З підрозділу «Публіцистика»
Тарас Чухліб

Службова кар’єра козака Мазепи

Один з найповажніших дослідників біографії Івана Мазепи історик Микола Костомаров писав, що той вже за молодих років був відзначений польсько-литовським монархом Яном ІІ Казимиром як розумна і кмітлива людина. Іван, починаючи з 1659 року, виконує різноманітні дипломатичні завдання свого патрона — він відвозить листи до кримського хана Селім-Гірея, зустрічається з українськими гетьманами Іваном Виговським та Юрієм Хмельницьким. Про все зростаючу вагу придворного (а по-суті — ад’ютанта) промовисто свідчить надзвичайно важливе королівське доручення Мазепі, який мав привезти до України й вручити новообраному керманичу Павлові Тетері гетьманські клейноди. І хоча Тетеря й образився на те, що йому від імені короля булаву мав передавати «особа зовсім незначна, свій брат-козак, невідомий ні там, ні тут ніякою заслугою» (саме так було зазначено у гетьманському листі до Яна ІІ Казимира від 22 квітня 1663р.), але з іншого боку король не міг доручити таку важливу місію будь-кому.

Можливо, що цього часу Мазепа стає офіцером королівської гвардії, яка разом з армією Речі Посполитої на чолі з Яном ІІ Казимиром у 1663 році вирушає відвойовувати Лівобережну Україну в московського царя. Під час цього грандіозного як на той час походу багатотисячного війська І. Мазепа залишається у своєму рідному селі доглядати хворого і вже немічного батька. Разом з тим, повернення Мазепи з Варшави до України спричинилося до творення однієї з найпопулярніших у Європі ХVІІІ-ХІХ століть романтичних легенд.

Виникнення легенди про те як молодого Мазепу прив’язали голим до коня (після того як один з шляхтичів застав його у своєї дружини) й відпустили через польські ліси на Київщину було пов?язане з конфліктом, який трапився між двома придворними польського короля Яна Казимира — молодим покойовим Мазепою та іншим королівським «пажем» Яном Пасеком. Останній у 1661 році підтримував таємні стосунки з опозиційно налаштованими до свого патрона конфедератами. Як вірний слуга, Мазепа був змушений повідомити про це свого короля. У результаті Я. Пасека було заарештовано, але він зумів переконати суддів у невинності. Незабаром під час зустрічі з Мазепою на цьому грунті між ними виникла сварка, яка закінчилася взаємними «ляпасами». Маючи літературний хист, Пасек вирішив відомстити занадто гордовитому «козакові». Задумана ним помста полягала в написанні та розповсюдженні про свого супротивника неправдивої й сенсаційної інформації. Треба відзначити, що це вдалося тогочасному польському літератору надзвичайно добре. Вигаданий ним роман Мазепи з дружиною шляхтича Станіслава Фальбовського закінчувався неперевершеною сценою розправи зрадженого чоловіка над юним коханцем: «… Роздягнувши його наголо, посадив лицем до хвоста, а ногами до кінської голови на його власному коні, заздалегідь знявши з нього сідло. Руки зв?язали за спиною, а ноги підв?язали попід черевом коня. На коня з природи прудкого, нагукали, вдарили батогами, зірвавши йому з голови ковпак, і стрілили над ним кілька разів. Перестрашений кінь погнався додому, як шалений. А треба було їхати через густі корчі, глід, ліщину, грущину, тернину, не простим шляхом, а стежками… Отже можна собі уявити, скільки дісталося поранень голому вершникові, беручи до уваги, що прудкий і переляканий кінь від страху й болю летів наосліп, куди його несли ноги поки перелетів через ліс… Добравшись до дому увесь поранений, Мазепа почав кричати „Сторожа!“… Вони не йняли віри, але нарешті його впустили, знеможеного й змерзлого, що майже не міг говорити».

Очевидно, що такий сюжет Пасек запозичив з грецької міфології, зокрема, оповідання про міфологічного героя Іполіта. Той відкинув кохання мачухи і був нею безпідставно звинувачений, а потім покараний за допомогою прив?язування до запряженої конями колісниці. Налякані морським страховиськом коні понесли колісницю, яка через деякий час розбилася, а невинний Іполіт загинув. Ця легенда була описана ще в трагедії Еврипіда (484—404 до н. е.) і пізніше у творах римського автора Люція Аннея Сенеки. Твори античних авторів були добре відомі в тогочасній Польщі. А отже, Я. Пасек спокійно міг ознайомитися з ними й запропонувати читачеві власну, перероблену версію «трагічного» кохання людини, яку нібито покарали за допомогою коня. Ця легендарна оповідь згодом була спростована багатьма істориками та літературознавцями.

У 1665 році від отриманих у різних боях та сутичках ран, а також хвороби вмирає старий Адам-Степан Мазепа. Після смерті батька його син успадковує чин чернігівського підчашого. Щоб забути про горе, адже він дуже любив свого батька, який був для нього наставником у багатьох життєвих питаннях, І. Мазепа наступного року виїжджає на навчання до Франції. Можливо, що тоді ж він відвідує й Італію. У цих країнах він перебуває десь до 1668 року, після чого повертається до України.

Починаючи від 1669 року І. Мазепа розпочинає нелегку службу у козацькому війську, яке на той час очолював Петро Дорошенко. Молодий чоловік, який мав європейську освіту, певний управлінський і дипломатичний досвід та звання офіцера королівської гвардії, був одразу ж відзначений гетьманом Правобережної України. Спочатку Мазепу призначили «ротмістром надвірної корогви», тобто старшиною до одного зі сформованих сердюцьких полків. Два таких полки були створені П. Дорошенком з найманців (не лише українців), які добровільно погоджувалися безпосередньо охороняти гетьмана та його резиденцію. Це було нове українське військове формування на зразок королівської гвардії у Польщі чи яничарських підрозділів у Туреччині, а тому набуті перед тим за кордоном знання Мазепи дуже згодилися під час організації та військових вишколів цих полків.

Через деякий час Мазепу, з огляду на володіння багатьма іноземними мовами, призначають писарем до військової канцелярії. Він бере участь у складанні проектів універсалів та гетьманських листів, в т. ч. і до європейських та азіатських монархів. В обов’язки члена військової канцелярії також входила й підготовка посольств до різних країн, а саме: навчання їх дипломатичному етикету, підготовка для них спеціальних інструкцій, таємні завдання тощо. До головних функцій канцелярії входило й забезпечення міжнародних відносин України. У зв’язку з цим, праця І. Мазепи була досить важкою з огляду на складну зовнішньополітичну ситуацію в якій тоді перебувала козацька держава. Вона опинилася у центрі запеклої боротьби між Річчю Посполитою, Московським царством та Османською імперією. Зважаючи на відсутність повноцінної джерельної бази наведемо лише декілька прикладів участі Мазепи у подіях того часу.

Гетьман П. Дорошенко виступив проти укладеного між Москвою і Варшавою у 1667 році Андрусівського перемир’я, який підступно розділив Україну на Лівобережжя й Правобережжя. Відповіддю на це стало визнання ним протекції Османської імперії. Гетьман зі своєю старшиною, до якої входив й І. Мазепа, вважав, що це є найкращим вирішенням складного міжнародного становища України на той час, адже в іншому випадку їй прийшлося б самостійно воювати проти Речі Посполитої, Кримського ханства й тієї ж Османської імперії.

Перебування Мазепи при дворі польського короля добре згодилося у процесі формування політики Українського гетьманату відносно Речі Посполитої. Можливо, що колишній покоєвий Яна ІІ Казимира був одним з тих, хто вмовив П. Дорошенка, не зважаючи на османський протекторат, все ж таки не відмовлятися від гарних стосунків з новим королем Польщі Михайлом Корибутом та його урядовцями. Військовий писар Мазепа бере участь у складанні вимог «всього Війська Запорозького» до польської влади, які були виголошені генеральним писарем М. Вуяхевичем на спільній українсько-польській комісії весною 1670 року в Острозі. Однак ці пропозиції, основною ідеєю яких була повна автономність України у складі Речі Посполитої, так і не були прийняті польською стороною.

У 1672 році козацькі представники, серед яких вірогідно був й І. Мазепа, були присутні під час підготовки договору між Стамбулом і Варшавою у західноукраїнському містечку Бучач. Вимоги гетьмана Дорошенка до Речі Посполитої, які він оголосив туркам були наступними: кордони козацької України окреслити по річки Лабунь і Горинь; віддати йому всю артилерію, що знаходилися у польських фортецях; щоб до юрисдикції українського митрополита Й. Тукальського належали всі православні церкви в Польщі; щоб всі уніатські церкви були знищені, а ті, де були колись православні церкви, а нині збудовано костьоли були віддані під гетьманську булаву. В листопаді український гетьман отримав грамоту-"нісан" від султана на підтвердження його прав щодо володіння Україною у статусі османського підданого. Цією султанською грамотою закріплювалися положення Бучацького миру між Польщею і Туреччиною, укладеного в жовтні того ж року. Мегмед ІV також вручив П. Дорошенку золоту булаву і коштовно гаптований кафтан. Турецькі кафтани були вручені і тридцяти козацьким старшинам. Невідомо, чи був серед них писар Мазепа.

У червні 1674 року І. Мазепа на чолі невеликого посольства був направлений з дипломатичним дорученням до Кримського ханства. При собі він також мав листи до турецького султана. Але під час цієї поїздки він потрапляє у полон до запорозьких козаків. Причиною його затримання було вороже ставлення січовиків до гетьманування П. Дорошенка, а також те, що в обозі Мазепи було близько десятка українців, яких правобережний гетьман направляв у якості подарунка ханові. Досить добре цю подію описав у своєму літописному творі Самійло Величко. Зокрема він свідчив, що розгнівані запорожці хотіли вбити Мазепу, однак їхній кошовий отаман Іван Сірко заступився за нього. При цьому він промовив такі, як виявилося згодом, пророчі слова: «Панове браття, просимо вас, не убивайте цього чоловіка, може він нам і нашій вітчизні надалі згодиться». Січовики прислухалися до прохання отамана і не покарали Мазепу. Але протягом деякого часу він перебував в ув’язненні на Січі, аж поки про його перебування у неволі не взнали якимось чином у Москві. Після чого білгородський воєвода Г. Ромодановський прислав до Запорожжя гінця з листом-вимогою видати важливого в’язня. Вочевидь це робилося з огляду на володіння ним певної важливої інформації про Дорошенка. Відразу кошовий Сірко не погодився віддати І. Мазепу та невдовзі його викупив лівобережний гетьман Іван Самойлович.

Отже саме так скінчилося п’ятирічне перебування Мазепи при уряді П. Дорошенка і розпочалася довголітня служба у гетьмана Лівобережної України І. Самойловича. Протягом майже восьми років Мазепа перебуває у статусі «військового товариша», виконує обов’язки писаря військової канцелярії, до яких додаються дипломатичні завдання. Вміле виконання своїх функціональних обов’язків та різноманітних додаткових доручень стало основою для того, що у 1682 році І. Мазепа призначається на посаду генерального осавула й таким чином входить до найближчого оточення Самойловича. У цей період можемо лише фрагментарно висвітлити діяльність Мазепи. Головним чином його дипломатичний хист та знання канцелярської справи використовується у вирішенні справи повернення під єдину гетьманську булаву Правобережної України.

Повернення собі «втраченої» частини гетьманату було одним з головних завдань зовнішньої політики уряду І. Самойловича. «Нам, Війську Запорозькому, та сторона Дніпра належить», — неодноразово заявляв він протягом свого гетьманування іноземним володарям, усвідомлюючи своє правонаступництво на володіння правобережними землями, що стали ареною військової боротьби між Варшавою, Москвою та Стамбулом. Гетьманський уряд надає необхідні рекомендації московському цареві щодо різних питань міжнародного розвитку східноєвропейського регіону. Генеральний осавул І. Мазепа безпосередньо залучався до такого важливого питання як консультації московського уряду з приводу укладення т. зв. «вічного миру» між Росією та Польщею. За дорученням Самойловича він неодноразово відвозить до Москви гетьманські листи, а також цінні подарунки для багатьох царських урядовців. Під час однієї з таких поїздок весною 1683 року на Мазепу навіть було здійснено замах. «… Івана Мазепу, осавула війська гетьмана запорозького Сіверського, котрий приїздив з дарунками до царів їх милостей…, коли він їхав уночі з учти від одного боярина, слуги князя Троєкурова кілька разів рубнули в голову і в руку…» — свідчив документ.

У другій половині 1684 року гетьман І. Самойлович переконував московського князя В. Голіцина й царицю-княгиню Софію, що вступати в союз з Річчю Посполитою не можна, а якщо і вступати, то лише на основі такого «вічного миру», який би передбачав відхід від Польщі Правобережжя й Запорожжя. Гетьманський уряд попереджав свого сюзерена щодо можливості укладення сепаратного миру Австрії й Польщі з Туреччиною, що оберне «всю вагу війни на російське царство». Використовуючи знання Мазепи (який, очевидно, вів переписку із знайомими з Польщі та Франції й отримував від них тогочасні газети — «летючі листки») щодо розвитку ситуації у Західній Європі, Самойлович повідомляв Москву про серйозну небезпеку з боку Франції, яка могла завадити планам розгортання в майбутньому війни проти Туреччини. В листопаді, під час розмови з дяком О. Українцевим, гетьман нагадав росіянинові про ставлення поляків до чергової владної «смути» в Москві навесні-влітку 1682 року, коли польський король «цьому радів…, султана і хана умовляв на війну проти государів…». А тому це, на його думку, могло повторитися і в майбутньому. «На цесарі і королі польському яку присягу взяти, що вони великих государів у цій війні не видадуть і особливого миру не укладуть», — говорив гетьман російському представникові й пропонував вислати посольство до Франції, щоб узяти з короля Людовіка XIV «певну відомість» щодо його ставлення до Австрії й Польші. Мабуть, що цю ідею підказав гетьману Самойловичу генеральний осавул І. Мазепа, який після свого перебування у Франції постійно цікавився її внутрішньою та зовнішньою політикою.

Та, незважаючи на офіційне схвалення московським урядом намагань гетьмана повернути втрачені території під свою владу, проблема об’єднання України не вирішувалась належним чином. Саме тому І. Самойлович потай від царів змушений був підтримувати зовнішні відносини з Кримським ханством і навіть своїм давнім ворогом — Річчю Посполитою. Негативно на Лівобережній Україні сприйняли звістку про виїзд до Москви великого посольства К. Гжимультовського для підписання «вічного миру». Українська політична еліта розуміла, що такий мир міг бути досягнений лише за рахунок поділу її держави. Одержавши звістку про польське посольство, Самойлович звернувся до царя зі спеціальним меморіалом, в якому пропонував московському уряду вимагати від короля не тільки подніпровські землі, але й Поділля, Волинь, Підляшшя, Червону Русь та Засожжя. На початку березня 1684 року, у відповідь на те, що польська армія вирушила до молдавського кордону гетьманич Семен Самойлович на чолі стародубського полку зайняв частину Засожжя включно з гомельською, чечерською, пропойською та кричевською волостями. Це був своєрідний демарш Українського гетьманату, застосований всупереч зовнішньополітичній позиції Москви, яка не хотіла розгортати жодного територіального військового конфлікту з Варшавою.

У січні 1686 року генеральний осавул І. Мазепа разом з іншим гетьманським сином, полковником Григорієм Самойловичем, вирушає до Москви. У російській столиці вони мали прохати царський уряд відкласти справу про підпорядкування Правобережної України польському монарху. «Проти того учинення союзу винародилося у нас поняття і роздуми…» — говорилося в інструкції українським послам. Однак, якби все ж таки «вічний мир» передбачалося укласти, то, на вимогу української сторони, справу «тогобічного Дніпра» потрібно було відкласти і не розглядати на переговорах. У випадку ж її розгляду І. Мазепа та Г. Самойлович мали вимагати розширення кордонів на захід і південь від Києва та клопотатися про забезпечення прав православних на території Речі Посполитої.

«Вічний мир» між Москвою та Варшавою все ж таки був підписаний. Однак І. Самойлович, незважаючи на його положення, розпочинає проводити військові операції, метою яких було зайняття всієї території Правобережної України. Як генеральний осавул І. Мазепа у цей час безпосередньо керував окремими військовими операціями. «Рубіж собі далі по Случ шукає і займає», — повідомляли сучасники. Коронний канцлер М. Огінський писав до Москви, що «ще перо на трактатах не висохло, а лівобережний гетьман перейшов на Правобережжя, займаючи королівські володіння, йменуючи себе удільним князем». Ян ІІІ Собеський скаржився царю, що лівобережний гетьман, перебуваючи під його зверхністю, не дотримується польсько-російських домовленостей і «якусь собі удільність як другий Хмельницький… вживає». При цьому король посилався на особисті звернення Самойловича до Варшави. Крім того, польські урядовці звинувачували українського гетьмана в зустрічах із кримським ханом, метою яких повинно було стати укладення військового союзу проти Речі Посполитої й Московської держави. Заходи І. Самойловича, спрямовані на повернення правобережних територій так перелякали поляків, що змусили скликати навіть спеціальну сенатську комісію з цього питання. Там, зокрема, відзначалося, що гетьман «бажає забрати собі всю Україну», «не тільки не йде воювати татар, але є новини, що з Кримом підписував трактати».

Цілеспрямована правобережна політика І. Самойловича, що розходилася з прагненням Москви зберегти мирні відносини з Польщею, стала, безперечно, однією з причин його зміщення з посади гетьмана Лівобережної України. Генеральний осавул І. Мазепа був серед тієї частини козацької старшини, яка використовуючи українсько-російські суперечності в справі повернення Правобережної України, а також результати невдалого спільного з Москвою військового походу до Криму зробила все можливе для того, щоб скомпрометувати Самойловича перед московською владою. Інкримінуючи йому зраду, в «чолобитній» до царя від 7 липня 1687р. старшина відзначала, що І. Самойлович «…про землі тієї сторони Дніпра говорив жорстоко: не так буде, як Москва з Поляками в мирних своїх договорах постановила. Учиним ми так, як нам потрібно».

Іван Мазепа також підписав документ, складений частиною козацької старшини з переліком «провин» Самойловича й відправлений до Москви з проханням усунути непокірного лівобережного гетьмана. Він був одним з організаторів старшинської змови проти свого довголітнього патрона. Зміщення Самойловича було інспіроване з російської столиці, й саме генеральний осавул, який там перебував не один раз і встиг завести впливові знайомства, передав бажання князя В. Голіцина старшині поміняти гетьмана на більш слухняного Москві. Можливо, що саме І. Мазепа був автором поширеного в 1687 році серед козацької старшини листа в якому говорилося:

Ей, Іване, поповичу-гетьмане!
Чому ти так пустив себе в недбаннє?
Ой був єси зпершу добрим всім паном,
Потім єси зостал гордим всім станом!

До цього часу історики так і не можуть сказати з упевненістю, хто ж був справжнім лідером під час організації повалення гетьмана Самойловича. Тут зійшлися інтереси двох груп. До першої з них належали колишні дорошенківці, вихідці з Правобережної України Г. Гамалія, Я. Лизогуб, М. Вуяхевич, В. Кочубей, а також І. Мазепа. Другу представляли невдоволені лівобережці В. Борковський, К. Солонина, С. Забіла, В. Сербин, Р. Дмитрашко. Саме ці старшини 22 липня 1687 року виманили І. Самойловича з церковної служби, схопили його й ледве не вбили. Після чого він був переданий у руки царських урядовців й відправлений до Москви, а потім на заслання в Сибір.

Перебування в урядах гетьманів Петра Дорошенка та Івана Самойловича стало важливими щаблями у політичній та військовій кар’єрі Івана Мазепи. Довголітня й вірна служба у гетьманській охороні та військовій канцелярії, виконання різноманітних дипломатичних доручень й нарешті отримання чину генерального осавула Війська Запорозького дали йому змогу вдосконалити свій хист як державного урядовця й претендувати на здобуття гетьманської булави. Окрім того, протягом 1669—1687 року Мазепа неодноразово брав участь у різноманітних військових кампаніях, боях і сутичках з поляками, росіянами, турками і татарами, що сформувало з нього справжнього воєначальника. Саме у добу гетьманування Дорошенка і Самойловича визначився й політичний світогляд майбутнього гетьмана, який полягав у розумінні об’єднання всіх українських земель (Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщини, Запорожжя) в єдиній державі та встановленні міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського зразка.

Схожі публікації:

  1. Гетьман Іван Мазепа та його доба — Олександер Оглоблин
  2. Перші роки гетьманування Івана Мазепи — Тарас Чухліб
  3. Біографія Августа ІІ Сильного — www.mazepa.name
  4. Біографія Івана Скоропадського — www.mazepa.name

Поділіться думкою


XHTML: Дозволені теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>