовні пригоди гетьмана надихали багатьох поетів, композиторів, художників, у тому числі Байрона, Пушкіна, Чайковського, Ліста та ін. Останньою його романтичною пригодою, чи то палким коханням, як це відклалося в літературі, було почуття до власної хрещениці Мотрі, дочки ґенерального писаря, а потім судді, який був поряд із І.Мазепою протягом багатьох років, Василя Леонтієвича Кочубея. Про цей роман стало відомо з доносу В.Кочубея на І.Мазепу 1708 р., де поряд зі свідченнями про зносини гетьмана з польським королем та його наміри вийти з-під протекції московського царя Петра І, були надані й листи чи любовні записки до молодої Мотрі, що могли б компрометувати українського володаря, представляючи його як людину, для якої не існує усталених моральних норм, а, відтак, здатну на будь-які непривабливі вчинки, у тому числі й зраду.

В.Кочубей повідомляв цареві, що гетьман звабив його доньку, яка втекла до нього з дому своїх батьків. Події, як видно з матеріалів справи, мали місце у грудні 1704 р. Донощик писав, що «в день св. Савы прислалъ его М. з Бахмача рибъ свѣжихъ чрезъ Демянка, а за тоею оказіею тотъ Демянко говорилъ Мотронѣ на самотѣ, же усильно Панъ жадаетъ, абы для узреняся къ нему прибыла, а обѣцуетъ 3000 червонныхъ золотихъ». Того ж дня, зазначав далі В.Кочубей, гетьман знову прислав Дем’янка, наказавши йому підмовляти Мотрону за 10 тис. червоних золотих, але вона відмовилася. Тоді «тотъ хлопецъ словомъ Пана своего [просив], щобъ часть волосовъ своихъ урѣзала и послала Пану на жаданье его»2. За свідченням В.Кочубея, на день св. Миколая гетьман знову прислав того ж таки Дем’янка, наказавши, щоб його дочка зустрілася з ним там, де «дирка в огорода межи частоколомъ, противъ двора полковницкого, есть проломана, до которой дирки абы конечне вечеромъ пришла для якогось розговору»3.

В.Кочубей зазначав також що І.Мазепа зваблював його дочку «рукокописанными грамотками … посылая ей дары различныя, яко единой отъ наложницъ», але Мотря не відповідала взаємністю. Тоді він, як пише В.Кочубей, «преклонися ко обаянію и чародѣянію и сотвори дѣйствомъ и обаяніемь, еже дщери моей возбѣситися и бігати, на отца и матерь плевати»4. Імовірно для цього гетьман «бравъ сорочку еи з тѣла з потомъ килко разъ до себе. Бравъ и намисто з шіи килко разъ, а для чого, тое его праведная совисть знаетъ»5. Отже, почуття своєї молодої дочки до набагато старшого І.Мазепи, якому на той час було близько 65 років, до того ж, її хрещеного батька, В.Кочубей намагався представити як зваблення за допомогою чар (за народними повір’ями, для цього використовувалися волосся та речі, які носить людина), а також різних подарунків. Якщо все це насправді мало місце, то подібний фетишизм був свідченням глибокого інтимного потягу немолодого гетьмана до юної Кочубеївни. Генеральний суддя у своєму доносі наголошував, що гетьман домагався у подружжя Кочубеїв віддати за нього Мотрю, «прельщая, устрашая, смертію прещаше», але дати свою згоду вони не могли, оскільки, як писав В.Кочубей, тоді він постав би як «законопреступный отецъ и маловерный христіанинъ».

Події, імовірно, розвивалися бурхливо. Мотря таки втекла з батьківського дому до гетьмана, як це видно з доносу В.Кочубея, який розпачливо подавав цю подію як таємне викрадення: «…в колоколъ ударяя, да всякъ видит бѣдство мое. Лутче было бы ему смерти мя предати, нежели славу мою въ студъ несказанъ претворити!»6. Можливо, гетьман таки мав намір одружитися з набагато молодшою Мотрею, але на заваді стала церковна норма, за якою хрещений батько не міг одружитися зі своєю хрещеницею. У «Требнику» Петра Могили ця заборона трактується так: «Болшее есть духовное, нежели плотское съродство, сего ради никтоже может пояти себЄ в жену сію юже от святаго крещенїя вѣпрїять, ниже матеръ ея или дщеръ, ниже синъ его»7. І переступити через цю заборону Кочубеї не могли, щоб не «прославитися», ніби вони свою доньку, як писав батько, продали. Сам же гетьман, на думку дослідників, шукав можливості подолати цю перешкоду, і мав намір просити в архієреїв та грецьких патріархів дозволу на одруження8. Імовірно, гетьман пережив глибокий конфлікт між почуттям і честю, та, обравши честь, таки відправив Мотрю назад до батьків.

Любовні послання гетьмана до своєї коханої («листи») знаходилися у слідчій справі В.Кочубея та І.Іскри, що зберігалася в архіві Колеґії іноземних справ. У літературі побутує усталений погляд щодо автентичності цих любовних записок. Уперше їх у примітках до своєї праці опублікував Д.Бантиш-Каменський9, пізніше — О.Бодянський10 у складі слідчої справи, пов’язаної з доносом В.Кочубея. У публікації Д.Бантиша-Каменського наведено приписку графа Ґоловкіна на слідчій справі: «Разбирая взятые у Кочубея письма, нашли мы между прочими нѣкоторыя письма и цидулы вашего ль сіятельства (мається на увазі І. Мазепа О. Д.) рукою, или чьею иною писанные к дочери его Кочубеевой (підкреслення О. Д.), которыя подлинныя, не переписывая и никому оных не показывая к вашему сіятельству, за печатью при сем посылаемъ»11. Як бачимо, граф Ґоловкін зазначав, що не знає, писані ці листи Мазепою, чи чиєю іншою рукою, і запевняв, що вони не переписувалися й нікому не показувалися, тоді звідки взялися копії, які фіґурують в опублікованій слідчій справі? Ледве чи допоможе тут арґумент відомого письменника й дослідника В.Шевчука, який вважає, що в даному разі граф просто злукавив, а листи є автентичними пам’ятками12. У контексті даної приписки слово «подлинныя» не означає автентичні, а ті, що були у слідчій справі.

Листи чи записки, адресовані Мотрі, можна розглядати як пам’ятки інтимного епістолярного жанру, аналогів яким немає у відповідній спадщині XVIII ст., що збереглася й відома на сьогодні, тобто типологічно їх порівняти ні з чим. Обставини оприлюднення, зміст і структура, а також майже повна відсутність власне приватного листування гетьмана Івана Мазепи можуть викликати деякий сумнів в їх автентичності. Збереглося подружнє листування, коли листи написані за усталеною формою звернення та підпису, вони передають почуття щирості, вдячності, вірності «найлюбезнейших сожителей и преданнейших друзей», як часто підписували чоловіки та жінки свої послання. Подібно зверталися й члени подружжя один до одного, або ж, як, наприклад, відомий діяч Григорій Полетика розпочинав свої листи до дружини: «Матушка, душа моя Елена Ивановна». Із відомого на сьогодні подружнього листування лише молода дружина Петра Савича Анастасія Ханенко (дочка ґенерального хорунжого М.Ханенка) звернулася в листі до свого чоловіка (1753 р.) не за усталеною, а узвичаєною в побуті народною формою: «Петрусенку, серце»13.

Безперечно, приватні листи не призначалися для чужого ока, та все ж, імовірно, виявляти свої інтимні почуття в листах не було прийнято, тим більше, що писалися вони не завжди власноруч, особливо від жінок. Досить часто від імені адресанта листи писали домашні писарі, управителі або ж діти. Лише наприкінці XVIII ст. глибоко інтимні почуття простежуються, наприклад, у листах В.Капніста або І.Лашкевича до власних дружин. Зокрема, останній лист до своєї Анастасії розпочав словами: «Любезнѣйшій и вѣрнѣйшій другъ мой, душа жизни моей Настенька!», а завершив так: «Прощай, ангелъ мой, цѣлую тебя поминутно, мысленно, твой навѣк вѣрнѣйшій мужъ и преданнѣйшій другъ»14.

Із 12 любовних послань до Мотрі, які перебували у слідчій справі, лише двічі має місце звернення до коханої на ім’я: «Моя сердечне коханая, наймилѣшая, найлюбезнѣйшая Мотроненько», «Моя сердечне коханая Мотренько». Решта листів розпочинаються зверненнями «Мое серденко», «Мое сердечне коханая», «Мое серце коханое», зміст деяких із них можна трактувати як безособовий. Наприклад, перший лист: «Мое серденко, мой квѣте рожаной! Сердечне на тое болѣю, що надалеко одъ мене ѣдешъ, а я не могу очицъ твоихъ и личка бѣленкого видѣти; черезъ сее писмечко кланяюся и всь члонки цѣлую любезно»15.

Тобто, вони не передають жодних особистісних рис ані автора, ані адресата. У кількох із них трактуються дії гетьмана та Мотрі, які, судячи за матеріалами доносу, мали місце. Так, учинок гетьмана, коли він відіслав Мотрю до батьків, пояснюється тим, що якби він її залишив у себе, то «твои родичи по всѣмъ свѣтѣ розголосили, же взявъ у нас дочку у ночѣ кгвалтомъ и держить у себе мѣсто подложницѣ. Другая причина, же державши В.М.* у себе, я бымь не моглѣ жадною

* В.М. — очевидно, «ваша милість» чи «ваша мосць» (див.: Геращенко О. Любовні листи Івана Мазепи до Мотрі Кочубеївни. До вивчення епістолярної стилістики початку мѣрою витримати, да и В.М. такъ же: мусили бисмо изъ собою жити такъ, якъ малженство кажетъ, а потомъ пришло бы неблагословеніе од церкви и клятва, жебы нам съ собою не жити»16. В іншому листі міститься запевнення, що «еще нікого на свѣтѣ не любивъ такъ. Мое бъ тое щастѣе и радость, щобъ нехай ѣхала, да жила у мене; тилко жъ я уваживъ, якій конецъ с того можетъ бути, а звлаща при такой злости и заедлости твоихъ родичовъ»17.

Судячи з цих любовних записок Мотрю вдома батьки сварили, особливо мати, яка її навіть била, забороняючи і думати про гетьмана. «Чи вже перестали В.М. мучити и катовати», — ідеться в одному посланні. Або в іншому: «Коли они, проклятіи твои, тебе цураются, иди въ монастиръ, а я знатиму, що на той час з В.М. чиныти»18. В листах є клятва своїй обраниці, що «поки живъ буду, тебе сердечне любити и зичиты всего добра не перестану, и повторе пишу, не перестану, на злость моимъ и твоимъ ворогамъ».

Ідучи за змістом послань можна побачити, що почуття Мотрі швидко минули: «Вижу, же В.М. во всемъ одмѣнилася своею любовію прежнію ку минѣ. Якь собѣ знаешъ, воля твоя, чини, що хочешь!Будешъ на потумъ того жаловати»19. Наводилися слова Мотрі, що коли вона виходила «з покою мурованого од мене, коли далемъ тобѣ перстень діяментовій, над которій найлѣпшого, найдорогшаго у себе не маю», то запевняла його, же «хочь сякъ, хочь такъ будеть, а любовъ межи нами не одмѣнится»20. В іншому листі нагадувалася обіцянка дівчини: «Спомни тилко на свои слова, спомни на свою присягу, спомни на свои рученки, которіе минѣ не поеднократъ давала, же мене, хочь будешь за мною, хочь не будешъ, до смерти любити обѣцала»21. Такий перебіг подій був вигідний для Кочубеїв, адже пояснював захоплення їхньої дочки старим гетьманом лише під впливом чар. З останнім листом для Мотрі надсилався гостинець: «Книжечку й обручик діяментовій, прошу тое завдячне приняти, а мене в любовѣ своей неотмѣнно ховати»22.

Ці записки чи листи написані з використанням образів, що мають місце у народній пісенній творчості. Як зазначає О.Геращенко, «Мазепою вживаються класичні для народних пісень епітети:» личка бѣленкого…, рученку беленкую… , краснимь личкомъ…»; зменшено-пестливі форми: очицъ… , Мотроненько… , Мотренько… ; повтори синонімів: «любити й сердечне кохати; метафори»23. Наприклад, образ «і взяв дівоньку за білую ручку»24 присутній в одній з найдавніших пісень, що дійшла до нашого часу «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш». У записках до Мотрі ці образи повторюються, переходять з одного послання в інше, тобто автор користується певним кліше, запозиченим з народної пісенної творчості.

Досліджуючи стиль цих листів, О.Геращенко зазначає, що в них поєднуються елементи книжної та народно-розмовної мов, відчутний також вплив польської: «Усе це наявне і в інших епістолярних пам’ятках першої половини XVIII ст., але в Мазепиних листах відчувається ще й аромат українських пісень про кохання, що наближає їх до жанру авторської любовної лірики XVI-XVIII ст.»25. Дослідниця, зіставляючи зразки польського інтимного епістолярного жанру, зокрема листи короля Яна ІІІ Собеського до дружини Марії-Казимири, пояснює наявність у листах до Мотрі Кочубеївни характерних польських запозичень «швидше схожістю образно-поетичних систем фольклору поляків та українців, ніж безпосереднім впливом польської епістолярної стилістики»26.

Про польські впливи, зокрема мовні, ідеться і в дослідженні В.Московича, який також відзначає, що листи написано з використанням українського фольклору, а також образів, характерних для польської епістолярної спадщини, з якою І.Мазепа міг ознайомитися, перебуваючи при дворі польського короля. XVIII ст. // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія. — Т.3. X., 1994. — С.129). Дослідник уважає листи автентичною пам’яткою, особливий стиль яких не можна імітувати27.

В.Шевчук розклав їх на віршові рядки й стверджує, що дані листи — це «класично витриманий так званий архаїчний вірш, культивований ще в найдавнішому українському епосі (про Котигорошка, наприклад) та в тих билинних текстах, що збереглися в українській традиції»28. Відтак ці листи, поряд з іншими, є пам’яткою літературної творчості гетьмана І.Мазепи, якого також традиційно вважають автором дум «Горе тій чаєчці» і «Всѣ покою щиро пригнуть», де бринить мотив єднання й спільної протидії ворогам, боротьби за «вольності». Остання представлена В.Кочубеєм як свідчення намірів Мазепи вийти з-під протекції московського царя й фіґурує у слідчій справі. Іван Мазепа вважається й автором нещодавно опублікованого вірша «Старик с телом беседует». На рукописі зазначено, що це «скоропись XVIII в. Переписана в 1710 г. при разборе бумаг Батуринского архива и переведена на русский язык с польского в Посольськом приказе М.Белецким»29. Вірш написано з використанням барочних антитез, протиставлення душі тілу, прагнення тіла бути молодим тоді, коли вже пора думати про душу. Як уважає відома дослідниця Т.Таїрова-Яковлева, цей вірш «дає уявлення про ті почуття, що їх він переживав через роман із Мотрею»30.

Усі ці твори, що так чи інакше можуть бути пов’язані з іменем І.Мазепи, різняться як за жанром, стилістикою, так і за мовними особливостями. Листи чи послання до Мотрі займають серед них окреме місце та найбільш відповідають усталеному у художній літературі образові гетьмана як палкого коханця. Та все ж наявні джерела однозначно не підтверджують авторство І.Мазепи. По-перше, відсутні ориґінали (якщо вони насправді були). По-друге, обставини оприлюднення також викликають сумніви щодо автентичності цих пам’яток. Роман між гетьманом і Мотрею мав місце взимку 1704-1705 рр., і виходить, що листи, які компрометували їхню дочку, Кочубеї продовжували зберігати до 1708 р., навіть після того, як віддали її у 1707 р. заміж за сина Василя Чуйкевича — Семена. В.Кочубей писав у своєму доносі, що 17 травня 1707 р. він звернувся до гетьмана з проханням дозволити сватання, «зобрать людей на хлѣбъ и на солъ», але гетьман не радив йому віддавати дочку заміж, казав, що «якъ будемъ зъ ляхами въ едности, тогда знайдется твоей дочкѣ женихъ з тоей стороны лядское знатній якій шляхтичъ, который твоей фортунѣ доброю будетъ подпорою»31. Почувши «тіи страшніи слова, обнятый зосталъ великимъ ужасомъ … и обявилемъ тихо той ужасъ и скорбь мою женѣ», — писав В.Кочубей. Вони вирішили на наступний день, у неділю 18 травня 1707 р., «зібравши приятелей і людей сусідських» учинити сватання й тут же обвінчати дочку з Семеном Чуйкевичем.

Т.Таїрова-Яковлева висловлює припущення, що ще влітку 1707 р. Мотря не була одружена, оскільки ієромонах Варлаам у листі від 27 липня того року з Києва до В.Кочубея свою приписку адресує «благословенной девице, панне Мотроне»32. Тут варто згадати, що в Україні траплялися випадки вінчання до весілля. Так, судячи з листа Юліани Апостол до Григорія Скорупи із запрошенням прибути на весілля її небоги Юліани Максимівни зі стародубським полковим писарем Григорієм Юркевичем, яке мало відбутися 22 квітня 1733 р., вінчалися молоді раніше весілля — 26 січня, тоді шлюб був «по церковному чиноположенію обрученіемъ и вѣнчаніемъ утвердженъ»33. Але за усталеною традицією лише весілля узаконювало подружнє життя. Можливо, на цей час воно ще не відбулося.

Т.Таїрова-Яковлева також вважає, що про сватання Мотрі йшлося в листі миргородського полковника Д.Апостола до В.Кочубея (5 грудня 1707 р.), де перший звертається до другого «мне велце мосце пане любительний сват и благодетель» і повідомляє, що писав до ґенерального осавула І.Ломиковського, також «моего мосце пана свата, брата и благодетеля», із проханням одержати дозвіл від гетьмана, щоб «перед сватами побывати в Батурине», де «о потребном между нами деле устную з его милостью моим паном розмову буду мети»34. Д.Апостол був сватом В.Кочубея, оскільки його син Василь Васильович одружився із дочкою Апостола — Анастасією. Інша дочка миргородського полковника — Тетяна — була дружиною сина ґенерального осавула І.Ломиковського, отже вони обидва були сватами для Д.Апостола, так він до них і звертався. А мали вести якусь іншу розмову, саме наодинці, як це видно з листа. І якщо під тортурами В.Кочубей заявляв, що вони з Д.Апостолом «съзжалися и говорили о сватанью», то в даному разі йшлося, імовірно, про сватання сина Федора, який одружився з дочкою В.Скоропадського*. Та й сам В.Кочубей, свідчачи надопитах про своє майно, вказував, що «килько тысячь пошло на двои веселѣя, перше дочцѣ, а потомъ сыну, недавно отправленыхъ, купуючи вина, и меду, и матеріи и инные рѣчи на подарки»35. Співучасник доносу піп Іван Святайло також засвідчив, що зустрічався з В.Кочубеєм на весіллі в його маєтності Диканьці взимку 1708 р. Імовірно, ішлося про весілля сина Федора.

Як видно з доносу, стосунки між гетьманом І.Мазепою і родиною Кочубеїв, незважаючи на конфлікт, не були повністю розірвані. Кочубеї приймали гетьмана (хай навіть з обов’язку), з їх дочкою він мав розмови, про що писав В.Кочубей. Існує чимало леґенд про подальшу долю Мотрі, зокрема, що вона збожеволіла, утопилася в ставку в Батурині, пішла в монастир36 тощо. Але більшість дослідників схиляються до думки, що вона таки вийшла заміж за Семена Чуйкевича. Щодо ідентифікації ігумені Ніжинського жіночого монастиря в 1733-1736 рр. Меланії Чуйкевичівни з Мотрею Кочубей37, то, можливо, у даному випадку йдеться про дружину ґенерального судді В.Чуйкевича, якого в 1710 р. за підтримку І.Мазепи заслали у Сибір, де він і помер, а дружина, як писав Д.Бантиш-Каменський, «удалилась в монастырь в Малороссии»38.

Принагідно можна сказати, що в родині Кочубеїв жінки були емоційними та пристрасними. Так, пізніше онука Василя Леонтієвича, дочка його сина полтавського полковника Василя — Ганна втекла з дому й без батьківського благословення вийшла заміж за Степана Томару. За що батьком і матір’ю (дочкою Д.Апостола) була позбавлена спадщини й «виключена з числа дітей своїх». Пізніше (12 серпня 1743 р.) у своєму заповіті він писав, що «при моей кончинѣ, понеже отхожу ко отцу своему и богу моему с желаніємъ моихъ грехов прощение реченную Анну жену Томарову за нанесенную мнѣ и женѣ моей найтягжчую печаль прощаю»39, повернувши її до числа своїх дітей, хоча й «без всякого наслѣдія». Подібно вчинила і правнука В.Л.Кочубея, дочка його внука ґенерального обозного Семена Васильовича — Надія, яка в 1765 р. виїхала з дому з капітаном П.Потьомкіним (із роду відомого катерининського фаворита Ґ.Потьомкіна) й обвінчалася з ним в Есмані40.

В.Кочубей у своєму доносі, як уже зазначалося, вказував на «грамотки рукокописні», тобто написані гетьманом до його дочки записки. Але цікаво, що сам І.Мазепа у листі до О.Меншикова (1708 р.), виправдовуючись від звинувачень В.Кочубея, писав, що той, «будучи писарем енеральным, имѣючи у себе печать войсковую и подписуючи руку мою часто, понеже я, для хирокгричной болѣзни не всегда могу подписовати листов и универсалов, повидавал был лживые нѣкоторые, под именем моим рукою его подписанные и под печатью войсковою письма»41. Можливо, це визнання гетьмана про тяжку хворобу (подагра рук)42, було перебільшенням з огляду на небезпеку, яка йому загрожувала. Але ще у жовтні 1704 р., незадовго до бурхливих подій, перебуваючи в поході під Замостям

* Лазаревський вважав, що на час загибелі В.Кочубея його син Федір ще не був одружений (див.: Лазаревский А. Очерки малороссийских фамилий. Материалы для истории общества в XVII и XVIII ст. // Русский архив. — 1876. — №12. — С.451). Він одружився з небогою гетьмана І.Скоропадського Анастасією Василівною Скоропадською (див.: Модзалевский В. Малороссийский родословник. — Т.4. — К., 1914. — С.665). І.Мазепа в листі до О.Меншикова просив посприяти у справі одержання дозволу Петра І на повернення його з військом додому, зазначаючи, що «под голим небом стоячи в обозах, признаюсь вашой вельможности, велми педокгричная и херокгричная болезнь от холодов и уставичних непогод докучает»43. Проте один із прихильників гетьмана, а пізніше не менш завзятий адепт Петра І Феофан Прокопович писав, що Іван Мазепа «немощь себѣ и всего тѣла дряхлость притворялъ, не былъ бо воистинну такъ безсиленъ, какова являлъ себя, аки бы и стояти и сидѣти долго не могъ»44. Але, зважаючи на вірне служіння Ф.Прокоповича Петру І, невідомо, скільки у цих словах правди.

І все ж виникає питання, чи міг гетьман власноруч писати листи Мотрі, коли навіть підписувати свої універсали та офіційні листи йому було дуже важко. Цілком можливо, що любовні послання були написані кимось іншим на замовлення Кочубеїв, а про деякі деталі стосунків Мотрі з гетьманом вони могли дізнатися з її слів. Тим більше, що листи до Мотрі в контексті інших матеріалів слідчої справи справляють таке враження, нібито вони взяті з одного джерела. Читаючи справу доносу В.Кочубея на І.Мазепу, можна помітити наявність подібних сюжетів, повтори певних словосполучень, відмінності у мові та стилі окремих документів, зокрема тих, що безпосередньо були звернені до Петра І. Так, повторюється одна фраза, яка зустрічається в доносі Кочубея, коли він розповідає про зустріч І.Мазепи з ректором Вінницького єзуїтського колеґіуму Зеленським, яка відбувалася в Києво-Печерському монастирі — «в столовой и в мурованой избѣ»45. У листах до Мотрі також зустрічаємо — «в моем мурованом покое». Можливо, це усталене словосполучення, яке досить часто вживалося, або ж було використане однією й тією ж особою.

Документи, що їх представляв В.Кочубей, були написані як ним, так і іншими, про що свідчили два писарі — П.Колчицький та Григорій Глуховець, які супроводжували його в поїздці до Смоленська. Вони служили у В.Кочубея й були його довіреними особами. На допиті Колчицький засвідчив, що в дорозі В.Кочубей давав йому «писать съ своей и съ иныхъ рукъ»46, переправляв написане і змушував його переписувати. Григорій Глуховець також твердив, що В.Кочубей «заставливалъ его писать съ своей руки письма в доношеніе, приказывая ему, чтобъ у нихъ было то тайно, и ни кому бъ не сказывали»47. Можливо, вони переписували також і написані чиєюсь рукою любовні листи.

Відповісти на це питання однозначно неможливо. Відсутність ориґіналів, прочитання листів у контексті справи, де вони фіґурують як докази аморальності гетьмана, а також використання в них певних кліше, запозичених із народної пісенної творчості наштовхує на думку, що, можливо, вони таки не належали І.Мазепі. Безперечно, зміст листів несе інформацію про події, які мали місце в Батурині взимку 1704-1705 рр. Водночас вони передають глибоку неприязнь гетьмана до Кочубеїв, особливо до дружини Василя — Любові. Ця неприязнь яскраво виражена і в листі І.Мазепи до В.Кочубея, який також фіґурує у справі. Гетьман радить тому приборкати свою «гордую, велерѣчивую жену», закидає йому, що протягом шістнадцяти років «прощалося и пробачалося великимъ и многимъ вашим смерти годнымъ проступкам»48. Він відкидає всі звинувачення «о якомось блудѣ, того я не знаю и не розумѣю, хиба сам блудишь, коли жонки слухаєш»49. І таке ставлення могло б спонукати Кочубеїв помститися гетьману також і любовними записками. Якщо йти за припискою графа Ґоловкіна, то листи нікому не показувалися і не переписувалися. Можливо й справді граф «злукавив», і ці листи були переписані й залишилися у слідчій справі. Коли ж із них таки були зроблені копії, то чи з ориґіналу послань І.Мазепи? Адже Ґоловкін зазначав, що не знає, рукою гетьмана чи когось іншого вони написані. Тим більше, що з приписки графа не проглядається їх зміст. Але все це лише припущення, які можуть наштовхнути на подальші дослідження. Проте, згадані любовні запис­ки, — належали вони гетьману, чи ні, — можуть свідчити про тонкі нюанси інтимних почуттів освіченої людини початку XVIII ст.

Таким чином, при відсутності ориґіналів листів та враховуючи обставини їх оприлюднення, а також відомі факти приватного життя гетьмана Івана Мазепи можна поставити під сумнів його авторство. У деяких з них ідеться про конкретні події, інші ж є певним кліше, в якому використано образи, властиві українській і, до певної міри, польській народній пісенній творчості.

1 Цит. за.: Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 16871709. — К.; Полтава, 1995. — С.12.

2 Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. — Кн.1, отд.2. — Москва, 1859. — С.130.

3 Там же.

4 Там же. — С.126.

5 Там же.

6 Там же. — С.125.

7 Требник митрополита Петра Могили. — К., 1996 (репринтне перевид.: К., 1646). Т.1. — С.386.

8 Павленко С. Міф про Мазепу. — Чернігів, 1998. — С.173

9 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — Ч.3: От избрания Мазепы до уничтожения гетьманства. — Москва, 1830.

10 Источники малороссийской истории, собранные Д.Н.Бантышем-Каменским и изданные О.Бодянским. — Ч.ІІ: 1691-1722 // Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. — Кн.1. — Москва, 1859.

11 Бантыш-Каменский Д. Указ. соч. — С.35.

12 Шевчук В. Просвічений володар. — К., 2006. — С.344.

13 Приватні листи XVIII ст. — К., 1987. — С.123.

14 Киевская старина. — 1896. — Т.53. — С.148-149.

15 Чтения… — С.127.

16 Там же.

17 Там же. — С.128.

18 Там же.

19 Там же. — С.129.

20 Там же.

21 Там же.

22 Там же. — С.130.

23 Геращенко О. Любовні листи Івана Мазепи до Мотрі Кочубеївни. До вивчення епістолярної стилістики початку XVIII ст. // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія. — Т.3. — X., 1994. — С.128.

24 Хрестоматія давньої української літератури до кінця XVIII ст. — К., 1967. — С.179.

25 Геращенко О. Указ. праця. — С.134.

26 Там само. — С.135.

27 Moskovich W. Hetman Ivan Mazepa’s Love Letters // Mazepa e il suo tempo. Storia, cultura, societå. — Alessandria, 2004. — P.566.

28 Шевчук В. Указ. праця. — С.345.

29 Таирова-Яковлева Т.Г. Мотря Кочубей и её роман с гетманом Иваном Мазепою // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. — №1/2. — Санкт-Петербург, 2007. — С.104.

30 Там же. — С.103.

31 Чтения… — С.101.

32 Таїрова-Яковлева Т.Ґ. До питання про повсякденне життя представниць козацькостаршинських родин початку XVIII ст. // Укр. іст. журн. — 2008. — №3. — С.204.

33 Сулимовский архив. Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей. XVIIXVIII вв. — К., 1884. — С.208.

34 Таїрова-Яковлева Т.Ґ. Указ. праця. — С.205.

35 Чтения… — С.142.

36 Див.: Кішик В. До проблеми ідентифікації поховання Мотрі Кочубей // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. — Вип.12. — К., 2001. — С.383.

37 Павленко С. Указ. праця. — С.177.

38 Бантыш-Каменский Д. Указ. соч. — С.52.

39 Российский государственний архив древних актов. — Ф.1445. — Оп.1. — Д.2. — Л.5.

40 Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича. Ч.ІІ. — Москва, 1859. — С.400.

41 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1960. — С.293.

42 Див.: Рот О. Клиническая терминология. В переработке и с дополнениями д-ра мед. Я.Б.Эйгера. — Москва; Ленинград, 1930. — С.559.

43 Гетман Иван Мазепа. Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. — Вып.І: 1687-1705 гг. — Санкт-Петербург, 2007. — С.154.

44 История императора Петра Великого от рождения его до Полтавской баталии. Санкт-Петербург, 1773. — С.157.

45 Чтения… — С.102.

46 Там же. — С.121.

47 Там же.

48 Чтения… — С.131.

49 Там же. — С.132.