З підрозділу «Діяльність Мазепи»
Олександр Дубина

Геополітичні креслення гетьмана Мазепи

ІХ.

В історичній літературі поширеною є думка, що Іван Мазепа перейшов до Кар­ла ХІІ виключно з патріотичних спонукань, принісши їм у жертву все своє багат­ство і становище. «Приятель, принаймні назовні, царя протягом 21 року, анд­ріївський кавалер, князь святої Римської імперії Мазепа в останніх буквально днях свого життя кидає все це в ім’я незалежної України», — зазначав Ілько Борщак171. Аналогічну думку висловлює Т. Г. Таїрова-Яковлева. «Ганьбителі Мазепи, пояснюючи його перехід до шведів, обвинувачують його в честолюбстві. Але таке обвинувачення явно нелогічне: гетьман у жовтні 1708 року був у досить похилому віці. мав величезне багатство, будинками й маєтками в Україні, мав будинок у Москві й маєтки в Рильську повіті, носив титул князя. Які ще блага міг він шука­ти у шведів, переходячи до них без усякої попередньої згоди? Навпаки, він ризи­кував усім заради своїх переконань та ідеалів», — пише дослідниця172.

Перед нами постає образ беззавітного героя-романтика, здатного безоглядно пожертвувати всім заради свободи Вітчизни. Так, Іван Мазепа був патріотом, але він також був і мудрим державним діячем. Саме патріотизм, настояний на конк­ретних розрахунках і сподіваннях на побудову з часом потужної держави, змушу­вав його вірно служити Петрові І два десятиріччя й роками терпіти знущання з боку неписьменного Меншикова.

А розрахунки переконували: Петро І взяв чіткий курс на ліквідацію Гетьман­щини як державного організму. Після Жовкви й петровського указу про утворен­ня губерній не лишалося ніяких сумнівів: владу в Мазепи відбирають, і він з цим нічого не міг вдіяти. А тут ще ненаситний Меншиков наклав око на багатства української землі й почав поводитися там як господар. «У роки Північної війни, вперше познайомившись із Гетьманщиною, Олександр Данилович у своїй безус­танній гонитві за наживою звернув свої погляди на квітучу Україну. Його наполег­ливе бажання знищити старшину, а отже, — і всю адміністративну структуру Геть­манщини супроводжувалося амбіціями на одержання чернігівського князівства», — пише Таїрова-Яковлева173. Мазепа, тонкий знавець придворних інтриг і чуток, мав усі підстави припускати, що Петро І, який обмінювався з Меншиковим жінка­ми (в тому числі — майбутньою імператрицею Катериною І)174, і, згідно з числен­ними чутками, перебував у інтимних стосунках зі своїм фаворитом,175 задоволь­нить бажання останнього щодо України.

Отже, якби Мазепа залишився на боці Петра І, він неминуче втратив би левову частку своєї влади, був би свідком остаточного знищення своєї держави й краху своїх планів.

Необхідно зазначити, що тоді вся Європа одностайно пророкувала перемогу Карла ХІІ над Петром І. Мазепа регулярно читав європейську пресу, чув думки провідних дипломатів, й на нього не могли не вплинути прогнози щодо резуль­татів Північної війни. І коли шведське військо вступило на російську територію, в гетьмана з’явилася надія за його допомогою вислизнути з московського заш­моргу. Крім того, Мазепа абсолютно точно знав, що в разі перемоги Карла ХІІ, він як союзник Петра І, безсумнівно, втратив би все: і Україну, і владу, і багатство. Таким чином, під кутом зору тодішньої європейської політичної думки, перехід українського гетьмана на бік шведів був цілком логічним. Мазепа чудово пам’ятав приклад політики й дипломатії Фрідріха Вільгельма, який створив ядро найпо­тужнішої нині європейської держави — Німеччини. І ніхто сьогодні не звинувачує бранденбурзького курфюрста у змінах союзників: найважливішим є остаточний результат, котрого він добився.

Так діяло багато політиків у тогочасній Європі. Той же Август ІІ у 1706 р. підписав з Карлом ХІІ таємний Альтранштадтський мир, приховавши це від Пет­ра І, чим порушив усі союзницькі зобов’язання.

Неабиякий хист у цьому плані виявив інший сусід України — молдавський господар Дмитро Кантемір. «Кантемір опинився між молотом і ковадлом. З одно­го боку наближалися турецькі війська, з іншого — російські; треба було зробити вибір. Молдавський господар лавірував між двома силами, як би підтримуючи й одну, й іншу. Його радники вважали, що варто дочекатися моменту, коли перемога Росії або Туреччини не викликала б сумнівів і тільки тоді, як колись планував Мазепа, оголосити себе прибічником переможця. Кантемир фліртував з Портою, але одночасно у квітні 1711р. уклав з Петром союзницьку угоду, що гарантувала розширення молдавських володінь в обмін на прийняття російського верховен­ства», — писав Владислав Серчик176.

Про умови угоди, які молдавський господар виторгував у московського царя, український гетьман міг хіба що мріяти. «У випадку успіху. 1) Молдавія отримає свої стародавні кордони. Всі укріплені міста до остаточного устрою князівства будуть зайняті російськими військами, але потім будуть передані молдавським. 2) Молдавія ніякої данини платити не буде. 3) Молдавський господар може бути змінений тільки у випадку зради або відступництва, але тоді на місце його буде обраний один з членів сімейства Кантеміра. 4) Цар не укладе з турками миру, по якому Молдавія повинна знову вернутися до Туреччини.

Крім цього договору, з Кантеміром був укладений другий, таємний, що забез­печував долю Кантеміра і його сімейства у випадку невдачі росіян у Туреччині. За цим договором Кантемірові цар обіцявся дати в Москві два будинки, забезпечи­ти його утримання щорічною платнею й дати йому стільки маєтків, скільки в нього було в Молдавії. Було навіть обумовлено, що все, що дасть цар, залишиться за Кантеміром і в такому випадку, якщо він не захоче жити в Росії»177. «Очевид­но, що господар зумів забезпечити свої особисті інтереси. А те, що він ставив на карту всю будучність країни, що він усім ризикував у ній в ім’я своїх вигід, знало, крім нього, вельми небагато», — абсолютно коректно коментував Олександр Брікнер178.

Найважливішим було те, що Молдавському князівству гарантувалася терито­ріальна цілісність і невтручання у його внутрішні справи179.

Вельми промовисту порівняльну оцінку діям Мазепи й Кантеміра дав той же Брікнер: «Становище Мазепи було дуже важким. Малоросія лише з крайнім не­вдоволенням несла тягар війни. Щохвилини в ній могло, без усякої ініціативи гетьмана, спалахнути повстання. Зрештою перед ним виникло завдання про ймовірність перемоги. З наближенням Карла XH усе настійніше було потрібно вирішити, хто переможе: цар або шведський король? І мірилом тої великої гри, що у цю хвилину вів Петро, може служити саме те, що холоднокровний, безпри­страсний гетьман, який піклувався тільки про свої власні вигоди, зробив неймо­вірну помилку, припустивши, що майбутнє належить не цареві. Він дотримувався помилковому розрахунку й виявився зрадником Росії, але властиво його спосіб дій не можна вважати більше аморальним, ніж союз, що через два роки Петро уклав з молдаванським господарем Кантеміром проти турецького султана»180. А й насправді: Кантемір так само присягався турецькому султанові, як Мазепа ро­сійському цареві. Різниця лише в тому, що турецький султан на відміну від мос­ковського царя виконував свої сюзеренні зобов’язання й не виснажував геополітичний потенціал Молдови в такий спосіб, як це робив Петро І в Україні.

Справедлива в цілому й інша думка російського історика: «Своє повне пригод життя Мазепа закінчив вчинком, що при іншому результаті Полтавської битви вважався би, цілком ймовірно, актом вищої політичної мудрості, геройським под­вигом, звільненням Малоросії від ярма Московського царства, що тоді стояло нижче в культурному розвитку»181.

Утім, тут Брікнер, як й інші дослідники, перебільшує значення Полтавської битви. Так, її значення велике, позаяк вона стала поворотним пунктом у всій Північній війні; Петро І остаточно перехопив стратегічну ініціативу. Але сама по собі ця битва вирішального значення не мала: це був важливий епізод, але він не визначав остаточний результат Північної війни. Навіть у випадку поразки під Полтавою, у Петра залишалися величезні геополітичні резерви: територія, воро­жа шведам, і можливість у найкоротший термін відмобілізувати нову армію для продовження боротьби. Петро переграв свого молодого супротивника: він змусив його вести бойові дії на ворожій території. Карл хотів найшвидшого вирішально­го бою, не усвідомлюючи, що навіть його перемога нічого в такому випадку не вирішувала. У Росії, навіть після цілком імовірної поразки, залишалися б значні резерви. І навіть якби шведи перемогли під Полтавою, вони, безсумнівно, понес­ли б значні людські втрати. Після цього в Карла просто б не залишилося сил, щоб в умовах партизанської війни (яку він, значною мірою, спровокував сам, зокрема репресіями на Слобожанщині) рухатися на Москву. Шведський король програв свою війну задовго до Полтави. Зрозумів він це чи ні — судити не будемо. Але відзначимо, що долю шведської непереможної армії потім розділили ще дві непе­реможні армії — Наполеона Бонапарта й Гітлера.

Перший з них обіцяв не повторювати «дурних» помилок Карла XH182, а сам був змушений втікати з Москви по розореній Смоленській дорозі, залишивши лежати на ній майже всю армію.

У другому випадку «бліцкригу» Гітлера Сталін одразу протиставив петровську стратегію «випаленої землі». У своєму виступі по радіо 3 липня 1941 р. Йосип Віссаріонович наказав: «При вимушеному відході частин Червоної Армії. все коштовне майно, у тому числі кольорові метали, хліб і пальне, що не може бути вивезене, повинне безумовно знищуватися. Створювати диверсійні групи для боротьби із частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської війни всю­ди й скрізь, для підриву мостів, доріг, псування телефонного й телеграфного зв’яз­ку, підпалу лісів, складів, обозів»183.

Незважаючи на те, що в СРСР геополітика трактувалася як «лженаука, яка стверджує, що соціально-економічні відносини й розвиток держави визначають­ся винятково географічними, фізичними й т.п. умовами»184, сам Сталін активно використовував геополітичні чинники й маніпулював ними. Так, у брошурі «Фаль­сификаторы истории (историческая справка)» читаємо: «Що було б, якби СРСР не створив «східного» фронту ще до нападу Німеччини — далеко на заході від старих кордонів СРСР, якби цей фронт проходив не по лінії Виборг — Каунас — Бєлосток — Брест — Львів, а по старому кордону Ленінград — Нарва — Мінськ — Київ?

Це дало б можливість військам Гітлера виграти простір на сотні кілометрів, наблизивши німецький фронт до Ленінграда — Москви — Мінська — Києва на 200 — 300 кілометрів, серйозно прискорило б просування німців у глиб СРСР, приско­рило б падіння Києва й України, привело б до захоплення Москви німцями, при­вело б до захоплення Ленінграда з’єднаними силами німців і фінів і змусило б СРСР перейти на тривалу оборону.»185. Такі матеріали, як правило, готував сам Сталін: або писав власноруч, або ретельно редагував підготовлений за його зав­данням текст.

Тільки якось не звернули уваги автор і редактор брошури на те, що з переліче­них міст до «исконно русских» земель належала тільки одна Москва. До цього варто додати, що під час німецько-радянської війни 1941-1945 рр. гітлерівські війська окупували лише 17% території Росії186, тоді як Білорусь, Молдавія та Україна були окуповані повністю. Якщо славетний М. І. Кутузов у силу обставин використовував для розгрому Наполеона переважно російський геополітичний простір, то Петро І та його наступник Сталін виграли свої війни багато в чому за рахунок «братніх» народів.

Тепер постає питання: чи мав взагалі якісь шанси Карл ХІІ перемогти у війні з Росією сам на сам на російській та українській території?

Вичерпну відповідь на це запитання дав Фрідріх Енгельс. У своїй праці «Зов­нішня політика російського царизму» (1889-1890 рр.) він писав: «Уявімо собі Росію в середині минулого сторіччя. Уже в той час вона займала величезну тери­торію з винятково однорідним у расовому відношенні населенням. Населення було рідким, але швидко зростаючим; отже, лише один перебіг часу забезпечував зро­стання могутності країни. Це населення перебувало в стані духовного застою, було позбавлене всякої ініціативи, але в рамках свого традиційного способу життя було здатне рішуче на все; витривале, хоробре, слухняне, здатне переборювати будь-які тяготи й нестачі, воно поставляло чудовий солдатський матеріал для воєн того часу, коли згуртовані маси вирішували результат бою. Сама країна звернена до Європи лише одним своїм західним кордоном й тому уразлива лише із цієї сторо­ни; вона не має такого центру, захоплення якого могло би примусити її до укладен­ня миру, вона майже абсолютно недоступна для завоювання внаслідок бездоріж­жя, довжини території й бідності ресурсів. Така країна являє собою невразливу потужну позицію для кожного, хто вміє її використовувати, дозволяючи собі звідси безкарно проробляти в Європі такі речі, які утягнули б будь-який інший уряд у нескінченні війни.

Сильна, майже неприступна в обороні Росія була відповідно слабка в наступі». Енгельс чітко зазначив, що могутність і престиж Швеції «були підірвані саме внаслідок того, що Карл XH зробив спробу вторгнутися в Росію; цим він погубив Швецію й наочно показав неприступність Росії»187.

Розвиток подій після Полтавської битви підтверджує коректність оцінки Ен­гельса. Росія ще понад 10 років не могла добитися остаточної перемоги над по­слабленою Швецією. Коли ж Петро І спробував вести наступальну війну проти Туреччини, то ледь не втратив не тільки всю армію, але й особисту свободу, а може, й життя під час Прутського походу 1711 року. Історія цього походу показує, яким чином можна було призупинити імперську експансію Росії на початку XVm століття. Ідеальним для цього міг стати шведсько-турецький союз, при умові, що був би укладений до Полтави.

Мазепа розумів користь такого союзу для послаблення Росії та досягнення незалежності Україною. Але активні дипломатичні зусилля на південному геополітичному напрямі він почав лише з листопада 1708 року. Гетьман послав кілька дипломатичних місій до Туреччини (Горленка і Згуру до сілістрійського сераскера Юсуф-паші, через якого велися переговори з турецьким урядом, а також до Молдавії та Валахії), до Криму (військового канцеляриста Д. Болбота, а згодом К. Мокієвського і Ф. Мировича)188. Про значення, якого надавав гетьман перего­ворам з Туреччиною, свідчить те, що він неодноразово посилав до Порти та Кри­му свого небожа Андрія Войнаровського, котрого бачив своїм наступником. Змістом дипломатичних місій, як показав Войнаровський на допиті в 1716 р., було підбурювання турецького султана і кримського хана «на війну проти Його Царської Величності»189.

Та в цьому випадку коронний номер російської дипломатії спрацював без­відмовно. «…Толстому (постійний посланник Росії в Туреччині. — Авт.) стало відомо, що зрадник гетьман був у постійній переписці із сілійстрійським пашею Юсуфом і повідомляв його про намір Петра завоювати Туреччину. Але одночасно з тим російське золото й російські хутрові товари подіяли на Юсуфа-Пашу… та­ким чином, діяльність Порти була паралізована протидіючими устремліннями», — зазначав Олександр Брікнер190.

Петровська дипломатія підкупу врятувала російську армію й самого царя під час Прутського походу 1711 року. Якби Петрові І не поталанило тоді уникнути неминучого розгрому, Росія була би послаблена на довгі роки. На скільки саме?

Відповісти на це запитання вкрай важко. Але в історії Росії простежується певна 20-річна циклічність. Так, рівно через 20 років після принизливого Поляновського миру 1634 р., за яким Росія поступилася Речі Посполитій своїми зем­лями, зокрема Смоленщиною, в 1654 р. вона спромоглася приєднати Україну. Че­рез ті ж два десятиріччя після ганебної поразки в Кримській війні 1853-1856 рр. Росія затвердилася на Балканах внаслідок переможної війни з Туреччиною 1877­1878 років. Так само, втративши у 1921 р. Західну Україну та Західну Білорусь, у 1939 р. Росія повернула ці землі до складу імперії, а через рік приєднала країни Балтії, Бессарабію, ще й територію Фінляндії. Ту ж картину спостерігаємо й зараз, коли після розвалу Організації Варшавського договору й СРСР на початку 1990-х рр., у 2008 р. Росія організувала невеличку переможну війну на Кавказі. Чи вистачи­ло б Україні у XVIII ст. двох десятиріч для політичної та соціально-економічної стабілізації як незалежної країни?
Мабуть, що так. Проте тільки за умов, що наступникам Мазепи поталанило би виправити геополітичні прорахунки старого гетьмана.

171. Борщак І. Мазепа — людина й історичний діяч // Мазепа: Збірник. — К., 1993. — С.155.
172. Таирова-Яковлева Т. Мазепа. — М., 2007. — С.219.
173. Там само. — С.184.
174. Труайя Анри. — Вказана праця. — С.189 — 190.
175. Там само. — С.89.
176. Serczyk Władysław A. Piotr I Wielki. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk, 1973. — S.151.
177. Балязин В. Н. — Вказана праця. — С.92.
178. Брикнер А. Г. — Вказана праця. — С.424.
179. История Молдавской ССР. Т.1 — Кишинев, 1965. — С.308.
180. Брикнер А. Г. — Вказана праця. — С.377.
181. Там само.
182. Григорьев Борис. — Вказана праця. — С.270.
183. Сталин И. О Великой Отечественной войне Советского Союза. Издание пятое. М., 1947. — С.15.
184. Словарь иностранных слов. М., 1942. — С.149.
185. Фальсификаторы истории (историческая справка). М., 1948. — С.65 — 66.
186. Дубина О. К. Український геополітичний вузол // Безсмертя. Книга Пам’яті України 1941 — 1945. — К., 2000. — С.525.
187. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Т.22. — М., 1962. — С.16 — 17.
188. Журавльов Д. В. — Вказана праця. — С.274.
189. 1716, листопада 25. Допит Войнаровського про причини втечі його дядька, гетьмана Мазепи, та інші до цього належні справи. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упоряд.: С. О. Павленко. — К., 2007. — Док. №581. — С.734.
190. Брикнер А. Г. — Вказана праця. — С.418.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Схожі публікації:

  1. Урядові заходи з відзначення 370-ї річниці з дня народження гетьмана Івана Мазепи 20 березня 2009 року — www.mazepa.name
  2. Листи Івана Мазепи. Том ІІ — Упорядник В. В. Станіславський
  3. Взаємини Івана Мазепи з господарями Валахії та Молдови (за недрукованими листами гетьмана 1691–1700 рр.) — В’ячеслав Станіславський
  4. Мазепа й повстання Петра Іваненка (Петрика) — Олександр Оглоблин
  5. Тисяча сімсот дев’ять. Історичний роман з часів гетьмана Івана Мазепи — Леонід Полтава
  6. Герб гетьмана Івана Мазепи: його зображення та походження — Євген Чернецький
  7. Вийшла друком нова монографія російської дослідниці Т. Таїрової-Яковлевої — www.mazepa.name

Поділіться думкою


XHTML: Дозволені теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>