З підрозділу «Діяльність Мазепи»
Олександр Дубина

Геополітичні креслення гетьмана Мазепи

VI.

У наведеній вище статті С. Коваленка про геополітичну доктрину Богдана Хмельницького автор зіставляє кількість населення тодішньої України та її сусідів. Ось його цифрові викладки:

  • Козацька Україна — 2 млн. чол.;
  • Річ Посполита — 7 млн. чол.;
  • Московське царство — 5 млн. чол.;
  • Кримське ханство — 2 млн. чол. (з них — 1 млн. полонених українців);
  • Молдавське князівство — 1 млн. чол.99

Проблему зрівняння балансу з Річчю Посполитою, на думку С. Коваленка, можна було вирішувати шляхом відторгнення від неї та приєднання до українсь­кої держави воєводств, заселених українцями. «Це могло додати українській дер­жаві 3 млн. осіб і у такий спосіб зменшити кількість населення Речі Посполитої. Тобто протистояння 2 млн. людності української держави і 7 млн. — Речі Поспо­литої могли перетворитися на 5 млн. проти 4 млн. відповідно», — пише дослідник100.

Попри певну механістичність, а також деякі сумнівні цифри (зокрема, насе­лення Кримського ханства подається з посиланням на уславленого турецького мандрівника Евлія Челебі, відомого своїми перебільшеннями; на жаль, інших да­них не маємо), креслення С. Коваленка в цілому правильно відображують ситуа­цію. Спробуємо внести деякі уточнення й спроектувати його модель на мислиму державу гетьмана Мазепи та її геополітичні перспективи.

Отже, Козацька держава. Після Андрусівського перемир’я та Вічного миру під владою Мазепи опинилася половина Богданової держави. Територія Гетьманщи­ни скоротилася приблизно вдвічі й дорівнювала території Бранденбургу. За підра­хунками Сергія Павленка, населення Гетьманщини становило 1,2 млн. осіб (за іншими даними — 1,5 та 1,8 мільйона)101. Денис Журавльов наводить схожі циф­ри: 1 — 1,5 млн. чоловік102. Ми ж у своїх розрахунках будемо спиратися на цифру, визначену в академічному виданні Інституту історії АН УРСР, позаяк у питаннях, що не торкалися ідеології, українська радянська історіографія була неупередженою і коректною. Отож у багатотомній «Історії Української РСР» населення Ліво­бережної України на кінець XVII ст. обчислюється у 1,5 млн. чоловік103. Як бачи­мо, і за людністю Гетьманщина була схожа на Бранденбург, з якого постала найпо­тужніша на сьогодні європейська держава — Німеччина.

Точні дані щодо українського населення маємо за 1719 рік. Тоді в Лівобережній Україні українців жило 1755,4 тис. чол., Правобережній — 2138 тис. чол.104. «У 1719 р. на землях, підкорених двома імперіями, мешкало майже 5740 тис. ук­раїнців, у тому числі на землях Росії — 4449,8 тис.», — наводить дані В. О. Романцов105. Зазначимо, що дослідник дещо поквапився приєднувати західноукраїнські землі до складу Австро-Угорської імперії — тоді, до розподілів Польщі, вони нале­жали Речі Посполитій. Тут для нас важливе визначення точної цифри українсько­го населення. Отже, на Правобережній та Лівобережній Україні мешкало майже 4 млн. чол.; на етнічних українських землях — понад 5,7 млн. чоловік. Чи достатньо було цього для контролю над мислимою Мазепою державою? Для відповіді на це запитання поглянемо на суміжні країни.

Річ Посполита. У часи її піднесення на початку XVII ст. територія держави сягала 1040 тис. кв. кілометрів з населенням 11 млн. чоловік106. Це була, безумов­но, найпотужніша держава Східної Європи. Та з 1620-х рр. Польща почала втрача­ти свої землі. Але за оцінками провідних істориків, її територія в XVII ст. стано­вила 940 000 кв. кілометрів107. І вже в середині того століття населення країни скоротилося до 7 млн. чоловік108. Фатальною для Речі Посполитої стала револю­ція Богдана Хмельницького. Відтоді Польща поступово, проте невпинно втрачає свою територію, допоки зовсім не перестала існувати під тиском могутніх сусідів, які розподілили її наприкінці XVIH століття. «Політична перевага Польщі в Східній Европі, в XV і XVI столітті безперечна, опиралася, однак, все-таки на посіданні великої, й багатої України. Коли українська визвольна війна 1648 р. утворила українську Гетьманщину й вона прилучилася 1654 р. до Московщини, зараз наступило рішуче пересунення сил у всій Східній Европі. Московщина, що півстоліття тому назад стояла (почасти завдяки Польщі) над берегом пропасти, прийшла через федерацію з Україною до переваги в Східній Европі й стала по дальшому півстолітті могутньою Російською Імперією», — писав Степан Рудницький109. Отже, Україна стала тим «важелем», що докорінно змінив усю геополітичну ситуацію в Європі.

Тепер погляньмо у бік нової геополітичної суперпотуги — Росії. На відміну від Польщі, дані про її населення нам доведеться витягати з різних, інколи суперечли­вих джерел. Для початку перегорнемо сторінки монографії учня класика російсь­кої історіографії Василя Ключевського — Павла Мілюкова. Він стверджував, що на час смерті Петра І населення Росії дорівнювало приблизно 13 млн. чоловік110. Але потім історик робить непоправну, з точки зору російської імперської історіо­графії, помилку. «Число дворів від 1678 до 1710 року зменшилося на 20%, тобто одна п’ята дворів, що сплачували податки, зникла»111. Це означало, що «прорубу­вання вікна в Європу» коштувало Росії п’ятої частки населення. Може, саме тому, вельми цікава книжка Мілюкова не перевидавалася ані в радянські часи, ані після них.

Та в даному випадку нас більше цікавлять останні дані російської історичної та демографічної науки. «Населення, розкидане по величезному просторі Росії, ста­новило наприкінці XVH століття всього лише 5,6 млн. чоловік», — пише доктор історичних наук, професор Євген Анісімов. «У сусідній, порівняно невеликій Польщі жило 8 млн. чоловік, а про Францію, де було 19 млн. чоловік, не доводить­ся й говорити — густонаселена по тих часах країна!», — додає він112.

Чому така величезна розбіжність у цифрах? А тому, що Мілюков рахував усе населення Російської імперії, а сучасний вчений цілком слушно обмежився суто російською людністю країни, відносячи до неї й українців. Адже неросійське на­селення тодішньої імперії було радше її геополітичним мінусом, аніж плюсом. І такий стан справ зберігався відтоді, як Росія почала реально перетворюватися на імперію з другої половини XVI ст. після завоювання Казанського і Астрахансько­го ханств. З того часу так звані національні меншини беруть активну участь в усіх повстаннях, селянських війнах та революціях в Росії, послаблюючи її державний організм. Не була винятком і петровська епоха, коли Московія юридично пере­творилася на Російську імперію. Так, у повстанні Кодратія Булавіна 1707 — 1708 рр. «активну участь взяли. пригноблені народності — татари, мордва та ін.»113.

Англійський дипломат Чарльз Вітворт, який був свідком тих подій, мав усі підстави стверджувати: «при підрахунку сил царя варто враховувати лише голов­ним чином природних московітів; тільки з них формуються й складаються його регулярні війська, за винятком невеликих доповнень із мордви й черемиських татар, які поступово були цивілізовані й підкорені»114. Далі дипломат наводив чисельність тих самих московітів. За його підрахунками, вона становила 6 540 000 чоловік; за іншими його даними — 4 200 000 душ115. Тобто маємо цифру, яка прак­тично збігається з даними Євгена Анісімова. Зауважимо, що складником цифри Анісімова є українське населення Лівобережжя, яке становило приблизно 1,5 млн. чоловік.

Таким чином, зіставлення кількості населення українських земель з населен­ням Польщі та Росії показує, що українці за людськими ресурсами практично не поступалися суміжним державам. І цих ресурсів цілком вистачало на державо­творення. Більше того, протягом наступних двох століть українці випереджали своїх сусідів по темпах росту населення. «З початком нинішнього [XX] століття були числа уродин і приросту людей на Україні такі: Волинь — 4,5% і 2%, Поділля — 4,3% і 1,8%, Київщина — 4% і 1,4%, Херсонщина — 4,5% і 2%, Таврія — 4,2% і 1,9%, Катеринославщина — 5,6% і 2,8%, Чернігівщина — 4,6% і 2%, Полтавщина — 4,3% і 1,9%, Харківщина — 4,9% і 2%», — писав Степан Рудницький. І далі: «На сотню людей прибуває на Україні щороку двох. У Франції двох прибуде за більш як 10 літ! Навіть у Німеччині прибуває за десять літ лиш 14 людей — у нас звиш 20. От у сім є й надія. Вже тепер українці множаться значно сильнійше, як інші народи Європи»116. І в іншому місці: «цифра родин (середня 4,5% річно, доходить, пр., у Катеринославщині до, 5,6% річно!) — найбільша в Европі, а може, й по всій Землі.

Коли не така велика смертність дрібної дітвори, яка знов випливає з низького стану освіти, то природний приріст українців (2%), і так найбільший поміж наро­дами Европи, був би ще кращий»117.

Ще однією промовистою ілюстрацією сприятливого демографічного розвит­ку українських земель є підрахунки П. Мілюковим щільності населення восьми російських губерній в рамках адміністративно-територіального поділу країни Петра І. У 1724 р. найбільш густо заселеною була Московська губернія — 29,4 чол. на кв. версту. У Київській губернії (тобто Україні) ця цифра дорівнювала 11,2 чоловіка. Але, за даними на 1885 р., ситуація суттєво змінилася. У Московській губернії щільність досягла 42,5, а в Київській — 55,2! Третє місце посідала Азовсь­ка губернія, що значною мірою заселялася українцями — 42,1 чоловіка118. Отже, Україна впевнено виходила на європейські показники. На кінець ХІХ ст. щільність населення становила: в Австро-Угорщині — 63,8 чол. на кв. кілометр; у Франції — 71,5; у Німеччині — 91,5 і т. д.119

Треба зазначити, що ці тенденції досить чітко окреслилися за часів Мазепи й він як далекоглядний політик мав їх відчувати.

І ще одне, хоча й опосередковане свідчення того, що у Мазепи вистачило би людського матеріалу для побудови незалежної держави. Йдеться про історичний досвід Швеції.

«У першій половині XVH ст. Швеція досягла своєї давньої заповітної мети — затвердила за собою панування на Балтиці (так званий Балтійський домінат). Найбільше вона одержала по Вестфальському миру 1648 р.: відтепер і південні береги Балтійського моря або повністю ввійшли до складу Швеції, або перейшли під її контроль. Балтійське море дійсно перетворилося на «шведське озеро». Та­ким чином, у Північній Європі після Тридцятирічної війни виникла велика дер­жава. У ній налічувалося до 3 млн. населення, що складалося зі шведів, фінів, карел, росіян, естонців, латишів, німців, датчан. Великодержавна політика Швеції порушувала життєві інтереси Росії, Польщі, Німеччини, інших країн, зацікавле­них у балтійській торгівлі», — зазначалося в радянській багатотомній Всесвітній історії120. За підрахунками автора цієї статті, територія, контрольована Швецією у період її найбільшої могутності, становила близько 900 тис. кв. кілометрів. Це була багатонаціональна держава імперського характеру. Шведи розуміли, що сусідні країни, «зацікавлені в балтійській торгівлі», теж мають імперські устремління й спробують відібрати у них завойовані території, для чого можуть у перспективі утворити коаліцію, як воно згодом і сталося. Тому Шведська імперія шукала собі союзників для протистояння своїм могутнішим за людськими ресурсами супро­тивникам.

В українській історіографії усталилася думка, що ініціатором шведсько-україн­ського союзу був Богдан Хмельницький, який 1650 р. звернувся до шведської королеви Христини пропонуючи їй воєнний союз проти Речі Посполитої, а потім налагодив тісні стосунки з Карлом Х. Про це казав під час укладення Корсунської угоди Іван Виговський: «Ми, Іван Виговський, гетьман війська Запорізького з усім військом Запорізьким тим заявляємо — сповняючи наміри покійного Б. Хм., нашого попередника, що для загального добра всього війська постановив був війти в згоду і союз з початку з світлішою королевою Христиною, а потім з щасливо нині пануючим Карлом-Густавом королем шведським й. мл., ми не захотіли відсту­пити від цих його спасенних замірів прагнучи так само бачити в як найкращім розцвіті військо Запорізьке, а його привілегії й вільності в повнім захованню»121.

Проте першими торувати шлях до України почали шведи. Ще на початку XVII ст., коли Карл ІХ узяв активну участь у подіях, пов’язаних з російською «Сму­тою», шведський дипломат Петрус Петреюс (Пер Персон), який перебував тоді в Москві і якому було доручено добитися дозволу для кількох татар, що поверта­лися зі Швеції, проїхати через російські землі до Криму, мав нагоду трохи ближ­че познайомитися з українськими землями. «Та лише Густав II Адольф, готую­чись до великої релігійної війни, звернув свою увагу на південно-східну Європу і геніально передбачив, що шукати союзників проти папізму та ворогів Швеції не­обхідно на сході й півдні, на невідомих ще теренах між Дніпром та Дністром», — писав на початку минулого століття шведський дослідник Альфред Єнсен122.

У 1626 шведський дворянин Георг Бернгард від імені шведського короля просив дозволу вільного проїзду через російські землі до Запорожжя. «Але цар, не без підстав запідозривши за цим наміром дипломатичну місію, відмовив у проханні. Про те, щоб пропустити шведських послів на Україну, не могло бути й мови», — зазначав Єнсен123. Густав Адольф намагався увійти в безпосередні стосунки з ук­раїнцями. 1631 року капітан Петер Ляміраль та прапорщик Якоб де Грев передали гетьману реєстрових козаків Івану Кулазі-Петражицькому королівське послання, у якому козакам обіцялася подвійна платня порівняно з тою, що їм встановили поляки, якщо вони «стануть проти поляків на боці шведського короля і ніколи не братимуть участі у жодній війні спільно з польським королем». Проте козаки ніяк не відреагували на послання. «Далекоглядні плани були на певний час відкладені, у зв’язку зі смертю Густава Адольфа, але за них з подвійною енергією узявся Карл X Густав, гідний продовжувач геніальної політики попередника», — писав шведсь­кий вчений124.

Отже, інтереси Богданової Козацької держави і Шведського королівства були обопільними. Обидві сторони були зацікавлені у людських ресурсах і воєнній потузі одна іншої. Хмельницький, запропонувавши союз Швеції, по суті, не зро­бив нічого нового. Він пам’ятав устремління шведів на південному фланзі їх екс­пансії, і його пропозиція Карлу Х знайшла дуже швидкий відгук. У тому разі, якби українсько-шведський союз набув реального змісту, ще й з Трансільванією на додаток, геополітична мапа Європи мала би зовсім інший вигляд. Розподіл Польщі стався би на півтора століття раніше. При цьому мудрі політики — Богдан Хмельницький та Карл Х — не стали би знищувати Польщу як державу, що зроби­ли Росія, Австрія та Пруссія наприкінці XVIII століття. Радше за все, Польща б залишилася у своїх природних етнічних кордонах, що тільки би сприяло її зміцнен­ню як національної держави. Але історична доля розпорядилася інакше. На заваді природному процесу постала Росія. І смерть найвидатнішого українського політика — Богдана Хмельницького.

Іван Мазепа тільки підхопив недовершену справу свого великого попередни­ка. Причому у його первісних геополітичних планах не було розрахунків на Шве­цію. Він будував свою власну державу, не без підстав сподіваючись, що вона через кількадесят років не поступатиметься у своїй могутності безпосереднім сусідам — Польщі та Росії. Але Північна війна, розв’язана Петром І, зруйнувала мирні будів­ничі плани Мазепи. Він змушений був брати в ній участь як союзник Росії.

Та повернімося до Швеції. Її геополітична потуга базувалася виключно на армії. Аналіз цього явища досконально здійснив російський дослідник у своїй книзі «Карл ХІІ», що вийшла нещодавно у серії ЖЗЛ. «Король Карл XH на початку свого правління мав у своєму розпорядженні усередині метрополії 34 тисячі піхо­тинців і кавалеристів і флот з 38 лінійними кораблями, 8 фрегатами й 15 тисяча­ми матросів, а на всій території королівства, включаючи заморські території й провінції, шведська армія налічувала близько 115 тисяч чоловік. (Такої армії Ро­сія Петра Першого дозволити собі ніколи не могла)», — пише Борис Григор’єв125. Попри всю необізнаність автора в українських справах (називає «Марію», тобто Мотрю Кочубей «молодою дружиною Мазепи»126), мусимо визнати, що шведські архіви він опрацював добросовісно. І зробив дуже слушний висновок. «І все б було гарно, але королівство Швеція страждало одним недоліком: у ньому було мало людей. По щільності населення Швеція займала одне з останніх місць у Європі, на всій території з півночі на південь і з заходу на схід, включаючи заморські провінції, проживало не більше трьох мільйонів жителів, у той час як навіть у слаборозвиненій Польщі його було в чотири рази більше. І які люди заселяли Швецію? 80 відсотків населення становили селяни. Ремісників, купців, буржу­азії, не говорячи вже про вчених людей, було мізерно мало. Продуктивність краї­ни. сильно відставала від продуктивності передових країн Європи — Голландії, Англії й Франції. З таким населенням освоювати завойовані території або втри­мувати їх з кожним десятиліттям ставало усе важче й важче», — зазначає Григор’єв127. Облишимо поза увагою його твердження відносно «слабої розвиненості Польщі», позаяк автор, крім історії Швеції, не переймався історією суміжних країн. Для нас у даному випадку вкрай важливий його обґрунтований висновок щодо кількісного та якісного складу населення Швеції.

Так, імперська Швеція без союзників просто була не в змозі контролювати територію 900 тисяч квадратних кілометрів. Але ж мислима Мазепою держава з територією 400 тисяч кв. км і з майже вдвічі більшим, підкреслимо — на відміну від Швеції — моноетнічним населенням мала всі підстави для свого незалежного від будь-кого статусу.

Що ж стосується якісних характеристик українського населення, то вони не викликали жодних сумнівів у його здатності до державотворення. Дуже цікаве свідчення щодо освітнього рівня українців залишив син антиохійського патріарха Макарія Павло Алепський, який у 1656 р. разом з батьком проїхав усю Україну. «Починаючи із цього міста (Рашкова, нині — Чернівецька область. — О. Д.) й по всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що збудила наш подив: всі вони, за винятком деяких, навіть більшість їхніх дружин і дочок, умі­ють читати й знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, свяще­ники навчають сиріт і не залишають їх валандатися по вулицях невігласами». І знову: «діти численніші трави й усі вміють читати, навіть сироти»128.

Мазепі дістався дуже добрий і якісний спадок. І він, треба віддати йому на­лежне, робив усе, аби той спадок примножити.

99. Коваленко Сергій. — Вказана праця. — С.38 — 39.
100. Там само. — С.39.
101. Павленко Сергій. Іван Мазепа. — К., 2003. — С. 153.
102. Журавльов Д. В. — Вказана праця. — С.73.
103. История Украинской ССР. Т.3. — К., 1983. — С.123.
104. Романцов В. О. — Вказана праця. — С.43.
105. Там само. — С.41.
106. Poland, history of. (20092009). Encyclopædia Britannica. Encyclopædia Britannica 2007 Ultimate Reference Suite. Chicago: Encyclopædia Britannica.
107. Брюкнер А. — Вказана праця. — С.419.
108. Poland, history of. (20092009). Encyclopædia Britannica. Encyclopædia Britannica 2007 Ultimate Reference Suite. Chicago: Encyclopædia Britannica.
109. Рудницький Степан. — Вказана праця. — С.111.
110. Милюковъ П. Очерки по исторіи русской культуры. Часть первая. СПБ, 1896. — С.24.
111. Там само. — С.26.
112. Анисимов Е.В. Императорская Россия. — СПБ, 2008. — С.10.
113. Советская Историческая Энциклопедия. — Т.2. — М., 1962. — С.804.
114. Уитворт Чарльз. О России, какой она была в 1710 году / Россия в начале XVIII в. Сочинение Ч. Уитворта. М., 1988. — С.65.
115. Там само.
116. Рудницький Степан. — Вказана праця. — С.49.
117. Там само. — С.297.
118. Милюковъ П. — Вказана праця. — С.31 — 32.
119. Там само. — С.28.
120. Всемирная история. TV. — М., 1958. — С.145.
121. Грушевський Михайло. Історія України — Руси. — Т.Х. — К., 1998. — С.63.
122. Єнсен Альфред. Мазепа. К., 1992. — С.41.
123. Там само. — С.42.
124. Там само. — С.43.
125. Григорьев Борис. Карл ХІІ. Или пять пуль для короля. М., 2006. — С.59.
126. Там само. — С.280.
127. Там само. — С.57.
128. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Москву в середине XVII. — СПб., 1898. — С.8, 10.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Схожі публікації:

  1. Урядові заходи з відзначення 370-ї річниці з дня народження гетьмана Івана Мазепи 20 березня 2009 року — www.mazepa.name
  2. Листи Івана Мазепи. Том ІІ — Упорядник В. В. Станіславський
  3. Взаємини Івана Мазепи з господарями Валахії та Молдови (за недрукованими листами гетьмана 1691–1700 рр.) — В’ячеслав Станіславський
  4. Мазепа й повстання Петра Іваненка (Петрика) — Олександр Оглоблин
  5. Тисяча сімсот дев’ять. Історичний роман з часів гетьмана Івана Мазепи — Леонід Полтава
  6. Герб гетьмана Івана Мазепи: його зображення та походження — Євген Чернецький
  7. Вийшла друком нова монографія російської дослідниці Т. Таїрової-Яковлевої — www.mazepa.name

Поділіться думкою


XHTML: Дозволені теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>