З підрозділу «Діяльність Мазепи»
Олександр Дубина

Геополітичні креслення гетьмана Мазепи

V.

Про те, у яких мінімальних кордонах Мазепа уявляв собі Україну, можемо більш-менш вірогідно судити з Конституції Пилипа Орлика. «Як кожна держава складається і стверджується непорушною цілістю кордонів, так і Мала Росія, Вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої польської і від Московської держави передусім у тому: які відійшли по ріку Случ за гетьманства, славної пам’яті, Богдана Хмельницького були відступлені, вічно віддані й пактами укріплені від Речі Посполитої польської в гетьманську область, не були насильно змінені й порушені — має про те ясновельможний гетьман стара­тися», — записано у статті ІІ Конституції79.

Як бачимо, це було повернення до кордонів держави Богдана Хмельницького 1649 р. у складі Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств Речі Пос­политої. Але то була, як би мовити, «програма мінімум». Що вона собою являла?

Її границі окреслилися ще в перші місяці Визвольної війни. «Після поразки поляків ці козаки повстали у кількості 200 тис., які, завершивши кампанію, стали господарями території понад 120 льє завдовжки і 60 — завширшки», — свідчив Боплан80. Це становило приблизно 200 тис. кв. кілометрів.

Сучасні дослідники Козацької держави Богдана обчислюють її територію при­близно в 180 тис. кв. кілометрів у складі теперішніх Київської, Житомирської, Вінницької, Черкаської, Кіровоградської, Дніпропетровської, Полтавської та Чер­нігівської областей з населенням близько 2 млн. чоловік81. В. А. Смолій і В. С. Степанков називають цифру 200 тис. кв. кілометрів, підкреслюючи, що саме на цій території «завершився процес складання національної держави»82. Та етнічні кордони Козацької держави були значно ширшими.

Богдан Хмельницький мислив свою державу набагато більшою. «Вибю з лядської неволі руський нарід увесь!», — викладав він свою програму. І далі: «За границю на війну не піду! Шаблі на Турків і Татар не цідійму! Досить маю на Україні, Поділю і Волині тепер — досить вчасу, достатку і пожитку тепер в землі й князівстві моїм — по Львів, по Холм і Галич. А ставши над Вислою, скажу дальшим Ляхам: сидіть і мовчіть, Ляхи!»83. Під час переговорів з Трансільва­нією та Швецією наприкінці життя гетьман «зажадав собі всю Русь до Вісли», «приєднання до козацької України західних земель до р. Вісли, українських і білоруських, де була «грецька віра»84. Обриси Богданової держави більш-менш чітко оформилися вже після його смерті, коли в жовтні 1657 р. було укладено шведсько-українську Корсунську угоду. У «Договірних пунктах», запропонова­них від гетьмана Івана Виговського шведській стороні, які увійшли до тексту угоди, є такий: «Границі і території володінь Запорізького війська [король шведський] признає і проголосить, що вони простягаються не тільки до Висли, але й до границь Прусії, пообіцяє спільними силами здобувати і до рук. Зап. війська віддавати — як от у Литві воєводство Берестейське і Новгородське»85. Шведи не заперечували.

Мазепа просто не міг не знати про Корсунську угоду. Хоча б від батька, який був довіреною особою Виговського. І він, безумовно, уявляв собі західноукраїнські землі в складі своєї держави.

Чи були тоді реальними такі західні кордони української держави? Звернімо­ся до польських джерел. В одній зі своїх праць провідний польський україніст Владислав Серчик наводить інструкцію короля Яна Казимира від 1649 р., в якій прямо пишеться, що Львів є «руською метрополією, столицею, центром Русі»86. Як бачимо, вища влада Речі Посполитої визнавала Львів українською терито­рією. Було би принаймні дивно, якби українські гетьмани відмовилися від неї.

Вельми цікаво, що Мазепа у 1705 р. майже повторив шлях Хмельницького 1648 року. Найзахіднішою точкою їх походів стало те ж саме місто — Замостя. Треба зазначити, що «навіть перед Другою світовою війною навколо Замостя пе­реважали села, де більшість жителів вважали себе українцями. Щоправда, іденти­фікували вони себе як православні й русини. Замостя знаходиться недалеко від Володимира-Волинського, який був важливим політичним і культурним осеред­ком русинів-українців у часи Середньовіччя»87. Можливо, що саме тут обидва гетьмани бачили етнічні кордони Козацької держави.

Краще за інших науковців геополітичні «розклади» цієї держави зрозумів В’ячеслав Липинський. «Поділ України на дві полоси: окраїнну, північно-західну, покриту болотами, лісами й горами, та серединну і південно-східну, степову, нічим не захищену від Сходу — був причиною того факту, що всі бурі з Півдня і Сходу вдаряли безпосередньо в сам центр нашого державного життя. Вали, замки і горо­ди, якими намагалась наша князівська держава оборонити свій центр од небезпе­ки степу, не видержували звичайно сильнішого напору східних кочових орд. Вжи­ваючи образного вислову: степові руїнники України, впадаючи через незахищений природою південно-східний бік в середину нашого державного організму, виїдали його серце. Останні ознаки державного життя залишались після того тільки на краях держави — власне в оцьому північно-західному окраїнному півколі, що простяглось од Карпатських гір через Русь Червону й лісову Волинь, до північно­го болотистого Полісся.

Тому в оцьому окраїнному північно-західному півколі задержувались останки нашої державної традиції. Тому без цих північно-західних окраїн не можна було Держави Української відбудувати. Тому тільки нове завоювання степу держав­ними українськими елементами, що були перед тим в північно-західні ліси, боло­та і гори з нього вигнані, означало б відродження державної незалежності Украї­ни. І тому, врешті, відбудова державного життя на Україні висмикувалась з украї­нських рук і попадала в руки чужі всякий раз тоді, коли ці наші північно-західні окраїни, цей резервуар української державної традиції, опинялись в залежності від чужих держав — од Москви, або від Польщі», — писав історик88.

Є всі підстави вважати, що Мазепа усвідомлював цю ситуацію і мислив собі Гетьманщину як економічне серце українського державного організму, а «північно-західне окраїнне півколо» як його мозок. Занотуємо: майже вся генеральна старши­на, що підтримала Мазепу в його державницьких прагненнях, походила з Право­бережжя. Та й сам він був звідти ж.

Крім того, Мазепа, який на кількадесят років раніше за Петра І побував у Західній Європі, чудово усвідомлював пріоритетне для України значення захід­ноєвропейського політичного і культурного вектора, яке зберігалося протягом тривалого часу.

Так, більш ніж через два століття після виступу Мазепи, в роки Першої світо­вої війни, коли питання незалежності України набуло особливої актуальності, основоположник української політичної географії та геополітики Степан Рудницький наголошував: «Для надійного розвитку української культури мусимо шукати взірців у західноєвропейських народів — скандинавців, німців, англійців, фран­цузів. Учімося від них хліборобства, плекання худоби, гірництва, промислу, торговлі, будови доріг, залізниць, кораблів, переймаймо їх науку. Нехай дійсно куль­турні народи Західної Европи будуть нашими учителями, а не півкультурні наші сусіди!»89.

Петро І теж усвідомлював роль передової культури західноєвропейських країн і докладав колосальних зусиль, аби спрямувати розвиток Росії їх шляхом. Отже, і московський цар, й український гетьман орієнтувалися на Західну Європу. Од­нак у тлумаченні російської історіографії західний вектор Петра розглядався як прояв справжнього патріотизму, а спроба Мазепи вирушити в тому ж напрямку трактувалася як «зрада» українського народу.

Утім, геополітичні креслення гетьмана Мазепи не обмежувалися лише захід­ним вектором. Іван Степанович пильно придивлявся до малозаселеної Слобідсь­кої України. В цьому він наслідував прагнення свого попередника — Івана Самойловича. Той хотів поширити владу свого «регіменту» на Слобожанщину. З цією метою він у 1680 — 1681 рр. двічі посилав на переговори до Москви свого небожа, гадяцького полковника Михайла Самойловича й Івана Мазепу, тоді ще просто знатного військового товариша. «На сю сторону, — зазначали посланці, — с той стороны Днепра перешло одиннадцать полков, но теперь их осталось у нас одна треть (за підрахунками Сергія Павленка, понад 20 тисяч сімей), а две доли пошли прежде в слободские полки и там жительствуют. Пусть бы великий государь ука­зал полки слободские, населенные малороссиянами — сумский, харьковский, ахтырский и рыбинский — отдать под гетманский регимент, потому что все эти полки, как и гетман, и все войско запорожское, такие же малороссияне и одного государя подданные, и тогда бы гетман ведал, где этих правобережных жителей разселить, и над всеми начальствовал бы гетман, как ныне бояре начальствуют»90.

Та зусилля Самойловича виявилися марними. Але між Гетьманщиною та Сло­бідською Україною розвивалися тісні економічні та культурні зв’язки, посилені близькими родинними стосунками їх еліт91.

Мазепа почав свою експансію на Слобожанщину в 1699 р., купивши у російсь­ких поміщиків землі у Рильському повіті й заснувавши там кільканадцять слобід. Лише у 1703 р. цар дав на них «и на иныя купленные и поступныя села и деревни, мельницы и земли и сенные покосы… жалованную грамоту»92. Поступово Мазепа скупив землі ще у двох повітах, що входили до складу Росії — Путивльському й Севському. Загалом йому тут належало 49 сіл, селищ і слобід, в яких мешкали так звані «вільні черкаси». Заселення земель Дикого Поля тривало за грамотами геть­мана І. Мазепи, котрий «пожалував» землі українській старшині93.

Підсумовуючи цю діяльність гетьмана, Т. Таїрова-Яковлева зауважує: «за дев’ять років господарювання було досягнуто стільки, що околишні поміщики із заздрістю й злістю дивилися на гетьмана, а поселенці, навпаки, тисячами йшли до нього. Як писав Плохинський, Мазепа управляв своїм величезним господарством з любов’ю, енергією й незвичайним талантом»94.

А Сергій Павленко зробив з аналізу колонізаторських зусиль Мазепи на підросійській Слобожанщині дуже слушний і вагомий висновок: «Фактично відбувалося розширення меж Гетьманщини за рахунок прикордонної території. Певно, таку мету й переслідував гетьман»95.

Колонізаторська місія Мазепи на Слобожанщині закінчилася після його пере­ходу до шведів, але вона не минула безслідно. Дослідник українського етносу XVIII — XX ст. В. О. Романцов безпосередньо пов’язує її наслідки з оформленням етнічного складу Слобожанщини. «Зовсім не випадково, що наприкінці XIX ст. серед місцевого населення переважали українці. Так, в 1897 р. лише на території сучасних Харківської, Воронезької та Курської областей серед 6054 тис. чол. міс­цевого населення українців було 3417 тис. чол., або 56,3%, а серед мешканців Хар­ківської області з 2492,3 тис. чол. українців 2009 тис. чол. (80,7%), Воронезької відповідно 1967 тис. чол. і 854 тис. чол. (43,3%), Курської — 1604,5 тис. чол. і 523,3 тис. чол. (32,6%). А в таких повітах, як Острозький, українців було 90%, Богу­чарський — 70%, Гайворонський — 60%. Перехід цих повітів до складу Російської Федерації — це ще один приклад великодержавницької політики колишнього Ра­дянського Союзу», — зазначає вчений96.

Те, що Мазепа, як і його попередники, не уявляв собі Козацької держави без Запорозької Січі, не викликає жодних сумнівів. Достатньо хоча б згадати, як да­лекоглядний гетьман ще у своїх «Московських статтях», наведених вище, умовив московських царів «Новобогородицкой город доволно ратными людми із жена­ми населить, при которых бы ратных людех із малоросійских городов жители зело охотнее на слободе селитися і разселятися».

Отже, контури Мазепиної держави вимальовуються досить чітко: від Львова до Харкова й від Чернігова до Січі. Тобто в межах тодішньої української етнічної території, яку гетьман постійно намагався розширити за рахунок колонізації ма­лозаселених земель на сході та півдні. Територія мислимої ним держави могла вдвічі перевищити територію держави Богданової 1649 року. Втім, геополітичні плани Мазепи були цілком реальними, вони повністю відповідали загальноєвро­пейським тенденціям, окресленим Вестфальською системою, що склалася після укладення Вестфальського миру 1648 року.

Вестфальська система міжнародних відносин, що відбивала нові у порівнянні із середньовіччям реалії, поклала початок новій геополітичній епосі. Головним центром сили в Європі стає Франція, а на півночі континенту — її союзниця Шве­ція. У результаті Тридцятирічної війни відбувся фактичний розпад Священної Римської імперії й почався процес формування національних держав. Кордони цих держав починають проводитися за природно-географічними та мовними ознаками. Вестфальський мир визнав повний територіальний суверенітет скла­дових частин імперії. Вони могли укладати договори між собою та з іншими дер­жавами.

Вестфальською системою найбільш вдало скористалися Австрія, Баварія та Бранденбург. Особлива увага в Україні була привернута до діяльності курфюрста бранденбурзького Фрідріха Вільгельма, якого Богдан Хмельницький залучив до антипольської коаліції в останні роки свого життя. Фрідріху Вільгельму в ході шведсько-польської війни 1656 — 1660 рр. шляхом витонченої дипломатії аж до зміни союзників (спочатку він виступив на боці Швеції, а потім Польщі) вдалося добитися суверенітету Пруссії, якою курфюрсти володіли в ленній залежності від Речі Посполитої, що було закріплено в Оливському мирі 1660 р., тобто вже після смерті Богдана Хмельницького. Але останній був добре знайомий з діями брандербурзького курфюрста і йшов до незалежності своєї держави схожим шля­хом. Знав цей шлях і Мазепа.

Фрідріх Вільгельм помер у 1688 р., залишивши по собі незалежну державу з багаторазово збільшеними доходами і територією понад 100 000 кв. кілометрів. «Його армія, хоча й невелика, але неперевершена завдяки ефективному тренуван­ню, надала йому місце, що доти посідала Швеція у політичних і воєнних комбіна­ціях того часу», — пише Британська Енциклопедія97. Населення Бранденбургу ста­новило 1,5 млн. чоловік98.

Але ж замислена Мазепою держава була приблизно в чотири рази більшою від володінь бранденбурзького курфюрста за територією та принаймні вдвічі за насе­ленням. Тут виникає запитання: чи зміг би український гетьман утримувати й контролювати таку територію? Може, це запитання ставив собі й Пилип Орлик, коли у своїй Конституції виходив з програми-мінімум — Богданової держави?

Відповідь на ці запитання дає аналіз кількісного та якісного складу населення українських етнічних земель.

79. 1710, квітень 10. Бендери — Конституція Пилипа Орлика // Універсали Івана Мазепи (1687 — 1709). Ч.ІІ. — Київ — Львів, 2006. — Додаток ІІІ. — С.638 — 639.
80. Боплан Г. Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і веденням воєн. — К.; Кембрідж (Мас.), 1990. — С.33.
81. Коваленко С., Пугач О. Опис козацької України 1649-го року. — К., 2004. — С.12 — 13.
82. Смолій В. А., Степанков В. С. — Вказана праця. — С.25.
83. Грушевський Михайло. Історія України — Руси. — Т.?Ш. — К., 1995. — С.146.
84. Грушевський Михайло. Історія України — Руси. — Т.ІХ — 2. — К., 1997. — С. 1307, 1331.
85. Грушевський Михайло. Історія України — Руси. — Т.Х. — К., 1998. — С.65.
86. Serczyk Władysław A. — Op. cit. — S.271.
87. Кралюк Петро. Замость і академія Замойська. — День. — 2008. — 19 вересня.
88. Липинський В’ячеслав. Україна на переломі. 1657 — 1659. Твори. Т.3. — Філадельфія, 1991. — С.204.
89. Рудницький Степан. Чому ми хочемо самостійної України. — Львів, 1994. — С.75.
90. Павленко Сергій. Іван Мазепа. — К., 2003. — С.33.
91. Енциклопедія українознавства. — Т.8. — Львів, 2000. — С.2889.
92. Павленко Сергій. — Вказана праця. — С.156.
93. Романцов В. О. Український етнос: на одвічних землях та за їхніми межами (XVIII—XX століття). — К., 1998. — С.46.
94. Таирова-Яковлева Т. Мазепа. — М., 2007. — С.131.
95. Павленко Сергій. — Іван Мазепа. — С.158.
96. Романцов В. О. — Вказана праця. — С.46.
97. Brandenburg. (20092009). Encyclopædia Britannica. Encyclopædia Britannica 2007 Ultimate Reference Suite. Chicago: Encyclopædia Britannica.
98. Всемирная история. XV. — М., 1958. — С.408.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Схожі публікації:

  1. Урядові заходи з відзначення 370-ї річниці з дня народження гетьмана Івана Мазепи 20 березня 2009 року — www.mazepa.name
  2. Листи Івана Мазепи. Том ІІ — Упорядник В. В. Станіславський
  3. Взаємини Івана Мазепи з господарями Валахії та Молдови (за недрукованими листами гетьмана 1691–1700 рр.) — В’ячеслав Станіславський
  4. Мазепа й повстання Петра Іваненка (Петрика) — Олександр Оглоблин
  5. Тисяча сімсот дев’ять. Історичний роман з часів гетьмана Івана Мазепи — Леонід Полтава
  6. Герб гетьмана Івана Мазепи: його зображення та походження — Євген Чернецький
  7. Вийшла друком нова монографія російської дослідниці Т. Таїрової-Яковлевої — www.mazepa.name

Поділіться думкою


XHTML: Дозволені теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>