Публіцистика

www.mazepa.name — Дмитро Донцов про образ Мазепи в західноєвропейській літературі
www.mazepa.name — Чергові публікації про розкопки на Гончарівці в Батурині
www.mazepa.name — Нові публікації про результати археологічних розкопок у Батурині
Сердюк Н. — Інтерв’ю з д-р Володимиром Мезенцевим про цьогорічні розкопки у Батурині
Мезенцев В. — Дуже багато означає – відродити цей храм
Мезенцев В. — Відбудова церкви Івана Мазепи в с. Дегтярівці у 2011 р.
Мезенцев В. — Розкопки у Батурині в 2011 р.
Зенон Когут, Володимир Мезенцев, Володимир Коваленко, Юрій Ситий — Розкопки зруйнованої садиби Івана Мазепи та фортеці Батурина у 2011 р.
О. М. Дзюба — Чи писав гетьман Іван Мазепа листи Мотрі Кочубеївні?
Ольга Ковалевська — Магічне коло полтавських річниць (з нагоди 300-ліття Полтавської битви)
В’ячеслав Станіславський — Взаємини Івана Мазепи з господарями Валахії та Молдови (за недрукованими листами гетьмана 1691–1700 рр.)
www.mazepa.name — Урядові заходи з відзначення 370-ї річниці з дня народження гетьмана Івана Мазепи 20 березня 2009 року
Володимир Панченко — Тест від Івана Мазепи
Ольга Ковалевська — Приречений на вічне прокляття: Доля образу «Мазепи» на театральній сцені
www.mazepa.name — Реконструкція образу Івана Мазепи
www.mazepa.name — Візуальний образ Івана Мазепи: нові підходи до пошуку достовірних зображень
Наталя Цікра — Про Мазепу у Відні
Ольга Гончар — Історія підготовки монографії Миколи Костомарова «Мазепа» (на основі епістолярних джерел)
В’ячеслав Станіславський — Гетьман Іван Мазепа — герой України
В’ячеслав Станіславський — Гетьман Іван Мазепа та Запорозька Січ: від непорозумінь до союзу
В’ячеслав Станіславський — Гетьман Іван Мазепа у боротьбі за Правобережну Україну
В’ячеслав Станіславський — Гетьман Іван Мазепа як реформатор козацької держави
Тарас Чухліб — Службова кар’єра козака Мазепи
Тарас Чухліб — Перші роки гетьманування Івана Мазепи
Тарас Чухліб — Гетьман Мазепа — об’єднувач України
Сергій Павленко — За кожне побачення — 10 тисяч червінців?
Сергій Павленко — Таємна місія агента Мазепи Соломона (1689–1690 рр.) до Варшави з проханням допомоги
Сергій Павленко — Організація імпічменту Мазепи 1707 року
Сергій Павленко — Чи зраджував І. Мазепа Карла ХІІ?
Ольга Ковалевська — Це право належить нам. Хто вирішить долю пам’ятника гетьману Івану Мазепі?
Володимир Панченко — Відзначити — чи «влипнути»?
Кирило Галушко — «Святкування» чи «відзначення», або Доки триватиме для українців полтавська баталія?
Олег Безверхний — На шляху до розуміння: Полтавська битва очима шведських експертів
Ольга Ковалевська — Повість про правду і кривду. З історії накладення церковної анафеми на Івана Мазепу

Останнє в розділі «Історія»

З підрозділу «Публіцистика»
Зенон Когут, Володимир Мезенцев, Володимир Коваленко, Юрій Ситий

Розкопки зруйнованої садиби Івана Мазепи та фортеці Батурина у 2011 р.

Незважаючи на подальше скорочення складу нашої українсько-канадської археологічної експедиції вона успішно провела польові дослідження у м. Батурині Чернігівської области минулого літа. На жаль, щедрі президентські ґранти на розкопки міста та відбудову там гетьманських палаців, церков і укріплень припинились у 2010р. Наступні два роки Чернігівська державна обласна адміністрація (голова д-р Володимир Хоменко) виділяла більш скромні субсидії на наші розкопки. Однак основну підтримку історико-археологічним студіям Мазепиної столиці надають академічні спонсори цього проєкту та щедрі українські добродії у Канаді та ЗСА.

Завантажити файл можна за цим посиланням.

З підрозділу «Публіцистика»
О. М. Дзюба

Чи писав гетьман Іван Мазепа листи Мотрі Кочубеївні?

На підставі аналізу документів слідчої справи з приводу доносу Генерального судді В.Л.Кочубея на гетьмана І.С.Мазепу та порівняння їх з іншими джерелами ставиться під сумнів автентичність відомих у літературі інтимних послань Івана Мазепи до Мотрі Кочубеївни.

Постать гетьмана Івана Степановича Мазепи оповита леґендами та міфами, які супроводжували його протягом цілого життя. Уже це свідчить про непересічність та особливу харизму, властиву цій людині. Сучасники відзначали тонкий розум, високу освіченість, гарні манери, шарм, який забезпечував І.Мазепі успіх у жінок. Французький дипломат у Варшаві Франціс Бонак у 1707 р. писав: «Як я чув від пані воєводини (Сенявської — О.Д.), гетьман Мазепа, поза іншими своїми прикметами, приваблює легко до себе своїми чарами жінок, як хоче цього»1.

Протягом століть леґенди про любовні пригоди гетьмана надихали багатьох поетів, композиторів, художників, у тому числі Байрона, Пушкіна, Чайковського, Ліста та ін. Останньою його романтичною пригодою, чи то палким коханням, як це відклалося в літературі, було почуття до власної хрещениці Мотрі, дочки ґенерального писаря, а потім судді, який був поряд із І.Мазепою протягом багатьох років, Василя Леонтієвича Кочубея. Про цей роман стало відомо з доносу В.Кочубея на І.Мазепу 1708 р., де поряд зі свідченнями про зносини гетьмана з польським королем та його наміри вийти з-під протекції московського царя Петра І, були надані й листи чи любовні записки до молодої Мотрі, що могли б компрометувати українського володаря, представляючи його як людину, для якої не існує усталених моральних норм, а, відтак, здатну на будь-які непривабливі вчинки, у тому числі й зраду.

В.Кочубей повідомляв цареві, що гетьман звабив його доньку, яка втекла до нього з дому своїх батьків. Події, як видно з матеріалів справи, мали місце у грудні 1704 р. Донощик писав, що «в день св. Савы прислалъ его М. з Бахмача рибъ свѣжихъ чрезъ Демянка, а за тоею оказіею тотъ Демянко говорилъ Мотронѣ на самотѣ, же усильно Панъ жадаетъ, абы для узреняся къ нему прибыла, а обѣцуетъ 3000 червонныхъ золотихъ». Того ж дня, зазначав далі В.Кочубей, гетьман знову прислав Дем’янка, наказавши йому підмовляти Мотрону за 10 тис. червоних золотих, але вона відмовилася. Тоді «тотъ хлопецъ словомъ Пана своего [просив], щобъ часть волосовъ своихъ урѣзала и послала Пану на жаданье его»2. За свідченням В.Кочубея, на день св. Миколая гетьман знову прислав того ж таки Дем’янка, наказавши, щоб його дочка зустрілася з ним там, де «дирка в огорода межи частоколомъ, противъ двора полковницкого, есть проломана, до которой дирки абы конечне вечеромъ пришла для якогось розговору»3.

В.Кочубей зазначав також що І.Мазепа зваблював його дочку «рукокописанными грамотками … посылая ей дары различныя, яко единой отъ наложницъ», але Мотря не відповідала взаємністю. Тоді він, як пише В.Кочубей, «преклонися ко обаянію и чародѣянію и сотвори дѣйствомъ и обаяніемь, еже дщери моей возбѣситися и бігати, на отца и матерь плевати»4. Імовірно для цього гетьман «бравъ сорочку еи з тѣла з потомъ килко разъ до себе. Бравъ и намисто з шіи килко разъ, а для чого, тое его праведная совисть знаетъ»5. Отже, почуття своєї молодої дочки до набагато старшого І.Мазепи, якому на той час було близько 65 років, до того ж, її хрещеного батька, В.Кочубей намагався представити як зваблення за допомогою чар (за народними повір’ями, для цього використовувалися волосся та речі, які носить людина), а також різних подарунків. Якщо все це насправді мало місце, то подібний фетишизм був свідченням глибокого інтимного потягу немолодого гетьмана до юної Кочубеївни. Генеральний суддя у своєму доносі наголошував, що гетьман домагався у подружжя Кочубеїв віддати за нього Мотрю, «прельщая, устрашая, смертію прещаше», але дати свою згоду вони не могли, оскільки, як писав В.Кочубей, тоді він постав би як «законопреступный отецъ и маловерный христіанинъ».

Події, імовірно, розвивалися бурхливо. Мотря таки втекла з батьківського дому до гетьмана, як це видно з доносу В.Кочубея, який розпачливо подавав цю подію як таємне викрадення: «…в колоколъ ударяя, да всякъ видит бѣдство мое. Лутче было бы ему смерти мя предати, нежели славу мою въ студъ несказанъ претворити!»6. Можливо, гетьман таки мав намір одружитися з набагато молодшою Мотрею, але на заваді стала церковна норма, за якою хрещений батько не міг одружитися зі своєю хрещеницею. У «Требнику» Петра Могили ця заборона трактується так: «Болшее есть духовное, нежели плотское съродство, сего ради никтоже может пояти себЄ в жену сію юже от святаго крещенїя вѣпрїять, ниже матеръ ея или дщеръ, ниже синъ его»7. І переступити через цю заборону Кочубеї не могли, щоб не «прославитися», ніби вони свою доньку, як писав батько, продали. Сам же гетьман, на думку дослідників, шукав можливості подолати цю перешкоду, і мав намір просити в архієреїв та грецьких патріархів дозволу на одруження8. Імовірно, гетьман пережив глибокий конфлікт між почуттям і честю, та, обравши честь, таки відправив Мотрю назад до батьків.

Любовні послання гетьмана до своєї коханої («листи») знаходилися у слідчій справі В.Кочубея та І.Іскри, що зберігалася в архіві Колеґії іноземних справ. У літературі побутує усталений погляд щодо автентичності цих любовних записок. Уперше їх у примітках до своєї праці опублікував Д.Бантиш-Каменський9, пізніше — О.Бодянський10 у складі слідчої справи, пов’язаної з доносом В.Кочубея. У публікації Д.Бантиша-Каменського наведено приписку графа Ґоловкіна на слідчій справі: «Разбирая взятые у Кочубея письма, нашли мы между прочими нѣкоторыя письма и цидулы вашего ль сіятельства (мається на увазі І. Мазепа О. Д.) рукою, или чьею иною писанные к дочери его Кочубеевой (підкреслення О. Д.), которыя подлинныя, не переписывая и никому оных не показывая к вашему сіятельству, за печатью при сем посылаемъ»11. Як бачимо, граф Ґоловкін зазначав, що не знає, писані ці листи Мазепою, чи чиєю іншою рукою, і запевняв, що вони не переписувалися й нікому не показувалися, тоді звідки взялися копії, які фіґурують в опублікованій слідчій справі? Ледве чи допоможе тут арґумент відомого письменника й дослідника В.Шевчука, який вважає, що в даному разі граф просто злукавив, а листи є автентичними пам’ятками12. У контексті даної приписки слово «подлинныя» не означає автентичні, а ті, що були у слідчій справі.

Листи чи записки, адресовані Мотрі, можна розглядати як пам’ятки інтимного епістолярного жанру, аналогів яким немає у відповідній спадщині XVIII ст., що збереглася й відома на сьогодні, тобто типологічно їх порівняти ні з чим. Обставини оприлюднення, зміст і структура, а також майже повна відсутність власне приватного листування гетьмана Івана Мазепи можуть викликати деякий сумнів в їх автентичності. Збереглося подружнє листування, коли листи написані за усталеною формою звернення та підпису, вони передають почуття щирості, вдячності, вірності «найлюбезнейших сожителей и преданнейших друзей», як часто підписували чоловіки та жінки свої послання. Подібно зверталися й члени подружжя один до одного, або ж, як, наприклад, відомий діяч Григорій Полетика розпочинав свої листи до дружини: «Матушка, душа моя Елена Ивановна». Із відомого на сьогодні подружнього листування лише молода дружина Петра Савича Анастасія Ханенко (дочка ґенерального хорунжого М.Ханенка) звернулася в листі до свого чоловіка (1753 р.) не за усталеною, а узвичаєною в побуті народною формою: «Петрусенку, серце»13.

Безперечно, приватні листи не призначалися для чужого ока, та все ж, імовірно, виявляти свої інтимні почуття в листах не було прийнято, тим більше, що писалися вони не завжди власноруч, особливо від жінок. Досить часто від імені адресанта листи писали домашні писарі, управителі або ж діти. Лише наприкінці XVIII ст. глибоко інтимні почуття простежуються, наприклад, у листах В.Капніста або І.Лашкевича до власних дружин. Зокрема, останній лист до своєї Анастасії розпочав словами: «Любезнѣйшій и вѣрнѣйшій другъ мой, душа жизни моей Настенька!», а завершив так: «Прощай, ангелъ мой, цѣлую тебя поминутно, мысленно, твой навѣк вѣрнѣйшій мужъ и преданнѣйшій другъ»14.

Із 12 любовних послань до Мотрі, які перебували у слідчій справі, лише двічі має місце звернення до коханої на ім’я: «Моя сердечне коханая, наймилѣшая, найлюбезнѣйшая Мотроненько», «Моя сердечне коханая Мотренько». Решта листів розпочинаються зверненнями «Мое серденко», «Мое сердечне коханая», «Мое серце коханое», зміст деяких із них можна трактувати як безособовий. Наприклад, перший лист: «Мое серденко, мой квѣте рожаной! Сердечне на тое болѣю, що надалеко одъ мене ѣдешъ, а я не могу очицъ твоихъ и личка бѣленкого видѣти; черезъ сее писмечко кланяюся и всь члонки цѣлую любезно»15.

Тобто, вони не передають жодних особистісних рис ані автора, ані адресата. У кількох із них трактуються дії гетьмана та Мотрі, які, судячи за матеріалами доносу, мали місце. Так, учинок гетьмана, коли він відіслав Мотрю до батьків, пояснюється тим, що якби він її залишив у себе, то «твои родичи по всѣмъ свѣтѣ розголосили, же взявъ у нас дочку у ночѣ кгвалтомъ и держить у себе мѣсто подложницѣ. Другая причина, же державши В.М.* у себе, я бымь не моглѣ жадною

* В.М. — очевидно, «ваша милість» чи «ваша мосць» (див.: Геращенко О. Любовні листи Івана Мазепи до Мотрі Кочубеївни. До вивчення епістолярної стилістики початку мѣрою витримати, да и В.М. такъ же: мусили бисмо изъ собою жити такъ, якъ малженство кажетъ, а потомъ пришло бы неблагословеніе од церкви и клятва, жебы нам съ собою не жити»16. В іншому листі міститься запевнення, що «еще нікого на свѣтѣ не любивъ такъ. Мое бъ тое щастѣе и радость, щобъ нехай ѣхала, да жила у мене; тилко жъ я уваживъ, якій конецъ с того можетъ бути, а звлаща при такой злости и заедлости твоихъ родичовъ»17.

Судячи з цих любовних записок Мотрю вдома батьки сварили, особливо мати, яка її навіть била, забороняючи і думати про гетьмана. «Чи вже перестали В.М. мучити и катовати», — ідеться в одному посланні. Або в іншому: «Коли они, проклятіи твои, тебе цураются, иди въ монастиръ, а я знатиму, що на той час з В.М. чиныти»18. В листах є клятва своїй обраниці, що «поки живъ буду, тебе сердечне любити и зичиты всего добра не перестану, и повторе пишу, не перестану, на злость моимъ и твоимъ ворогамъ».

Ідучи за змістом послань можна побачити, що почуття Мотрі швидко минули: «Вижу, же В.М. во всемъ одмѣнилася своею любовію прежнію ку минѣ. Якь собѣ знаешъ, воля твоя, чини, що хочешь!Будешъ на потумъ того жаловати»19. Наводилися слова Мотрі, що коли вона виходила «з покою мурованого од мене, коли далемъ тобѣ перстень діяментовій, над которій найлѣпшого, найдорогшаго у себе не маю», то запевняла його, же «хочь сякъ, хочь такъ будеть, а любовъ межи нами не одмѣнится»20. В іншому листі нагадувалася обіцянка дівчини: «Спомни тилко на свои слова, спомни на свою присягу, спомни на свои рученки, которіе минѣ не поеднократъ давала, же мене, хочь будешь за мною, хочь не будешъ, до смерти любити обѣцала»21. Такий перебіг подій був вигідний для Кочубеїв, адже пояснював захоплення їхньої дочки старим гетьманом лише під впливом чар. З останнім листом для Мотрі надсилався гостинець: «Книжечку й обручик діяментовій, прошу тое завдячне приняти, а мене в любовѣ своей неотмѣнно ховати»22.

Ці записки чи листи написані з використанням образів, що мають місце у народній пісенній творчості. Як зазначає О.Геращенко, «Мазепою вживаються класичні для народних пісень епітети:» личка бѣленкого…, рученку беленкую… , краснимь личкомъ…»; зменшено-пестливі форми: очицъ… , Мотроненько… , Мотренько… ; повтори синонімів: «любити й сердечне кохати; метафори»23. Наприклад, образ «і взяв дівоньку за білую ручку»24 присутній в одній з найдавніших пісень, що дійшла до нашого часу «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш». У записках до Мотрі ці образи повторюються, переходять з одного послання в інше, тобто автор користується певним кліше, запозиченим з народної пісенної творчості.

Досліджуючи стиль цих листів, О.Геращенко зазначає, що в них поєднуються елементи книжної та народно-розмовної мов, відчутний також вплив польської: «Усе це наявне і в інших епістолярних пам’ятках першої половини XVIII ст., але в Мазепиних листах відчувається ще й аромат українських пісень про кохання, що наближає їх до жанру авторської любовної лірики XVI-XVIII ст.»25. Дослідниця, зіставляючи зразки польського інтимного епістолярного жанру, зокрема листи короля Яна ІІІ Собеського до дружини Марії-Казимири, пояснює наявність у листах до Мотрі Кочубеївни характерних польських запозичень «швидше схожістю образно-поетичних систем фольклору поляків та українців, ніж безпосереднім впливом польської епістолярної стилістики»26.

Про польські впливи, зокрема мовні, ідеться і в дослідженні В.Московича, який також відзначає, що листи написано з використанням українського фольклору, а також образів, характерних для польської епістолярної спадщини, з якою І.Мазепа міг ознайомитися, перебуваючи при дворі польського короля. XVIII ст. // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія. — Т.3. X., 1994. — С.129). Дослідник уважає листи автентичною пам’яткою, особливий стиль яких не можна імітувати27.

В.Шевчук розклав їх на віршові рядки й стверджує, що дані листи — це «класично витриманий так званий архаїчний вірш, культивований ще в найдавнішому українському епосі (про Котигорошка, наприклад) та в тих билинних текстах, що збереглися в українській традиції»28. Відтак ці листи, поряд з іншими, є пам’яткою літературної творчості гетьмана І.Мазепи, якого також традиційно вважають автором дум «Горе тій чаєчці» і «Всѣ покою щиро пригнуть», де бринить мотив єднання й спільної протидії ворогам, боротьби за «вольності». Остання представлена В.Кочубеєм як свідчення намірів Мазепи вийти з-під протекції московського царя й фіґурує у слідчій справі. Іван Мазепа вважається й автором нещодавно опублікованого вірша «Старик с телом беседует». На рукописі зазначено, що це «скоропись XVIII в. Переписана в 1710 г. при разборе бумаг Батуринского архива и переведена на русский язык с польского в Посольськом приказе М.Белецким»29. Вірш написано з використанням барочних антитез, протиставлення душі тілу, прагнення тіла бути молодим тоді, коли вже пора думати про душу. Як уважає відома дослідниця Т.Таїрова-Яковлева, цей вірш «дає уявлення про ті почуття, що їх він переживав через роман із Мотрею»30.

Усі ці твори, що так чи інакше можуть бути пов’язані з іменем І.Мазепи, різняться як за жанром, стилістикою, так і за мовними особливостями. Листи чи послання до Мотрі займають серед них окреме місце та найбільш відповідають усталеному у художній літературі образові гетьмана як палкого коханця. Та все ж наявні джерела однозначно не підтверджують авторство І.Мазепи. По-перше, відсутні ориґінали (якщо вони насправді були). По-друге, обставини оприлюднення також викликають сумніви щодо автентичності цих пам’яток. Роман між гетьманом і Мотрею мав місце взимку 1704-1705 рр., і виходить, що листи, які компрометували їхню дочку, Кочубеї продовжували зберігати до 1708 р., навіть після того, як віддали її у 1707 р. заміж за сина Василя Чуйкевича — Семена. В.Кочубей писав у своєму доносі, що 17 травня 1707 р. він звернувся до гетьмана з проханням дозволити сватання, «зобрать людей на хлѣбъ и на солъ», але гетьман не радив йому віддавати дочку заміж, казав, що «якъ будемъ зъ ляхами въ едности, тогда знайдется твоей дочкѣ женихъ з тоей стороны лядское знатній якій шляхтичъ, который твоей фортунѣ доброю будетъ подпорою»31. Почувши «тіи страшніи слова, обнятый зосталъ великимъ ужасомъ … и обявилемъ тихо той ужасъ и скорбь мою женѣ», — писав В.Кочубей. Вони вирішили на наступний день, у неділю 18 травня 1707 р., «зібравши приятелей і людей сусідських» учинити сватання й тут же обвінчати дочку з Семеном Чуйкевичем.

Т.Таїрова-Яковлева висловлює припущення, що ще влітку 1707 р. Мотря не була одружена, оскільки ієромонах Варлаам у листі від 27 липня того року з Києва до В.Кочубея свою приписку адресує «благословенной девице, панне Мотроне»32. Тут варто згадати, що в Україні траплялися випадки вінчання до весілля. Так, судячи з листа Юліани Апостол до Григорія Скорупи із запрошенням прибути на весілля її небоги Юліани Максимівни зі стародубським полковим писарем Григорієм Юркевичем, яке мало відбутися 22 квітня 1733 р., вінчалися молоді раніше весілля — 26 січня, тоді шлюб був «по церковному чиноположенію обрученіемъ и вѣнчаніемъ утвердженъ»33. Але за усталеною традицією лише весілля узаконювало подружнє життя. Можливо, на цей час воно ще не відбулося.

Т.Таїрова-Яковлева також вважає, що про сватання Мотрі йшлося в листі миргородського полковника Д.Апостола до В.Кочубея (5 грудня 1707 р.), де перший звертається до другого «мне велце мосце пане любительний сват и благодетель» і повідомляє, що писав до ґенерального осавула І.Ломиковського, також «моего мосце пана свата, брата и благодетеля», із проханням одержати дозвіл від гетьмана, щоб «перед сватами побывати в Батурине», де «о потребном между нами деле устную з его милостью моим паном розмову буду мети»34. Д.Апостол був сватом В.Кочубея, оскільки його син Василь Васильович одружився із дочкою Апостола — Анастасією. Інша дочка миргородського полковника — Тетяна — була дружиною сина ґенерального осавула І.Ломиковського, отже вони обидва були сватами для Д.Апостола, так він до них і звертався. А мали вести якусь іншу розмову, саме наодинці, як це видно з листа. І якщо під тортурами В.Кочубей заявляв, що вони з Д.Апостолом «съзжалися и говорили о сватанью», то в даному разі йшлося, імовірно, про сватання сина Федора, який одружився з дочкою В.Скоропадського*. Та й сам В.Кочубей, свідчачи надопитах про своє майно, вказував, що «килько тысячь пошло на двои веселѣя, перше дочцѣ, а потомъ сыну, недавно отправленыхъ, купуючи вина, и меду, и матеріи и инные рѣчи на подарки»35. Співучасник доносу піп Іван Святайло також засвідчив, що зустрічався з В.Кочубеєм на весіллі в його маєтності Диканьці взимку 1708 р. Імовірно, ішлося про весілля сина Федора.

Як видно з доносу, стосунки між гетьманом І.Мазепою і родиною Кочубеїв, незважаючи на конфлікт, не були повністю розірвані. Кочубеї приймали гетьмана (хай навіть з обов’язку), з їх дочкою він мав розмови, про що писав В.Кочубей. Існує чимало леґенд про подальшу долю Мотрі, зокрема, що вона збожеволіла, утопилася в ставку в Батурині, пішла в монастир36 тощо. Але більшість дослідників схиляються до думки, що вона таки вийшла заміж за Семена Чуйкевича. Щодо ідентифікації ігумені Ніжинського жіночого монастиря в 1733-1736 рр. Меланії Чуйкевичівни з Мотрею Кочубей37, то, можливо, у даному випадку йдеться про дружину ґенерального судді В.Чуйкевича, якого в 1710 р. за підтримку І.Мазепи заслали у Сибір, де він і помер, а дружина, як писав Д.Бантиш-Каменський, «удалилась в монастырь в Малороссии»38.

Принагідно можна сказати, що в родині Кочубеїв жінки були емоційними та пристрасними. Так, пізніше онука Василя Леонтієвича, дочка його сина полтавського полковника Василя — Ганна втекла з дому й без батьківського благословення вийшла заміж за Степана Томару. За що батьком і матір’ю (дочкою Д.Апостола) була позбавлена спадщини й «виключена з числа дітей своїх». Пізніше (12 серпня 1743 р.) у своєму заповіті він писав, що «при моей кончинѣ, понеже отхожу ко отцу своему и богу моему с желаніємъ моихъ грехов прощение реченную Анну жену Томарову за нанесенную мнѣ и женѣ моей найтягжчую печаль прощаю»39, повернувши її до числа своїх дітей, хоча й «без всякого наслѣдія». Подібно вчинила і правнука В.Л.Кочубея, дочка його внука ґенерального обозного Семена Васильовича — Надія, яка в 1765 р. виїхала з дому з капітаном П.Потьомкіним (із роду відомого катерининського фаворита Ґ.Потьомкіна) й обвінчалася з ним в Есмані40.

В.Кочубей у своєму доносі, як уже зазначалося, вказував на «грамотки рукокописні», тобто написані гетьманом до його дочки записки. Але цікаво, що сам І.Мазепа у листі до О.Меншикова (1708 р.), виправдовуючись від звинувачень В.Кочубея, писав, що той, «будучи писарем енеральным, имѣючи у себе печать войсковую и подписуючи руку мою часто, понеже я, для хирокгричной болѣзни не всегда могу подписовати листов и универсалов, повидавал был лживые нѣкоторые, под именем моим рукою его подписанные и под печатью войсковою письма»41. Можливо, це визнання гетьмана про тяжку хворобу (подагра рук)42, було перебільшенням з огляду на небезпеку, яка йому загрожувала. Але ще у жовтні 1704 р., незадовго до бурхливих подій, перебуваючи в поході під Замостям

* Лазаревський вважав, що на час загибелі В.Кочубея його син Федір ще не був одружений (див.: Лазаревский А. Очерки малороссийских фамилий. Материалы для истории общества в XVII и XVIII ст. // Русский архив. — 1876. — №12. — С.451). Він одружився з небогою гетьмана І.Скоропадського Анастасією Василівною Скоропадською (див.: Модзалевский В. Малороссийский родословник. — Т.4. — К., 1914. — С.665). І.Мазепа в листі до О.Меншикова просив посприяти у справі одержання дозволу Петра І на повернення його з військом додому, зазначаючи, що «под голим небом стоячи в обозах, признаюсь вашой вельможности, велми педокгричная и херокгричная болезнь от холодов и уставичних непогод докучает»43. Проте один із прихильників гетьмана, а пізніше не менш завзятий адепт Петра І Феофан Прокопович писав, що Іван Мазепа «немощь себѣ и всего тѣла дряхлость притворялъ, не былъ бо воистинну такъ безсиленъ, какова являлъ себя, аки бы и стояти и сидѣти долго не могъ»44. Але, зважаючи на вірне служіння Ф.Прокоповича Петру І, невідомо, скільки у цих словах правди.

І все ж виникає питання, чи міг гетьман власноруч писати листи Мотрі, коли навіть підписувати свої універсали та офіційні листи йому було дуже важко. Цілком можливо, що любовні послання були написані кимось іншим на замовлення Кочубеїв, а про деякі деталі стосунків Мотрі з гетьманом вони могли дізнатися з її слів. Тим більше, що листи до Мотрі в контексті інших матеріалів слідчої справи справляють таке враження, нібито вони взяті з одного джерела. Читаючи справу доносу В.Кочубея на І.Мазепу, можна помітити наявність подібних сюжетів, повтори певних словосполучень, відмінності у мові та стилі окремих документів, зокрема тих, що безпосередньо були звернені до Петра І. Так, повторюється одна фраза, яка зустрічається в доносі Кочубея, коли він розповідає про зустріч І.Мазепи з ректором Вінницького єзуїтського колеґіуму Зеленським, яка відбувалася в Києво-Печерському монастирі — «в столовой и в мурованой избѣ»45. У листах до Мотрі також зустрічаємо — «в моем мурованом покое». Можливо, це усталене словосполучення, яке досить часто вживалося, або ж було використане однією й тією ж особою.

Документи, що їх представляв В.Кочубей, були написані як ним, так і іншими, про що свідчили два писарі — П.Колчицький та Григорій Глуховець, які супроводжували його в поїздці до Смоленська. Вони служили у В.Кочубея й були його довіреними особами. На допиті Колчицький засвідчив, що в дорозі В.Кочубей давав йому «писать съ своей и съ иныхъ рукъ»46, переправляв написане і змушував його переписувати. Григорій Глуховець також твердив, що В.Кочубей «заставливалъ его писать съ своей руки письма в доношеніе, приказывая ему, чтобъ у нихъ было то тайно, и ни кому бъ не сказывали»47. Можливо, вони переписували також і написані чиєюсь рукою любовні листи.

Відповісти на це питання однозначно неможливо. Відсутність ориґіналів, прочитання листів у контексті справи, де вони фіґурують як докази аморальності гетьмана, а також використання в них певних кліше, запозичених із народної пісенної творчості наштовхує на думку, що, можливо, вони таки не належали І.Мазепі. Безперечно, зміст листів несе інформацію про події, які мали місце в Батурині взимку 1704-1705 рр. Водночас вони передають глибоку неприязнь гетьмана до Кочубеїв, особливо до дружини Василя — Любові. Ця неприязнь яскраво виражена і в листі І.Мазепи до В.Кочубея, який також фіґурує у справі. Гетьман радить тому приборкати свою «гордую, велерѣчивую жену», закидає йому, що протягом шістнадцяти років «прощалося и пробачалося великимъ и многимъ вашим смерти годнымъ проступкам»48. Він відкидає всі звинувачення «о якомось блудѣ, того я не знаю и не розумѣю, хиба сам блудишь, коли жонки слухаєш»49. І таке ставлення могло б спонукати Кочубеїв помститися гетьману також і любовними записками. Якщо йти за припискою графа Ґоловкіна, то листи нікому не показувалися і не переписувалися. Можливо й справді граф «злукавив», і ці листи були переписані й залишилися у слідчій справі. Коли ж із них таки були зроблені копії, то чи з ориґіналу послань І.Мазепи? Адже Ґоловкін зазначав, що не знає, рукою гетьмана чи когось іншого вони написані. Тим більше, що з приписки графа не проглядається їх зміст. Але все це лише припущення, які можуть наштовхнути на подальші дослідження. Проте, згадані любовні запис­ки, — належали вони гетьману, чи ні, — можуть свідчити про тонкі нюанси інтимних почуттів освіченої людини початку XVIII ст.

Таким чином, при відсутності ориґіналів листів та враховуючи обставини їх оприлюднення, а також відомі факти приватного життя гетьмана Івана Мазепи можна поставити під сумнів його авторство. У деяких з них ідеться про конкретні події, інші ж є певним кліше, в якому використано образи, властиві українській і, до певної міри, польській народній пісенній творчості.

1 Цит. за.: Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 16871709. — К.; Полтава, 1995. — С.12.

2 Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. — Кн.1, отд.2. — Москва, 1859. — С.130.

3 Там же.

4 Там же. — С.126.

5 Там же.

6 Там же. — С.125.

7 Требник митрополита Петра Могили. — К., 1996 (репринтне перевид.: К., 1646). Т.1. — С.386.

8 Павленко С. Міф про Мазепу. — Чернігів, 1998. — С.173

9 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — Ч.3: От избрания Мазепы до уничтожения гетьманства. — Москва, 1830.

10 Источники малороссийской истории, собранные Д.Н.Бантышем-Каменским и изданные О.Бодянским. — Ч.ІІ: 1691-1722 // Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. — Кн.1. — Москва, 1859.

11 Бантыш-Каменский Д. Указ. соч. — С.35.

12 Шевчук В. Просвічений володар. — К., 2006. — С.344.

13 Приватні листи XVIII ст. — К., 1987. — С.123.

14 Киевская старина. — 1896. — Т.53. — С.148-149.

15 Чтения… — С.127.

16 Там же.

17 Там же. — С.128.

18 Там же.

19 Там же. — С.129.

20 Там же.

21 Там же.

22 Там же. — С.130.

23 Геращенко О. Любовні листи Івана Мазепи до Мотрі Кочубеївни. До вивчення епістолярної стилістики початку XVIII ст. // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія. — Т.3. — X., 1994. — С.128.

24 Хрестоматія давньої української літератури до кінця XVIII ст. — К., 1967. — С.179.

25 Геращенко О. Указ. праця. — С.134.

26 Там само. — С.135.

27 Moskovich W. Hetman Ivan Mazepa’s Love Letters // Mazepa e il suo tempo. Storia, cultura, societå. — Alessandria, 2004. — P.566.

28 Шевчук В. Указ. праця. — С.345.

29 Таирова-Яковлева Т.Г. Мотря Кочубей и её роман с гетманом Иваном Мазепою // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. — №1/2. — Санкт-Петербург, 2007. — С.104.

30 Там же. — С.103.

31 Чтения… — С.101.

32 Таїрова-Яковлева Т.Ґ. До питання про повсякденне життя представниць козацькостаршинських родин початку XVIII ст. // Укр. іст. журн. — 2008. — №3. — С.204.

33 Сулимовский архив. Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей. XVIIXVIII вв. — К., 1884. — С.208.

34 Таїрова-Яковлева Т.Ґ. Указ. праця. — С.205.

35 Чтения… — С.142.

36 Див.: Кішик В. До проблеми ідентифікації поховання Мотрі Кочубей // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. — Вип.12. — К., 2001. — С.383.

37 Павленко С. Указ. праця. — С.177.

38 Бантыш-Каменский Д. Указ. соч. — С.52.

39 Российский государственний архив древних актов. — Ф.1445. — Оп.1. — Д.2. — Л.5.

40 Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича. Ч.ІІ. — Москва, 1859. — С.400.

41 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1960. — С.293.

42 Див.: Рот О. Клиническая терминология. В переработке и с дополнениями д-ра мед. Я.Б.Эйгера. — Москва; Ленинград, 1930. — С.559.

43 Гетман Иван Мазепа. Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. — Вып.І: 1687-1705 гг. — Санкт-Петербург, 2007. — С.154.

44 История императора Петра Великого от рождения его до Полтавской баталии. Санкт-Петербург, 1773. — С.157.

45 Чтения… — С.102.

46 Там же. — С.121.

47 Там же.

48 Чтения… — С.131.

49 Там же. — С.132.

З підрозділу «Публіцистика»
Ольга Ковалевська

Магічне коло полтавських річниць (з нагоди 300-ліття Полтавської битви)

Магічне коло полтавських річниць

«Магічне коло полтавських річниць» у форматі pdf-скан. Документ розміщено із люб’язної згоди автора та видавництва.

З підрозділу «Публіцистика»
В’ячеслав Станіславський

Взаємини Івана Мазепи з господарями Валахії та Молдови (за недрукованими листами гетьмана 1691–1700 рр.)

Terra Cossacorum

«Взаємини Івана Мазепи з господарями Валахії та Молдови» у форматі pdf-скан. Документ розміщено із люб’язної згоди автора та видавництва.

Відомі факти про політичні відносини Війська Запорозького часів Івана Мазепи з Валашським (Мультянським) та Молдовським (Волоським) князів­ствами свідчать про доволі інтенсивний їх характер, чому не перешкоджала й турецька зверхність. Навпаки, господарі прагнули забезпечити політичне майбутнє князівств та гарантувати власну будучність у тому разі, коли їхні держави будуть відвойовані в Туреччини. Реальними суперниками на оволо­діння князівствами були на той час Австрія та Польща. Певні політичні роз­рахунки існували в господарів й щодо Росії, яка, перебуваючи у війні з Ос­манською імперією, впливала на долю регіону. Піднімалося питання про спрямування Москвою сил на допомогу князівствам, що мало б сприяти їх звільненню від Стамбула, звучали пропозиції й про підданство Росії.

Важлива роль при цьому відводилася українському гетьману, як прави­телю близької до князівств країни, котрий був посередником у контактах із росіянами, добре орієнтувався в справах регіону, мав вагомий політичний вплив у Москві та, врешті, розпоряджався значними військовими силами. У цій статті ми зробимо спробу розглянути динаміку цих взаємин та викласти основні питання, котрі піднімалися під час контактів Івана Мазепи з госпо­дарями Валахії та Молдови з залученням даних недрукованих листів гетьма­на, які знаходяться у Російському державному архіві давніх актів .

Перші відомі нам факти про зазначені взаємини відносяться до 1688 р. 16 серпня цього року в обоз до Мазепи прибув архімандрит Афонського мо­настиря святого Павла Ісайя. Він їхав до російських царів від валашського господаря Шербана Кантакузіно (1678–1688), який звертався до них з про­ханням про допомогу в звільненні його князівства від влади Османської ім­перії. Це була реакція на бажання Австрії заволодіти Валахією, активно під­тримуване Ватиканом. Крім грамоти від господаря архімандрит віз до Моск­ви листи від патріарха Діонісія та сербського патріарха Арсенія. Особливого листа від Кантакузіно з проханням про сприяння архімандриту Ісайя передав Мазепі.

20 серпня гетьман писав князю Василю Голіцину про приїзд Ісайї, ін­формуючи, що разом з воєводою Леонтієм Неплюєвим видали архімандриту проїжджі листи до Москви. В листі до Голіцина та згаданому в ньому по­сланні до царів Мазепа звертав увагу на плани католиків щодо захоплення Царгорода й викорінення православ’я».

Листом від 31 серпня 1688 р. з табору на Самарі гетьман відповідав на послання валашського господаря. Згадавши про укладення договору між Ро­сійською державою та Річчю Посполитою, Мазепа повідомляв про розпоря­дження царів щодо походу російських та українських військ з метою спору­дження укріпленого міста на Самарі, а також про запланований похід наступного року на Крим. При цьому гетьман висловлював Кантакузіно по­бажання успіху в справі звільнення християн з турецької неволі…

З підрозділу «Публіцистика»
www.mazepa.name

Урядові заходи з відзначення 370-ї річниці з дня народження гетьмана Івана Мазепи 20 березня 2009 року

Цього року в Україні вперше на державному рівні відзначили річницю з дня народження гетьмана Івана Мазепи. Урядові урочистості, в яких брав участь Президент України В. Ющенко, передбачали проведення кілька основних заходів: панахиди на батьківщині гетьмана, відкриття пам’ятного каменю на місці існування Свято-Миколаївського військового собору, побудованого коштом І. Мазепи, та урочистого вечора з нагоди 370-ї річниці з дня народження гетьмана України.

Зранку 20 березня 2009 року Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет відслужив панахиду за  спочилим гетьманом на його батьківщині в Свято-Миколаївському храмі, що знаходиться у селі Мазепинці Білоцерківського району Київської області. Його Святості співслужили вікарій Київської єпархії митрополит Переяслав-Хмельницький Димитрій, благочинний Білоцерківського району прот. Миколай Пауков, благочинний Фастівського району прот. Миколай Данилів, благочинний Сквирського району о. Миколай Гопайнич, настоятель храму о. Андрій Банах та духовенство Київської єпархії.

На богослужінні був присутній Президент України Віктор Ющенко, а також голова Київської обласної держадміністрації В. Ульянченко, міністр культури і туризму В. Вовкун, міністр оборони Ю. Єхануров, міністр у справах сім’ї, молоді та спорту Ю. Павленко, народні депутати, представники місцевої влади, козацьких організацій.


(Фотоматеріали з офіційного сайту Української Православної Церкви Київського Патріархату)

Далі…

З підрозділу «Публіцистика»
Володимир Панченко

Тест від Івана Мазепи

Чому держава провалила іспит із відзначення 300-річчя українсько-шведського союзу й Полтавської битви

Гравюра Даніеля БеляВіконт М. де Вогюе, автор «Критичних етюдів із російської історії» (1911 р.), свій роздум про Івана Мазепу завершив по-французь­­ко­­му галантно: «Супротивни­­ки ненавиділи його, проте жінки його любили, церква прокляла його, але поети оспівали! А поки світ буде таким, яким він є зараз, останнє слово в ньому завжди належатиме жінкам і поетам».

Якби ж то! Якби рація була на боці цього великодушного й натхненного віконта. Насправді ж, у жінок і поетів є чимало конкурентів, особливо серед політиків. І через те Мазепі, попри оптимізм М. де Вогюе, й досі складно. Вже саме його ім’я має властивість червоної ганчірки. Враження таке, що своїм переходом до Карла ХІІ Іван Степанович зачепив якісь архетипні сфери тих, хто ніяк не повірить, що Україна – це не Росія…

Ювілей як випробування

Протягом останнього року гетьман Іван Мазепа був, по суті, центральною постаттю в наших дискусіях про історію. Сперечалися, звісно, й про природу Голодомору 1932-1933 років, про УПА, про політичні колізії Другої світової війни, проте ніхто з персоналій української минувшини не привернув до себе стільки уваги, як Мазепа. Навіть Степан Бандера, який мало не переміг Ярослава Мудрого в див­­ному телерейтингу «Великі українці». Відзначення 300-річ­­чя україн­­сько-шведського союзу (жовтень-листопад 2008 р.) і Полтавської битви (червень-липень 2009 р.) було боротьбою ЗА Мазепу або ПРОТИ Мазепи. Це – всередині України. Що ж до Росії, то офіційне ставлення до подій 1708-1709 років і до особи гетьмана там залишилося без змін. Дякувати Богу, що хоч історики (далеко не всі!) перестали говорити про зраду Мазепи, вживаючи натомість слово «перехід». Далі…

З підрозділу «Публіцистика»
Ольга Ковалевська

Приречений на вічне прокляття: Доля образу «Мазепи» на театральній сцені

(1) Історіографія ХІХ — початку ХХІ ст. налічує достатню кількість повідомлень, статей та монографій, які тим чи іншим чином висвітлюють питання популярності образу Мазепи в світовій літературі, живописі, музиці, театрі і навіть кіномистецтві (2). Така поширенність даного образу в творах мистецтва тісно була пов’язана з одним із напрямів світової культури — романтизмом. Прихільники романтизму шукали образи для власних творів в недалекому минулому. Їх цікавили особистості з сильним, пристрасним характером, які, опинившись у скрутних життевих обставинах, під час найбільшого напруження духовних сил, демострували взірці особистого героїзму. Характерним мотивом їхньої творчості була близькість людини і природних стихій, розпал пристрасті та боротьба людського духу проти реалій оточуючого світу. Тому не дивно, що митці звернули увагу на легендарні «мазепинські» сюжети і створили безліч варіантів їхньої інтерпретації. Як свідчить статистичний аналіз, проведений Наталі Маре, наслідком захоплення ціми сюжетами стала поява 186 гравюр, 42 картин, 22 музичних твори, 17 літературних творів, шістьох скульптур (3).

Найменш висвітленим в літературі залишається питання використання образу Мазепи в різножанрових творах, написаних для виконання на сцені. Через брак відповідних джерел повноцінно реконструювати історію абсолютно усіх драматичних постановок, оперних вистав, музичних етюдів, пантомім та циркових номерів з відповідною назвою, не уявляється можливим. Тому пропонуємо розглянути питання на підставі віднайдених матеріалів, які хронологічно охоплюють період з 1811 по 2004 р., а їхній зміст дозволяє зробити певні висновки.

Отже, у сценічних постановках та музичних творах, створених європейськими та американськими митцями, образ Мазепи набуває свого поширення одночасно із зростанням його популярності в творах романтичної літератури та живопису.

Далі…