З підрозділу «Мазепинці»
Орест Субтельний

Мазепинці. Український сепаратизм на початку ХVIII ст.

ЦАР СТИСКАЄ ЛЕЩАТА

Якщо Орликове розуміння позицій запорожців було не дуже точним, то наскільки слушними були його твердження, що Україна “стогне під московським ярмом“? І яким, власне, було те часто згадуване ярмо? Щоб з’ясувати ці питання, треба детальніше розглянути низку змін, що їх Петро І запровадив в Україні після Полтави, а потім після переможного завершення 1721р. Великої Північної війни.

29 квітня 1722р. пост резидента замінено Малоросійською колегією. На відміну від зліквідованого 1717р. Малоросійського приказу колегія базувалася в Україні, при дворі гетьмана Скоропадського. Вона складалася з шести дібраних із драгунських полків російських офіцерів, одного з яких призначувано президентом. Першим президентом колегії став бригадир С.Вельямінов. Нова установа мала надзвичайно широкі повноваження: хоча спочатку вона мала спілкуватися з українцями лише через Військову канцелярію Війська Запорізького, одначе невдовзі їй дозволено, обминаючи українську владу, втручатися в місцеве врядування на всіх рівнях. Гетьман і його апарат не могли без затвердження колегії видати жодного розпорядження. Вона також дістала повноваження найвищого апеляційного суду й могла скасовувати гетьманові ухвали. Це було не просто подвійне управління — по суті Малоросійська колегія мала правити Україною. Саме тоді російський цар практично анулював Переяславську угоду.

Роблячи цей радикальний крок до знищення автономії України, Петро І діяв цілком у руслі традиційної московської політики “поділяй і володарюй”. У відозві до населення цар заявляв, що колегія “утворена ні для чого іншого, тільки для того, щоби малоросійський народ ні від кого, як неправедними судами, так і від старшин податками, утисків не зазнавав” м. Просторікуючи про полегшення безперечно важкого становища мас, цар проводив в Україні свої централізаторські заходи. Петро І сягнув вершин лицемірства, стверджуючи, що заснування колегії насправді не суперечить умовам договору з Хмельницьким і що, по суті, цей договір дозволяє створення такої установи. Цікаво, що цілковито перекручуючи дух і букву Переяславської угоди, цар іще не був готовий відкинути її зовсім. Але, мабуть, найбільш повно характеризує позицію Петра щодо ролі колегії не те, що він про неї говорив, а місце, яке він визначив для неї у своїй новій бюрократичній системі. На відміну від Малоросійського приказу, який був частиною Посольського приказу, що вказувало на окремішність України, Малоросійська колегія підпорядковувалася Сенатові, тобто органові, створеному для керування внутрішніми справами. Це явно вказувало на те, що тепер цар уважав Україну невіддільною частиною Російської імперської держави.

Узгодженню підлягали всі аспекти життя українського суспільства. Осідок гетьмана перенесено з Батурина до Глухова, який був набагато ближче до Росії. Раніше козаки діяли як автономне військо — тепер над ними поставлено російського командувача. Вже 1715р. змінено практику обрання козацьких урядовців, Полкам і сотням дозволялося обирати двох чи трьох кандидатів, які мали дістати схвалення резидента, а потім одного з них гетьман, порадившись із російськими чиновниками, призначав на вільне місце. Якщо звільнялися важливі уряди полковників, то колегія дбала про обсадження їх чужинцями. Наприклад, серба Милорадовича призначено полковником у Гадяч, а командувати Стародубським, Чернігівським і Ніжинським полками поставлено росіян. Крім того, російській знаті віддано велику частину земель мазегшнців. Найбільшу заповзятливість у набутті земель і селян зиявив О.Меншиков. Приміром, 1704р. йому належав у гетьманщині 1.261 селянин, 1709р. їх кількість зросла до 28.035, а на 1725р, досягла 55.176. Поспішаючи скористатися з такої нагоди, Б.Шереметьєв, Г.Головкін, Г.Долгорукий і П.Шафіров також здобули на півдні великі володіння. Царський уряд усіляко заохочував сербів, молдаван, чорногорців і греків селитися в Україні, особливо на півдні, де було вдосталь землі. До того ж тутешнє українське населення показало себе найбільш непостійним у своїй лояльності до Москви.

Не уникло царевої уваги й суспільно-культурне життя країни. Старшину відраджувано від шлюбів із поляками та литовцями, натомість їй настійно рекомендувалося родичатися з росіянами. Заходи в галузі культури викликали тривогу своєю новизною. Що стосується книгодрукування, то вже 1720р. Сенат постановив в Україні “надалі книжок ніяких, крім церковних попередніх видань, не друкувати. А ті церковні старі книги для цілковитого узгодження з такими ж великоросійськими церковними книгами вмправляти перед друкуванням за тими великоросійськими виданнями, аби ніякої відміни й особливого наріччя в них не було. А інших ніяких книжок, ані попередніх, ані нових видань, не оголосивши про них у Духовній колегії і не взявши від неї дозволу, в тих монастирях не друкувати, щоб не могло в таких книжках жодного в церкві Східній протиріччя та з великоросійськими виданнями незгоди виникнути”. Було зрозуміло, що цар, як захоплено згадував 1726р. один із його близьких підлеглих, “має намір прибрати Малоросію до рук“.

Оскільки Петро І мав багато проектів і порівняно мало коштів, гроші йому були вкрай потрібні. Безперечно, царя дратувало, що українці, які становили близько 12% його підданих, практично нічого не вносили до державної скарбниці. Аж до Полтавської битви майже нічого не робилося, щоб змінити такий стан справ. Але після битви, коли цар розпочав першу велику хвилю реформ, зроблено узгоджену спробу висмоктати ресурси України.

У 1709—1722pp. Москва вживала для вичерпування багатств Гетьманщини непрямих способів. Українцям наказано утримувати новоприбулі полки тому, що тепер, як заявив цар, вони повинні були вважати ці війська своїми. Підраховано, що видатки на утримання цих десяти полків сягали близько 147 тис. руб. річно. Коштом гетьмана мав також утримуватися полк сербської та калмицької кавалерії. Крім того, козаків використовували як дармову робочу силу для багатьох царевих будівельних проектів. 1716р. 10 тис. українських козаків послано будувати канал між Доном і Волгою. За два роки по тому стільки ж само виряджено на Кавказ споруджувати укріплення. В 1721 та 1722pp. надходили накази виділити по 10 тис. на будівництво Ладозького каналу. Через погане харчування та хвороби рівень смертності серед цих людей становив у середньому 30, а в деяких полках сягав 50 відсотків.

Політика Петра І згубно діяла на українську торгівлю. Раніше українським купцям було вільно торгувати, де вони хочуть, і багато з них розвивали широкі зв’язки в Прибалтиці та Західній Європі. 1714р. їм несподівано наказано переорієнтуватися, незважаючи на пов’язані з цим збитки, на російські або контрольовані росіянами порти — Архангельськ, Ригу і Санкт-Петербург. 1719р. заборонено експорт української пшениці на Захід. Це дало змогу російському урядові за Дуже низьку ціну скуповувати пшеницю для власних потреб. Водночас на західних кордонах України запроваджено ретельно розроблену й сувору систему імпортних мит. Це мало на меті перешкодити ввезенню готової продукції, що могла б конкурувати з виробами російської промисловості, яка ще тільки набирала сили. Нарешті, російським купцям створено сприятливі умови для експорту своїх товарів у Гетьманщину, тоді як українські мали платити за товари, що їх вони везли на північ, податок у розмірі від 10 до 37%. Скориставшися з цієї ситуації, такі люди, як Меншиков і Строганови, відтрутили місцевих купців і захопили панівні позиції в українській торгівлі.

Але найбільшого фінансового удару завдано українцям 1722р., коли Малоросійська колегія запровадила в Гетьманшині пряме оподаткування. Але Вельямінов не мав ані прикладу, ані інформації, ані допомоги від старшини. Перш ніж почати стягнення податків, спантеличений президент поїхав у Петербург до царя з довгим переліком питань і проблем (головною з них був пасивний опір старшини). Але цар не дав йому корисної поради. Повернувшись у Гетьманщину, Вельямінов почав збирати податки де і як міг. Спочатку їх сплачували, м’яко кажучи, нерівномірно. Приміром, 1724р. Болканська сотня Стародубського полку виплатила 7 руб., а приблизно така сама за розміром Коропська сотня Чернігівського полку — 227 руб. Ще разючіша різниця між Полтавською сотнею Полтавського полку та Кременецькою — Миргородського полку. Перша платила 8, друга — 2276 руб.

Незважаючи на цю нерівномірність, Вельямінов уперто просувався вперед, запроваджуючи нововведення, які мали збільшити зібрані суми. Крім започаткованого регулярного збирання податків, важливою новацією колегії було введення до числа платників старшини та вищого духовенства. Оскільки ці дві групи володіли найбільшими багатствами в Україні, не можна було зібрати значних коштів, не стягуючи податків і з них. Аби мати певність, що старшина платить призначені суми, наглядати за збиранням поставлено російських офіцерів. Щоби полегшити стягування податків, від українців вимагали платити готівкою, а не натурою, як гетьманові. Зусилля колегії принесли неабиякі результати: 1722р. зібрано 45 тис. руб. готівкою й 17 тис. натурою; 1723 — 86 тис. готівкою й 27 тис. натурою; 1724р. — 141 тис. руб. готівкою, й 40 тис. натурою.

Як реагувала на ці цареві заходи козацька верхівка Гетьманщини? Гетьман Скоропадський, що був, певною мірою, причетний до Мазепиної “измены” довгий час намагався не давати жодних приводів сумніватися в його вірності цареві Наприклад, під час Орликового походу 1711р. лояльність Скоропадського була безперечною. Але щораз більше нехтування традиційних українських прав й особливо запровадження Малоросійської колегії переповнили чашу терпіння навіть такої обережної людини, як Скоропадський.

3 травня 1722 р. старий гетьман особисто прибув до Петербурга з метою спробувати переконати царя, що для реформ, які запроваджувалися чи мали бути запроваджені в Україні, не було ані причин, ані прецедентів. За словами Скоропадського, скарги на козацьку адміністрацію здебільшого фабрикував російський резидент у Глухові Федір Протасьєв, відомий як хабарник й інтриган. Ще більшу сміливість гетьман виявив, спростовуючи цареві твердження, що Переяславська угода, мовляв, дозволяла росіянам втручатися в справи України: “…за Богдана Хмельницького… та за інших гетьманів таких суддів і хлібних та грошових до казни зборів не було… і вже по смерті гетьмана Богдана Хмельницького н статтях його було зроблено зміни за гетьманства непостійних сина його, Юрія, а після нього й Брюховецького, і тоді договори такі про суддів і про збори були їм запропоновані. Одначе по зміні Брюховецького, коли Великий Государ… Олексій Михайлович… знову в свою милість Малу Росію прийняти зволив, тоді Юрія Хмельницького та Брюховецького статтям волею його ж Монаршою покладено край, а попередні статті. Богдана Хмельницького знову Дем’яну Многогрішному і Івану Самойловичу, що після нього став, милостиво підтверджені зосталися й до мого уряду гетьманського непорушно були утримувані…“.

Попри цю нехарактерну для Скоропадського переконливість, результати його сміливого виступу були невтішні. Петро 1 просто знехтував гетьманові аргументи й далі здійснював свої плани, спрямовані на знищення автономії України. З липня 1722p., незабаром після повернення з Петербурга, Скоропадський помер. На думку деяких істориків, кончину гетьмана прискорила глибока депресія, що облягла його після безплідної місії.

Смерть Скоропадського поставила питання про його наступника. Оскільки Петро І був у перському поході, уповноважений діяти від його імені Сенат відклав вибори нового гетьмана. Лише після настійних прохань старшини він урешті дозволив впливовому й шанованому чернігівському полковникові Павлові Полуботку виконувати обов’язки наказного гетьмана. Щойно рішення було прийняте, в Україну прибув Вельямінов. Конфлікт між Полуботком і російським бригадиром був неминучим.

Коли Малоросійська колегія почала свою діяльність. Полуботок робив усе можливе, щоб їй перешкодити. Він не виконував багатьох приписів Вельямінова, зокрема відмовився надавати статистичні дані. Аби позбавити підстав офіційні пояснення, що причиною заснування колегії стали, мовляв, скарги українських мас на козацьку адміністративну владу, Полуботок наказав українцям подавати скарги українській адміністрації, а не імперським установам. Але це був лише тимчасовий захід. Наказний гетьман намагався також усунути причини цих скарг. До козацьких судів приставлено радників, які мали сприяти поліпшенню їхньої роботи й запобігати хабарництву. А старшині наказано у своїх вимогах до селян знати міру. Нарешті, в грудні 1722р. Полуботок відкрито виступив проти Вельямінова. В петиції до Сенату він звинуватив бригадира у втручанні в гетьманові справи й перевищенні своїх повноважень.

Дивно, але Сенат підтримав наказного гетьмана. Він постановив, що завдання Вельямінова — співпрацювати з козацькою адміністрацією, а не командувати нею. За відсутності Петра І Сенат вирішив, що в даному випадку йдеться про розумне розмежування повноважень. На думку його членів, Вельямінов явно вийшов поза свої прерогативи. Проте Полуботків тріумф був недовгим. Як уже згадувалося, в березні 1723p., невдовзі після повернення Петра І з Персії, Вельямінов поквапився до Москви, щоб викласти йому свої аргументи й поскаржитися на гетьмана, який перешкоджав діяльності колегії. Цар повністю підтримав Вельямінова. Безперечно, він був зацікавлений не в узгодженні функцій колегії та гетьмана, а в тому, щоб імперські установи заступили козацьку адміністрацію.

Але впертий Полуботок не поступався. Особливо наполегливо він домагався обрання нового гетьмана. Та коли він звернувся в цій справі до царя, той просто відмовився їв обговорювати. В той час Петро І виношував плани скасування гетьманського уряду, тому Полуботкові наполягання він уважав абсолютно недоречними. До того ж цар завжди не довіряв Полуботкові (1708р. він відхилив його кандидатуру на гетьманство), оскільки боявся його надто великого впливу в Україні. Крім того, ходили чутки, що Полуботок був у спілці з Орликом і запорожцями, й деякі ознаки вказували на те, що це і справді могло так бути. На початку 1724р. з України прийшов донос, де йшлося про те, що наказний гетьман таємно листується з Орликом. Київському губернаторові наказано негайно розслідувати цю справу. Не знайшовши жодних доказів, він зробив припущення, що українці залякані Полуботковою владою і не відкривають того, що знають. В іншому доносі Полуботка та його прибічників звинувачено в листуванні з запорожцями. Впевнений у правдивості й важливості цих повідомлень, Петро І дав Румянцеву таємну вказівку: “Постарайтеся послати когось у Запорожжя, а краще б із таких, які дуже озлоблені старшинами, щоби дістати того листа, якого писала до них старшина, і грошей можете на те вжити до 5000 із взятих старшинських, і гадаю, за таку суму це одержати можна“.

Слідом за цими доносами з Константинополя від Неплюєва надійшла ще тривожніша новина: “Із Криму приїхав французький консул, який говорив мені по секрету, що цього року в різний час приїжджали з України від деяких козацьких командирів… люди до татарського головного мурзи Кантимір-бея зі скаргами, що в них усі колишні привілеї забрано, про що вони били чолом у Петербурзі, але нічого не добилися; тому вони, українські жителі, бажають піддатися під турецьку протекцію, але без допомоги турецької зробити того не можуть, тому що на Україні в них російського війська багато. Мурза радив ханові Саадет-Гірею втрутитися в ці козацькі справи, але хан не погодився, по-перше, тому, що Порта суворо наказала йому зберігати дружбу з Росією, а по-друге, особливо тому, що він чоловік миролюбивий“.

Важко встановити, наскільки ці доноси та повідомлення були правдиві. У своєму щоденнику Орлик жодним словом не згадує про якісь зв’язки з Полуботком, але є ознаки того, що гетьман уникав записувати там особливо таємну інформацію. Так чи інакше, цілком очевидно, що ситуація в Україні була напруженою і що Петра І це непокоїло. Тому коли 1724р. Полуботок намовив старшину ще рає попросити про обрання нового гетьмана, цар розлютився. Наказного гетьмана і декількох його прихильників викликано до Петербурга пояснити їхні прохання. Там їх заарештовано, допитано й ув’язнено в Петропавловській фортеці. Полуботок не витримав тюремних злигоднів і 29 грудня 172 р. помер. Тільки смерть Петра І в 1725р. врятувала його товаришів від такої ж долі.

Відлуння подій в Україні досягло Орлика в Салоніках. Одначе його розуміння того, що відбувалося, не могло бути повним. Усвідомлюючи, що старшина й багато простих козаків невдоволені заходами росіян, Орлик водночас не знав, наскільки далекосяжними й ефективними були ті заходи. Він припускав, що невдоволення в Україні неминуче призведе до якогось виступу проти царя. Принаймні так було в Україні завжди. Але гетьман у вигнанні не знав, як багато змінилося від часів Мазепи й наскільки стиснулися цареві лещата.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36

Схожі публікації:

  1. Біографія Пилипа Орлика — www.mazepa.name
  2. Поштова марка на честь Пилипа Орлика — www.mazepa.name
  3. Український кант XVII–XVIII ст. — www.mazepa.name
  4. Іван Мазепа і я. Серія «12 балів» — Ганна Ручай

Поділіться думкою


XHTML: Дозволені теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>