З підрозділу «Діяльність Мазепи»
Олександр Дубина

Геополітичні креслення гетьмана Мазепи

IV.

Монархічні прагнення Мазепи очевидні. «Він думав зорганізувати Україну на зразок сусідніх держав, а там скрізь, у Польщі, яка йому була найбільш знайома, в Угорщині, у Волощині і т. д., він бачив монарха й аристократію, що підпирає того монарха, а останній надає їй усякі привілеї, аби утримати її при собі. Отже, і Мазепа поставив собі за найголовнішу мету своєї діяльності витворити таку ари­стократію на Україні. Він був переконаний, що тільки тоді Україна здолає осягну­ти автономію, коли така аристократія витвориться. Його гетьманування тягнеть­ся впродовж 22 років, і за весь той час вся його діяльність прямувала до того, щоб витворити численну заможну аристократію», — казав Володимир Антонович у своїх приватних лекціях з історії козацтва69.

Ця, в цілому правильна, теза має, однак, істотну ваду. Саме тому, що Мазепа краще від інших монархій знав польську, він аж ніяк не хотів наслідувати її при­клад. Кількарічна служба «покойовим» у короля Яна Казимира дозволила йому не тільки детально ознайомитися з історією Речі Посполитої, але й на власні очі побачити вади польської станово-представницької монархії. Він був безпосереднім свідком того, як обмеження королівської влади руйнує всю політичну систему країни. Мазепа знав, що апогею своєї могутності Польща досягла за останніх пред­ставників Ягеллонської династії, коли монархи були суб’єктами законодавчої влади (зазвичай нарівні з Сеймом, але деякі королівські декрети не потребували його схвалення), мали вищу виконавчу та судову владу, були верховними голов­нокомандувачами, мали право оголошувати війну та укладати мир. Після введен­ня Генріхових артикулів 1573 р., що ту владу обмежили, польська держава стала на шлях свого поступового послаблення.

Негативну роль відіграло позбавлення шляхтою короля його воєнних повно­важень. «Дворянство. серед внутрішніх і зовнішніх небезпек, що погрожували Польщі, зломило військову міць короля через прийняття закону, який забороняв йому мати постійне військо, за винятком особистої гвардії у 1200 чоловік. Таким чином, король опинився у повній залежності від дворянського ополчення», — за­значав професор Брюссельського університету Мартін Філіппсон. «За такий егоїзм і дурість польські дворяни були незабаром покарані», — наголошував учений, ма­ючи на увазі неспроможність польського війська придушити «жахливе повстання козаків» на чолі з «лютим» Богданом Хмельницьким70. «Із цих подій, — продов­жував Філіппсон, — польська аристократія повинна була б зробити той висновок, що для порятунку батьківщини необхідні більша концентрація й тісне згуртуван­ня всіх національних сил. На ділі відбулося зовсім протилежне: на сеймі 1652 р. горезвісне Hberum veto (вільне вето. — О. Д.) одержало силу постійного закону. Питання про правильне голосування на сеймах ніколи власно й не порушувалося; більшість перекрикувала меншість, а якщо остання нізащо не хотіла підкоритися, то справа доходила до бійки, іноді навіть до вбивства. Тепер провели абсурдний закон, по якому рішення сейму мали силу лише при їхньому одностайному прий­нятті. Ця нісенітниця вважалася тепер основним законом держави, навіть палладіумом (оплотом. — О.Д.) свободи. Любов до особистої свободи й до індивіду­альної сваволі ніколи й ніде ще не приводила пануючу касту до такого пагубного й самовбивчого рішення. Свободі індивідуума тут, не довго думаючи, жертвували спокоєм, величчю й навіть самим існуванням батьківщини»71.

Процес розвалу інституту королівської влади тривав роками й збігся з майже безперервними війнами, під час яких твердість і стабільність цієї влади була необ­хідною. «З часів першого Вази (1587 р. — О. Д.) дворянство виявляло повну недо­віру до престолу, майже марновірний страх перед absolutum dominium (абсолют­ною владою. — О. Д.), перед посиленням значення короля, до чого неминуче по­винна була привести успішна зовнішня політика; усякій спробі реформ воно про­тиставляло пугало «Макіавеллі» та «Каллімаха»72 (тобто прихильників посилен­ня королівської влади) й тим самим придушувало реформу в самому зародку», — писав відомий полоніст, професор Берлінського університету Брюкнер73.

Пригадаймо, що Самійло Величко у своєму літописі називає Мазепу «Махієвель і хитрий лис». А Дмитро Яворницький писав, що «запорожці називали його «хитрий лис і махіавель»74. Можливо, Д. І. Яворницький повторював визначення козацького літописця, радше, користувався й іншими джерелами. Можна припус­тити, що запорожці підхопили дефініцію Величка, не виключено, що сталося на­впаки. Але й у тому випадку, якщо літописець був одноосібним автором вислов­лювання, воно заслуговує на особливу увагу. Насамперед тому, що Самійло Ве­личко був високоосвіченою людиною, добре обізнаною зі звичаями польської шляхти й двору і знав, що означає там прізвисько «Макіавеллі». Згадаймо також, що Величко називає Мазепу «Махієвелем», описуючи конфлікт 1692 р. між геть­маном і тодішнім генеральним писарем Василем Кочубеєм, який не полишав мрій про гетьманську булаву й очолював опозиційний до Мазепи блок старшини. Отже, захищаючи свого «доброго пана» — Кочубея, літописець застосовує щодо Мазепи «пугало Макіавеллі», небезпідставно натякаючи на прагнення гетьмана до необме­женої влади.

І це прагнення було багато в чому зумовлене досвідом польської монархії. На­ближений до Яна Казимира, Мазепа просто не міг не знати його пророчого попе­редження Сейму після абдикації в 1668 р. відносно того, що Польща впаде жерт­вою своїх жадібних сусідів, якщо не реформує свою систему75.

Таким робом, уся логіка розвитку подій заперечує твердження російських пол­ітиків та істориків щодо намірів Мазепи запровадити в Україні «польські поряд­ки». Він хотів бути повновладним володарем своєї країни, а не повторювати неза­видну долю свого колишнього польського патрона Яна Казимира, який втратив владу буквально на його очах. Та й сам Іван Мазепа в 1704 р. у розмові з французь­ким дипломатом Жаном Балюзом зауважив, що Польща «іде, подібно до Старо­давнього Риму, до занепаду». Зрозуміло, що далекоглядний гетьман аж ніяк не бажав складати компанію сусідці й копіювати її сумний досвід. До чого ж прагнув Мазепа?

Певною мірою на це запитання дає відповідь фрагмент з цитованого вище лис­та Жана Балюза. Отже: «Що особливо було мені приємне — це почуття пошани, яку володар Мазепа виявляв до особи його Величности (Людовика XIV — І. Б.)76, про якого багато розпитував мене й якому прохав засвідчити свою пошану й відданість. Це не звичайна тільки куртуазія, питома п. Мазепі, а відповідає, видко, дійсності: в залі його замку, де висять портрети чужоземних володарів, на най­виднішому місці знаходиться гарний портрет Й[ого] В[еличності]. Там же, але в менше видному місці я бачив портрети цісаря, султана, польського короля та інших володарів…»77.

Може, хитромудрий Мазепа, чекаючи на французького гостя, й поміняв місця­ми портрети монархів. І все ж… Надворі був початок XVIII століття — апогей епохи абсолютизму, а «король — сонце» був його втіленням і символом. Отже, цілком логічно буде припустити, що ідеалом політичного устрою для Мазепи була не станово-представницька польська монархія, що стала на шлях занепаду, а абсо­лютистська французька, яка асоціювалася з домінуванням Франції в Європі.

Та Мазепа не хотів безоглядно копіювати навіть такий блискучий досвід. Він випередив свою епоху на кількадесят років і творив те, що згодом отримає назву «просвічений абсолютизм». І бездоганно коректно Валерій Шевчук назвав його «просвіченим володарем». Просвітницький характер державотворення Мазепи вичерпно висвітлений у книжці Валерія Шевчука з однойменною назвою, а та­кож у монументальній праці Ростислава Радишевського й Володимира Свербигуза78. Тому немає потреби зупинятися на цій темі окремо.

69. Антонович. В. Б. Про козацькі часи на Україні. — К., 1991. — С. 155 — 156.
70. Филиппсон М. Век Людовика XIV / Всемирная история. Т.3. — Ч.І. — СПБ, 1911. — С.27.
71. Там само. — С.28.
72. Каллімах Філіпп (Buonacora CalHmaco; 1437 — 1496) — італійський дипломат і публіцист. У результаті змови проти папи Павла ІІ змушений був бігти в Польщу, де користувався прихильністю королів Казимира і Яна Альберта, але викликав ненависть дворянства, що обвинувачувало його у підбурюванні королів до абсолютизму.
73. Брюкнер А. Славянские народы (Польша) // Всемирная история. Т.3. — Ч.І. — СПБ, 1911. — С.414.
74. Яворницький Д. І. — Вказана праця. — С.289.
75. Poland, history of. (20092009). Encyclopædia Britannica. Encyclopædia Britannica 2007 Ultimate Reference Suite. Chicago: Encyclopædia Britannia.
76. Пояснення Ілька Борщака, який знайшов і опублікував цей документ.
77. Лист Жана Балюза про Мазепу // Іван Мазепа. — К., 1992. — С.77.
78. Радишевський Ростислав, Свербигуз Володимир. Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко. — К., 2006. — 552 с.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Схожі публікації:

  1. Урядові заходи з відзначення 370-ї річниці з дня народження гетьмана Івана Мазепи 20 березня 2009 року — www.mazepa.name
  2. Листи Івана Мазепи. Том ІІ — Упорядник В. В. Станіславський
  3. Взаємини Івана Мазепи з господарями Валахії та Молдови (за недрукованими листами гетьмана 1691–1700 рр.) — В’ячеслав Станіславський
  4. Мазепа й повстання Петра Іваненка (Петрика) — Олександр Оглоблин
  5. Тисяча сімсот дев’ять. Історичний роман з часів гетьмана Івана Мазепи — Леонід Полтава
  6. Герб гетьмана Івана Мазепи: його зображення та походження — Євген Чернецький
  7. Вийшла друком нова монографія російської дослідниці Т. Таїрової-Яковлевої — www.mazepa.name

Поділіться думкою


XHTML: Дозволені теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>