З підрозділу «Мазепинці»
Орест Субтельний

Мазепинці. Український сепаратизм на початку ХVIII ст.

Частина 1

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ КОНТЕКСТ

Однією з найпоширеніших і найгостріших форм політичного конфлікту в ранньоновітній Європі була боротьба за владу між схильними до абсолютизму монархами й налаштованою на привілеї знаттю. Напруженість між монархами та знаттю була природною, оскільки монарх майже завжди намагався поширити свою владу на її обширні володіння, тоді як знать незмінно опиралася будь-якому обмеженню своїх прав чи втручанню у місцеві справи. В середні віки, монополізувавши військовий вишкіл і адміністративну службу, знать звичайно могла тримати свого монарха під контролем. Але в XVI—XVII ст., коли монархії створили постійні армії та величезні бюрократичні апарати, у змаганні почали перемагати суверени.

Регіональні еліти вперто опиралися. В середині XVIIст. в Португалії, Англії, Нідерландах, Каталонії, Неаполі та франції прокотилася хвиля антироялістських повстань. Результати їх були різними: три перші повстання виявились успішними, а три останні зазнали невдачі. І хоча наслідки конкретного повстання визначалися місцевими умовами, було ясно, що в цілому Західна Європа страждала, за висловом Тревора-Ропера, від “кризи XVII століття“.

А що відсувалося протягом цього кризового століття у східній частині європейського материка? Чи вона так само, як і Захід, переживала конфлікт монархів і еліт? Прагнучи розширити свої узагальнення, західні історики звернули погляди на Схід. І знайшли там великий переворот у середині XVIIст.: українська революція 1648р. під проводом Богдана Хмельницького струсонула весь регіон і мала далекосяжні наслідки. Однак повстання українських козаків і селян за своєю суттю було протидією нижчих верств гнітові польської та сполонізованої знаті. Як таке, воно не вписувалося в модель антироялістських повстань на Заході.

Але якби історики заглянули трохи далі, вони були б щедро винагороджені. У Східній Європі низка антироялістських повстань справді мала місце, однак через п’ятдесят років після того, як вони відбулися на Заході. (Очевидно, це пояснювалося тим, що Східна Європа у своєму розвитку явно відставала від Західної.) Так, 1697р. лівонська знать, яку очолював Йоганн Рейнгольд фон Паткуль, рішуче виступила проти фінансової політики шведського двору Ваза; 1703р. Ференц Ракоці II почав свій восьмилітній бунт проти Габсбургів; 1706р. Станіслав Лещинський, виразник республіканських традицій польської шляхти, якого підтримували шведи, став королем Польщі замість абсолютистськи налаштованого Августа II; 1708р. гетьман України Іван Мазепа, речник дедалі впливовішої української еліти, виступив проти Петра І; 1708р. господар Молдавії Димитрій Кантемир разом із боярами своєї країни повстав проти османського султана. Таким чином, коли на Заході фронда відходила в минуле, у Східній Європі її варіації щойно починалися.

Наше дослідження про Мазепу та Орлика треба розглядати в контексті цього загального східноєвропейського феномена. Але перш ніж спинитися докладно на українських фрондерах, варто оглянути деякі інші загальні аспекти опозиції знаті королівському абсолютизмові.

І в Західній, і в Східній Європі основна причина спротиву знаті була по суті та ж сама: незмінне прагнення захистити “давні права та вольності” своєї країни. Заколоти спрямовувалися не проти монархії як такої, а радше проти суверенів, що свавільно порушували статус-кво. А збереження давніх звичаїв і способу життя, що їх кожне традиціоналістське суспільство вважає однією з найвищих моральних прерогатив, виправдовувало дії повстанців, принаймні в їхніх власних очах. Звичайно, войовничий консерватизм знаті великою мірою пояснювався тим, що традиційний лад і груповий егоїзм були тісно пов’язані.

У Східній Європі дві наймогутніші знаті, польсько-литовська й угорська, вважали, що вони мають не тільки моральний обов’язок, але й законне право протистояти несправедливому суверенові, тобто такому, що порушує традиції. Це знайшло втілення в знаменитому угорському jus resistendi (право законного опору). В Польсько-Литовській державі право станів укладати союз задля захисту своїх інтересів давало знаті законну підставу виступати проти короля, застосовуючи в разі потреби силу. Оскільки еліти Лівонії, Молдавії й України формувалися, свідомо орієнтуючись на польську знать і її привілеї, вони також уважали повстання проти суверена виправданим, якщо правитель порушує їхні права й нехтує традиції.

Схожими були не тільки причини, які спонукали знать до опору, але й його форми. (Це, звичайно, не означає, що всі | заколоти знаті були за своєю суттю однакові.) Порівняно І зі стихійними виступами селянства повстання еліти вирізнялися набагато більшою зваженістю та організацією. Маючи що втрачати — незмірно більше, ніж прості селяни, — знать звичайно, зважувалася виступити тільки після неабиякої підготовки та ще більших вагань. Тому детально підготовлена змова часто передувала відкритій опозиції або супроводжувала її.

Очевидна перевага змови полягала в тому, що вона давала можливість її учасникам уникнути викриття й водночас діяти набагато гнучкіше, аніж це було можливим при широкомасштабному повстанні: невелика група змовників легко могла змінити свої плани, відкласти їх виконання або й відмовитися від них, коли це вважалося за доцільне. Навіть більше, змова була найраціональнішим методом опору, оскільки дозволяла її учасникам досягти конкретної мети — скасування ненависних нововведень чи, скажімо, усунення надміру запопадливих представників короля, не руйнуючи всього політичного та соціально-економічного ладу, частиною якого були й самі змовники.

Іншою рисою, характерною для всіх антироялістських виступів, за винятком доволі нетипового випадку Англії, була залежність повстанців від іноземної допомоги. Великою мірою ця залежність була просто справою статистики. В більшості країн знать складала 1-2 відсотки суспільства (однак у Речі Посполитій ця цифра була аномально високою — 8-10 відсотків). У міру того, як монархи почали дедалі свідоміше солідаризуватися з інтересами всього суспільства, знать гостро відчувала свою політичну ізоляцію. А оскільки вона традиційно дистанціювалася від міщан і селян, то й не могла очікувати великої підтримки в суспільстві. До того ж, коли деякі її представники таки виступали проти своїх суверенів, багато їхніх колег, хоча й симпатизували їхній справі, воліли вичікувати й урешті ставали на бік переможця. Внаслідок цього змовники мали вдома порівняно вузьку базу підтримки, а відтак мусили шукати допомоги за кордоном.

Цю тенденцію до пошуку іноземної підтримки посилював вибір часу для багатьох із повстань. Часто вони вибухали тоді, коли монархи були втягнуті у війни й не могли кинути на придушення повстанців усіх своїх військ. Це було особливо помітно в усіх східноєвропейських повстаннях. Для суверенів такі дійсні чи потенційні союзи, між зовнішніми та внутрішніми ворогами становили велику загрозу. Але й самі змовники, укладаючи союзи, наражалися на великі труднощі.

По-перше, існувала проблема надійності. Ані повстанці, ані їхні закордонні прибічники не могли бути певні, що, скомпрометувавши себе, вони взагалі дістануть обіцяну допомогу. Наприклад, коли Франція розпочала 1714р. мирні переговори з Габсбургами, вона відразу ж припинила допомогу угорцям і залишила Ракоці в безнадійному становищі. Іноземні монархи, що втручалися у внутрішні справи своїх ворогів, також зазнавали розчарувань і втрат. Повіривши Паткулевйм запевненням про наближення антишведського повстання в Лівонії, Август II вторгся в цю країну й був приголомшений, дізнавшися, що більшість лівонців воліла радше шведів, аніж саксонців, Карл XII рішуче змінив план російського походу й рушив в Україну, сподіваючися, що Мазепа приєднається до нього з 30 тис. козаків. Проте український гетьман привів із собою лише 3—4 тис. чоловік.

Як завжди, цілком звичайними були конфлікти між союзниками, викликані зіткненням інтересів. 1676р. голландці пообіцяли допомогти португальцям у боротьбі проти спільного ворога, короля Іспанії. Та невдовзі суперництво між Голландією й Португалією за колонії набуло такої гостроти, що відбило в них охоту до будь-яких спроб співпраці. Коли французи почали підтримувати каталонців, раптом з’ясувалося, що ті радо приймають військову допомогу проти іспанського короля, та аж ніяк не виявляють бажання визнати над собою владу Франції. 1711р. Пилип Орлик і його татарські союзники розпочали успішний спочатку похід в Україну. Але татари наполягали на тому, щоб брати ясир із людності, котру Орлик намагався залучити на свій бік, і це призвело до суперечки між союзниками й поразки їхньої кампанії.

Запрошення іноземних союзників могло обернутися проти повстанців ще й в інший спосіб. Часто поява чужинських військ пробуджувала у нейтрального доти простолюду глибоко вкорінене почуття ксенофобії. Це позбавляло повстанців підтримки місцевого населення, ставило їх у ще більшу залежність від зовнішньої допомоги, що давало монархам змогу зображати своїх противників маріонетками в чужинських руках. Проте, незважаючи на труднощі, пов’язані з іноземними втручаннями, майже щоразу знать, виступаючи проти свого монарха, шукала допомоги з-за кордону. Звичайно вороги монарха відгукувалися на прохання повстанців — певна річ, у своїх власних інтересах.

Щойно вибухало відкрите повстання, обидві сторони поспішали використати засоби пропаганди й полеміки, щоб забезпечити своїй справі якнайширшу підтримку. Справді, у конфліктах знаті та суверенів у XVII—XVIII ст. світські проблеми, такі, як розподіл політичної влади в суспільстві, заступали релігійні питання, що були головними темами публічних дебатів у більшій частині Європи. Численні пропагандистські трактати й маніфести, повні перекручень, перебільшень і паплюжень, також мали певну користь, оскільки показували, явно або неявно, основні принципи, якими керувалася у своїх діях кожна сторона.

Попри ці спільні риси існували також помітні відмінності між виступами знаті в східній і західній частинах континенту. На Заході провідну роль в антироялістських рухах відігравала численна й могутня буржуазія. В Неаполі повстання проти іспанської корони було переважно міським, а в Нідерландах боротьбу проти Габсбургів очолили багаті бюргери Голландії та Зеландії. Міщанство відігравало помітну роль також в антироялістських рухах в Англії, Франції та Каталонії. У Східній Європі таке траплялося рідко. Там знать була настільки ворожою вже зубожілим містам, що, незважаючи на королівські здирства, міста радше ставали на бік монархів. У небагатьох випадках, коли міщани таки приєднувалися до повстанців, це здебільшого було результатом примусу. (Важливий виняток — цілковита підтримка, що її Гданськ надав 1713р. Станіславу Лещинському.)

Етнічні лояльності й антагонізми на Сході були помітніші, ніж на Заході. В Англії та Франції етнічний чинник був майже зовсім відсутній, у Неаполі й Португалії — помітний, але другорядний, і лише в Каталонії та Нідерландах опір іншому народові (тобто іспанцям) і монархові-тиранові був досить істотним, аби спонукати до повстання. З іншого боку, в Східній Європі, де всі монархи були чужинці, а етнічна гетерогенність набагато більша (міста великою мірою відрізнялись етнічно від опанованої знаттю сільської місцевості), етнічне напруження відігравало в повстаннях неабияку роль. Антинімецькі почуття поляків та угорців живили їхню ворожість до саксонських і габсбурзьких монархів; молдавани зневажали не лише невірних турків, а й грецьких фанаріотів, які, за підтримки Порти, починали опановувати їхню країну; спільна віра ледве прикривала взаємну неприязнь українців і росіян (Мазепа наказував своїм чоловікам уникати шлюбів із російськими жінками, а Петро І змушений був видати указ, який забороняв росіянам кривдити українців). Таким чином, східноєвропейська знать набагато більше, ніж західна, боялася не тільки бути під гнітом монарха-тирана, але й підпасти під вплив чужинців.

Саме за цей аспект повстань XIX та XX ст. ухопилися східноєвропейські історики, перебільшили й по суті спотворили його, щоб підігнати виступи знаті під мірки новітніх змагань за національне визволення. Внаслідок цього Ракоці, Лещинського, Паткуля, Кантемира, Мазепу й Орлика багато новітніх істориків зображували передусім борцями за національну справу, достойними увічнення в пантеонах своїх націй. Слід, одначе, підкреслити, що хоча патріотизм — на противагу націоналізмові — більшою чи меншою мірою визначав поведінку всіх цих людей, головною справою їхніх повстань був захист традиційних станових прав і привілеїв.

Нарешті, повстання в Східній Європі мали ще одну спільну рису: всі вони зазнали поразки. Одним із наслідків цих поразок була поява першої східноєвропейської політичної еміграції. Один за одним Паткуль, Лещинський, Мазепа, Орлик, Ракочі і Кантемир зі своїми прибічниками втекли за кордон, аби започаткувати там класичний спосіб життя політичних емігрантів. Вичерпуючи кошти і втрачаючи прихильників, вони незмінно потрапляли в повну залежність від чужоземних зверхників, які часто цинічно використовували їх задля своїх потреб. Коли вони були вже не потрібні, їхні захисники, яким вони тепер тільки заважали, виганяли або забували їх. Завжди сподіваючись повернутися на батьківщину, бажано — хоч і не конче — з тріумфом, східноєвропейські емігранти втягувалися в незліченні й часто нереалістичні проекти, щоб відшкодувати свої втрати. Мінливе й скороминуще поле дипломатичних інтриг стало сценою, на якій вони діяли. Деякі з них, як Паткуль, Лещинський і Орлик, зроблять поважні повторні спроби. їхня невпинна, хоча здебільшого безуспішна діяльність і далі викликатиме в їхніх колишніх зверхників роздратування й навіть тривогу. Вона також приведе до численних замахів на життя емігрантів. Проте, незважаючи на безсумнівну відданість цих людей своїй справі, їхні зусилля зрештою виявилися безплідними.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36

Схожі публікації:

  1. Біографія Пилипа Орлика — www.mazepa.name
  2. Поштова марка на честь Пилипа Орлика — www.mazepa.name
  3. Український кант XVII–XVIII ст. — www.mazepa.name
  4. Іван Мазепа і я. Серія «12 балів» — Ганна Ручай

Поділіться думкою


XHTML: Дозволені теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>