Ім’я Миколи Івановича Костомарова, 190-річний ювілей якого Україна святкувала минулого (2007) року, займає почесне місце у «пантеоні зірок» науки ХІХст. Його доробок обіймає низку галузей, серед яких пріоритетне місце належить українській історії. І що б не говорила російська історіографія стосовно національної самосвідомості вченого, але його серце завжди вболівало за долю нашого народу, як в минулому, так і в майбутньому. В ім’я «щасливої будучності» України Микола Костомаров спрямовував своє студіювання минулого українського народу, яке було для нього одночасно і захопленням, і титанічною працею, і велінням душі.

Історичні портрети, створені вченим, вирізняються своєю яскравістю та неповторністю. Недарма В. Ключевський (1841—1911), відомий російський історик, наголошував на тому, що костомаровського Богдана Хмельницького та Івана Мазепу не сплутаєш з жодним образом в рецепції інших дослідників. Взагалі, можна говорити, що саме з Миколи Костомарова розпочалися перші серйозні наукові дослідження постаті опального гетьмана. Монографія історика «Мазепа» неодноразово піддавалася історіографічному аналізу, але мало хто з дослідників звертав увагу на цікаві подробиці з історії написання цього твору, які відбилися в епістолярії історика з деякими його колегами.

Далі…

Геніальні твори переживають віки, хоча кожен автор був представником своєї країни, жив у цілком конкретних обставинах, перебував під впливом сучасної йому культури. В цих творах завжди можна зустріти вражаюче сучасні мотиви. Так і російський геній Олександр Пушкін залишив по собі рядки, які не можуть не викликати сумнівів у своїй позиції навіть у тих, хто беззастережно позитивно сприймаючи діяльність Петра І, вважає цілком нормальним при згадці про українського гетьмана Івана Мазепу застосовувати всю можливу лексику, яка носить негативний відтінок:

Без милой вольности и славы
Склоняли долго мы главы
Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы.
Но независимой державой
Украйне быть уже пора:
И знамя вольности кровавой
Я подымаю на Петра.

Далі…

Особливим політичним організмом, який підпорядковувався українському гетьману, було Запорожжя. В 1686р., за російсько-польською угодою Запорозька Січ перейшла з-під подвійного підпорядкування Варшаві та Москві під виключну зверхність останньої. І якщо попередній невизначений статус був козакам на руку, дозволяючи їм лавірувати між двома державами, то відтепер несанкціонована співпраця з Річчю Посполитою ставала незаконною. З цього часу Запорожжя за тодішнім формулюванням знаходилося під царською владою та гетьманським регіментом. Не могло Низове Військо контактувати й з південними сусідами через початок російсько-турецької війни. Однак право на самостійні політичні зв’язки з іноземними державами було цілком природним у розумінні запорожців. Так, у одному з листів до гетьмана Івана Самойловича від 1686р. вони, обвинувачуючи гетьмана в намірах «викорінити» Низове Військо, вимагали поваги до себе, зазначаючи, що «не тільки пресвітлі государі, царі наші православні, але й найясніші християнські монархи, римський цісар і король польський, також цар, і вейзир турецький, та хан кримський, пишучи до нас при належних потребах, віддають нам належну шану і не понижують лицарської хвали нашої».

Далі…

Одним з найважливіших завдань, які стояли перед гетьманським урядом, було повернення під свою владу Правобережної України, котрі перебували під зверхністю Речі Посполитої. В даному разі йшлося про одвічні українські землі, володіння якими дозволило б різко збільшити потенціал держави. Знаменно, що саме Мазепі поталанило на певний час об’єднати під своєю владою обидві частини розірваної козацької держави.

Необхідно зазначити, що формально гетьман був обмежений в своїх можливостях діях у цьому напрямку. Він мав дотримуватися умов миру, укладеного в 1686р. між Річчю Посполитою та Росією, що було зафіксовано в Коломацьких статтях, мусив «задовольнятися тими містами, які в договорах названі, і в уступлені в сторону польську не вступати й до порушення договорів ніяких причин не давати». Однак і в цих обставинах потрібно було робити все можливе для поширення свого впливу на Правобережжя, адже не виключалася можливість нового збройного протистояння як з Польщею, так і Туреччиною, котре могли різко змінити розклад політичних сил.

Далі…

Діяльність Івана Мазепи як будівничого держави вирізняється масштабністю, планомірністю та високою результативністю. На нашу думку, завдання, які стояли перед ним, як правителем Війська Запорозького, можна звести до кількох найважливіших напрямків: гарантування непорушності своєї влади; підтримання стабільності в суспільстві; забезпечення й сприяння його соціальному, економічному й культурному розвитку; оборона держави від посягань зовнішніх противників; поширення влади на втрачені українські землі, насамперед, на Правобережну Україну, а також максимально можливе зростання контролю над Запорозькою Січчю.

У дослідників не викликає сумніву те, що Івану Мазепі були притаманні всі найважливіші риси, необхідні для керівника держави. Найкращим свідченням цього є його політика, яка забезпечила виконання всіх зазначених завдань. І лише надзвичайні обставини — перенесення театру воєнних дій між Росією та Швецію на територію України призвели до краху політичної кар’єри гетьмана, а заразом і до поразки прагнень національно-патріотичних сил до державної незалежності. Аби не применшувати досягнень попередників, необхідно наголосити на тому, що йому довелося діяти в умовах відносної внутрішньої стабільності та забезпеченої обороноздатності перед зовнішніми викликами.

Далі…

Один з найповажніших дослідників біографії Івана Мазепи історик Микола Костомаров писав, що той вже за молодих років був відзначений польсько-литовським монархом Яном ІІ Казимиром як розумна і кмітлива людина. Іван, починаючи з 1659 року, виконує різноманітні дипломатичні завдання свого патрона — він відвозить листи до кримського хана Селім-Гірея, зустрічається з українськими гетьманами Іваном Виговським та Юрієм Хмельницьким. Про все зростаючу вагу придворного (а по-суті — ад’ютанта) промовисто свідчить надзвичайно важливе королівське доручення Мазепі, який мав привезти до України й вручити новообраному керманичу Павлові Тетері гетьманські клейноди. І хоча Тетеря й образився на те, що йому від імені короля булаву мав передавати «особа зовсім незначна, свій брат-козак, невідомий ні там, ні тут ніякою заслугою» (саме так було зазначено у гетьманському листі до Яна ІІ Казимира від 22 квітня 1663р.), але з іншого боку король не міг доручити таку важливу місію будь-кому.

Далі…

Після скинення І. Самойловича відразу ж постало питання про обрання нового гетьмана. Однак серед козаків і старшини не було єдиної думки щодо кандидатури нового керманича козацької України. Серед претендентів на гетьманську булаву обговорювалися такі впливові на той час старшини як генеральний обозний В. Борковський, полтавський обозний П. Левенець, чернігівський полковник Я. Лизогуб. Серед названих був також і генеральний осавул Іван Мазепа.

Наприкінці липня 1687 року поблизу річки Коломак зібралася козацька рада, яка мала обрати чергового українського гетьмана. Майдан, де відбувалася рада був оточений московським військом, всередині якого встановили шатро російського князя В. Голіцина. Він і керував проведенням цієї неординарної ради на яку було допущено близько 2.000 козаків. По-суті з кандидатурою гетьмана визначилися вже під час проведення старшинського зібрання, яке відбулося у князівському шатрі. Тут, очевидно, за пропозицією В. Голіцина старшина погодилася визнати своїм провідником І. Мазепу. Сучасник тих подій, шотландець П. Гордон так описав цю подію у своєму щоденнику: «Старшини козаків таємно справилися про те, хто був би як гетьман найбільш до вподоби, генералісимусу (Голіцину — Авт.). І коли вони почули натяк, що цією людиною був би Мазепа, то усі вони з огляду на це таємно того ж вечора підписали листа».

Далі…