З підрозділу «Мазепинці»
Орест Субтельний

Мазепинці. Український сепаратизм на початку ХVIII ст.

ТУРЕЦЬКО-ПОЛЬСЬКІ ДЕБАТИ З УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ

У березні 1713р. почалися турецько-польські переговори. Початок той був нетривкий. Такі питання, як вислання Карла XII назад до Швеції через Польщу чи виведення з Польщі російських військ, не викликали великих труднощів. Але коли член турецької делегації Ібрагім-паша заявив, що Порта хоче перебрати Правобережжя, в тім числі й дуже важливу фортецю Кам’янець-Подільський, Хоментовський просто відмовився обговорювати це питання. У відповідь турки поставили під сумнів законність титулу Августа II. На цій прикрій ноті переговори урвалися.

Протягом кількох наступних тижнів відбулися деякі події, що, здавалося, зміцнили позиції турецької сторони. Одночасно з турецько-польськими переговорами Порта вела й переговори з Росією. Трохи поопиравшись, росіяни 5 червня 1713р. ще раз погодилися відмовитись від будь-яких претензій на територію між річками Самарою та Ореллю, тобто на велику частину Правобережжя. По суті, це було тільки незначне коректування турецько-російської угоди щодо українських і територій, підписаної в Константинополі 1712р. Проте коли українське питання було остаточно владнане з царем, турки ще настійливіше почали вимагати подібних поступок і від поляків.

І поляки зробили поступки — але не ті поляки. Після Калабалику Станіслав Лещинський та його прихильники опинилися в Бендерах у відчайдушному становищі. Вони не могли розраховувати на підтримку Карла XII, а тому розуміли, що їхня єдина надія на відновлення своїх позицій у Польщі залежить від допомоги Порти та хана. Вони так відчайдушно потребували цієї допомоги, що буквально впали ханові до ніг прохаючи його підтримки та обіцяючи натомість те, чого, як вони знали, і хан, і Порта потребували найбільше,— Правовережну Україну.

Відповідь на цю пропозицію була неоднозначною. її прихильно сприйняв новий хан Каплан-Гірей, пообіцявши надати велике татарське військо для вторгнення Станіслава в Польщу. Алі-паша не хотів би посилати війська: він волів вести переговори й уникати великих військових операцій. Однак непохитність Хоментовського не залишала великому візиреві іншого вибору, як підтримати похід, сподіваючись, що він міг би або призвести до скинення Августа II, або залякати Хо- ментовського й змусити його до поступок.

Хоча його стосунки зі Станіславом у Бендерах були добрі, Орлик сприйняв пропозицію колеги-емігранта щодо Правобережжя явно без захоплення. Головною причиною такої реакції був його цілком песимістичний погляд на Станіславові шанси знову посісти польський престол. До того ж українські емігранти потайки намагалися здобути довіру Августа II та офіційного польського уряду. Тому їм не було сенсу підтримувати Лещинського.

З серпня 1713р. об’єднані сили поляків, татар, турків і деяких козаків під командуванням хотинського сераскера Абді-паші вирушили до польського кордону. У Польщі ненадовго виникла паніка, ате Август II, заарештувавши декого з головних Станіславових прибічників усередині країни, зумів оволодіти ситуацією. Крім того, його війська виявилися готовими й спроможними дати відсіч загарбникам. Цього було досить, щоб переконати Абді-пашу, що справа Лещинського безнадійна, й він наказав експедиційним силам відступити. По суті, це означало, що турки відмовилися підтримувати Станіслава, який не мав тепер іншої ради, як піти слідом за Карлом XII в Європу у вигнання.

Після невдачі Станіслава Алі-паша відновив переговори з Хоментовським. Знову швидко досягнуто згоди з питань переїзду Карла XII, виведення російських військ із Польщі й амністії для Станіславових прибічників. І знову Порта залишила найважче питання — українське — на кінець. Однак цього разу вимоги турків були краще аргументовані й переконливіше викладені.

Спочатку великий візир спробував поставити ці вимоги на правову основу. Він заявив, що Порта здобула законне право на українську територію і за правом завоювання, і тому, що це право визнане її договором із Росією. Хоментовський відповів, що цар ніколи не збирався тримати правобережні землі постійно: “Його Царська Величність видав кілька указів, що цей край має бути повернутий, але Мазепа, зрадник свого володаря, не підкорився йому й захотів утримати край і віддати його шведам“. Свідчити в цій справі покликано російського посла Шафірова. Його свідчення були на користь поляків і неабияк розлютили великого візира. Шафіров зайшов так далеко, що заявив: оскільки, мовляв, на первісні поступки щодо України цар погодився з примусу, то вони не можуть його надалі зобов’язувати.

Порта вирішила застосувати інший підхід. Переконати поляків послано головного драгомана Маурокордато. Він спершу заявив, що поляки мають дозволити Порті забрати Правобережжя із вдячності за відмову турків далі підтримувати Станіслава. Коли це не подіяло, Маурокордато запевнив Хоментовського, що Порта не прагне контролювати Правобережжя задля власного збагачення, оскільки з такого спустошеного краю буде небагато користі. Не зумовлюються турецькі вимоги й бажанням розширити кордони імперії, адже вона вже має досить провінцій. Порта, мовляв, прагне українських земель, аби зберегти свою репутацію. Однак Хоментовський уперто не бажав поступатися.

Та Алі-паша був навдивовижу наполегливим. Він перевів переговори безпосередньо на Орлика та його козаків. Великий візир заявив, що насправді Порта домагається української території не для Себе, а для гетьмана та його людей. Навряд чи це був привабливіший аргумент для Хоментовського, який особисто брав участь у жорстокому козацько-польському конфлікті на Правобережжі яких десять років тому. Польський посол гостро відповів, що на підставі Карловіщького договору Порта не має допускати на Правобережжя будь-кого — чи то поляків, чи козаків,— хто може порушити мир.

Украй роздратований великий візир зробив останню пропозицію. Вона полягала в тому, щоб виділити в Україні землі між Дніпром і Дністром для Орлика та його козаків. Але замість сюзеренітету Туреччини козаки мають прийняти протекцію польського короля та Речі Посполитої. Якщо поляки приймуть ці умови, то Порта офіційно визнає Августа II й поновить Карловицький договір.

Заскочений зненацька цією несподіваною зміною вимог, Хоментовський відповів, що він не може нічого вирішувати, й запропонував відрядити спеціальних посланців до Августа II та сейму із цією новою пропозицією. Наприкінці вересня турецькі й татарські посланці вирушили до Польщі. 17 жовтня у Варшаві Августові II подано таку пропозицію: “Орликові козаки, яких має бути близько двадцяти тисяч, повинні жити на землях, виділених для них в Україні, і вони не [повинні] бути залежні від Порти, чи від хана, чи від царя… але тільки від короля та Речі Посполитої”.

Король і його дорадники відповіли обережно. Вони заявили, що рішення з цього питання не можна прийняти, доки не збереться виборний сейм і не буде відновлено порядок у країні. Порту ця відповідь не задовольнила, і здавалося, що питання Правобережної України може розв’язати тільки війна.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36

Схожі публікації:

  1. Біографія Пилипа Орлика — www.mazepa.name
  2. Поштова марка на честь Пилипа Орлика — www.mazepa.name
  3. Український кант XVII–XVIII ст. — www.mazepa.name
  4. Іван Мазепа і я. Серія «12 балів» — Ганна Ручай

Поділіться думкою


XHTML: Дозволені теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>