Історія
Діяльність Мазепи
Мазепа та Північна війна
Біографія Мазепи
Мазепинці
Біографія Мазепи
Діяльність Мазепи
Мазепа та Північна війна
Мазепинці
Останнє в розділі «Історія»
Біографія Пилипа Орлика, укладена Ільком Борщаком →
ПИЛИП ОРЛИК
Головні дати життя, акції і бібліографії (з нагоди 182 річниці його смерті)
Подав Ілько Борщак
(Передрук з часопису «Стара Україна»
(Львів, 1924. – С. 108–109; орфографію автора збережено)
В минулому році я мав змогу згадати річницю смерті Орлика на сторінках «Діла», вказавши в перший раз точну дату і місце смерті великого емігранта. На жаль, українське громадянство в Галичині, Буковині та на еміграції жадним чином не реагувало на річницю смерті видатного політичного діяча, переконаного патріота, невтомного захисника української справи в Європі й одного з найосвіченіших людей, яких Україна взагалі мала. Тільки в Румунії, країні, де спочив Орлик, емігранти відслужили по ньому панихіду. А між тим Орлик мешкав довго в Галичині, дружина його, певно, навіть померла в Станиславові[1]; він перебував у Чернівцях, Відні, Берліні, Празі, Стокгольмі, Гамбурзі, Білграді, Букаресті, Яссах… Далі…
Речі з експозиції «Московського кремля», пов’язані із Північною війною →
Портрет короля Карла XII. Невідомий західноєвропейський художник. Перша чверть XVIII ст.
Портрет Петра I. Невідомий художник. Росія, близько 1816 р.
Офіцерський драгунський палаш. Данія, початок XVIII ст.
Палаш у ножнах. Швеція, початок XVIII ст.
Геополітичні креслення гетьмана Мазепи →
Протягом уже трьох століть не вщухають полемічні суперечки навколо задумів та дій видатного українського державного діяча й політика, по суті, останнього повноважного гетьмана України Івана Мазепи.
І.
Камертоном імперської історіографії Росії стали визначення, сформульовані стосовно Івана Мазепи Петром І одразу ж після переходу гетьмана на бік шведів і введені у науковий обіг Д. М. Бантиш-Каменським. «Нужда повелевает объявить, что учинил новый Иуда-Мазепа, который двадцать один год был в верности мне, ныне при гробе стал изменник и предатель своего народа», — писав російський цар у листі до свого улюбленця адмірала Апраксіна1. З часу публікації «Історії» Бантиш-Каменського (1822 р.), яка стала першою науковою працею з історії України, всі наступні офіціозні дослідження, за поодинокими винятками, базувалися на цих дефініціях. Відмінність в оцінках полягала здебільшого в тому, як, коли, кого й скільки разів зрадив Іван Мазепа, а також у дозуванні петровських пропагандистських штампів2.
Далі…
Гетьман Пилип Орлик (1672–1742). Його життя і доля →
Борис Дмитрович Крупницький народився 24 липня 1894 року в місті Медведівці (на Київщині), в родині священика. Він закінчив гімназію в місті Черкасах р. 1913 і того-ж року вступив на Історично-Філологічний Факультет Університету св. Володимира а Києві. Вже тоді зацікавився він історією України, яку студіював під керівництвом проф. М. Довнар-Запольського й доцента В. Данилевича. I світова війна перервала університетські студії Крупницького, який 1916 р. був покликаний до війська. Року 1918 він повернувся до університету, але наступного року він, у складі української армії, бере участь у визвольних змаганнях. Разом з 2 Волинською дивізією, він змушений був 1920 р. відступити до Польщі, де був інтернований у таборі в Каліші. Звідти він емігрував до Німеччини, де кілька років мусить заробляти на життя фізичною працею.
Року 1920 Крупницькому пощастило дістатися до Берліну, де він студіює німецьку мову в Institut fur Auslander при Берлінському Університеті ім. Фрідріха-Вільгельма, а 1926 р. вступає до університету. Водночас він одержує стипендію в Берлінському Українському Науковому Інституті, де студіює історію України в проф. Д. Дорошенка. Року 1929 він закінчує університет і дістає ступінь доктора за дисертацію «Johann Christian von Engel und die Geschichte der Ukraine».
Далі…
Бої під Лісним і під Полтавою за щоденником Шведського ляйтнанта ф. Вейє →
Шведська історіографія наприкінці другої половини минулого й на початку поточного століття приділила не мало уваги історії Карла XII, тобто тій добі в шведській історії, коли Швеції довелося зректися ролі великої європейської держави й поступитися цим місцем Росії» Щоб з’ясувати зв’язані з цим питання, видано цілу низку перводжерел і монографій. У виданні перводжерел брали діяльну участь і наукові установи і приватні особи. З наукових установ відзначилася своєю в цій царині діяльністю «Комісія для видання рукописів з історії Скандинавії» (Samfundet for utgitvande af handskrifter rörande Skandinaviens historia). Комісія ця видрукувала низку цінних записок і щоденників, що їх провадили сподвижники Карла XII а саме оці томи:
1) Grefe Carl Pipers dagbok, hållen under hans fångenskap i Ryssland, 1709–1714. Те саме під заголовком: Historiska handlingar. Del 21, № 1, Stockh., 1906.
2) C. Pipers och C. G. Rahiischolds koncept till utgående skrifvelser onder deras fångenskap i Ryssland 1709–1715. Те саме під заголовком: Historiska handlingar Del. 21, № 2. Stockh., 1912. Містить записки хоружого Пільштрема, що брав участь у походах Карла ХІЇ протягом 1708–9 pp., потрапив до полону під Полтавою й прожив у Сибіру аж до 1723 року.
3) Löjtnanten Fr. Chr. von Weihes dagbok, 1708–1712. Stockh., 1902. Те саме під заголовком: Historiska handlingar. Del 19, № 1. Містить щоденник ляйтнанта Вейє, що брав участь у походах Карла XII, 1707–1709 pp., потрапив до полону під Полтавою і вмер у Сольвичеґодську в полоні р. 1713.
Leonard Kaggs dagbok, 1698–1722. Historiska handlingar. Del 24. Stockh., 1912. Містить записки ляйтнанта, що потрапив до полону під Полтавою і прожив у Тобольську аж до 1722 р.
Усі ці щоденники заслуговують також на увагу українського історика і прихильника української історії, бо в них ми знаходимо й звістки про похід Карла XII на Україну. На першому з цього погляду місці стоїть щоденник Ф. X. фон Вейє, бо мало не половину його присвячено походові Карла XII, 1708 й 1709 pp. Не маючи змоги подати тут зміст щоденника Вейє в цілому, ми поставили собі завдання спинитися на двох розділах, тобто на тих, де автор переказує події, нещасливі для Швеції, а саме на боях під Лісним та під Полтавою…
Далі…
Мазепа й повстання Петра Іваненка (Петрика) →
Питання про зв’язок Петра Іваненка з керуючими колами української старшини й вплив їх на хід повстання безперечно мав велике значіння для історії повстання Петрика. В нашій студії «Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 року» довелося зняти питання про зв’язки Петрика з українськими політичними угрупуваннями. Аналізуючи взаємини урядової групи й старшинської опозиції, персонально взаємини гетьмана Мазепи й генерального писаря Кочубея, ми гадали, що «всенька поведінка Мазепи підчас боротьби з Петриком доводить, що зв’язки між ними були неможливі», й що «були інші комбінації, супроти яких це припущення є неймовірне». Ми доводили зв’язок Петрика з Кочубеєм та старшинською опозицією, зокрема з полтавською старшиною, висунули думку про те, що тії опозиційні старшинські кола й організували повстання 1692 року… Далі…
Іван Мазепа одружився з удовою →
Правитель України все життя опікувався чужими дітьми.
У грозову ніч на 22 вересня 1709 року Іван Мазепа в муках помер у маленькому селі Варниця під стінами Бендерської фортеці. Сюди, до підвладної Османській імперії Молдавії, 70-річний гетьман і шведський король 27-річний Карл XII з рештками своїх армій відступили після поразки під Полтавою.
Правителя України відспівували в малій сільській церкві. «Провід у похороннім поході вели шведські фанфари та козацькі сурми, що грали на переміну, — описує історик Василь Луців, спираючись на свідчення сучасників. — За ними козацька старшина несла ознаки гетьманської влади: булаву, вкриту самоцвітами та перлами, прапор і бунчук. Вони йшли попереду домовини, прибраної багровим оксамитом із широкою золотою обтяжкою, везеної на возі, запряженім у шість коней. На них їхали козаки з витягненими шаблюками. Карл ХІІ із своєю старшиною проводив на вічний спочинок свого друга та союзника. Усі вповноважені при ньому чужинні амбасадори вважали своїм обов’язком іти за ним. А за їхнім прикладом йшли представники султана, мунтянські та волоські господарі. За ними їхали верхи Орлик та Войнаровський (наступник гетьмана та його племінник і ад’ютант. — „ГПУ“). Далі зі спущеною зброєю та схиленим прапором королівські драбанти в барвистих одностроях та яничари з гомінкими цимбалами, одягнені в білий одяг. Ще далі українські жінки прийшли зі своїми чоловіками і, за стародавнім звичаєм, голосили та заводили. В останніх рядах ішли юрбою вірмени, цигани, татари й поляки, бо вліті того року — 1709-го — з’їхалися до Бендер різні народи».
Іван Мазепа спадкоємців не залишив — своїх дітей гетьман не мав. Достеменно відомо, що був одружений лише раз. 1668-го він, майже 30-річний, узяв шлюб із трохи старшою від нього вдовою Ганною Фридрикевич, у дівоцтві — Половець.
Її батько був білоцерківським полковником. Завдяки родинним зв’язкам дружини Мазепа зумів швидко просунутися по службі. Їхня дитина померла немовлям. Батьківські почуття Мазепа направив на пасербів — дітей Ганни Фридрикевич від першого шлюбу. Дбав про них і по смерті дружини 1702-го.
Пасинок Криштоф став сотником Седнівським. Отримав від вітчима кілька сіл. Пасербиці Марії добрав вигідну партію — сина білоцерківського полковника Михайла Громики. Коли 1706-го Василь Громика помер, Марія отримала гетьманський універсал на чоловікові маєтності. Щоправда, добробут тривав недовго: після 1709 року Марію з дітьми відправили на заслання.
Гетьман мав кількох похресників. Зокрема, майбутнього генерал-поручника французької армії Григора Орлика. Той був сином старшого військового канцеляриста, потім гетьмана в еміграції — Пилипа Орлика. Гетьманською хрещеницею була й донька генерального судді Василя Кочубея — Мотря.
Гетьман часто бував у Кочубеїв, пестив хрещеницю. Щойно Мотря підросла, почала вбачати в гетьманові-вдівцеві звичайного чоловіка. Між 65-річним хрещеним батьком і його більш ніж утричі молодшою хрещеницею спалахнув роман. Мазепа просив у батьків дівчини згоди на шлюб. Водночас звернувся по дозвіл до церковних ієрархів: шлюб між хрещеними батьками та їхніми похресниками був забороненим.
У Києві відмовили, а родина Кочубеїв здійняла галас. Дівчину посадили під домашній арешт. Мати й старша сестра морили її голодом, обзивали блудницею. Одного разу Мотря не витримала та прибігла до гетьманського палацу. Мазепа відправив її назад. У листі до неї потім пояснив: інакше вчинити не міг, бо Кочубеї «по всім світі розголосили б: же взяв у нас дочку ґвалтом і держить у себе місто наложниці». Якби ж Мотря залишилася, зізнавався, не втримався би — вони почали б жити як подружжя.
Кочубеїха хотіла якнайшвидше видати Мотрю заміж. Зятем у травні 1707-го став Семен Чуйкевич. Дітей у цьому шлюбі не було. За участь у «мазепинській змові» Чуйкевича заслали до Сибіру. Залишившись сама, Мотря прийняла чернечий постриг. Стала ігуменею Ніжинського жіночого монастиря. Там після тяжкої хвороби померла в січні 1736 року.
Останньою Іван Мазепа тримав до хреста дівчинку із заможної єврейської родини з гетьманського Батурина. Батьки вирішили її охрестити. Хрещеними запросили Мазепу та старшу доньку Кочубея — Ганну. У четвер 29 травня 1707 року вона прибула до гетьманського палацу на Гончарівці «у кумовство». По хрестинах гетьман дав святковий обід.
Гетьманові мати, сестра та племінниця пішли в черниці
Мати гетьмана Мазепи Марина Мокієвська (близько 1623–1707) походила з родини білоцерківської православної шляхти. Овдовівши 40-річною, прийняла чернечий постриг під іменем Магдалена. Із 1683-го вона вже ігуменя Києво-Печерського Вознесенського монастиря — навпроти лаври.
Окрiм сина, в родині Мазеп була ще донька Олександра. Сестра гетьмана замiж виходила тричi. Вiд першого та третього шлюбу мала по синові, вiд другого — доньку. Останній її чоловік шляхтич-католик Ян Войнаровський змушував дружину перейти на його віру. 1692-го Олександра приїхала зі свого маєтку на Волині до Києва відвідати родичів. Скаржилася братові на чоловіка й зізналася, що хоче прийняти «ангельський образ» — піти в черницi. Згодом так і вчинила. Її доньку бере під опіку мати-ігуменя. Гетьман зайнявся освітою та просуванням по службі племінників. Старший Іван став полковником нiжинським, московським стольником. Андрiй Войнаровський був ад’ютантом гетьмана.
Мар’яна згодом, слідами бабусі й матері, теж прийняла чернецтво під ім’ям Марти. Марія-Магдалена довгі роки зберігала таємну кореспонденцію свого сина. По її смерті всі листи передано Марті, а та вже повернула їх дядькові. Після гетьманової поразки його племінницю заслали до Олександрівського Успенського дівочого монастиря на півночі Московії.