З підрозділу «Діяльність Мазепи»
Олександр Дубина

Геополітичні креслення гетьмана Мазепи

* * *

До геополітичних досягнень гетьмана, безумовно, слід віднести об’єднання Лівобережної та Правобережної України, до якого безуспішно прагнули Петро Дорошенко й Іван Самойлович. Цим він не тільки істотно збільшив простір і населення Козацької держави, але й отримав контроль над найважливішою вод­ною артерією країни, що сприяло її економічній та духовній консолідації.

Іван Мазепа зумів зберегти й підвищити кількісні та якісні характеристики українського населення, його духовності.
Економічна політика Мазепи забезпечила бурхливий розвиток країни.

Разом з тим, попри всі зусилля, гетьману не вдалося створити монолітної елі­ти керованої ним держави. У вирішальний момент ця еліта виявилася розколо­тою, що й стало однією з причин невдачі визвольних змагань. Недостатньо ефек­тивними були його зусилля по зміцненню й централізації своєї влади, що було необхідно для державотворення в складних зовнішньополітичних умовах.

Так само Іван Мазепа не зміг згуртувати народ навколо ідеї незалежності Ук­раїни, утворити єдиний загальнонаціональний визвольний фронт. Доказом цього є, зокрема, програш українського гетьмана й шведського короля російському ца­реві в пропагандистській війні у 1708–1709 роках.

Суттєвих прорахунків припустився Мазепа й у військовому будівництві. От­римавши відповідно до «Московських статей» 1689 р. дозвіл на побудову регу­лярного найманого війська, він ним фактично не скористався. Під час гетьману­вання Івана Мазепи кількість охотницьких полків та їх кількісний склад практич­но не змінилися. «В 1687 р. під час обрання гетьмана були присутні такі охотницькі полковники: кінних полків — Новицький і Пашковський, чотирьох піхот­них полків — Яворський, Герасимов, Іванов та Кожуховський. У 1708 р. в джере­лах згадуються чотири сердюцькі полковники з їх полками — Чечель, Покотило, Денісов і Максимов. З компанійських названі полки І. Галагана, А. Танського, Ю. Кожуховського, Андріяша», — писав В. А. Дядиченко191. «В розглядувані нами роки охотницьких полків незмінно було сім», — стверджував учений. За його підра­хунками, кількісний склад кожного з полків дорівнював 500 — 600 козаків192. Тоб­то загалом маємо близько чотирьох тисяч найманого війська. Згадаємо, що саме стільки козаків перейшло разом з Мазепою до Карла ХІІ.

Гетьман мав можливість збільшити кількість охотницьких полків і їхній осо­бовий склад. Насамперед, йому потрібно було (якщо не дозволяли обставини, то хоча б негласно) зняти заборону на прийняття на службу в такі війська селян і козаків Лівобережної України. Мазепа ж діяв у зворотному напрямі. «Селян праг­нули вивести і з охотницьких (найманих) полків. Так, після походу 1690 р. пол­ковнику І. Новицькому наказано було переглянути склад полків і «отдалять» усіх «незгожих до служби». Під «незгожими», як роз’яснювалося в гетьманських уні­версалах, розумілись ті, хто через бідність не міг забезпечити себе необхідним спорядженням», — зазначав В. А. Дядиченко193.

Якби Мазепа відшукав кошти, аби озброїти й оплачувати значний військовий контингент, то Україна, цілком імовірно, могла б мати регулярне військо, що відпов­ідало би вимогам того часу. Адже зміг Петро І після розгрому під Нарвою в 1700 р. буквально за два-три роки створити боєздатну армію. У Мазепи на це було 20 років. І якби він намагався щось робити в галузі військового будівництва й зазнав невдачі, ми могли б аналізувати його помилки. Але в тому й справа, що Мазепа до самого останнього моменту не робив нічого. І це підірвало військовий потенціал Козацької держави, а отже, і її геополітичну міць.

Утім, треба зауважити, що створення регулярної армії вело до неминучої руй­нації козацького стану, що загрожувало перспективою громадянської війни і на що не наважився Мазепа. Крім того, він не міг не враховувати імовірної реакції Петра І на розбудову потужного українського війська, яке з часом могло стати загрозою для Московського царства. Адже зрілий Петро І часів Північної війни суттєво відрізнявся від юного Петра І 1689 р., який дозволяв українському гетьману буду­вати збройні сили на власний розсуд.

У цілому прагнення гетьмана збудувати потужну моноетнічну державу відпо­відало загальноєвропейським тенденціям, окресленим Вестфальською системою. Іван Мазепа мав усі геополітичні підстави для того, щоб з часом з Гетьманщини постала могутня європейська країна. Так, він припускався деяких помилок, але в основному його курс мав призвести до бажаних результатів. Можливо, якби він за прикладом Богдана Хмельницького ретельно підготував всенародне повстання, то під час Північної війни міг би вибороти незалежність України. Та гетьман віддав перевагу мирному будівництву й не був повною мірою готовим до збройної бо­ротьби.

Велику роль у невдачі визвольних планів Мазепи відіграла геополітика ро­сійського царя. На відміну від українського гетьмана той будував імперію і досяг­нув своєї мети. Суть геополітики Петра І абсолютно точно розкрив Карл Маркс у своїй роботі «Викриття дипломатичної історії XVm століття».

«Росії потрібна вода». Ці слова, з якими він з докором звернувся до князя Кантеміра, стали девізом усього його життя! Завоювання Азовського моря було метою його першої війни з Туреччиною, завоювання Балтики — метою його війни зі Швецією, завоювання Чорного моря — метою його другої війни проти Порти й завоювання Каспійського — метою його віроломного вторгнення в Персію. Для системи місцевих захоплень досить було суші, для системи світової агресії стала необхідна вода. Тільки в результаті перетворення Московії з повністю континен­тальної країни в імперію з морськими кордонами московитська політика могла вийти зі своїх традиційних меж і знайти своє втілення в тім сміливому синтезі, що, сполучаючи загарбницькі методи монгольського раба й всесвітньо завойов­ницькі тенденції монгола-владаря, становить життєве джерело сучасної російсь­кої дипломатії»194.

Вельми характерно, що ця незавершена праця, написана й надрукована у 1856­1857 рр. і широко відома вузькому колу радянських дослідників (зокрема, на неї є посилання в цитованій вище «Истории дипломатии»), не увійшла до зібрання творів Маркса й Енгельса, а була опублікована, і то в академічному журналі «Воп­росы истории» (№№1 — 4), лише у 1989 р. й надалі знову надійно захована від широкого загалу.

У запалі своєї імперіалістичної агресії, як зазначав один з основоположників наукової геополітики, американець Альфред Мехен, «цар, бачачи виснаження Швеції, мав намір підкорити її повністю. Це порушення балансу сил у Балтійсько­му морі, що загрожувало зробити останнє російським озером, не було бажане ані для Англії, ані для Франції»195. Великі потуги врятували Швецію від остаточного розгрому, проте вона внаслідок війни з Росією, за висловлюванням того ж Мехена, перетворилася на «другорядну державу»196.

Україну від російського імперіалізму рятувати не захотів ніхто. Втім, в ук­раїнців були всі шанси врятуватися самим.

Сучасна українська наукова думка вирізняє такі геополітичні вектори країни, що склалися історично:

  • слов’янофільський (Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, С. Гулак, І. Фран­ко, Р. Лащенко, М. Грушевський);
  • чорноморсько-адріатичної федерації українців, чехів, словен, сербів і хорватів (С. Томашевський, С. Шелухін);
  • чорноморсько-балтійської федерації українців, білорусів, поляків і литовців (Ю. Липа, С. Рудницький);
  • західноєвропейський (Г. Кониський, М. Драгоманов, Б. Крупницький);
  • східно-західної рівноваги (І. Лисяк-Рудницький, М. Грушевський);
  • геоцентричний вектор (В. Винниченко)197.

Обговорення цієї схеми — предмет окремої розмови. Нам же важливо підкрес­лити, що Іван Мазепа на різних етапах своєї діяльності докладав зусиль для акти­візації майже всіх окреслених векторів. Спочатку він робив акцент на так званий «слов’янофільський», сподіваючись добитися повноцінної автономії в складі Московського царства, маючи при цьому на оці відокремлення від нього в пер­спективі. Згодом він доклав значних зусиль для активізації азовсько-чорноморсь­кого напрямку зовнішньої політики Петра І, небезпідставно розраховуючи на за­селення відвойованих у Туреччини земель українцями, що й сталося вже після його смерті. Протягом усього життя Мазепа був схильний до західноєвропейсь­кого вектора, і, коли обставини змусили його робити вибір між Сходом і Захо­дом, він обрав останній. Але, як ми мали можливість переконатися, ключовим геополітичним вектором гетьмана Мазепи був геоцентричний.

Київський дослідник української геополітики В. Булгаков у своїй канди­датській дисертації цілком слушно приділив аналізу цього вектора чималу увагу. На його думку, розробником і носієм ідеї орієнтації на власні сили був Володи­мир Винниченко. Так, насправді, у праці В. Винниченка «Відродження нації» є невеличкий, але дуже змістовний підрозділ «Орієнтації: на руську ласку, на німець­кий штик і на себе». «Була й третя орієнтація, — не російська, й не німецька, а українська. Це була орієнтація на себе, на свої сили, на рятунок своїми власними усиллями, усиллями своїх працюючих мас», — писав видатний український пись­менник і політичний діяч198. Уже наприкінці життя Винниченко у «Заповіті бор­цям за визволення» піддав критиці дії Мазепи. «Скористувавшись слушним мо­ментом, війною Москви з Швецією, він захотів скинути панування царів й відно­вити самостійність Української Держави. Але намір його не здійснився. Чому? Тому, що Мазепа в своїй акції так само взяв орієнтацію тільки на зовнішні сили, а не на внутрішні. Він вступив у змову з шведським королем, а не з своїм народом, він мав на увазі за допомогою шведського короля і його війська здобути в визво­леній Українській Самостійній Державі собі й свойому військові «вольності й маєтності», а про «хлопа» й мови не було», — вважав Винниченко199. З цією точ­кою зору можна й треба посперечатися. Адже ми бачили, яких зусиль доклав Мазепа для активізації саме внутрішніх геополітичних чинників. І робив він це задовго до висновків Винниченка. Та в одному з Винниченком можна погодити­ся: Мазепа недостатньо спирався на власний народ, і в цьому була чи не найголов­ніша причина поразки його виступу.

У боротьбі за незалежність українцям забракло національної єдності, згуртова­ної патріотичної еліти та боєздатного війська. І не треба покладати провину за це тільки на одного Мазепу. Російський тоталітарний імперіалізм виявився потужн­ішим за український демократичний націоналізм.

191. Дядиченко В. А. — Вказана праця. — С.440.
192. Там само. — С.441 — 442.
193. Там само. — С.422.
194. Маркс К. Разоблачение дипломатической истории XVIII века. scepsis.ru
195. Mahan A. T. The Influence of Sea Power Upon History, 1660 — 1783. Twelfth edition. — Boston, 1918. — P.239.
196. Ibid. — P.231.
197. Булгаков В.А. Концептуальні засади визначення геополітичних пріоритетів України. Автореф. дис. канд. політ. наук. — К., 2002. — С.12.
198. Винниченко В. Відродження нації. Частина І. — Київ — Відень, 1920. — С.41.
199. Винниченко Володимир. Заповіт борцям за визволення. К., 1991. — С.14.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Схожі публікації:

  1. Урядові заходи з відзначення 370-ї річниці з дня народження гетьмана Івана Мазепи 20 березня 2009 року — www.mazepa.name
  2. Листи Івана Мазепи. Том ІІ — Упорядник В. В. Станіславський
  3. Взаємини Івана Мазепи з господарями Валахії та Молдови (за недрукованими листами гетьмана 1691–1700 рр.) — В’ячеслав Станіславський
  4. Мазепа й повстання Петра Іваненка (Петрика) — Олександр Оглоблин
  5. Тисяча сімсот дев’ять. Історичний роман з часів гетьмана Івана Мазепи — Леонід Полтава
  6. Герб гетьмана Івана Мазепи: його зображення та походження — Євген Чернецький
  7. Вийшла друком нова монографія російської дослідниці Т. Таїрової-Яковлевої — www.mazepa.name

Поділіться думкою


XHTML: Дозволені теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>