З підрозділу «Публіцистика»
В’ячеслав Станіславський

Гетьман Іван Мазепа як реформатор козацької держави

Діяльність Івана Мазепи як будівничого держави вирізняється масштабністю, планомірністю та високою результативністю. На нашу думку, завдання, які стояли перед ним, як правителем Війська Запорозького, можна звести до кількох найважливіших напрямків: гарантування непорушності своєї влади; підтримання стабільності в суспільстві; забезпечення й сприяння його соціальному, економічному й культурному розвитку; оборона держави від посягань зовнішніх противників; поширення влади на втрачені українські землі, насамперед, на Правобережну Україну, а також максимально можливе зростання контролю над Запорозькою Січчю.

У дослідників не викликає сумніву те, що Івану Мазепі були притаманні всі найважливіші риси, необхідні для керівника держави. Найкращим свідченням цього є його політика, яка забезпечила виконання всіх зазначених завдань. І лише надзвичайні обставини — перенесення театру воєнних дій між Росією та Швецію на територію України призвели до краху політичної кар’єри гетьмана, а заразом і до поразки прагнень національно-патріотичних сил до державної незалежності. Аби не применшувати досягнень попередників, необхідно наголосити на тому, що йому довелося діяти в умовах відносної внутрішньої стабільності та забезпеченої обороноздатності перед зовнішніми викликами.

Особливим питанням, яке привертає увагу всіх, хто цікавиться часами Мазепи, є питання його взаємин з Росією. Потрібно підкреслити, що найчастіше оцінка цих взаємин відбувається з точки зору переломних подій 1708—1709 рр., при більш глибокому погляді увага акцентується на українсько-російських відносинах початку XVIII ст., а саме на тих моментах, які, врешті, й призвели до їх кризи й виступу гетьмана та його прибічників проти Москви. Але не такими були ці стосунки в часи приходу Мазепи до влади, а особливо після державного перевороту в Росії в 1689р. Значна підконтрольність князю Василю Голіцину, за підтримки якого він отримав булаву, й яка проявлялася в докладному інформуванні Москви щодо всіх більш-менш важливих справ Української держави, значно послабилася вже за два роки. Яскравим свідченням цього є нещодавно опубліковані дослідницею з Санкт-Петербурга Т. Яковлевою статті, подані гетьманом і затверджені росіянами під час перебування Мазепи в Москві. Ці статті значно змінювали положення на користь України тих статей, які були ухвалені на Коломаку в 1687р. І враховуючи ці зміни гетьман і проводив надалі свою політику.

Можна стверджувати, що на той час московська зверхність була для Війська Запорозького оптимальним варіантом. Спираючись на Росію Мазепа міг тримати під контролем внутрішньополітичну ситуацію, протистояти зовнішнім противникам в разі збройного нападу. Без сильного зверхника тогочасна українська верхівка не могла розраховувати на возз’єднання в одній державі розірваних між сильнішими сусідами українських земель. Отже, треба говорити не тільки про використання Війська Запорозького Москвою, але й про те, що українці, в тому числі й Мазепа, користувалися тими перевагами, які їм дала російська зверхність. Інша справа, що такий розподіл впливів зберігався не довго. Загальна традиція «переварювання» новоприєднаних народів з метою створення єдиного російського та уніфікації високоцентралізованого політичного устрою діяла й щодо України. Від конкретно-політичної ситуації та ролі провідних політичних осіб в московському керівництві залежало лише те, коли активізується та з якою швидкістю буде відбуватися цей процес.

Потрібно зауважити, що оскільки найважливіші питання державного управління вимагали узгодження з Російською державою, то дуже велике велику роль відігравали власний авторитет і особисті зв’язки українського правителя в російському керівництві. І цією можливістю Мазепа скористався якнайкраще. Протягом довгих років він зумів зберегти позитивне ставлення Москви. В результаті, реальний вплив гетьмана на українські справи був значно більшим ніж це передбачали офіційні документи.

Це стосувалося й зовнішньої політики. Постійне спостереження за міжнародними справами велось за допомогою розвідників, чи гетьманських агентів. Мазепа підтримував відкриті чи таємні контакти з представниками влади всіх сусідніх політичних утворень, незважаючи на ієрархію їхнього підпорядкування, а саме Туреччини, Криму, Буджацької Орди, Валахії, Молдавії, Польщі та Литви. На практиці далеко не завжди це робилося за санкцією Росії, а часто бувало, що до Москви повідомлення про такі зв’язки надходили після того як певні справи вже реалізовувалися. Варто наголосити на тому, що точка зору гетьмана щодо питань взаємин з зазначеними країнами була дуже вагомою, а часто і визначала дії Москви. Зрозуміло, що досягти такого авторитету можна було лише постійно підтверджуючи свою компетентність та вміння виходити із складних політичних ситуацій.

Бурхливі політичні події та кровопролитні війни знаходяться в епіцентрі уваги зацікавлених добою Мазепи. Але годі зрозуміти специфіку тих часів, обійшовши увагою питання соціально-економічного розвитку держави, яка знаходилася під управлінням гетьмана. Насамперед зауважимо, що Україна йшла природнім, закономірним, характерним для того часу шляхом, перетворюючись на станову державу. А гетьман, на нашу думку, в достатній мірі добре виконував роль регулятора поступального розвитку держави, аж поки в цей процес рішуче втрутилася Москва.

В часи Івана Мазепи в цілому для Лівобережжя були характерними зростання кількості населення, освоєння запустілих та раніше не оброблюваних земель, зростання вже існуючих та поява нових населених пунктів, розвиток ремесел, промислів і торгівлі. Ці явища йшли поряд зі змінами суспільних відносин у напрямку подальшого поділу його на стани, устійнення та правового закріплення станових відмінностей.

Опорою центрального влади була козацька старшина, становище якої зміцнювалося. Економічною основою її існування були маєтності, найголовніше — земельна власність. В часи Мазепи старшинське землеволодіння зростало шляхом надань гетьманом і полковниками, які фіксувалися в особливих документах — універсалах, а також шляхами купівлі, займання вільних земель, передачі за борги, відбору їх у селян, міщан та козаків, які не могли постояти за свої права. Традиційно землі надавалися в тимчасове володіння, чи у повну власність. Їхнім фондом були так звані вільні військові села. Однак досить швидко рангові маєтності, які надавалися на час державної служби, стали переходити в повну і спадкову власність. Дещо пригальмувало цей процес рішення, прийняте на старшинській нараді восени 1692р. під впливом виступу Петра Іваненка. До державної власності мали повернутися рангові маєтностей від осіб, котрі не могли нести військової служби.

За Мазепи виникли особливі категорії старшини — «знатні (значні) товариші» та «бунчукові товариші», формалізувався процес виборів на старшинські посади, місця генеральних старшин та полковників займали прибічники Мазепи багато з яких були пов’язані з ним родинними зв’язками (Обидовський, Мокієвський, Трощинський, Войнаровський). Окремі особи тривалий час займали ті самі керівні посади, чи передавали їх родичам-спадкоємцям, як було, приміром, з урядами полковників, а особливо сотників.

Що ж до збіднілого козацтва, то воно перетворювалося на підданих. При цьому гетьман повинен був прикладати зусилля для оборони рядового козацтва від надмірного тиску з боку старшини, щоб таким чином запобігати розвитку соціальних протестів. Відповідні гетьманські універсали з цього приводу було видано в 1691р. Разом з тим вимагала законодавчого оформлення фактична диференціація козацтва. Яскравим прикладом заходів Мазепи в цьому плані є виданий у 1701р. універсал глухівському сотнику Олексію Туранському, з наказом розділити козаків 4-х засеймських сотень, виділивши з них заможних, які мали нести службу, а інші мали їм допомагати, залишаючись у місцях проживання.

Під впливом козацької старшини у господарствах все менше використовували вільнонайману робочу силу, а перевага віддавалася праці підданих. Особиста залежність селян перетворювалася на кріпосницьку. Відбувався процес повторного закріпачення селянства. Збереглося ряд матеріалів, які свідчать про передачу селян у володіння старшині, в тому числі й за гетьманськими розпорядженнями. На початку XVIII ст. на півночі та в центрі Лівобережжя нормою стала дводенна панщина, свідченням чого став універсал Мазепи веркіївському сотнику 1701р. У ньому гетьман наказував обмежувати панщину двома днями, зважаючи на скаргу місцевих мешканців.

На ті часи трудами українського населення розвивалися рільництво, городництво, садівництво, бджільництво. В господарствах розводилися вівці, коні, воли, корови, свині, кози та птиця. Поширеним було рибальство та полювання на лосів, сарн та кабанів. З’являються нові рудні, млини, селітряні майдани, буди, гути, цегельні. Гетьман особисто опікувався ливарництвом, піклуючись про виготовлення гармат та дзвонів, паперовою промисловістю. Разом з тим саме з Мазепою історики пов’язують перші заходи щодо обмеження вирубування лісів, що було викликано бурхливим розвитком промислів.

Серед власників найприбутковіших підприємств були полковники, генеральна старшина, міська верхівка Гетьманщини. У власності Мазепи були винокурні, селітряні підприємства, понад 100 тисяч селян працювало в його маєтностях. Значно зросли володіння православних монастирів. Мазепа видавав численні універсали на підтвердження вже існуючих та надання їм нових маєтностей.

Значна увага правлячої верхівки приділялася розвитку міст. Так, гетьман опікувався збереженням за містами магдебурзького права, ліквідувати яке прагнула козацька старшина. Приміром, в 1687р. гетьман підтверджував права Чернігова, порушені полковником Яковом Лизогубом. В цьому ж році було підтверджено магдебурзьке право Стародуба. Одним універсалом від 1699р. Мазепа забороняв київському полковнику втручатися в справи ратуші, а іншим дозволяв київським міщанам вільно обирати війта. Гетьманськими універсалами врегульовувалися взаємини між міщанами та козаками, міські мешканці зобов’язувалися до виконання різних повинностей на користь міста, корегувалися питання діяльності судів.

Чи не найкращим свідченням економічного піднесення став розвиток торгівлі. Найбільшим торговим центром був Стародуб, через який проходили торгові шляхи на Польщу і далі на Західну Європу, на Росію, на Південь до володінь Османської імперії. Великим ярмарком славився Кролевець. Особливим торговим осередком був Ніжин з його колонією купців-греків.

З України на той час на везли продаж такі товари, як воли, шкіри, вовну, коноплю, дьоготь, смолу, поташ, селітру, горілку, тютюн, зерно, мед, віск, сало, олію. Жвава торгівля велася з Кенігсбергом, Данцигом, Ригою, Бреслау, з Кримом. Натомість до України завозилися тканини, зброя, металеві вироби, предмети розкоші. Опікуючись міжнародною торгівлею, гетьман ініціює перемовини з цього питання з польською владою. Відомо, що за ініціативою Мазепи коронний гетьман Станіслав Яблоновський у 1700р. видав універсал з забороною завдавати шкоди українським купцям.

Проте вже на той час українська торгівля почала зазнавати значних збитків через обмеження, які вводилися на власну користь з боку Москви. А цьому протистояти було значно важче. Так, в 1683 і 1687 рр. оголошувалася заборона на продаж у Росії українських тютюну та горілки, в 1699р. заборонявся продаж за кордон селітри, в 1700р. гетьман звертався до царя з приводу заниженням в росіянами закупівельної ціни на селітру, а в 1701р. Петро І заборонив возити до Кенігсберга та Риги коноплю, спрямовуючи її до свого порту в Архангельську.

Займався Мазепа й питаннями діяльності податкової системи. За його гетьманування було зроблено спроби, насамперед через повстання Петра Іваненка, відмінити систему оренд, коли певні прибуткові види виробництва та торгівлі, здавалися в оренду, що забезпечувало значні надходження до військового скарбу. Однак введення податків значно скоротило ці надходження, тому було повернуто стару систему.

Вже з початку гетьманування Мазепа займався питаннями поліпшення боєздатності козацького війська, шляхом зміни його структури. Воно мало бути скорочене, в його складі планувалося залишити козаків, здатних забезпечити себе зброєю та спорядженням, а інші мали бути переведені до категорії підпомічників, яким відводилася другорядна роль. У 1688р. Мазепа почав підготовку до укладення нового реєстру українського війська, що мало закріпити існування практики використання у воєнних справах так званого виборного козацтва. За словами гетьмана, потрібно було «влаштувати в містах невелике число городових козацьких полків, щоб козаки були самі добрі, заслужені, озброєнні й кінні, та тримати ще охотних жалуваних кінних полків і сердюків тисяч із шість, і тих сердюків для більшої твердості перейменувати, як государі укажуть». А на старшинському з’їзді 1688р. було прийнято рішення, щоб ніхто з тяглих людей не записувався в козацький реєстр. Нові козаки, які не брали участі у воєнних справах, мали бути повернуті в попередній стан. До 1698 та 1701 рр. відноситься поява документів за підписом гетьмана, в яких йдеться про поділ козаків на виборних та підпомічників.

Часи Мазепи були періодом найвищого розвитку найманого війська. Охотницькі частини наприкінці XVII — на початку XVIII ст. стали найбільш мобільною частиною українських військових сил, з високим рівнем підготовки, якістю озброєння та спорядження. За узгодженням з російською верхівкою в 1689р. на державному рівні були прийняті рішення, які стосувалися устійнення фінансування та розміщення найманих частин, а також давали можливість їх чисельного збільшення. Спочатку в розпорядженні гетьмана було 7, а пізніше 10 найманих полків. Підлягаючи безпосередньо гетьману, охотницькі частини залучалися до виконання найрізноманітніших завдань. Мазепа активно використовував ці підрозділи для проведення своєї внутрішньої політики та під час різних, як дрібних, так і значних воєнних заходів у зовнішніх конфліктах.

Однак розвитку автономного українського війська стали перепоною значно потужніші зміни, які проводилися в Російській державі. Так, в 1707р. царськими указами було зроблено чергові кроки на шляху централізації військової влади на українських теренах. До управління київського генерал-губернатора передавалися фортеці в Києві, Бєлгороді, Севську, а також українські фортеці Лівобережжя, де знаходилися російські частини. Вже цього року цар настоював на реформуванні козацького війська, настоюючи на тому, щоб вже до наступної кампанії року були створені регулярні частини. Отже, Росія Петра І, прагнучи до підвищення боєздатності своїх збройних сил, йшла по тому ж шляху, на який стали й українські гетьмани. Проте російський шлях вів до ліквідації автономного існування українського війська, що означало станову перебудову суспільства, знищення опори політичних сил, а отже й української державності.

Схожі публікації:

  1. Гетьман Іван Мазепа у боротьбі за Правобережну Україну — В’ячеслав Станіславський
  2. Гетьман Іван Мазепа та Запорозька Січ: від непорозумінь до союзу — В’ячеслав Станіславський
  3. Гетьман Іван Мазепа — герой України — В’ячеслав Станіславський
  4. Нова публікація документів в Бібліотеці — www.mazepa.name
  5. Гетьман Іван Мазепа та його доба — Олександер Оглоблин

Поділіться думкою


XHTML: Дозволені теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>