Інтродукція…

«Ось, Ваша Величносте, велика подія, за якою прийдуть ще більші»…
З листа французького амбасадора в Туреччині, маркіза де Ферріолъ, до Людовика XIV, у липні 1709 року.

Багато на світі є гарних країн,
І мов, і народів… Та нині
Одній ми складаєм найнижчий поклін
За те, що не хоче згинати колін, —
Нескореній Україні!

Далеко на Сході — руїна страшна,
І наша Вітчизна — в пожежі;
Та гордо над морем звелася вона,
Неначе нездолана вежа!

Вона за бійцем посилає бійця
Вогонь почорнілого степу.
Вдивіться ж у риси ясного лиця
її полководця, мистця і бійця —
Нескореного  Мазепи!

Багато на світі є гарних країн,
І мов, і народів… Та нині
Одній ми складаєм найнижчий поклін
За те, що не хоче згинати колін, —
Прекрасній своїй Батьківщині —
Нескореній Україні!

Далі…

До збірки відомого письменника Леоніда Полтави (1921–1990) увійшли історичний роман з часів гетьмана Івана Мазепи «1709» та поема «Нескінчений бій». В художній формі автор змальовує період героїчної боротьби українського козацтва в союзі з військами Карла XII за незалежність від Московії.
Видання здійснено з нагоди 295-ліття з дня трагічної поразки під Полтавою та рекомендоване всім, хто цікавиться минулим рідного краю та переймається його долею тепер і в майбутньому.

Зміст
Вступне слово
Смак сонця — смак життя
Гармашів хутір
Шабля гетьмана Мазепи
Гості
Жан Казімір Балюз
Остапова наука
Гетьманські кур’єри
Мелашка
Петро І у Києві
Осінь 1707
Зустріч володарів
Шведи в Писарівці
Кобзарі
Нічний гість
Царська печатка
Остап вирішив
Бій під Полтавою
Вітрова Балка
Три слова
Сповідь
Барильце з золотом
Москва в Писарівці
Справжній союзник
Пожарище
Млинові жорна

Далі…

В ілюстрованому виданні розглянуто репрезентативні функції, символіку, орнаментальний «репертуар» художньо виконаних гармат у Лівобережній Гетьманщині останньої чверті XVII–початку XVIII ст. На основі збережених артилерійських зразків українського походження проаналізовано стилістичні особливості декорування гарматних стволів часів «мазепинського бароко».
Для істориків, мистецтвознавців, зброєзнавців та всіх, кого цікавить минуле України,

Зміст
Вступ
Розділ 1. Репрезентативні функції художніх гарматних стволів
Розділ 2. Символіка художніх зображень на гарматах
Розділ 3. Орнаментальний «репертуар» гарматних стволів
Розділ 4. Емблематичні, гербовані та епіграматичні вірші на гарматних стволах
Розділ 5. Технологія декорування гарматних стволів
Розділ 6. Стилістичні особливості глухівських майстрів-гарматників
Післяслово
Список використаних джерел і літератури
Іменний покажчик

Далі…

Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, Бога, славленого в Тройці.
Нехай станеться на вікопомну пам’ять та славу Запорозького війська і всього народу малоросійського.

Дивний і невгадний у долях своїх Бог, милосердний і довготерпеливий, праведний у покарах як завжди від початку видимого сього світу, вивищує на праведнім мірилі свого правосуддя одні держави, а інші за гріхи та беззаконня смиряє; одні уярмлює, інші звільняє; одні підносить, інші скидає долі. Так і народ бойовий стародавній козацький, який раніше називався козарський, спершу був піднесений безсмертною славою, просторим володінням та рицарськими відвагами, якими не тільки довколишнім народам, а й самій Східній державі  був страшний на морі й на землі, і то так далеко, що цісар східний, бажаючи його собі довічно примирити, з’єднував подружнім союзом синові своєму каганову дочку, тобто, князя козарського. Потім, славлений у вишніх, той таки праведний суддя Бог через примножені неправди й беззаконня, покаравши численними карами той козацький народ, знизив, змирив і ледве не вічною руїною скинув долі, нарешті військовою зброєю Польській державі піддав через Болеслава Хороброго та Стефана Баторія, королів польських. І хоч недовідомий і постійний у правосудді своїм Бог, караючи, покарав рідних наших предків незчисленними тягарями, однак, не до кінця прогнівляючись і довіку не ворогуючи, а бажаючи вивести згаданий козацький народ до першопочаткової волі із підтяжного на той час польського панування, висунув ревного оборонця святого православ’я, стародавніх прав та вольностей військових Вітчизни, подвижного гетьмана, славної пам’яті Богдана Хмельницького, котрий при всесильній Божій допомозі, при незламному сприянні найяснішого короля його милості, шведського, безсмертної та вічно достойної пам’яті Карла Десятого і при повній підтримці зброї Кримської держави та Запорозького війська, а при своєму добророзумному промислі, визволивши працями та відвагами з польського підданства Запорозьке військо та уярмлений і утиснений малоросійський народ, піддався з ним добровільно під самодержавну руку великих государів, царів та великих князів, повелителів росйських, сподіваючись, що Московська держава, як з нами єдиновірна, дотримає обов’язків своїх у договорах та статтях, відбитих та присягою стверджених і вічно збереже Запорозьке військо та вільний народ малоросійський непорушно при правах та вольностях під своєю обороною. Але після смерті того, славної пам’яті, гетьмана Богдана Хмельницького, коли та Московська держава численними винайденими способами намагалася надвередити і до решти зруйнувати військові права та вольності, які сама ж потвердила, і на народ вільний козацький, якого вона ніколи не завойовувала, накласти невільниче ярмо, тоді, скільки Запорозьке військо в тому терпіло, стільки вимушене було кров’ю та відвагою боронити цілість своїх прав та вольностей, і до такої оборони сам Бог помститель нахиляв. Напослідок, коли вже оце тепер, за гетьмана, славної пам’яті небіжчика, ясновельможного Іоанна Мазепи, згадана Московська держава, бажаючи довести свій лихий намір до завершення і віддаючи злом на добро, замість удячності й уваги за такі численні вірні служби і за гоніння на них до останнього знищення, кошти і утрати, за незчисленні відваги та воєнну криваву працю хотіло неодмінно перетворити козаків у регулярне військо, міста забрати в свою область, права і вольності поламати, Запорозьке низове військо викоренити і ймення його навіки згладити, чого явні були і під сей час знаки, докази й початки. Тоді вище згаданий, славної пам’яті ясновельможний гетьман Іоанн Мазепа, поставивши правдою та ревністю цілість Вітчизни, прав та вольностей військових, а бажаючи щирим жаданням бачити у дні свого гетьманського володіння і залишити квітнучою і наповненою ту ж таки Вітчизну, милу матір нашу, та військо Запорозьке городове й низове, після смерті своєї для вікопомної пам’яті імені свого не лише в непорушних, але і в розширених і розмножених вольностях, віддався у незламну оборону найяснішого короля, його милості, шведського Карла Дванадцятого, який за особливим промислом усемогутнього Бога вступив на Україну зі своїми військами, тим послідуючи й наслідуючи попередника свого, славної пам’яті звитяжного гетьмана Богдана Хмельницького, який із найяснішим шведським королем, його королівської величності однойменним дідом Каролем Десятим, погоджуючись однодумністю та промислами військовими на звільнення Вітчизни своєї від польського тодішнього підданства, не меншу мав поміч у своїх замислах, прагнучи розірвати польські сили. І хоч недовідомі долі Божі такі ревні наміри небіжчикові, за приводом звісної відміни воєнної фортуни, не лише не здійснили, але й самого тут, у Бендері, прикрили смертельним декретом, однак осиротіле після смерті свого найпершого рейментаря Запорозьке військо, не покидаючи прагнути бажаної собі свободи і покладаючи надію на Божу поміч у протекції найяснішого короля, його милості, шведського, і в праведній нашій справі, яка мала звичай тріумфувати, постановило на підпертя її і для ліпших військових порядків та проводу, на спільну раду генеральної старшини, наслідуючи й погоджуючись у тому з волею найяснішого протектора нашого, королівської величності шведської, вибрати собі нового гетьмана, на обрання якого призначити термін, як і належне тому елекційному актові місце під Бендером, з’єдналося на загальну Раду з керівником своїм паном Костянтином Гордієнком, кошовим отаманом. Тоді всі загалом із генеральною старшиною та послами від війська Запорозького та Низового, що лишається біля Дніпра, знісшись, за давніми звичаями та за військовими правами, вибрали собі вільними голосами одноголосне гетьманом його милість пана Пилипа Орлика, достойного тієї гетьманської честі, під сей важкий час спроможного той гетьманський уряд двигати, управляти і при Божій помочі і при протекції найяснішої королівської величності шведської дбати і радити в інтересах Вітчизни малоросійської. А оскільки колишні гетьмани Запорозького війська, лишаючись під московськими самодержцями, осмілювалися присвоювати собі над слушність і право самодержавну владу, якою були значно надвередили давні порядки, права та вольності військові не без всенародного утяження, отож ми, генеральна старшина тут присутня, і ми, отаман кошовий із Запорозьким військом, запобігаючи надалі такому безправству найбільше під сей для того діла вигідний час, коли Запорозьке військо вдалося під протекцію найяснішої королівської величності шведської і тепер її кріпко й непорушне тримається не для чого іншого, тільки для поправи й підняття впалих своїх прав та вольностей військових, домовилися і постановили з ясновельможним його милістю паном Пилипом Орликом, нововибраним гетьманом, аби не тільки його вельможність при щасливому своєму гетьманському володінні, непорушне дотримував усіх тих, що тут ідуть написані, пунктів, договорів та постанов, собою попрясяжених, а також, щоб вони були дотримані і збережені неодмінно і за інших, що будуть потім, гетьманів. Вони мають у собі таке.

Далі…

З анотації: «Віршований роман „Сповідь Мазепи“ — це відчайдушний крок Андрія Гудими до повернення Україні світлого імені славного її сина. У роздумах автора проглядається чітке перевисання тієї доби у наше сьогодення. Це звучить як засторога нині сущим політикам, державотворцям і нашому терплячому народові, якому Небесними Силами визначено бути незалежним».

Червня 25 дня року 1687 поблизу р. Коломак гетьманом обрано Івана Мазепу. І йому вгліла Москва: «…дабы службу и радение показати», збудувати шанці на р. Самарі, Орелі… Старшина віншує Мазепу, та без чолобиття гетьмана нема. А Москва тим часом захлиналась у боротьбі за престол між Софією і Петром. Далі…

12 травня року 1691 гетьман Мазепа у листі до царів писав таке:

«такожде і вирши на писмѣ, что в Перекопи Смоленской шляхтичь Микиѳоръ Поплонскій написалъ, которые віршовые писма з Бусурманской земли присланы на Запороже, а запорожцы прислали ко мнѣ, посылаю я в подлинное донесение вамъ, великимъ гдрем, в Приказ Малыя Росіи»

А в січні (20 числа) наступного року в Москві «явился в Приказе Малыя Росіи… Смоленской шляхтичь Микиѳор Поплонской», шо подав чолобитню, де прохав його «раны осмотрить и полонное терпение и выход записать» До того додав він «в допросе» дуже цікаве оповідання про свое невільне перебування у Криму.

Лондонський брав участь («по… указу и по наряду») у Кримському поході р. 1689 «в Болшомъ полку, у генерала маеора у Володимера Швайковского» (з Смоленської шляхти) і був «изранен тяжелыми раны». Повер­таючи з-під Перекопу, близько Каланчаку трапилася йому неприємна при­года. «Он де Никиѳоръ ѣздил із Болшаго полку в полкъ боярина і вое­воды… Шеина к знакомцом къ Якову да к Лукѣ Челищевымъ, и какъ де онъ ис того полку попрежнему поѣхал в Болшой полкъ, і напали на него и на товарыщевъ ево… татары и ево Микиѳора і товарищей ево взялі і отвели к Бѣю Перекопскому к Шанъ-Гирѣю салтану». Дальша одиссея Поплонського, що був у полоні два роки й сім місяців, була досить сумна. Його віддано було «Кинбурумского аги сыну Мустаѳѣ с товарыщи». Там перебув він лиш півтора тижні, бо Мустафа продав його «в Крымъ, в улусъ Мангет, в село Токшанкъ татарину Абулату». Рин­кова оцінка Поплонського на той час була дуже не висока — десять Лев­ків, — бо він «весь былъ ізраненъ». Новий господар продав його — вже зa 15 левків — одній татарці. Там Поплонський жив один рік. Якийсь Канте-мір-Мурза мучив його кілька днів, «чтоб онъ далъ за себя окупъ болшой»; але даремно. Та й нова його господиня «держала ево у себя девятъ мцовъ оковавъ въ яме», вимагаючи, щоб той відкупивсь. Нарешті взяв його в тої татарки бей Перекопський Шангирей-Салтан, що віддав його «Ібраиму-Агѣ Перекопскому для розмѣны брата ево ібраимова Абдѣя». Та в Перекопі трапилося йому чимало пригод. Одного разу сповістив він — «краткими словами латинскимъ писмомъ» — гетьмана Мазепу про намір татарський іти походом на Україну. Про це згодом довідався «неві­домо от ково» Газікерманський писар Шабан, що й подав про це беєві Перекопському. Поплонського «взяли… из Большаго городка в Малой городокъ и держали ево в том городкѣ в великом тесненіи и хотѣли за то розстрелять». Разом з тим Шабан од одного смоленського шляхтича, що був у полоні в Газікермані, довідався про те, що Поплонський «человѣкъ розумной и писанию іскусной и ученой, і к слагательству книг і всякихъ писемъ імѣетъ искусство». За якусь провину бей Перекопський «на него Никифора осердился и тотчасъ велѣл ево связавъ бить і мучить; а бивъ, на ночь сковавъ троими желѣзы, велѣлъ бросать в яму, которого было мучения двѣ недели»…
Далі…

«Магічне коло полтавських річниць» у форматі pdf-скан. Документ розміщено із люб’язної згоди автора та видавництва.