З підрозділу «Публіцистика»
Ольга Ковалевська

Повість про правду і кривду. З історії накладення церковної анафеми на Івана Мазепу

17 жовтня 2007 р. в Києві відбулося засідання Президії Київської міськради, на якій було принято рішення про перейменування вулиці Січневого повстання на вулицю Івана Мазепи. Рішення Київради було прийнято майже одностайно: 71 депутат висловився «за» і лише один — «проти». Вперше депутати міськради м. Києва розглядали це питання ще 1997 р., коли було прийнято рішення про вшанування пам’яті визначного державно-політичного діяча та найвідомішого гетьмана України — Івана Мазепи. Однак до виконання цього рішення того року не дійшло. Теперішне рішення Київради має бути виконаним, особливо з огляду на Указ Президента України В. Ющенка про відзначення 300-річчя військово-політичного виступу І. Мазепи та вшанування його пам’яті. На жаль, ці рішення, які вітаються представниками українських наукових, культурних та громадських кіл, стали не до вподоби представникам Російської Православної церкви Московського патріархату, чиїм форпостом є Київо-Печерська лавра. Всеукраїнське православне братство Олександра Невського, Союз православних братств України та Союз православних громадян України виступили зі спільною заявою про «неприпустимість появи вулиці Мазепи у Києві». Маємо повідомити, що подібні дії є грубим втручання Церкви іншої держави у внутрішні справи України. До того ж, відомості подані в цій заяві не відповідають історичним фактам і дезорієнтують віруючих. У зв’язку з цим подаємо до уваги наших читачів кілька зауваг щодо історичних підстав прийнятого рішення Київради, а також деяких «незручних» історичних фактів, які були проігноровані в Заяві представників «православної громадскості».


Переконати людей, які не хочуть і не вміють прислуховуватися до іншої точки зору, окрім своєї власної, неможливо. Ми й не будемо цього робити. Звертаємось до тих, хто отримавши противоречиву інформацію прагне розібратися в розбіжностях та дошукатися істини.

Очевидно, що визначення сучасними українськими істориками гетьмана України 1687—1709 рр. Івана Мазепи визначним державно-політичним та культурним діячем своєї доби, відрізняється від тверджень російських або радянських істориків і потребує певних аргументів. Найкращим шляхом пошуку цих аргументів є аналіз його діяльності.

Як відомо, І. Мазепа був обраний на гетьмана в дуже скрутний для України час. Три десятки років по смерті Б. Хмельницького тривав період суцільної руїни, Правобережжя було спустошене, точилися чергова війна Московської держави з Кримом, де українці мали захищати чужі державні інтереси, козацька старшина була не задоволена політикою попереднього гетьмана І. Самойловича і плела інтриги навколо нього з метою усунення від влади, козаки та посполиті в умовах дестабілізації внутрішньополитичної ситуації, щоразу піднімали повстання, намагаючись відстоювати власні інтереси. Користуючись військово-політичною перевагою московського уряду, а також слабкістю української старшини, розбіжностями її політичних уподобань, загальним соціально-політичним напруженням, російська сторона домоглася введення в текст Коломацької угоди нових статей, які суттєво обмежували автономні права України-Гетьманщини і забезпечували інтереси Московщини.

Це яскраво демонструє текст «Коломацьких статей», який являв собою українсько-московський договір, що укладався між козацькою старшиною на чолі з новообраним гетьманом І. Мазепою та московськими царями Іваном та Петром і їхньою регентшeю царівною Софією. Договір містив 22 статті. У своїй основі «Коломацькі статті» мали українсько-московські договори 1669 та 1672 рр., підписані при обранні гетьманів Д. Многогрішного та І. Самойловича. «Коломацькі статті» декларативно підтверджували традиційні козацькі права і вольності, зберігали 30-тисячне реєстрове козацьке військо та компанійські полки. Водночас договір містив низку статей, які забороняли гетьману без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшині — скидати і обирати нового гетьмана; примушували козацьку старшину наглядати за діями гетьмана та своєчасно доносити на нього царському уряду; обмежували права гетьмана розпоряджатися землями, що належали Війську Запорізькому; забороняли гетьманському уряду мати дипломатичні зносини з сусідніми державами; примушували всіляко сприяти міжетнічним шлюбам та іншим формам «єднання» населення обох країн, а також забороняли будь-кому говорити про те, що «Малороссійской край Гетманского регименту», бо він є «Их царского пресв­тлаго величества самодержавной державы». Лише власний авторитет гетьмана І. Мазепи та його дипломатичний і політичний досвід дозволили нейтралізовувати наслідки цих статей для України і протягом 21 року забезпечували її нормальне державне існування, до поки процес поглинання України Московщиною не набув загрозливих форм і не призвів до повстання І. Мазепи 1708 р.

Гетьманування І. Мазепи було заповнене тривалими війнами, які руйнували економіку краю і мали призвести до зубожіння населення. Несприятливими чинниками розвитку Гетьманщини цього періоду також стали стихійні лиха — неврожаї, нашестя сарани, пошесті тощо. Незважаючи на це, І. Мазепа всіляко сприяв розвитку виробництва та торгівлі, завдяки чому вже в 90-х роках XVII ст. були створені умови для внутрішнього інвестування в неприбуткові галузі, зокрема освіту та культуру.

Усвідомлючи значення освіти для розбудови держави, І. Мазепа постійно опікувався навчальними закладами. Зокрема, заснована ще на початку XVII ст. братська школа, стараннями митрополита П. Могили перетворилася на колегіум, а згодом на академію. Заходами І. Мазепи вона отримала підтвердження статусу вищого навчального закладу від Петра І, а також новий корпус. Недивно, що Києво-Могилянську академію іноді ще називали «Могило-Мазепинською». За часів І. Мазепи академія, без перебільшення, стала духовним центром усієї України. Однак, гетьман дбав і про інші навчальні заклади, зокрема про Чернігівський колегіум, який також був розбудований коштом гетьмана, а пізніше, так само як і Києво-Могилянська академія, був збагачений сучасною на той час бiблiотекою й рiдкісними рукописами. Є також згадка про те, що гетьман долучився до заснування у 1689 р. «латинської школи» у Харкові та її філії у Новгород-Сіверську, що згодом перетворилася на самостійний колегіум.

Для розвитку культури того часу велике значення мали заходи гетьмана щодо видання творiв української та перекладної лiтератури, зокрема творiв Афанаciя Заруднього, Дмитра Туптала, Григорiя Двоєслова та багатьох iнших. Крім того, завдяки сприятливій внутрішній ситуації, в країні поширювалися твори з фiлософiї та теологiї, розвивалися суспільні та природничі науки.

Опосередковано діяльність І. Мазепи вiдбилася й на розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало пiдставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Українi кiнця XVII — початку XVIII ст. унiкального стилю — «козацько-мазепинського бароко».

Досліджуючи меценатську діяльність І. Мазепи, історики в якості джерела інформації часто використовують унікальний документ — матеріали «Бендерської комісії», створеної по смерті гетьмана у 1709 р. Представники козацької старшини, що входили до складу комісії, склали перелік фундацій та донацій І. Мазепи, де центральне місце займали статті витрат на фінансування будівельних робіт та оздоблення церков на території Києво-Печерської лаври. В матеріалах комісії, крім згаданого переліку, також було зазначено суми, які було витрачено на роботи. Зокрема, на «позолочення бані Печерської церкви — 20 500 дукатів; мур довкола Печерського монастиря і церков — мільйон; великий дзвін і дзвінниця до Печерського монастиря — 73 000 золотих; великий срібний свічник для Печерської церкви — 20 000 імперіалів; золота чаша й така ж оправа Євангелії для неї — 2 400 дукатів, золота митра для неї 3 000 дукатів». Крім того, старшина не забула пригадати й про інші «прикраси й пожертви» для центрального собору Києво-Печерської лаври — Успенського. Коштом І. Мазепи на території Києво-Печерської лаври між іншим було збудовано та відреставровано Онуфріївську церкву (1698—1701), церкву Івана Кущника (1698—1701), церкву Свіх Святих над Економічною брамою Лаври, Троїцьку надбрамну церкву, Вознесенську церкву (1701—1705) тощо.

Стараннями гетьмана І. Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено велику кiлькicть церковних споруд поза межами Лаври та Києва в цілому. Найвiдомiшими з них були будiвлi в таких монастирях, як Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський, Кирилiвський, Михайлівський Золотоверхий, Чернiгiвський Троїцько-Iллiнський, Лубенський Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупницький, Глухiвський Вознесенський, Домницький, Макошинський, кафедральнi собори в Києвi, Переяславi та Чернiговi, церкви в Батуринi, у Дiгтярiвцi та iнших місцях. Загальна кількість архітектурних споруд, побудованих та відреставрованих коштом І. Мазепи становить 43. Крiм будiвництва нових або перебудови старовинних храмiв княжої доби, гетьман робив до них коштовні подарунки. Серед них iкони, хрести, чашi, митри, ризи, дзвони, потири, срiбнi домовини для святих мощей, богослужебнi книги, оправленi та оздобленi золотом, срiблом, коштовним камiнням, парчею, оксамитом та шовком. Крім подарунків, які робив сам гетьман, вклади до церков робила мати І. Мазепи та представники козацької старшини.

Гетьман І. Мазепа також опiкувався станом православної церкви за межами України. Серед подарункiв, зроблених Мазепою iноземним православним патрiархатам, найбільш відомим є срiбний антимінс, що зберiгається у вiвтарi грецького православного собору Воскресіння при Гробi Господньому в Єрусалимi i використовується лише в особливо урочистих випадках. I ншим вiдомим дарунком було Євангелiє, виконане коштом Мазепи в Алепо в 1708 р. для богослужебного вжитку православних сирiйцiв. Крiм цих подарункiв, гетьман видiляв певнi кошти на милостинi та допомогу православним християнам за межами України.

В цілому, за підрахунками козацької старшини, за 20 років свого гетьманування на меценатські цілі гетьман І. Мазепа витратив щонайменше 1.110.900 дукатів, 9.243.000 злотих та 186.000 імперіалів.

Звичайно, що абияка людина не буде робити такі коштовні подарунки і вкладати свої кошти в церкви, небудучи глибо віруючою та відданою православній вірі особистістю. А той факт, що І. Мазепа саме таким й був, не викликає сумнів, оскільки він з малечку виховувався в православній козацько-шляхетській родині. Його батько Степан Адам Мазепа був високоосвіченим «знатним козаком» знаним у війську. Він брав участь у Переяславських переговорах 1654 р. на боці Б. Хмельницького, а пізніше належав до оточення гетьмана І. Виговського. Матір’ю гетьмана була Марина Мокієвська, яка після смерті свого чоловіка прийняла чернечий постриг і почала іменуватися Марією, а згодом прийняла схиму як Магдалена. У 1686 р. вона вже була ігуменею Києво-Печерського Вознесенського монастиря (до речі, зруйнованого 1706 р. за наказом Петра І). До того ж у родинному оточенні І. Мазепи по материнській лінії було кілька осіб, які все життя були білоцерківськими священиками.

Відомо також, що мати І. Мазепи до кінця свого життя залишалася вірним радником свого сина, людиною якій він довіряв найутаємничені свої думки. Тому навряд чи стосунки, які виникли між Мотрею Кочубей та І. Мазепою 1704 р. і тривали до 1707 р., залишилися поза її увагою. На жаль, більша частина нашого суспільства віддає перевагу у вивченні вітчизняної історії літературним або белетристичним творам, а не історичним джерелам. А відтоді уявлення про «захоплення молодості» І. Мазепи спираються на поетичні твори Дж. Байрона або Ю. Словацького, а відомості про стосунки між гетьманом та його хрещеницею здебільшого формуються на підставі знайомства із сюжетом поеми О. Пушкіна «Полтава». Саме тому варто зауважити, що традиційне для художньої літератури переконання, що гетьман мав роман з 16-річною хрещеницею, не відповідає дійсності. По-перше, Мотря, на той момент, коли закохалася в гетьмана, була дещо старшою і скоріше мала вже 18—20 років, ніж 16. По-друге, гетьман, як глибоковіруюча та високоморальна людина, знав про неможливість шлюбу між хрещеними батьком та донькою, тому не міг піти проти Бога та звичаїв. Хоча, зваживши на силу своїх почуттів та серйозність намірів, гетьман все ж таки порушив перед ієрархами церкви питання про можливість такого шлюбу і одночасно офіційно попросив у батьків дівчини її «руки та серця». Відмова батьків Мотрі була категорична. Дізнавшись про це, дівчина втекла до гетьманського палацу, але І. Мазепа відправив її назад у супроводі російського полковника Григорія Анненкова. Через деякий час подружжя Кочубеїв вирішило долю доньки на свій розсуд. Вони видали її заміж за представника відомого козацько-старшинського роду — Семена Чуйкевича, сина керівника Генеральної військової канцелярії Василя Чуйкевича. Наприкінці свого життя Мотря постриглася у чорниці та була ігуменією Ніжинського жіночого монастиря.

Отже, стосунки старого гетьмана та молодої «батуринської красуні» до кінця залишилися коректними та цнотливими. Це була та любов, що не знає ні старості, ні яких інших меж. Для нього ці почуття були викликом своєму вікові, а для неї вони стали можливістю визнати його мудрость та виразити йому шану. Однак християнські канони та закони моралі не дозволили І. Мазепі та Мотрі віддатися своїм почуттям. Ніхто з них на скоєння гріха не пішов. Стосунки між ними припинилися і кожен пішов далі своїм життєвим шляхом. У зв’язку з цим, усі ті, хто хотів би показати І. Мазепу «схильним до пороку та безнравственості», скоріше демонструють своє неуцтво та самі беруть на себе гріх обману, ніж шкодять образу гетьмана як витриманої та моральновихованої людини.

Не менш лукаво чинять «опричники» від духовенства, яке підпорядковується владі Московського патріархату, коли переповідать події 1708 р., тобто історію з анафемою І. Мазепи.

Відомо, що «анафема» у християнстві це церковне прокляття, відлучення від церкви, що вважалося найвищим покаранням за злочин проти церкви. Зміст цього акту полягав у необхідності захисту церковної громади від небезпечних для неї людей. Підставою для анафеми могли бути порушення «науки віри чи моралі», яких допустилася людина, наприклад, кровозмішення, єретицтво тощо. Цікаво також, що в давній церкві існувало два види відлучень: неповне та повне. Перше вважалося «лікувальним», тимчасовим, а друге — «смертельним», вічним. Повне відлучення від Церкви накладали на єретиків та порушників християнської моралі, якщо їхня провина була доведена. Якщо ж звинувачені у злочині проти Церкви не визнавали своєї провини і наводили аргументи на свій захист, то таких людей неможна було відлучати від Церкви. Адже анафема, що накладалася на будь-кого без його добровільного визнання своєї провини була незаконною, а відтоді — недійсною.

У Московській державі анафема часто накладалася за політичні злочини. Зокрема, за «посягательство» на законну царську владу, церквою були прокляті Григорій Отрєп’єв, Тимофій Акундинов, Степан Разін, Омелян Пугачов.

Завдяки дослідженням ряду світських та церковних істориків, питання щодо сенсу, законності та правосильності церковної анафеми гетьмана І. Мазепи, є остаточно вирішенним і має трактуватися лише однозначно: вона незаконна і недійсна. Однак офіційної постанови Православної Церкви про зняття анафеми з гетьмана не існує. Згідно з церковними канонами, знімати анафему має лише та церква, яка її накладала. Оскільки Київська митрополія була приєднана до Московського патріархату 1686 року, то знімати анафему мав би Собор єдиної Російської православної церкви. Але після того, як у червні 1992 р. відбувся Всеукраїнський Православний собор, що об’єднав Українську Православну церкву (УПЦ) та Українську Автокефальну Православну церкву (УАПЦ) в єдину Українську Православну церкву — Київський патріархат, а також відмінив антиканонічне приєднання Київської митрополії до Московського патріархату, ситуація цілком змінилася. УПЦ Київського патріархату не визнає своєї відповідальності за дії, які здійснювалися православною церквою протягом 1686 — 1992 рр. Зі свого боку УПЦ КП в особі патріарха Філарета визнала І. Мазепу визначним державно-політичним діячем, а його анафему — незаконною та недійсною. У своїх богослужіннях під час першої неділі Великого посту священники УПЦ КП користуються текстом Чину торжества православ’я, виправленого ще 1869 р., де не лише вилучено поіменне прокляття єретикам, але й взагалі відсутня вся фраза про накладення анафеми на будь-кого. Крім того, УПЦ Київського патріархату 1994 року видала постанову, згідно з якою, зняття анафеми з І. Мазепи слід вважати актом офіційним та остаточним, але це лише односторонній акт. Для повного дотримання формальностей постанову про офіційне зняття анафеми мав би прийняти Собор російської православної церкви, чого до сьогодні так і не сталося. Представники ПЦ Московського патріархату посилаються у цьому питанні або на свою необізнаність з обставинами цієї справи, або на свою некомпетентність, або на той факт, що анафема накладалася єдиною на той момент церквою (натяк на небажання визнавати право українців на існування власної помісної церкви) і, що найголовніше, — особами, які були українцями за походженням (мовляв самі накладали, то самі й знімайте). Побічно виникають й інші проблеми, пов’язані вже не лише з політичними нюансами справи, але й з суто особистими: зняття анафеми дуже відповідальний акт, на який будь-яка духовна особа без офіційного дозволу Собору православної церкви не наважиться.

Слід також додати, що свого часу Українська держава П. Скоропадського намагалася втрутитися у вирішення проблеми зняття анафеми з І. Мазепи. У 1918 р. анафема гетьмана була визнана незаконною, накладеною за політичний вчинок, а не за злочин проти Церкви. Того ж року по душі померлого було відправлено панихіду. Дещо пізніше, у жовтні 1932 р. православні українці містечка Крем’янця звернулися до митрополита Діонісія за дозволом урочисто згадувати церковною молитвою гетьмана І. Мазепу, як це робили у своїх церквах греко-католики. Негативна відповідь митрополита примусила частину національно свідомих українців масово брати учать у паніхідах за спокій душі І. Мазепи в храмах іншої конфесії. Занепокоєний цією ситуацією Св. Синод Православної Церкви у Польщі заслухав 17 лютого 1933 р. доповідь митрополита Діонісія і постановив, що він «дозволяє й благославляє молитися по Церквах за спокій душі бл. п. гетьмана Івана Мазепи». Цю постанову підписав митрополит Діонісій і весь єпископат. Це вже була офіційна постанова Св. Синоду, яка мала канонічне значення, однак вирішити питання офіційного зняття анафеми міг лише Собор Православної Церкви у Польщі, скликання якого стало неможливим через початок Другої світової війни та окупацію Польщі.

Слушна нагода повернутися до вирішення цього питання склалася 6 липня 1959 р., коли Собор Єпископів Святої Української Греко-Православної Церкви в Канаді, з нагоди 250-річчя від дня смерті гетьмана затвердив текст постанови, складеної митрополитом Іларіоном (І. Огієнком). В цьому посланні, зокрема, говорилося: «Анатему, кинуту року 1708-го на гетьмана Івана Мазепу, вважаємо недійсною та неснуючою, а самого гетьмана Івана Мазепу визнаємо за одного з найбільших церковно-державних мужів. І тому благославляємо всьому нашому духовенству та всім нашим вірним молитися за блаженної пам’яті гетьмана Івана Мазепу, як вірного й благочестивого сина Української православної церкви». На жаль, усі ці постанови лише визнають неканонічність анафеми І. Мазепи і дозволяють молитися за нього.

Очевидно, варто також додати, що для душі померлого у далекому 1709 р. гетьмана усі сучасні інсинуації політиків та деяких осіб духовного сану насправді нічого не варті, оскільки одне з Апостольських правил наказувало: «Про тих, хто знаходиться при виході від життя, нехай і тепер виконується давній Закон і Правило, щоб відходячий (помираючий) не був позбавлений останнього і найпотрібнішого в дорогу — Св. Причастя, хоч би він був і проклятий». Отже це означало, що якщо помираючий перед смертю прийняв святе причастя, то вже ніяка анафема накладена на нього людьми, не зашкодить цій людині предстати перед судом Господнім. Завдяки Вселенським Царгородським патріархам Кипріану та Афанасію, які не визнали виголошеної в Глухові та Москві анафеми, гетьмана І. Мазепу було поховано за всіма канонами православної церкви, тобто над тілом гетьмана було прочитано розрішальну молитву, яка канонічно зняла з І. Мазепи анафему. Таким чином, будь-які заяви щодо «одіозної особистості, яка проклинається православною церквою» по відношенню до І. Мазепи є суцільною провокацією, яка вигідна певним сучасним політикам та тим церковним ієрархам, чия боротьба за владу нічого спільного немає з питаннями віри та християнської моралі.

Підсумовуючи вищесказане, наголосимо, що дії депутатів Київради є закономірними і відповідають за змістом українським національним інтересам. Називатися іменем Івана Мазепи повне право має саме колишня вулиця Січневого повстання, оскільки саме І. Мазепі зобов’язана Києво-Печерська лавра, що знаходиться на цій вулиці, багатьма своїми будівлями та коштовним начинням своїх церков. Між іншим ім’я І. Мазепи вже носять вулиці багатьох міст та сіл України (у Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Дрогобичі, смт. Яремче, с. Мазепинці Білоцерківського району Київської області), де перейменумання не викликало такого суспільного напруження та непорозуміння. Так само, як не було нічого подібного ані у США, де у штаті Міннесота 1855 р. ім’ям гетьмана-борця за незалежність України було названо місто, ані в Південно-Африканській республіці, де у місті Дурбан іменем гетьмана теж була названа вулиця.

І. Мазепа є гідним вшанування через своє прагнення служити Україні та її інтересам, використовуючи для цього всю свою владу, можливості, а також зовнішні обставини. Всіляки намагання продовжувати називати гетьмана І. Мазепу «зрадником» та «віровідступником» є злочином проти сучасного українського суспільства та його підростаючого покоління. Оскільки Україна має право на власних героїв, на власну історію і власні інтереси, навіть якщо це дуже дратує сусідні держави та їхні церковні організації.


Примітки

Зарудний Афанасій — новгородсіверський протопоп.

Туптало Димитрій Ростовський (Туптало Данило Савич) (1651—1709) — український церковний діяч, письменник-енциклопедист, проповідник.

Двоєслов Григорій (Григорій Великий) (540 — 604) — християнський теолог, у 590 р. став папою Римським.

Антимінс — срібна плита розміром 106×83 см. Використовується під час урочистої літургії, коли її кладуть на престол, де вона служить підніжжям для Св. Дарів. В середині антимінсу в обрамленні вишуканої рамки з рослинним орнаментом міститься художньо виконана гравюра по металу, очевидно роботи італійського майстра. Сюжет зображення відомий: біля підніжжя хреста перед розкритим гробом зображено Богоматір, яку підтримує та втішає учень Христа — Іоанн. Йосиф з Аримафії та Нікодим благоговійно опускають до гробу тело Спасителя. Біля його ніг на колінах стоїть Марія Магдалина. Позаду композиції зображено двох ангелів з поховальними факелами в руках, що плачуть.

Отрєп’єв Григорій (кін. 15 — поч. 16 ст) — чернец Чудова монастиря, що видавав себе за сина царя Івана IV Грозного; відомий як Лжедмитрій І.

Акундинов Тимофій Демидович (Анкундинов, Юнкиндинов, Акиндинов) (1617—1653) — авантюрист та самозванець, син стрільця; видавав себе за сина царя Василія Шуйського — Івана; проклятий за спробу замаху на російську самодержавну владу; четвертований.

Разин Степан Тимофійович (бл. 1630 — 1671) — козацький ватажок, що очолив козацько-селянське повстання 1670—1671 рр.; проклятий за спробу вчинити замах на законну владу; червертований.

Пугачов Омельян Іванович (1740 — 1775) — донський козак, учасник Семирічної війни 1756—1763, російсько-турецької війни 1768—1774, під іменем імператора Петра ІІІ 1773 року підняв козацько-селянське повстання; проклятий церквою, скараний на смерть.

Схожі публікації:

  1. Гетьманська добродійність — www.mazepa.name
  2. Про справжні портрети, анафему та місце в історії — www.mazepa.name
  3. Гетьман Іван Мазепа – будівничий української православної церкви — www.mazepa.name
  4. Про Мазепу у Відні — Наталя Цікра
  5. Фото зі зйомок фільму «Молитва за гетьмана Мазепу» — www.mazepa.name
  6. Сучасники про Івана Мазепу — www.mazepa.name

Поділіться думкою


XHTML: Дозволені теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>