Мазепа, Орлик, Войнаровський. Історичні есе

З підрозділу «Діяльність Мазепи»

Ілько Борщак

Мазепа, Орлик, Войнаровський. Історичні есе

Львів: Червона калина, 1991. — 256с.

Ілько Борщак. Мазепа, Орлик, Войнаровський. Історичні есе

Фрагмент: С.15—107.

I. Щаблі кар’єри
II. Гетьман
III. Мотря Кочубеївна
IV. Мазепа і Карл XII
V. Розгром
Примітки

I. ЩАБЛІ КАР’ЄРИ

Україна, Мазепа! Два слова, повні споминів для всіх, хто задумується над історією Східної Європи. Багато менше промовляють вони до уяви загалу на Заході Європи. Україна для більшості — це мрячний, хоч і привабливий образ, мрійлива літня ніч з низьким похмурим небом, де розсіяні великі ясні зорі, якийсь невиразний малюнок, на який чужинцеві важко накласти рамки часу та простору.

У західноєвропейській літературі Мазепа, завдяки романтичній поезії, залишився легендарним героєм, такою — самою нереальною появою, як і країна, що його видала: вродливий юнак, напівголий, прив’язаний до розгнузданого дикого коня, що мчить у божевільному розгоні, цькований маревом, через степову тирсу назустріч таємному призначенню. Чи Мазепа є тут плодом уяви, маревом? Навіть і не цим, а тільки динамічним жестом.

А проте до якої легенди зростає така пригода!

Україна була тоді заборолом християнства проти татар і бусурманів, її вольні сини, козаки, були останніми лицарями, закоханими в мрії і воєнні пригоди, що нестримно й невпинно перемірювали верхи простір Оттоманської імперії, визволяли невільників і стримували турецькі наїзди. На своїх легких чайках вони глузували собі із тяжких галер і, шугнувши стрілою через Чорне море, появлялися неждано на берегах Константинополя. Українське козацтво було визнане державами — приймало в себе послів від цісаря, від французьких і шведських королів.

У добу, від якої починається наше оповідання, приблизно від 1650р., Україна з буйної, плодючої країни перемінилася в пустелю. Воєнна хуртовина зруйнувала її, зрівняла з землею сотні міст і сіл, винищила населення. Скрізь горіли вогнища… догоряли… Український нарід визнав над собою суверенність польського короля. Це панування сподівався він перенести легко, бо козаки були в той час єдиною силою, що могла оборонити польську державу від наїздів турків і татарів. Польські королі, може, були б пішли на поступки, якби могли були вести самостійно політику. Та вони мали за собою свою шляхту, хапку на плодючі землі багатої України, і римську церкву, що відмовляла козакам у праві залишатись вірними православній вірі. Коли податкові драчки шляхтичів переходили межі і коли релігійні переслідування ставали нестерпні. тоді український нарід бунтувався проти шляхти, а за цим появлялися вогнища, на яких гинули провідники поневоленого народу — найкращий квіт козацького лицарства.

Два роки раніше один із таких героїв Богдан Хмельницький підняв усе козацтво, селян, шляхту й духовенство проти шляхетського гніту. Польща стояла вже над прірвою. Козаки розбили королівське військо під Жовтими Водами, а під Корсунем Хмельницький узяв у полон Миколу Потоцького, переможця з-під Кумейок і Боровиці.

Хмельницький рушив на Волинь і Галичину, а після облоги Львова посунувся аж під Замостя та сеймові накинув вибір короля, брата Владислава IV, що був єзуїтом і кардиналом.

Проте не використав як слід своєї перемоги і не переслідував Польщі сам. Договір, підписаний ним у 1649 році, визнавав у дійсності козацьку Україну як автономну державу під далекою суверенністю свого давнішого противника. Сам Хмельницький задовольнився становищем гетьмана.

Перемога ця не вирішила справи. У 1651р. війна почалася знову. Хмельницький, зраджений татарами, своїми союзниками, зазнав рішучої невдачі в битві під Жванцем. Побитий, самотній гетьман мусив шукати допомоги у природної опікунки всіх православних — Москви, якої суверенність визнав Згодом у Переяславськім договорі. У замазаній історичній картині тієї метушливої доби можна добачити кілька широких, простих ліній. Україна, між зростаючою силою Москви та несупокійною Польщею, змагала — повторім тут славні слова Вольтера — завсігди до вольності. Богдан Хмельницький пробував скинути з себе шляхетське ярмо, але не міг визволитися від впливів Москви. Мазепа, що жив усе життя ідеєю визволення свого краю та народу, остаточно таки підняв зброю проти Росії. Хмельницький і Мазепа — у цих двох іменах з’ясована вся новіша історія України.

*** * ***

Мазепа народився в Мазепинцях, на шляхетськім хуторі Київщини, недалеко від Білої Церкви, який польський король Жигмонт-Август надав у 1592р. шляхтичеві Михайлові Мазепі-Колединському зі славного роду Курчів.

Батько Мазепи займав визначну посаду в окрузі Білої Церкви; його мати походила теж із великої української рідні Мокевських. Вони мали двоє дітей: доньку Олесю й сина Івана, майбутнього гетьмана.

Дата народження Мазепи непевна; здогадуємося, що це приблизно 1640 рік.

Щодо його дитячих літ, то теж мусимо задовольнитися здогадами. Зате уявою можемо легко змалювати собі ту наскрізь епічну атмосферу, в якій він зростав у добу невпинних боїв із Польщею. Ще змалку мусив він навчитися їздити верхи, володіти шаблюкою та собі всі ті військові вправи, які напевно вабили нащадка козаків.

А при цьому він не занедбував своєї освіти. Адже належав до інтелігентної рідні, де наука була завсігди в пошанівку. Вплив його мами, Марії, що була жінкою освіченою, сміливою й свідомою патріоткою, заважив на ньому, й був це єдиний вплив, який визнавала така таємна й незбагненна індивідуальність. Мати післала його на студії до Києва, де тодішні школи були славні на весь європейський Схід. Вчили там професори, що кінчали свої студії на Заході, а заснував їх київський митрополит Петро Могила, давній учень Єзуїтської колегії «Ла Флеш», звідки запозичив методи навчання.

Мазера студіює три роки риторику та латину. Ціцерон, Тит, Лівій і Тацит стають його улюбленими авторами, і їхня мова та гармонійний стиль залишаться для нього зразками та чаруватимуть його все життя. Мазепа добре володів пером, у хвилини дозвілля писав вірші й цікавився всіма родами літературної творчості.

Коли скінчив студії і вернувся до рідної хати, батько, що мріяв про велику кар’єру для свого сина, післав його за пажа до двору польського короля Яна-Казимира. Молодець зумів з’єднати собі короля миттю. Мазепа вже тоді вмів чарувати людей; аж до пізньої старості зберіг тайну привабливості; королі, князі, жіноцтво, вояки, козаки і навіть духовні не вміли боронитися від його дивної сили полонити серця. Ян-Казимир, син Жигмонта III та Констанції Aвстрійської, провів усю свою молодість у боях проти Франції під іспанським прапором. Коли потрапив у полон, його ув’язнили за наказом Рішельє у Венсенському замку, звідкіля випустили нелегко, аж після настирливих прохань його брата, польського короля Владислава IV. У 1643 році він одягнув на себе чернечу рясу, пробув рік в Італії як єзуїт, а чотири роки пізніше став кардиналом. Після смерті брата його покликали на польський престол, і він одружився зі своєю братовою, Марією-Людвікою Гонзаго, за якою колись зітхав так ніжно на французькім дворі нещасний Сен-Марс (Фаворит Людовіка XIII, згинув на ешафоті, бо конспірував проти Рішельє — Прим. Ред.).

Новий польський король був у надто близьких взаєминах із західною цивілізацією, щоб не підтримувати з нею надалі зв’язків із практичних оглядів. Мав звичку висилати щороку на чужину трьох талановитих молодців шляхетського походження, аби вони доповнювали свою освіту. Мазепа потрапив також між цих вибранців. Він оглянув Німеччину, Францію та Італію, спраглий так само, як пізніше Петро Великий, на все поглянути власним оком та все зрозуміти; врешті-решт почав знайомитися з політикою і вернувся з чужини людиною світового знання та оглади.

У 1659р. бачимо його на дворі Яна-Казимира у більших ласках, ніж коли-небудь. Тим часом події міжнародної політики надали незабаром зовсім іншого напряму його бурхливій долі.

Згода України з Польщею не тривала довго. Ще раз справдилася відома козацька приповідка: «Доки Дніпро тече…».

Шляхта не могла зректися своїх ілюзій, і між давніми противниками вибухнула нова війна. Цим разом Україна, що мусила наблизитися до молодої православної Москви, не мала щастя. Тоді Ян-Казимир опинився в поважних клопотах: Польща мала з усіх боків ворогів, на неї наступала Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Москва та Україна, і навіть одна частина збунтованих польських магнатів обернулася проти неї. Ян-Казимир бачив уже свій кінець. Мазепа допомагав йому всіма силами. Король доручав йому кілька разів нелегкі дипломатичні місії на Україні, й він умів завсігди виконати їх удало.

Але Мазепа був українцем, і польські магнати не могли йому вибачити ні його походження, ні його успіхів.

У 1661р. Польща зазнала нової фронди. Магнати, збунтувавшись проти королівської влади, створили, як це було в них у звичаї, нову конфедерацію. Під час одної із своїх подорожей Мазепа мав нагоду ствердити підлу поведінку одного із шляхтичів, Пасека, що був королівським прибічником.

Пасека, паливода з письменницьким хистом, фанатичний, брутальний і жорстокий, дивним жартом долі обезсмертив своє немилосердне перо саме завдяки тому Мазепі, якого він хотів знеславити на віки вічні.

Ян-Казимир, якому Мазепа розкрив очі, наказав заарештувати Пасека, але цей великий крутій зумів викрутитися і присягнувсь на досмертну помсту Мазепі. Обидва вони зустрілися роком пізніше в королівських передпокоях. Пасека, п’яний, а може, тільки прикинувшись нетверезим, виганьбив Мазепу. Цей замахнувся шаблюкою, а такий жест у королівській палаті, вважали злочином. Мазепі занадто сильно заздрили придворні, щоб могли бути справедливими свідками інциденту; крім цього, він був козак, і Ян-Казимир, людина слабої волі, не завагався, коли треба було жертвувати Мазепою, щоб задовольнити апетити своєї шляхти. Мазепа втратив становище.

Та й ця невдача Мазепи не наситила помсти Пасека. Цей гульвіса, що мав на совісті не одну темну справу, мав — як це не дивно! — добре перо. Він залишив по собі «Спомини», які належать до найживіших творів польської літератури, написані з диявольським темпераментом, багатою, різкою й живою мовою, стилем блискучого полеміста та майстра шпаги. Легко зрозуміти, що він хотів добре відплатити Мазепі за підозріння, кинене на його чесність, за яке він міг відпокутувати в’язницею.

Тому-то Пасека вигадав у своїх «Споминах» славну легенду про розгнузданого коня, що на перший погляд засліплювала своєю пластикою, а в дійсності, як більшість поетичних образів, була надто далека від правди своєю ефектною романтичною уявою. Легенда ця каже, що Мазепа мав любку — жінку визначного польського магната; коли ошуканий чоловік дізнався про це, наказав своїм слугам зловити винуватця, прив’язати його голого до дикого коня й пустити степом, що аж із Польщі помчав із ним на Україну. Пасека у ролі оборонця чесності так захопився власною уявою, що вигукнув: «Бачиш, Мазепо, до чого доводить підлота та чужолозтво! Тьху! Чи шляхтич може бути брехуном і злодієм?»

Хоча ця вся вигадка була неймовірна — і ледве чи треба доводити, що в дійсності така подія неможлива, — люди чомусь не ставились до неї скептично. Пасека, вийшовши з дуже реального та автентичного факту, що Мазепа користувався успіхом серед жіноцтва, хотів покрити свого ворога тавром ганьби. Але придумана ним історія була в усіх подробицях занадто гарна й мала свою привабу: маса схопила її і перетворила на епопею, а поети, малярі та музики — Байрон, Гюго, Верне, Буланже, Ліст — скористалися нею і звеличили її героя, що зріс до величини символу. Чи Едгар Кіне не порівнював раз нещасливої Франції до замученого Мазепи, перед яким простилалося славне майбутнє?

Та повернімось до історичних фактів.

Мазепа віддалився від Польщі не через якусь жінку. Його суперечка з Пасеком була для нього доказом, що він не може числити на дружбу Яна-Казимира, дарма, що той уважав його своїм довіреним; це вразило його горду душу.

Невдача пригадала йому рідний край. Він зрозумів тоді, що Україна — це досить широке поле для його діяльності, для його могутнього темпераменту і для його мрій, спраглих влади та володіння. Невдячність чужинця розбудила в його враженій душі патріотичні почування, досі невиразні.

У 1663р. Мазепа входить у політичне життя України.

Ян-Казимир перейшов удруге Дніпро і йшов війною на Україну. Мазепа належав до його дружини. Коли двір польського короля зупинився в Білій Церкві, Мазепа покинув його й поїхав на хутір свого батька, до Мазепинець.

Саме тоді на Україну поглядали заздрим оком три могутні суперники: Варшава, Москва й Константинополь. Кожна з цих держав мала там свою партію і свого гетьмана. Найславніший був Петро Дорошенко, що мріяв об’єднати Україну, що була під Польщею, в одну державу під номінальною опікою султана. Цей дужий і суворий вояка належить до ряду великих українських патріотів, обезсмертнених народними піснями. І на Заході знали цього страшного козака; французькі «LaGazette», «LaMercure» оповідали докладно, як Дорошенко, союзник турків, перетворив Польщу на пустелю; його портрети продавали в Парижі, Лондоні та Гамбурзі…

До нього прийшов Мазепа. Ведений певним інстинктом і маючи вже деякий досвід, придбаний на польськім дворі, пильний, зручний, елегантний та освічений, він зробив негайно кар’єру: спершу призначили його комендантом гетьманської гвардії, а хутко потім дійшов він до почесті генерального писаря, себто провідника всієї дипломатії в козацькій державі.

У тій добі свого життя він переходить чимало любовних пригод; знаємо, що в молодості, повній розквіту та перемог, він мав довкола себе чимало гарних жінок, імена яких до нас не дійшли. З матеріальних оглядів одружується він з багатою вдовою, яка хутко після цього сходить із світа, залишаючи йому велике майно.

Новий генеральний писар Дорошенка ввійшов до доброї школи, де міг прегарно розвинути свій незрівнянний вроджений дипломатичний хист. Він мусить виступати як посередник у переговорах з усією Європою: ладити між султаном, кримським ханом, польським королем, московським царем і бранденбурзьким електором. Сам Людовік XIV пробував нав’язати зносини з Дорошенком через свого варшавського амбасадора (Посол (фр.) — Прим. Ред.), на те, щоб дістати від нього допомогу — корпус для боротьби проти цісарської армії.

Всі землі на правім березі Дніпра заявились за прапором Дорошенка; Лівобережжя визнало Москву, представником якої був гетьман Самойлович, бідний попівський син. Українські патріоти мріяли про велику козацьку державу, що охопила б землі, які опинилися під владою обох цих гетьманів. Із тією метою не раз починалися переговори між Дорошенком і Самойловичем; Мазепа брав у них участь у 1674р.. і вперше зустрівся з московськими боярами.

Україна переживала тоді страшні дні: турки, поляки, татари і москалі йшли війною на її землі. Південні та західні землі, колись такі багаті та родючі, перетворились на пустелю. Тодішній літописець, Величко, так описує цей стан із сумом: «Багато міст і замків опустілих, зруйнованих; вали, які люди вибудували з такою затратою сил, стали тепер захистом для диких звірів; в їхніх гордих колись мурах ховаються нині тільки вужі та ящірки… Поля пусті, ліси, озера та очерети вкриває мох… На всіх дорогах біліють купи висушених людських черепів…».

Не один патріот разом із кобзарями плакав над руїною рідного краю, знав причину лиха, бачив домашні чвари, чужинців, що постійно встрявали у внутрішню політику, та розсіяні найкращі рідні сили. Мазепа, може, терпів більш, як інші, від цих страшних національних гріхів, бо сам був у центрі справ і міг зблизька бачити невблаганні наслідки помилок. Його особиста амбіція, зміцнена новими успіхами, казала йому бажати здійснення одної, могутньої та незалежної України під його проводом.

Не робимо тут здогадів, а основуємось на документі, збереженім у московських архівах, — «Думі», яку сам він склав приблизно в той час:

Всі покою щире прагнуть,
А не в єден гуж всі тягнуть:
«Той на право, той на ліво,
А все братя, тото диво!

Не маш любви, не маш згоди
От Жовтої взявши Води;
През невзгоду всі пропали,
Самі себе звоєвали.

Гей, братища, пора знати,
Що не всім нам пановати,
Не всім дано всеє знати,
І річами керовати.

На корабель поглядімо,
Много людей полічимо:
Однак стерник сам керуєть,
Весь корабель управуєть;

Пчулка бідна матку маєть,
І оноє послухаєть.
«Чом ти братов не учила,
Чом од себе їх пустила?
Ліпше було пробувати
Вкупі лихо одбувати!»

Я сам бідний не здолаю,
Хіба тілько заволаю:
«Ей, Панове Єнерали.
Чому ж єсте так оспалі?
І ви, Панство Полковники,
Без жадної політики,

Озмітеся всі за руки,
Не допустіть горкой муки
Матці своєй болш терпіти!
Нуте врагов, нуте бити!

Самопали набивайте,
Острих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте,
І вольностей бороніте!
Нехай вічна будеть слава,
Же през шаблі маєм права!»

Ця «Дума» містить у собі всю програму внутрішньої та закордонної політики: вона осуджує три чужинні орієнтації — на Росію, Туреччину та Польщу, що панували серед тодішніх українських провідників, і протиставляє їм ідеал з’єднаної, сильної, самостійної України, якій у глибині душі Мазепа залишився вірним усе життя. Кидаючи поклик своїм землякам, аби згуртувались в одну державу, майбутній гетьман накликував одночасно до дисципліни, яку добровільно повинні би всі прийняти. Поза дипломатом і патріотом, що домагається сильної центральної влади, бачимо тут ще й аристократа, що хоче твердої ієрархії, щоб державний корабель міг виплисти на повне море, керманича, який знає, що не всі можуть і вміють наказувати.

Мазепа жде, коли обставини дозволять йому здійснити цю програму і поки що служить далі. Дорошенко висилає його з важливим дорученням у Туреччину та Крим. їде він із малим відділом татарів і п’ятнадцятьма невільниками, яких узяв від Самойловича; був це дарунок, призначений від гетьмана для його союзників. Та саме тоді, коли він їхав у Крим, зустрів славетного кошового отамана Сірка, пострах бусурманів.

Сірко — це був сміливий, енергійний ватажок, що йшов у бій, як на бенкет, не дбав про здобич та роздавав її козакам. Татари, перед якими з таким жахом утікали інші народи, лякались його та називали «чортом».

Прикра несподіванка трапилась Мазепі: його татарську дружину перерізали, невільників визволили, а його самого взяли в полон. Запорожці вважали найбільшим злочином християнина видавати в руки невірних своїх братів; тому що Мазепа прогрішився цим злочином, його як стій засудили на смерть. Ніколи за все своє бурхливе життя не опинявся він у такій великій і близькій небезпеці. Він попрохав дозволу сказати своє слово; коли вволили його волю, Мазепа сказав промову. Ані історія, ані легенда не передали нам цієї оборони генерального писаря козацької дипломатії. Знаємо тільки, що його красномовність, його природний хист промовляти до чужого пересвідчення мали тим разом успіх. Дикий Сірко після довшої надуми сказав запорожцям: «Не вбивайте його… Може, колись він стане в пригоді батьківщині».

Мазепу відвели разом із Дорошенковими листами, що їх знайшли при ньому, під охороною варти до головного союзника Сірка, гетьмана Самойловича, що піддався Москві. За ті два дні, які провів Самойлович із Мазепою, він підпав під його чар і згодився вислати його до Москви; Мазепа дався намовити і вирішив покинути Дорошенка. Самойлович сказав йому на прощання: «Ручу тобі своїм словом, що ніхто не торкне ані тебе, ані твого добра. Розкажи тільки щиро в Москві все те, що ти сказав тут, про Дорошенка, його плани, про кримського хана. Щасливої дороги, і хутко вертайся».

Якби Самойлович умів був глядіти в майбутнє, його погляди були б трохи інакші.

Мазепа з’єднав своїм чаром хитрих московських бояр так само, як з’єднав був собі польських магнатів, турецьких достойників і невгамовних запорожців. Він дотримав обітниці, яку дав Самойловичеві: оповів усе, що знав про Дорошенка, а листи гетьмана до великого візира та кримського хана познайомили московських дипломатів із планами їхніх противників. Мазепу прийняли з усіма чемностями та заходились біля нього, і коли він виїжджав із Москви, прохали його переїхати з усім своїм майном на лівий берег Дніпра, де командував його новий приятель, Самойлович. Від тої хвилини він залишився при його дворі.

Тим часом кінця недолі України не було видко. Історики тієї доби добре називають її: Великою Руїною. Нові загони турків і татарів перевалювались через нещасливу країну; на своїх куцих кониках зі стриженими гривами вони розтікалися на всі боки, вбивали, грабували та палили все, що попало. Так було до 1680р., аж до мирних переговорів із Москвою, Портою та Кримом. Коли переговори почались, Самойлович вислав Мазепу як свого представника до Москви, і Мазепа виконав свою місію, як звичайно, щасливо.

3 січня 1681 року в Бахчисараї підписала мир Москва, Порта і Крим. Нещасливу Україну знову пошматували: Туреччина заступила Польщу, і Дніпро розмежовував московські землі від султанських, лівий берег перейшов до Росії, правий, за винятком Києва та околиць, до Туреччини. А що дві держави, які поділились, добре зрозуміли змагання українського народу до єдності, то населенню заборонили під карою смерті переходити з одного берега ріки на другий.

Україну ждало ще нове лихо. У Москві, коли Петро Великий був малолітком, його сестра Софія, що правила за нього, мріяла про славу візантійських імператорів. її улюбленець князь Василь Голицин, освічений, інтелігентний, вихований на європейський лад, хотів прогнати «турків з Європи і організувати проти „невірних“ святий союз», складений із Росії, Польщі, Венеції та Цісарства. А що Польща за короля Яна Собєського мала бути одною з найдіяльніших держав цього союзу, то треба було подбати за її участь усякою ціною. 28 квітня 1686р. Польща та Москва підписали «вічний мир», звернений проти Туреччини. Україна мусила перша заплатити його кошти, і, проти народного протесту, Москва визнала Польщі право володіння правим берегом Дніпра: 40 літ після повстання Хмельницького поляки знову появилися перед Києвом.

Москва підготовляла війну проти турків, але, як завсігди, так і цим разом, найбільший її тягар мала взяти на себе Україна. Спішні листи, а за ними післанці їхали до Самойловича. Цей, як усі довкола нього, ненавидів шляхту і не приховував свого бажання, щоби «святий союз» скінчився невдачею. Коли йому принесли часописи зі звістками, що цісарські війська зайняли Будапешт і венеціанці зробили десант у Мореї, він не хотів повірити. Зате коли йому сказали, що поляки втікали з Молдавії і що на Волині появились татари, він сердечно зареготався.

При кінці квітня 1687р. вся козацька армія, покликана універсалом Самойловича, попрямувала на Крим. Коли гетьман виїхав поперед свого війська зі своєї столиці Батурина, його кінь спіткнувся посередині моста. «Лихий знак!» — сказали довкола. Мазепа їхав поруч; він був генеральним осавулом.

При кінці травня московське військо підійшло, щоб з’єднатися з українським між ріками Орлом і Самарою, посередині нинішньої Катеринославщини; командував князь Голицин. Союзники йшли разом на Крим.

Військо мусило проїжджати голими степами. Спека була нестерпна; весна не мала дощів, ані літо бур; навіть ранньої роси не було, і небо непорушно-чисте пражило немилосердно. Трава висохла, під ногами людей і коней збивалась курява, засипала очі та душила. Гетьман, що вже мав хворі очі, мучився дуже. Від невдоволення та люті він не міг стримати грубих, нерозумних слів: «Нехай буде проклята та війна, яку почала Москва і за яку я заплачу своїм здоров’ям! Чортівську штуку затіяла Москва! Перед усім світом чванилась, що завоює Кримське ханство. Яке нам. діло до цієї каторги?»

Татари підпалили степ, і довкола українсько-московської армії горіло. Коли вогонь ущух, бо не мав чим горіти, перед союзниками простяглися згарища пустелі. Несамовитий вітер із далечі проймав смагою через задушливе повітря і ніс хвилі куряви, що смертним чорним рядном вкривали людей і коней. Треба було відступати.

Відступали аж до рік і над берегами зупинились. Не можна вже було здогнати ворога.

Голицин у щораз більшій розпуці бачив, що втікає від нього такий сподіваний воєнний успіх. Те саме відчували інші московські полководці, їхнє військо пройшло величезні простори, надибувало надлюдські перепони, бо воно не звикло до степу, як козаки. Треба було звалити на когось вину. Тоді пригадали собі необачні нарікання Самойловича. Найдивніші балачки йшли у московському таборі:

- Це не татари, а українці підкладають на степу вогонь за таємним наказом гетьмана…

— Татари та козаки змовились, щоб не дати цареві завоювати Крим…

Голицин не робив нічого, щоб заперечити ці поголоски, бо вони подекуди виправдували його невдачу.

Мазепа зрозумів, що прийшов мент, коли він повинен виступити. Під час свого першого побуту в Москві він ближче познайомився з Голициним, очарував його і з’єднав собі. Під час того нещасливого походу перші нитки дружби закріпились. З другого боку, козаки віддавна не любили Самойловича. Вони казали, що він деспот, гнівний, хапчивий і накладає на нарід занадто важкі тягарі. В оточенні гетьмана повстала справжня змова, щоб заохотити його протиставитися Голицинові і щораз більше віддалити від своїх підданих. Хоча Мазепа давав почин до цих маневрів, він був настільки обережний, що прилюдно тримався осторонь; як звичайно, він вів гру тонко й розумно.

Армія надалі подавалась назад. 7 липня група козацьких старшин, до якої Мазепа зумів зручно не пристати, передала Голицинові донос до царя проти Самойловича, якого обвинувачували між іншим у тому, що хоче відірвати Україну від Москви. Голицин вислав цей документ, не повідомивши гетьмана про загрозливу небезпеку.

Два тижні пізніше окремий післанець від регентки привіз Голицинові наказ заарештувати Самойловича, відіслати до Москви і негайно вибрати нового гетьмана.

Голицин наказав уночі оточити своїм військом головну квартиру Самойловича і передав до відома козацьким старшинам наказ своєї володарки.

Коли гетьман, прокинувшись уранці, побачив, що його шатра стережуть московські вояки, він зрозумів усе своє лихо. Та, як звичайно, і цього ранку він пішов до похідної церкви. Після богослужіння підійшов до нього один із полковників і, вхопивши його різко за плече, гукнув: «Пане гетьмане! Військо зве тебе».

Гетьман вийшов мовчки із церкви.

На нього впала буря прокльонів, докорів й обвинувачень. Бачили, як київський полковник погрожував навіть сікачем, яким вимахував над його головою.

Казали сісти Самойловичеві на нужденний візок, а його синові охляп на худорляву кобилу і так завезли їх до головної квартири Голицина.

Князь скликав козацьку старшину, яка знову повторила свої звинувачення проти Самойловича. Він пробував надаремне виправдовуватись; збори перебивали його весь час криками та погрозами, не даючи змоги роз’яснити справу. Його вивели і відіслали до Москви; там він коротав свої останні роки на засланні.

25 червня відбулись вибори нового гетьмана. Козаки рядами святочно несли до військової каплиці гетьманські відзнаки: бунчук та булаву.

Голицин вийшов зі свого шатра на підвищення і так промовив голосно до козаків: «Козаки, виберіть собі гетьмана і, за стародавній звичаєм своїх батьків, назвіть його одноголосно».

Настала велика мовчанка, а за нею знявся величезний крик, наче грім: «Мазепа, Мазепа, нехай Мазепа нами верховодить!»

Голицин повторив кілька разів своє питання, і на це дістав ту ж одно-згідну відповідь.

Тоді думний дяк із Москви вийшов на трибуну і прочитав Переяславський договір, підписаний Хмельницьким і царем, основний акт, що з’ясовував взаємини між Україною і Москвою. Козацька старшина підписала папери, які їй подали, і новий гетьман, склавши присягу на Євангелії, почав урядувати.

Кілька днів пізніше Мазепа у своїй головній квартирі дав великий обід на честь Голицина. Постріли артилерії віщували радісно степам про появу нового володаря України…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6