З підрозділу «Діяльність Мазепи»
Олександр Дубина

Геополітичні креслення гетьмана Мазепи

Протягом уже трьох століть не вщухають полемічні суперечки навколо за­думів та дій видатного українського державного діяча й політика, по суті, остан­нього повноважного гетьмана України Івана Мазепи.

І.

Камертоном імперської історіографії Росії стали визначення, сформульовані стосовно Івана Мазепи Петром І одразу ж після переходу гетьмана на бік шведів і введені у науковий обіг Д. М. Бантиш-Каменським. «Нужда повелевает объя­вить, что учинил новый Иуда-Мазепа, который двадцать один год был в верности мне, ныне при гробе стал изменник и предатель своего народа», — писав російсь­кий цар у листі до свого улюбленця адмірала Апраксіна1. З часу публікації «Історії» Бантиш-Каменського (1822 р.), яка стала першою науковою працею з історії Ук­раїни, всі наступні офіціозні дослідження, за поодинокими винятками, базували­ся на цих дефініціях. Відмінність в оцінках полягала здебільшого в тому, як, коли, кого й скільки разів зрадив Іван Мазепа, а також у дозуванні петровських пропа­гандистських штампів2.

Статтю розміщено із люб’язної згоди автора. Вперше опубліковано у «Сіверянському літописі» №6 за 2009 р.

Цю естафету підхопила й розвинула радянська історіографія. Її кульмінацією стала книжка «Северная война и шведское нашествие на Россию» академіка Є.В.Тарле (1958 р.). «Образ Карла ХІІ, очевидно, зачарував нинішніх фашистів не тільки тим, що Карл мав намір роздрібнити Росію на удільні князівства, але й тим, що він завжди ставився до росіян, які мали нещастя потрапити в його руки, з холодною, безмірною жорстокістю»3, — безапеляційно заявляв Тарле. Й іденти­фікував з «улюбленцем ненависних фашистів» «зрадника» Мазепу. При цьому він перевершив своїх попередників у винахідливості. З-під його пера з’являють­ся такі «перли», як «предательская интрига», «хитрый интриган», «лживые наве­ты» Мазепи4. Але винахідництво академіка цим не обмежилося. Якщо до нього «зраду» Мазепи датували переважно 1705 роком, то Євген Вікторович відсуває рамки цього «ганебного вчинку». «У нас є свідчення про те, що Мазепа почав готуватися в глибокій таємниці до зради ще в 1701 р.», — інтригує Тарле довірли­вого читача, але тих самих «свідчень» чомусь не наводить5.
Українська радянська історіографія пішла ще далі. «Таємні зв’язки Мазепи з вороже настроєними до Росії польськими магнатами почалися з перших років його гетьманства. На початку Північної війни Мазепа звернувся до Карла XU й С. Лещинського з пропозицією об’єднати сили й спільно виступити проти Рос­ійської держави», — стверджувалося у багатотомному академічному виданні «Історія Української РСР»6.

У свою чергу деякі українські вчені відстоюють думку, що Мазепа чи не з перших днів свого гетьманування шукав слушної нагоди, аби за допомогою тієї чи іншою сусідньої потуги позбавитися залежності від Росії. Ілюстрацією такої точ­ки зору можуть слугувати праці чернігівського дослідника Сергія Павленка. Так, у своїх монографіях він відносить такі суперечливі події, як «справа Соломона» (1689 — 1690 рр.), виступ Петрика (1691 р.), переговори Стародубського полков­ника Миклашевського з троцьким каштеляном Коцєлом (1703 р.) тощо, до «таєм­них місій» Мазепи з метою утворення антиросійського союзу7.

Треба сказати, що й у російській історіографії теж можна зустріти непрямі звинувачення на адресу Мазепи у підготовці «зради» чи не з перших років його гетьманства. Так, відомий російський історик німецького походження Олександр Брікнер у своїй неодноразово перевиданій «Иллюстрированной истории Петра Великого» (перше видання — 1882 р.), посилаючись на працю біографа Петра І Миколи Устрялова, писав: «Багато хто, слідом за обранням Мазепи, уважали його ненадійним і здатним на зраду. В 1689 — 1692 роках, як це тепер документально підтверджується, він вів таємні зносини з Польщею»8. Йшлося про так звану «спра­ву Соломона» й пов’язані з нею анонімні листи.

Та все ж таки є всі підстави вважати причетність Мазепи до цієї справи вигада­ною. До такої думки схиляється, зокрема, й провідна російська дослідниця ко­зацької доби в Україні, авторка біографії Мазепи, що вийшла друком у знаме­нитій серії ЖЗЛ, Тетяна Таїрова-Яковлева9.

Утім, як це не прикро буде визнати російським викривачам «зрадницької» натури Мазепи й українським прихильникам концепції ретельної підготовки геть­маном антимосковського повстання, найбільш вірогідною виглядає версія петер­бурзької вченої Тетяни Таїрової-Яковлевої про відсутність у Мазепи будь-яких споконвічних планів «зради».

На запитання авторитетного українського часопису «Дзеркало тижня» віднос­но багаторічної цілеспрямованої підготовки Мазепи «піти» від Петра І професор Санкт-Петербурзького університету впевнено відповіла: «Досі не представлено жодного документа, який би підтверджував припущення ряду українських дос­лідників, нібито в Мазепи був план відокремити Україну від Росії. Жодного сер­йозного аргумента на підтвердження наведено не було! Зате документів, які свідчать про дуже серйозний і позитивний внесок Мазепи в розвиток Російської імперії, про співпрацю з царем, чимало — сотні, навіть тисячі». Проте на певному етапі «зміцнення імперії стало суперечити інтересам Гетьманщини. Однак, перш ніж ці суперечності проявилися так чітко (їх, безумовно, спровокували події Північної війни 1700 — 1721 рр.), багато років тривала дуже плідна співпраця. І я вважаю, що саме в Росії слід робити акцент саме на цих роках та на цій співпраці, бо вона дозволяє зовсім інакше подивитися і на Мазепу, і на російсько-українські відно­сини», — підкреслила Таїрова-Яковлева10.

Так, петербурзька дослідниця має рацію: насправді жодного документа, який свідчив би про існування будь-яких конкретних планів Мазепи відокремити Ук­раїну від Росії, не існувало й не могло існувати — надто обережним був старий гетьман, щоб викладати на папері свої заповітні думки. Отже, якщо дотримувати­ся її версії, виходить, що якби не Північна війна, то Іван Мазепа увійшов би в історію як слухняний слуга Петра І, один з творців Російської імперії. Цю тезу начебто підтверджує розвиток подій.

Деякі українські історики з легкої руки М. С. Грушевського11 продовжують розглядати акцію гетьмана Мазепи 1708 року як «повстання». Насправді ж ніяко­го повстання не було. Був перехід невеличкої частини козацького війська й більшості генеральної старшини на бік шведів. От і все. Адже повстання — це масо­вий, як правило, збройний виступ проти існуючої влади, соціально-економічно­го, національного, релігійного та ін. гноблення. Однією з головних запорук його успіху є добра підготовка й організація.

Так, Богдан Хмельницький, який брав участь у козацьких повстаннях Тараса Федоровича (1630 р.), Павла Михновича Бута (Павлюка) (1637 р.), Якова Остряниці та Дмитра Гуні (1638 р.), зробив належні висновки з їх поразок і, як абсо­лютно правильно пишуть В. А. Смолій та В. С. Степанков, розпочав підготовку до свого повстання заздалегідь, а саме — з 1646 року12.

Аналогічної думки дотримувалися й інші дослідники. Історик і літератор Юрій Джеджула звертав увагу на те, що «В історичних джерелах збереглася згадка про те, що… Петро Могила… незадовго перед тим, як предстати перед лицем Вічності, благословив Богдана Хмельницького на боротьбу за волю українського народу і наклав вічне прокляття-анафему на тих, хто не приєднається до цієї святої справи. Тривалий час ця згадка здавалася малоймовірною, позаяк тоді належало б визна­ти, що таємна підготовка до Визвольної війни велася задовго до її початку, адже Петро Могила вмер у ніч на 1 січня 1647 року»13.

«Повстання 1648 р. спалахнуло з тих самих початків, як і давніші козацькі рухи: козацька верства стала в обороні своїх вольностей. Але новий виступ був підготований всебічно і ґрунтовніше, як попередні. Приготування тривали якісь два роки. Центр повстання, який творили довірені реєстрових полків, приєдну­вав до своїх планів не тільки випищиків, що жили ідеологією Запорізького Війська, але також проводирів селянства і міщанства: як тільки прийшов пер­ший вибух, на широких просторах Наддніпрянщини всюди були готові люди, що вогонь повстання понесли далі. Маси майбутніх повстанців забезпечено зброєю: у переддень виступу в самій Лубенщині князь Єремія Вишневецький сконфіскував кілька тисяч рушниць», — зазначав блискучий знавець Хмельнич­чини Іван Крип’якевич14.

Іван Мазепа, чия родина «взяла найактивнішу участь у повстанні Хмельницького»15, не міг не знати історії козацьких повстань в Україні наприкінці XVI — першій половині XVII століть і не розуміти того, що зрозумів Богдан Хмельниць­кий: повстання треба ретельно готувати. Натомість гетьман Мазепа зробив, здаєть­ся, все, щоб його виступ зазнав невдачі. Ось як, базуючись на реальних незапереч­них фактах, описував Михайло Грушевський дії Мазепи напередодні того вчинку, котрий сам же кваліфікував як «повстання»:

«Він хотів залишитися пасивним глядачем до остаточного з’ясування шансів воюючих сторін, ретельно уникав усього, що могло б кинути на нього підозру перед московським урядом, і ніяких готувань до розриву не робив. Коли в 1707 — 08 рр. на кордонах України спалахнуло досить небезпечне для московсько­го уряду повстання донських козаків під проводом отамана Булавіна, Мазепа, щоб не подати приводу до підозр, зайнявся разом з московськими військами його втихомиренням і в такий спосіб напередодні свого розриву з Москвою вбив до­сить цінного союзника. Він розраховував на загальну неприхильність народу до «москалів», на найсильніше невдоволення на московське обтяження й думав, що завжди встигне підняти Україну до повстання проти Москви, — але забував при цьому, що дотепер нічим не відмежовував себе від цього московського режиму. Сподівався на свою сильну владу на Україні, але нічого не зробив, щоб здобути й забезпечити довіру народу. Для підготування повстання він нічого не вдіяв. Нав­паки, напередодні розриву через скарги Мазепи на «непостійність і малодушність» українського народу Петро розпорядився послати в центр України, у Ніжин, мос­ковський загін, і сам гетьман, щоб приспати підозри, відправив на вимогу Петра загони козаків у Білорусію, Західну Україну, на територію Польщі. Повна непідго­товленість задумів Мазепи виявилася цілком, коли обставини примусили його, нарешті, до рішучого кроку», — зазначав історик 16.
Отже, виходить, що Тетяна Таїрова-Яковлева права, й Мазепа не бажав відок­ремлення України від Росії? Так, він до останньої миті не хотів вдаватися до зброй­ного антимосковського виступу, хоча теоретично знав, як розгорнути всенародне повстання і мав для його здійснення достатньо передумов. Та не будемо квапити­ся з остаточними висновками щодо планів гетьмана на віддалену перспективу.

1. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. — К., 1993. — С.398.
2. У цій статті не розглядається художня, публіцистична та ін. література, але слід зазначити, що в друкованих виданнях критика переходу Мазепи до шведів з’явилася ще за життя гетьмана. Найгучніше вона пролунала від одного з провідних ідеологів Російської імперії, українця Феофана Прокоповича. Після перемоги Петра І під Полтавою він написав поему «Епінікіон, сієсть піснь побідная о тоєйжде преславной побіді», в якій для характеристики Мазепи вжив визначення «отступник» і «отчества враг велій». Варто також сказати, що поема була опублікована у невеличкій брошурі, виданій Друкарнею Києво-Печерської лаври у 1709 році.
3. Тарле Е. В. Северная война и шведское нашествие на Россию / Тарле Е.В. Сочинения. Том 10. — М., 1959. — С.457.
4. Там само. — С.566, 579. 581.
5. Там само. — С.574.
6. История Украинской ССР. Т.3. — К., 1983. — С.363. (Тут і далі — посилання на останнє видання цієї праці, здійснене російською мовою).
7. Див.: Павленко С. Іван Мазепа. — К., 2003. — С.137 — 154; 163 — 174; 281 — 290; Павленко Сергій. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. — К., 2004. — С.119 — 153.
8. Брикнер А. Г. Иллюстрированная история Петра Великого. М., 2007. — С.378.
9. Див.: Таирова-Яковлева Т. Мазепа. — М., 2007. — С.90 — 91.
10. Махун Сергій, Щипоног Ганна. Тетяна Таїрова-Яковлєва: Відійти від історичних стереотипів. Дзеркало тижня. — 2008. — № 40 (719) 25 — 31 жовтня.
11. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990. — С.244.
12. Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький. Хроніка життя та діяльності. — К., 1994. — С.16, 52 — 53.
13. Джеджула Юрій. Таємна війна Богдана Хмельницького. — К., 1995. — С.17.
14. Крип’якевич Іван. Історія України. — Львів, 1992. — С.184.
15. Таирова-Яковлева Т. Мазепа. — М., 2007. — С.11.
16. Грушевский М. С. — Вказана праця. — С.246.

ОНОВЛЕНО: Читайте також матеріал автора «Знайдено програмний універсал Мазепи 1709 року» у газеті «День» від 12.03.2010.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Схожі публікації:

  1. Урядові заходи з відзначення 370-ї річниці з дня народження гетьмана Івана Мазепи 20 березня 2009 року — www.mazepa.name
  2. Листи Івана Мазепи. Том ІІ — Упорядник В. В. Станіславський
  3. Взаємини Івана Мазепи з господарями Валахії та Молдови (за недрукованими листами гетьмана 1691–1700 рр.) — В’ячеслав Станіславський
  4. Мазепа й повстання Петра Іваненка (Петрика) — Олександр Оглоблин
  5. Тисяча сімсот дев’ять. Історичний роман з часів гетьмана Івана Мазепи — Леонід Полтава
  6. Герб гетьмана Івана Мазепи: його зображення та походження — Євген Чернецький
  7. Вийшла друком нова монографія російської дослідниці Т. Таїрової-Яковлевої — www.mazepa.name

Поділіться думкою


XHTML: Дозволені теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>