З підрозділу «Біографія Мазепи»
Ігор Ситий

Сіверський слід походження роду Мазеп

Сучасний етап розвитку історичної науки в Україні характеризується пожвавленням досліджень, що пов’язані з добою Гетьманщини. І це цілком зрозуміло з огляду на проблему державотворення у сучасній Україні. Однією з яскравих постатей названої доби був гетьман Іван Мазепа, якому присвячена чимала література. Його біографія більш-менш окреслена, а от що стосується родоводу його предків, то тут дуже багато білих плям, бо бракує архівних джерел. Точніше, їхня майже повна відсутність. В такій ситуації можна спробувати заповнити цю прогалину, використовуючи інструментарій таких спеціальних історичних дисциплін як топоніміка, геральдика, сфрагістика, ономастика тощо.

Серед українських геральдистів та сфрагістів популярна версія, що гербові фігури української шляхти несуть у собі ознаки впливу давньоруської, білоруської, польської та власної протогербової і гербової символіки, тобто в Україні існувала власна самобутня геральдична традиція. Вважається, що на шляхетських печатках відбився процес пристосування власних емблем, печатних знаків до вимог європейських стандартів, бо, як відомо, саме після Люблінської унії розпочалося активне приєднання української шляхти до польської гербової системи. З цього приводу цікава наступна думка: "Старанний розгляд геральдичного матеріалу… що відноситься до князів Коріятовичів-Курцевичів, Наримунтовичів Пинських (XIV, XV, XVI ст.) та врешті родини Мазеп-Колединських, приводить нас до переконання, печаткові (геральдичні) знаки були дійсними родовими, дідичними, вірно перераховуваними гербами. Не можемо погодитись з поглядами барона М. Баумгартена, що у Литві, на Україні та Московщині печаткові знаки мали більше характер ознак князівської гідності як родового герба… Ступневі ущерблення чи відміни з часом віддалили дуже один знак від другого, але уважливий розгляд геральдичного матеріалу того часу дає нам докази, що на Литві і на Україні притримувалися геральдичних правил значно більше і довше, як наприклад у Польщі, де штучно вигадана традиція про хоруговні братства і часто безкритичне копіювання західних гербів знищили підставу цих правил… Крім цих своїх родинних знаків, на місце яких під впливом заходу приходять потім зображення Св. Юрія або князя на коні, деякі члени князівських родів вживали ще особистих печаток з емблемами, взятими з фауни, фльори чи просто з фантазії, одначе це не дозволяє нам нехтувати дійсними їх, дідичними гербами. Вплив західньої, а особливо польської, геральдики позначився вбивчо для старовинних гербових традицій на Литві та Україні. Вимога конче приліпити до кожного герба якусь назву, бажання зматеріялізувати малюнок поясненням та назвою з щоденного чи природнього життя змушували в деяких випадках переміняти герб, в інших малювати його цілком неправильно"[1]. Ще одне міркування з цього приводу: «Більшість виявлених зразків печаток хронологічно відповідають другій половині XVI ст., коли за словами польського історика Генрика Литвина «по унії Люблинський магнетерія і середня шляхта руська католізувалася, а за цим полонізувалася щодалі швидше». В контексті цього процесу особливо цінними є свідчення сфрагістичних джерел, котрі відобразили геральдичні новозміни, а разом з цим зберегли архаїчно-традиційні форми україньких гербів — родових знаків, знамен та символів. Виявлені зразки XVI ст. є прикладами самостійного розвитку українських гербів, котрі розвивалися в ізольованому від західних впливів знаковому середовищі, а головне — використовувалися поза регламентацією королівської влади та державних інститутів Речі Посполитої… Як зазначав відомий історик Київщини В. Б. Антонович: "На початку XVI ст., коли польські поняття про винятковість шляхетського стану проникають у середовище руських зем’ян і коли з’являється в них бажання встановити зовнішні признаки свого родового достоїнства, зем’яни Київської землі потрапляють у досить складне становище: вони не володіють спадковими гербами, подібно до польської шляхти й використовують тільки печатки з початковими літерами своїх імен та прізвиськ; проте виявляється, що єдиним станом краю (окрім княжих родів), що володіють випрацьованими геральдичними знаками, було київське міщанство, їх фамільні клейма і печатки стали матеріалом для встановлення шляхетської туземної геральдики в південній Русі після Люблінської унії 1569 р."[2].

Проте, є і відмінний погляд на витоки козацької геральдики та сфрагістики. Т. Люта зазначає, що "особові герби Гетьманщини — герби козацької старшини, котра своїм демократичним походженням була відмінна від спадкових староруських князівських родів і несла почасти у семантиці своїх гербів елементи польської геральдики, а почасти незбагненні комбінації зірок, шабель, підків, місяців тощо — походження яких очевидне з глибин народно-козацької свідомості. Ця ділянка геральдики найменш досліджена через брак публікацій«[3].

Розглянемо цю проблему на прикладі герба «КУРЧ», яким користувався Іван Мазепа[4]. Вважається, що герб цей походить із Волинi i належав князям Курцевичам, нащадкам Гедимiновичiв. Ось, що писав про цей герб Вацлав Потоцький:

Корч
(напис над гербом)
Початок
Корчем зветься цей герб, але вiд болю не корчиться;
Пiзнавав не раз татар, пiзнавав i шию туркiв,
Бо на конi i тих, i iнших дicтавав,
Так в руцi, як живу, у тятивi витягав.
Iпсилон це грецький знак, це має бути лiтера,
Що цей герб на Волинi, започаткований на Руci,
Хрест як меч посерединi, сам у застiбцi стоїть,
Мicяць iз зiркою свiтять з обох сторiн.
Значить вiн був десь у ночi: сховався у заciдцi,
Щоб ворога на принаду заманити,
А потiм обома крилами швидко його вдарив,
Людей на кшталт лiтери I псилон поширив.

Як бачимо, герб має вiйськове походження. Лiтера «V» вказує на його волинськi витоки, бо звiдси походили князi Курцевичi: Костянтин (Курч), князь Пiнський згадується 1431 р. (про ймовірність сіверського, а не волинського походження Курцевичів дивись нижче).

Одночасно ця лiтера символiзує i розтятого ворога. Хрест пiд нею на застiбцi — це одночасно i меч, тобто пiд Божим заступництвом із мечем у руцi Курцевичi неодноразово громили туркiв i татар. Зiрка i пiвмicяць iлюструють одну з вдалих нiчних операцiй, яку провели проти людоловiв українцi пiд орудою Курцевичiв, ймовiрно, пiдстерiгши кримчакiв, коли тi поверталися назад, обтяженi награбованим[5].

Дещо iнше трактування герба давали українськi письменники ХVII-ХVIII ст. Дмитро Ростовськiй у своїй книзi «Руно орошене» (Чернігів, 1696) у вiршах на герб I. Мазепи писав, що мicяць, хрест i зоря знаменують перемогу гетьмана-християнина над невiрними, бо вiн дiє пiд символом Богородицi — зорею. Стефан Яворський у своїх книгах «Луна голосу, що волає в пустелi» (Київ, 1689) та «Виноград христовий» (Київ, 1698) також вiршами писав, що мicяць «трiумф обiцяє», «зора славна вождя знаменує», додає до вiйськової доблестi великої сили, хрест на якорi у супроводi свiтил символiзує силу православної вiри, вiдданicть їй гетьмана, перемогу над магометанами. Антоній Стаховський у книзi «Дзеркало вiд писання божественного» (Чернігів, 1705) писав, що хрест, зоря, мicяць знаменують захист, заступництво Божої сили. Зоря уособлює Христа, трiумф, Дiву Марiю, а мicяць — уci добрi справи. Цi свiтила вiддзеркалюють рейментарську милicть, лицарську доблесть, християнськi чесноти гетьмана, захисника православ’я. Антоній Стаховський вважав, що Дiва Марiя є покровителькою дому Мазепи, тому вона надала йому в герб свiй символ — зорю та мicяць, щоби той надихав гетьмана на добрi справи. Хрест, окрiм того, що вiн є символом православ’я, символізував мудрicть Божу, золотий ключ мудростi учням Мазепи. У творі Йоаникія Волковича «Розмишляння о муці Христа, спасителя нашого» (Львів, 1631) барви та хрест тлумачаться наступним чином: "червоне — любов, зелене — краса, чорне — покора, біле — явлена чистота… хрест — це Давидів ключ, яким відчинене небо, це махина, якою збурено пекло, це міст до обіцяної землі, це меч, яким убиті Голіад і диявол, це дерево, що було знаком прокляття, а стало вічним благословенням«[6].

Лаврентiй Крщонович у вiршах на герб I. Мазепи в книзi «Полуустав» (Чернігів, 1703) розглядає його як суто релiгiйний символ[7].

Сучасний дослiдник цього українського гетьмана Сергiй Павленко подiляє цей пiдхiд до гербової емблеми "КУРЧ«[8].

Упадає в очi, що на нiй фактично два хрести — вилоподiбний (або бiблiйний) та єгипетський (або Т-подiбний). Цiкаво вiдмiтити, у що сучаснiй геральдицi хрест тлумачиться як знак сонця, символ вiри, вiн вказує на те, що походження гербовласника не з’ясоване i, що його предки легендарні. Зiрка розглядається як символ вiчностi, високих прагнень, iдеалiв, щастя, а шестипроменева — цє емблема віфлеємської зорі.

Слiд зазначити, що за I. Мазепи герб «КУРЧ» зазнав певних трансформацiй: лiтера «V» була пiднята над горизонтальною рискою, основа хреста змiнила свою форму — один кiнець став зображатися загостреним, а протилежний — тупим. Мicяць i зiрка часто мiняли своє розташування вiдносно хреста, причому мicяць мiг бути повернутим до нього як рогами так i навпаки, iнодi зiрка взагалi зникала i замiнювалась другим пiвмicяцем. Усе це вiддзеркалення гербових традицiй Гетьманщини, коли не icнувало сурового дотримання геральдичних канонiв бо не icнувало як такої геральдичної служби, призначеної розробляти цi канони i слiдкувати за їх дотриманням.

У староукраїнському суспiльствi печатка була головним предметом, де вмiщувався герб. Звicна рiч, I. Мазепа дотримувався цiєї традицiї. Ось як описує печатку гетьмана icторик: «Печатка Мазепи: простокутник розмiру 22×19 зi зрiзаними рогами, з гербом i буквами IМГВЄЦПВЗ» («Іван Мазепа Гетман Воиска Єго Царского Пресвeтлого Величества Запорозкого» — I. С.). Нею був скрiплений лист вiд 18.07.1707 р. до Яна Шембека. Можна припустити, що це був паперово-восковий вiдбиток. Ймовірно, що сам герб «КУРЧ» був у щитi, який увiнчував коронований шолом з трьома пiр’їнами, обабiч щита розмiщувався рослинний орнамент та вказана абревiатура[9]. Нещодавно був опублікований ще один різновид особистої печатки І. Мазепи[10].

Це круглий (D=24 мм) відбиток на червоному сургучі. По центру вміщене зображення герба «КУРЧ», над ним — коронований шолом, обабіч — стилізований рослинний орнамент. Печатка міститься на форзаці «Нового завіту» (Київ, 1703) із цікавим приписом: «От пресвитлого князя и царевича Алексия Петрова гетману Ивану Мазепе жалую 11 квитня 1708 року» [за палеографією це запис XIX ст.]. Повної впевненості, що це оригінальна печатка гетьмана ми не маємо. До цього спонукає не характерна для старшинських печаток форма, техніка виконання відтиску, предмет (книга) на якому він був поставлений, відсутність поряд записів початку XVIII ст., сумнівний за своєю палеографією, орфографією та лексикою напис біля печатки. І нарешті, навіщо І. Мазепі дві особисті печатки?

Підсумовуючи цей фрагмент нашої розвідки, зауважимо, що наведені тлумачення герба «КУРЧ» пізні, бо вони стосуються XVII—XVIII ст. А що було раніше? Які витоки цього герба?

Слiд указати, що гербовi емблеми, подiбнi до «КУРЧА» зустрiчаються у бiлоруciв ще у XVI ст. Наприклад, шляхтич Лев Котович у 1556, 1565 рр. користувався печаткою, на який був викарбуваний хрест із розтятим верхом, а пiд ним пiвмicяць. Берестейський пiдстароста I ван Яцинич мав такий само хрест на своїй печатцi 1548 р., що спирався на лiтеру "W«[11].

Звертає на себе увагу і той факт, що iконографiя малюнка герба «КУРЧ» близька до печаткових та бортних знаків волинських i бiлоруських князiв, бояр та волощан ХIV-ХV ст. Це комбiнацiї хрестiв, зiрок, пiвмicяцiв. Деякi дослiдники пов’язують їх походження вiд кириличної абетки, скандинавських рун, схiдних тамг. Згодом, особливо із середини ХVI ст. цi знаки трансформувались у герби[12]. Проте, схожі знаки побутували і на Лівобережній Україні, зокрема, на Глухівщині. Ось, що ми знаходимо в акті 1677 р. про розмежування володінь сіл Литвиновичи та Камінь: "Причем проведена была грань, разделившая владения обоих сел: "на край леса Макаровского, на дереве бересты знаки учинили — крест, а над крестом вилки; с просби литвиновцов, Борис Маршевский вилки вырубал сокирою, а крест от каменчанской дуки (грани) сокирою вырубал Семен Москаль"[13].

Бортні знаки побутували і на Сосниччині: "Онопрей Медвeдевъ, жителъ спасский, отчич из деда (въ Спасском дeд и отец его и сам он родилисъ), поведал, же еще за житія дeда и отца его в Спасском три человика жило и давали оніе повинності до монастыря Новгородского; мeщане сосничане пахали соби поле особо, а границ межи сосничанами и спасчанами не бувало, але тилъко бували в пущи от Сосницe до Спасского рубeжъ и знаки в бортных деревъях"[14].

У листі Микити Войнова від 19 вересня 1700 р. до новгородсіверського архімандрита Антонія Стаховського, де йдеться про бортні уходи, зазначено: "Кроми сей отчини ходит архиерейскую, Вощанитскую прозиваемую, а в той отчини знамено двое вил в такой способ достатной отчини Спаской"[15].

Багатий матеріал стосовно бортних знаків міститься у грамоті Івана Грозного від 2.09.1552 р. про маєтності Новгородсіверського Спасо-Преображенського монастиря: "Да Селище, что был починок Коровяного и в них живут бортники монастырские и ходят бортной ухожей скоропочацкое знамя и в нем соха… озерцо Стерново с перевecы да ухожее бортное знамя крест косой… да деревни Учинков с бортники, а знамя — крест косой… на речкe на Студенцe… по речкe по Ивоти… знамя в том ухожeи Преображенское монатья… починок Лучнев… а знамя крест косой… на рeкe на Деснe… всякие угодья, а знамя крест косой… да два знамени бортных в Расадневe курея лапа да лук… да знамя мотовило… да знамя пояс… да знамя коса… да другое знамя лемеши… да в деревнe Сопич знамя медведок, а другое знамя змeичка, да знамя вилы… да двадцать сем ухожьев бортных по знаменам… А с сей грамоты велeли списивати списки слово в слово да посылаются списки за монастырскою печатью по городам и по волостям"[16].

У витягу 1633 р. про борті цього ж монастиря читаємо: "Бортной ухожей в Погребском отрубe судерев (подеревный) с церковным бортным ухожим Ильи Пророка олешкинского островского, знамя сорочья лапа"[17]. В уступному запису від 1 березня 1688 р. сотенного пирятинського писаря Юрія Волошина Андрію Ковинському на половину лісу написано: "Знакы округ того лecа и в серединe по тещин на дереви починенные«[18].

Подібні знаки також побутували і на Сумщині. В опублікованій таблиці «Рубежі-знаки власності бортних угідь, що мали поширення у XVI—XVIII ст. на Сумщині і прилеглих землях» бачимо знаки близькі до малюнку герба «КУРЧ», а саме — «острожок», «рубежи», «сорочья лапа», «олений рог», «белка», «росамака», "крест на престоле"[19].

Відомий російський дослідник бортних знаків Г. Анпилогов зазначав, що бортництво було одним з найдавніших й найважливіших промислів слов’ян. Київські князі у першій половині X ст. збирали дань медом і скорою. Звичай відмічати бортні дерева знаками виник ще до появи Руської правди, яка унормувала право власності на бортні угіддя і відповідні знаки. Ці норми знайшли своє віддзеркалення і у Статутах Великого князівства Литовського 1529 р. и 1588 р. Дослідник писав, що "изображения рисунка знамен… брались первозаимщиками из окружающей их жизни, отражая ее местные особенности, разнообразие известных им предметов и общих понятий, которые и являлись символами этих знаков"[20].

Термін використовування знака був дуже тривалий: до кількох століть. До таких знаків він відносив малюнки з зображенням "сохи, тебенека, дуги, треноги, белки, взвилья, бороды, острожка, шелома«[12].

Дуже часто зображували зброю, землеробський реманент, а також той, що був необхідний для бортництва. Слід зауважити, що ці малюнки виконувалися у реалістичній манері. Цікаве трактування знаку «росомака», який схожий з гербом «КУРЧ»: «Они имеют языковое сходство с названием хищного зверя «росомахи», которая водилась в путивльских и рыльских лесах. Местное название «росомаки» выражало понятие прозвища — «неуклюжий», «разиня», "растяпа«[22] Рисунки «росомаки» имеют большое сходство с описанием сохи, сделанное Д. Зелениным… Привлекает внимание место расположения знамен «росомаки». Они отмечаются писцами лишь в ближайшей округе на р. Сейм, по берегам ее притока Русы, а также у озера того же названия на территории Колодежской волости Путивльского уезда. На ее территории, по свидетельству источников 90-х годов XVI в., жили валощане, — бортники и севрюки«[23].

Отже, враховуючи повне призвіще Івана Мазепи — Колединський (останнє могло трансформуватися з Колодезького, а не тільки від волинського Колодно, як зазвичай це трактують[24]) и місцеве пояснення знака «росомака» (а Мазепа страждав на спадкову хворобу ніг, тобто шкутильгав — «неуклюжий»), можна висунути припущення про сіверське походження Мазеп. Не виключаємо, що спочатку вони називалися Росомаками, а вже на правому березі Дніпра почали зватися Мазепами.

Натяком на князівське походження цієї родини або її близкість до князів є подібність герба «КУРЧ» до таких бортних знаків Сіверщини як «престол», «крест на престоле с венцом», «взвилье». Останні Г. Анпилогов вважав князівськими[25]. Можливо, що Мазепи походили з боярства Колодезької волості. Опосередковано на це вказує назва села Боярські Лежачи, яке було розташоване на південь від центра волості. Такі ж прізвиська мали деякі боярські діти Єлецької десятини. У 1620 р. в Рильському повіті мешкав чернігівець Михайло Федоров на прізвисько "сын Росомакин«[26].

Окрім цього відомо, що села Малий Самбор, Голенка належали власне Мазепі, а названі села разом з Великим Самбором, Дептівкою, Фесівкою та Корабутовим належали до батуринського двору гетьмана[27]. Ці населені пункти лежать на захід від Колодезької волості, у безпосередній близькості (по прямій близько 100 км).

Звертає на себе увагу і назва с. Корабутова (сучасна назва Карабутове). Петро Кулаковський припускає, що воно було заселене до 1641 р. князем Яремою Вишневецьким[28]. Але назва села співзвучна з ім’ям чернігово-сіверського князя Дмитра-Корибута Ольгердовича. Внаслідок політичної боротьби з великим князем литовським Витовтом він втратив Чернігово-Сіверщину у 1393 р.[29] і змушений був перебратися на правий берег Дніпра, де і помер 1404 р.[30] Можливо, що село спочатку було заселене ще у XIV ст. и назване на честь цього князя, а Ярема Вишневецький лише відновив його, пам’ятаючи про свого предка, бо і він Корибут. Не виключаємо, що бояри Мазепи (або Росомаки) мали володіння поблизу цього населеного пункту (окрім тих, що були у Колодезький волості), були наближені до Дмитра-Корибута і разом з ним покинули дідичні землі. Після смерті свого патрона вони знайшли нових (або старих знайомих, про що буде нижче) покровителів — князів Курцевичів.

Звертає на себе увагу і наступний факт. Герби Дмитра Корибута Ольгердовича, Вишневецьких, Курцевичів, Мазеп складаються з однакових знаків. Це — хрест, півмісяць, зоря[31]. Ймовірно, що вони походять з бортних знаків. Принаймі, це стосується герба «КУРЧ».

Враховуючи вищенаведений матеріал припускаємо, що Мазепи за етнічним походженням мабуть були севрюками. До речі, це пояснює і військові здібності, якими, як відомо, відрізнявся Іван Мазепа. Мабуть, на генетичному рівні він успадкував їх від своїх далеких предків севрюків, що були вправними вояками[32]. Зауважимо, що військові таланти також були властиві іншим представникам родини Мазеп. На нашу думку, саме з цього виходили князі Курцевичі коли доручили Мазепам боронити кордони Білоцерківського староства від кримчаків. Не можемо не зауважити про можливість походження і Курцевичів, і Мазеп з Сіверщини, адже вони користувалися одним гербом. Останній, як ми показали, походить від бортних знаків названої території.

Якщо ці припущення правдиві, то зрозуміло чому Мазепа-Колединський (Росомака-Колодязький, за історичною традицією) опинився на Лівобережжі поряд зі своєю історичною батьківщиною. Можливо, що родинні перекази про зв’язок Мазеп з Сіверщиною вплинули на Івана Мазепу, коли він переселився саме на Конотопщину. З часом гетьман відновив свої дідизни у Путивльському, Рильському та Севському повітах, у т. ч. і в Колодязької волості[33].

Таким чином, вищенаведені факти дозволяють зробити цілком ймовірне припущення про чернігово-сіверське походження Мазеп. Для остаточного розв’язання цієї проблеми треба більш ретельно опрацювати російські архіви.

Ситий І. Сіверський слід походження роду Мазеп // Сіверянський літопис. — 2007. — № 5. — С.44 — 52.


Примітки

1 Токаржевський-Карашевич Я. Походження і герб гетьмана Мазепи // Мазепа. Збірник. — Варшава, 1938. — Т.1. —  С.58—59.

2 Люта Т. Печатки київського суспільства XVI ст. як джерело до історії української геральдики // Міста та містечка в гербах, прапорах і печатках. Матеріали присвячені 10-літньому ювілею Українського геральдичного товариства. — Львів: УГТ, 2003. — С.161—162.

3 Люта Т. Юридичні норми затвердження державних, родових, особових гербів українського суспільства // Друга наукова геральдична конференція. Збірник тез повідомлень та доповідей. — Львів: УГТ, 1992. — С.40

4 Існують версії про іншій герб Мазеп: «Можливо, що спочатку Мазепи мали герб „Бонча“ (або „Бойча“, як зауважує І. Токаржевський-Карашевич), як повідомляв… граф де Брюель — Плятер» (Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк-Київ-Львів-Острог-Торонто: УІТ, 2001. — С.67.

5 Ситий І. Герб і печатка Івана Мазепи // Сіверянський літопис. — 2001. — № 5. — С.41.

6 Шевчук В. Муза роксоланська: Українська література XVI—XVIII століть: У 2 кн. Книга перша: Ренесанс. Раннє бароко. — К.: Либідь, 2004. — С.310.

7 Ми використовуємо приклади з геральдичної поезії вимушено, адже українських гербовників у той час не існувало. При певній кореляції гербові вірші знайомлять нас з відношенням тогочасного українського суспільства до гербів та дають їхнє тлумачення. Наприклад, хрест — це символ незламної зброї, оберіг, уособлення духовного та тілесного; воїн — це символ мужності, готовності служити вітчизні; два мечі — це сміливість; лілія з хрестом — це віра, набожність; меч, кінь, кіраса — це знаки мужності і військової готовності // Марсово поле. Героїчна поезія на Україні першої половини XVII ст. Упорядник В. Шевчук. — К.: Молодь, 1988 р. — Кн. 1. — 278 с.
З приводу гербових віршів цікава наступна думка: «Обыкновение посвящать знатным людям и расхваливать их гербы было весьма распространено в Польше; оно удовлетворяло господствовавшей среди поляков наклонности хвастать старожитностью и благородством происхождения. Развитю гербового панегиризма весьма содействовали иезуиты, хорошо понимавшие, что в сердце человеческом для лести всегда найдется уголок… Стихотворное прославление гербов в Польше было частичным проявлением всеобщего виршеплетства. В Польше в XVII ст. все от короля до мещанина, писали стихи. Крупная литовско-русская аристократия получила клейноды в XV ст., мелкое дворянство в 1569 г., по Люблинской унии. Православные писатели шли по следам иезуитов… Панегерическое виршеплетство тем легче привилось к киевским ученым, что они надлежащую к нему подготовку получали в поэтическом и риторическом классах коллегии… Петр Могила старательно поддерживал гербовый панегеризм… Со времен Петра Могилы в южно-русской литературе твердо установилось прославление панских гербов, даже в чисто церковных книгах» (Сумцов Н. Иоанникий Галятовский (к истории южно-русской литературы XVII века) // Киевская старина. — 1884. — Т.VIII. —  Февраль. — Разд.I. — С.185—186).
Українські письменники не дуже занурювалися у етимологію слів та символів. Наприклад. І. Галятовський у своїй книзі «Наука о сложеніи казаній» пояснював призвіще «Браницкий» — від боронити вітчизну, «Любомирский» — від любити мир. Таке трактування могло вплинути на вибір емблем для герба. А ось як він трактував рослини: «Лилея межи всеми кветами есть паномъ и першее местце маетъ», «геліотропіонъ значитъ послушенство». Лазар Баранович у своїй книзі «Лютня аполонова» писав про сонце, що це батько дня, «побудитель к труду», джерело «плодородия». На вибір гербових знаків впливали і загальні уявлення про оточуючий світ. Стефан Яворський вважав, що «вои небесные, солнце, луна, звезды, в непрестанной пребываютъ службе… работаютъ не себе на пользу, но человекомъ, вселенную просвещаютъ, согреваютъ, землю плодоносную творятъ» (Там само. — С.188, 195—197).

8 Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», «Українська Видавнича Спілка», 2007. — С.197—210.

9 Ситий І. Герб і печатка Івана Мазепи // Сіверянський літопис. — 2001. — № 5. — С.46.

10 Каталог історико-мистецької виставки «Гетьман Іван Мазепа: погляд крізь століття». Укладач Недяк В. — Київ-Львів: ЕММА, 2003. — С.60.

11 Цітов А. Сфрагістыка і геральдыка Беларусі. — Мінск: РІВШ БДУ, 1999. — 176 с., іл.

12 Ситий І. Герб і печатка Івана Мазепи // Сіверянський літопис. — 2001. — № 5. — С 44—45.

13 Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. Т.II. Полк Нежинский. — К., 1893. — С.455.

14 Гумилевский Ф. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. — Чернигов: Земская типография, 1874. — Кн. 6. — С.117, документ 1702 р.

15 Мицик Ю. З документів польських архівів до історії Сіверщини XVII—XVIII ст. // Сіверянський літопис. — 2003. — № 5—6. — С.21.

16 Гумилевский Ф. Описание Новгородсеверскаго Спасопреображенскаго первокласснаго мужескаго монастыря // Черниговские епархиальные известия. — 1861. — № 5. — Прибавления. — С.241—244.

17 Гумилевский Ф. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. — Чернигов: Земская типография, 1874. — Кн. 6. — С.35.

18 Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упоряд.: С. Павленко. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — С.287.

19 Енциклопедичний довідник Сумщина в іменах. Упорядник Звагельський В. — Суми: Ас-Медіа, 2003. — С.5.

20 Анпилогов Г. Бортные знамена как исторический источник (по Путивльским и Рыльским переписным материалам конца XVI и 20-х годов XVII в.) // Советская археология. — М., 1964. — № 4. — С155.

21 Там само. — С.156.

22 Відмітимо, що Б. Грінченко давав таке трактування слова «мазепа»: «Мазепа — первоначально то же, что и замазура, замараха, а затем вообще неопрятный, грубоватый и простоватый человек, вахлак, простак, глупец». Проте, за А. Кримським: «По-перськи «мазе» — спина, хребет, «па» значить «нога», а прикметник «мазепа» дослівно значить «хребтоногий», себто «неповоротливый» IC итий І. Герб і печатка Івана Мазепи. — С. 38—39). Останнє тлумачення дає певні підстави поставити питання про східне походження Мазеп-Росомак. Не можна виключити, що вони осіли у Колодезький волості, ще за часів Київської Русі як найманці чернігово-сіверських князів. Відомо, що названі князі широко використовували східняків для захисту південних кордонів від нападів кочовиків. За етнічним походженням вони могли бути і аланами, і торками, і берендеями. Проте, не слід забувати, що самі севрюки мали іраномовне походження: «Думка фахівців про іраномовне походження самого терміну „севера“ (від сев / сав — „чорний“) є нині панівною і не потребує додаткового обґрунтування. Як вважає Г. Хабургаєв, назва „северъ“ належить до групи найдавніши х, найбільш архаїчних „безсуфіксних“ етнонимів. Це, вірогідно, свідчить про формування чи довготривале існування етносу в оточенні іраномовного населення або й допускає безпосередню участь останнього у його генезі» (Коваленко В. Сновськ і «Сновська тисяча» // Містечко над Сновом: Збірник статей і матеріалів. — Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2007. — С.25).

23 Анпилогов Г. Указ праця — С.164.

24 Токаржевський — Карашевич Я. Указ. праця. — С.63.

25 Анпилогов Г. Указ праця. — С.167—168.

26 Там само. — С.164.

27 Мазепина книга / Упоряд. І. Ситого. — Чернігів: ЦНТЕІ, 2005. — С.170.

28 Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618—1648). — К.: Темпора, 2006. — С.326.
За іншими даними було засноване приблизно в 1572 р., коли Корибути-Вишневецькі збудували тут укріплення (Сумщина від давнини до сьогодення: Науковий довідник // Упоряд. Л. Покидченко. — Суми: Слобожанщина, 2000. — С.65).

29 Чернігівський літописець XVII ст. Леонтій Боболинський так описував ці події: «Корибут… утекал до Новгородка Северского, головного замку своего, з малою дружиною и замкнулся в нем з женою и детми, опатривши замок и вежи рицерством и стрелбою порадне». Але Витовт «облегши его зо всех сторон уставичне на вежи и на обламки штурмуючи, стены покопуючи, и огонь под них подкладаючи так долго его добывал, аж взял… в той же час князство Северское, Новгородок, Бранск Витолт собе привлащал» (Ситий І. Літописець Леонтій Боболинський // Чернігівські відомості. — 5—11 червня 1992 р. — № 23).

30 Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Київ-Львів, 1911. — С.165, 549.

31 Лакиер А. Русская геральдика. — М.: Книга, 1990. — С.274, 276.
Піддубняк О. Документ з печаткою Дмитра Вишневецького // Знак. — 1996. — Число 11 (березень). — С.2—3.
Токаржевський-Карашевич Я. Указ. праця. — С.61.
Нагадаємо, що і Курцевичі і Мазепи мали доведений зв’язок з Чернігово-Сіверщиною ще з XIV—XVI ст. На це вказує титул чернігівського підчашника батька І. Мазепи, а Курцевичі мали маєтності на Сіверщині та Поліссі (Токаржевський-Карашевич Я. Указ. праця. — С.54, 57—58).

32 Анпилогов Г. Указ. праця. — С.166.

33 Павленко С. Міф про Мазепу. — Чернігів: Сіверянська думка, 1998. — С.128—129.

Схожі публікації:

  1. Герб гетьмана Івана Мазепи: його зображення та походження — Євген Чернецький
  2. Реконструкції та порівняльний аналіз керамічного герба І. Мазепи з декору його палацу в Батурині — В. І. Мезенцев
  3. Виставка «Іван Мазепа та Києво-Могилянська академія» — www.mazepa.name

Поділіться думкою


XHTML: Дозволені теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>