У листопаді 1689 р. до польського короля Яна Собеського прибув з України чернець Соломон. Королівський покоєвий Подольський повідомив 16 грудня резидента Москви стольника Івана Волкова, що прибулець був з образом Спаса в Кримському поході і привіз листа від Мазепи, щоправда, без його підпису, але з гетьманською великою печаткою[1]. Довірений інформатор не знав про зміст написаного.

М. Костомаров однозначно трактує прихід ченця до Варшави як хитромудру провокацію проти гетьмана його недоброзичливців, які тоді намагалися скомпрометувати українського керманича анонімними доносами про його таємне бажання з’єднати Україну з Польщею. "Обласканий московським урядом, не маючи при цьому причини остерігатися припинення до себе довіри,  — зауважував він,  — Мазепа нічим не спонукався до зради: польська сторона не була могутня, а московська дуже слабка. Мазепа не був ще таємним ворогом російського царя і російської держави, тому що це не надавало йому ніяких вигод"[2]. Майже подібну точку зору відстоював й О. Оглоблин[3].

Далі…

Про донос генерального суддi Василя Кочубея на I вана Мазепу є чимала лiтература, яка пояснює його вчинок прагненням викрити гетьмана як зрадника царя, довести свою вiрнопiдданicть Петру I i помститися за «наругу» над дочкою Мотрею1. Тим часом уважне вивчення слiдчих документiв у цiй справi, обставин появи чолобитної дають пiдстави зробити дещо iншi висновки щодо мотивацiї написання викривального документа.

Далі…

Вчинки гетьмана І. Мазепи і досі є предметом прискіпливого аналізу, вивчення. У них — розгадка масштабів його особистості, помислів, культури політичного діяча доби кінця ХVІІ — початку ХVІІІ століть.

Останнім часом ряд істориків звернули увагу на джерела, які начебто суперечать тим уявленням, що склалися після розпаду СРСР в Україні про І. Мазепу як патріота, високоморальну і високоосвічену людину.

Йдеться про епізод кінця 1708 р., коли, за опублікованими історичними документами, гетьман направив до царя Петра І миргородського полковника Данила Апостола з таємною пропозицією видати шведського короля, аби в результаті цього отримати амністію.

Далі…

Незвичайне життя гетьмана Івана Мазепи, його довголітня та результативна діяльність на благо Україні сприяли формуванню стійкого переконання патріотично налаштованих нащадків у тому, що ця колосальна постать заслуговує на гідне увіковічення. Зрозуміло, що встановлення пам’ятника «зраднику українського народу та віковічної дружби з братнім російським народом» в радянській Україні з пропагандистсько-ідеологічних причин було неможливим. Водночас серед українців діаспори досить довгий час ця ідея не знаходила відповідної фінансової підтримки. З набуттям Україною статусу незалежної держави питання вшанування пам’яті про гетьмана І. Мазепу стало актуальним, але з’явилася проблема іншого характеру, а саме — відсутність сталої іконографічної традиції у відтворенні образу гетьмана. Потрібен був час, щоб спробувати цю проблему вирішити. Відбувалося це в трьох основних напрямках. З одного боку, сучасні українські художники у своїх творах здійснили спробу повернутися до легендарно-романтичного трактування образу Мазепи, що було притаманне творам живопису ХIХ ст. З іншого боку, вивчення історії України періоду гетьманування Івана Мазепи, дослідження наукової літератури, присвяченої проблемі іконографії гетьмана, а також праця художників у власних творчих лабораторіях, дозволили створити цілу низку портретів гетьмана Мазепи, які відображали сприйняття цього образу сучасними митцями. І нарешті було здійснено кілька спроб втілити бачення Мазепи не лише в творах живопису або графіки, але й скульптури. Останній досвід був надзвичайно важливим, бо саме він дозволив, нарешті, створити пам’ятники великому гетьману.
Далі…

«В своїй хаті — своя правда.»

Тарас Шевченко

Наближення «круглих» історичних дат — добра нагода поміркувати про наші стосунки з власною історією. Особливо ж, якщо йдеться про події, які протягом тривалого часу викликають контраверсійні судження, а то й просто суспільні збурення. Саме до таких «неспокійних» дат належать 300-ліття українсько- шведського союзу, укладеного гетьманом І. Мазепою та королем Швеції Карлом ХII, а також 300-ліття Полтавської битви. Це про них ідеться в статті Кирила Галушка «Святкування» чи «відзначення», або доки триватиме для українців Полтавська битва" («День», 23 червня ц. р.), яка якраз і спонукала мене взятися за перо. Тим паче, що незадовго до її появи на сторінках видання мені також — як і К. Галушку — випало побувати в тих місцях, де колись у ратних поєдинках випробовували свою долю Карл ХII, Петро I та Іван Мазепа, і отримати чималу «дозу» вражень від побаченого й почутого.
Далі…

Великі історичні ювілеї завжди змушують нас хоч трошки замислитися над тим, як багато у нашому житті є наслідком визначних подій, які відбулися сотні років тому. Існують такі віхи і такі постаті в долях народів, які позначають цілі епохи: Жанна д’Арк і зняття англійської облоги з Орлеана, Велика Революція і Наполеонівські війни — для французів, збройне об’єднання нації в одній державі — для італійців та німців, війна за Незалежність та громадянська війна — для американців, Полтава і Бородіно — для росіян, зруйнування Храму та Голокост — для євреїв, Перемога 1945 року — для всіх, хто зазнав наруги фашизму. Кожний народ знає ті визначальні моменти своєї історії, які зробили його таким, яким він є, безвідносно до того, були це величні перемоги або катастрофічні поразки, що ставили його на межу виживання. Українці в цьому сенсі мало чим відрізняються від інших, за єдиним винятком, — у них коротша пам’ять про самих себе і набагато краща та уважніша щодо моментів «спільної історії» — адже останні 350 років вони набагато частіше вважали себе частиною чогось більшого, аніж лише «український народ». Короткі спалахи незалежного існування швидко топилися в крові, і набагато довші часи українці вивчали свою історію з чужих слів, починаючи вірити у ті історичні концепції, які відводили їм місце лише на маргінесі чиєїсь набагато більш «славної», але, зізнаємось, — чужої історії. А чужа історія — це чужа доля.
Далі…

Останнім часом інтерес громадськості до Великої Північної війни та її вирішальної битви, яка відбулася біля Полтави 27 червня 1709 р., значно виріс. Вирішальну роль у цьому зіграли національні та зарубіжні засоби масової інформації. Так під час візиту Президента Російської Федерації до Києва серед питань, які він обговорював зі своїм українським колегою, було й питання про святкування 300-річчя битви. Для Полтави це має особливе значення, оскільки місту має приймати багато гостей, які, напевно, захочуть відвідати місце, де сталася подія, яка стала поворотною точкою в європейській історії XVIII сторіччя. Це непроста місія, якщо брати до уваги, наскільки суперечливі оцінки викликає як сама битва, так і діяльність окремих її учасників. Досить пригадати фільми Юрія Ільєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» та Олега Ряскова «Слуга государєв», які набрали широкого розголосу, масу статей у газетах та інтернет-виданнях, присвячених цій темі. За таких непростих умов лише зважений і делікатний підхід до організації всього, що буде пов’язане з 300-річчям Полтавської битви, дозволить залишити дату 27 червня 2009 року в нашій історії не залитою фарбою (неважливо, якого кольору) і не заплямованою конфліктами будь-якого роду.

Далі…