З підрозділу «Мазепинці»
Орест Субтельний

Мазепинці. Український сепаратизм на початку ХVIII ст.

УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКІ ПЕРЕГОВОРИ

Хоча неодноразово висловленого прохання Девлет-Гірея і Мехмета Балтаджі прибути до столиці гетьман не виконав, до складу делегації, яка його представляла, ввійшли найдосвідченіші й найповажніші серед українських емігрантів особи, такі як керівник делегації прилуцький полковник Дмитро Горленко, генеральний суддя Клим Довгополий, генеральний писар Іван Максимович (ці троє були також у складі делегації, що укладала договір із татарами) та генеральний осавул Григір Герцик. Окремо згадано в акредитаційному листі кошового Костянтина Гордієнка як спеціального представника запорожців. Головна мета делегації полягала в тому, щоб виробити точні умови сподіваного виведення російських військ і з України й обговорити характер відносин козаків із Портою.

Орлик дав своїм представникам докладні інструкції щодо двох головних питань майбутніх переговорів.

У питанні російського виходу з України гетьманові побажання були такі:

  • щоб росіяни назавжди пішли з обох частин України та зреклися будь-яких майбутніх претензій управляти нею;
  • щоб Україною правив гетьман Орлик, його уряд і його наступники, без жодного стороннього втручання;
  • щоб усі полонені, захоплені в попередній війні (до і після Полтави) й заслані вглиб Московщини, були повернені (це стосувалося передусім запорізьких посланців, заарештованих у Москві перед самою Полтавською битвою, та козаків, посланих на працю до Петербурга);
  • щоб родинам тих, що виступали проти росіян і були заарештовані, дозволили повернутися до своїх домівок в Україну;
  • щоб фортеці, раніше окуповані росіянами, були передані козакам неушкодженими і щоб не робилося спроб виселити мешканців краю;
  • щоб Порта гарантувала кордони України з Польщею і Росією, “які всім відомі”;
  • щоб розміщена на даний час в Україні артилерія там і залишилася;
  • щоб цар відшкодував Війську Запорізькому збитки, завдані в останній війні;
  • щоб росіяни публічно зреклися розповсюджуваних раніше пропагандистських тверджень, буцімто Орлик і його мусульманські союзники планували запровадити в Україні іслам і збирати арак (османський подушний податок) з населення.

Цей доволі амбітний і оптимістичний перелік побажань грунтувався на припущенні, що, по-перше, цар справді має намір дотримуватися умов підписаного на Пруті договору, і, по-друге, що ці умови включають і Правобережну, й Лівобережну Україну. Подальші переговори показали, що обидва припущення були надто поспішні.

Іншим головним питанням переговорів були умови, які мали регулювати відносини України з Портою. Козаки хотіли привезти з Константинополя заяву, подібну до Diploma Assecuratorum Карла XII. Вони мали запропонувати, щоби Порта гарантувала такі пункти:

  • Україна по обидва боки Дніпра разом із Військом Запорізьким і народом малоросійським завжди залишається вільною від чужоземного володіння“. її союзники, пов’язані з нею відповідно до Кримського договору, “не повинні під приводом визволення чи захисту намагатися встановити [над Україною] повне панування, васалітет або підпорядкування“;
  • фортеці в Україні не повинні бути окуповані турецькими залогами;
  • союзники України не вдаватимуться до будь-якого релігійного гніту, й православна віра, під зверхністю Константинопольського патріарха, буде в Україні панівною;
  • Порта не порушуватиме права, привілеї і кордони України;
  • Порта не втручатиметься у вибори гетьмана й не прагнутиме змістити гетьмана, який є найвищою владою в Україні. Крім того, гетьман не повинен особисто їхати до столиці на інвеституру;
  • будуть гарантовані давні права запорожців рибалити й полювати аж до Очакова;
  • українські купці матимуть в Османській імперії рівні права з мусульманськими;
  • Порта визнає шведську зверхність над Україною. Якщо Порта прийме запропоновані пункти, делегація мала просити повідомити згодом про ці умови населення України маніфестами.

Ці дезидерати були цілком аналогічні поданим у 1710—1711pp. татарам. Однак, зважаючи на багато більшу владу, могутність і престиж Порти, висунення таких вимог свідчить про дещо нереалістичний підхід Орлика та його колег до цих переговорів. А сподівання, що Порта, змусивши росіян забратися геть з України й гарантувавши їй територіальну і політичну цілісність, згодиться на Кардову протекцію над цим краєм, здається майже наївним.

До певної міри ця вірність українців шведському королеві пояснювалася тією обставиною, що на той час поразка шведів у боротьбі з росіянами ще не здавалася остаточною. До того ж Карл XII у своїх Diploma Assecuratorutn узяв на себе офіційні зобов’язання щодо української справи. Не можна не враховувати й особистої привабливості короля, що особливо діяла на Орлика. Але, з іншого боку, було очевидно: татари й турки вкрай заінтересовані в тому, щоб тримати Україну (бодай частину її) поза російським контролем. Очевидним було й те, що хан і Порта хочуть і, здавалося, можуть допомогти Орликові вигнати росіян. У будь-якому випадку, включаючи умову про Карлове заступництво над Україною, Орлик показував, що він уважає шведські запевнення більш реальною і конкретною основою для своїх планів, аніж турецькі й татарські спонуки. Ясна річ, така позиція перешкоджала гетьманові встановити з Портою дійові й життєздатні відносини.

Інший пункт дезидерат дає змогу побачити ширший контекст цих переговорів. Як уже згадувалося, на переговорах із татарами особливої гостроти набула проблема ясиру. Це питання було важливе не лише в конкретній політичній ситуації, яка склалася в 1711p., воно також відбивало основну й нерозв’язну проблему в стосунках між осілим українським і кочовим татарським суспільствами. Так само й питання про турецькі залоги та фортеці в Україні, окрім його очевидних військових і політичних наслідків, було також украй дражливим через пов’язану з ним конфронтацію між мусульманською та християнською релігіями й культурами. Дозволити розмістити в Україні турецькі залоги було для Орлика небезпечніше в релігійному сенсі (пустити “невірних” між християнську паству), аніж у суто політичному та військовому. Звідси в дезидератах стаття про убезпечення від можливого релігійного гніту з боку союзників України. Звідси й Орликове прохання, аби Порта видала маніфести, які спростували б твердження російської пропаганди, буцімто він готовий в обмін на турецьку допомогу запровадити в Україні іслам. Таким чином, хоча залоги могли б допомогти гетьманові в боротьбі проти російської агресії чи проти його ворогів в Україні, він мусив наполягати — й через свою глибоку відданість релігії, й через традиційні тертя між християнством j ісламом,— щоб вони не стояли в українських містах. Зрештою, ця умова показує, наскільки важливим і складним було в Орликових відносинах із Портою питання релігії, тому розглядати ці відносини тільки з погляду практичної політики було б надмірним спрощенням.

Показником релігійних інтересів гетьмана було прохання, аби Порта визнала Константинопольського патріарха номінальним головою православної церкви в Україні. Цей пункт повторював не лише бажання, висловлене в “Бендерській конституції”, але й відбивав прецедент, установлений у Дорошенковому договорі з турками 1672р. Логіка цього прохання була така: якщо Україна має укласти політичну угоду з Портою, то патріарх Константинопольський чи Єрусалимський — а не Московський — має здійснювати в Україні церковну владу. Орлик, палко захоплений цією ідеєю, встановивши тісні особисті стосунки з Константинопольським патріархом, досяг таких успіхів у цій справі, що, як стверджував царський посол у Константинополі Шафіров, Єрусалимський патріарх “уже був призначений козацьким патріархом“. Повідомлення Шафірова грунтувалося на непідтверджених чутках, які поширювалися в той час в османській столиці. Але вже сам факт, що такі чутки мали місце, показує, наскільки наполегливими були гетьманові спроби вивести українську церкву з-під влади Москви.

Нарешті, цікаво відзначити, що гетьман не повторив прохання, з яким він 1711р. звертався до татар, — про визнання його влади над донськими козаками. Можливо, негативна реакція Девлет-Гірея розохотила Орлика ставити це питання знову. Ймовірно також, що причиною були катастрофічні наслідки походу 1711p., в якому з планів на співпрацю між запорожцями та донцями нічого не вийшло. Але й без цього пункту завдання делегації, що вирушила до Константинополя, було нелегким. А коли делегація вже наближалася до столиці, в турецькому уряді сталися важливі зміни, які це завдання Ще більше ускладнили.

Через зволікання царя з виконанням умов Прутського Договору, агітацію агентів Карла XII проти Мехмета Балтаджі та протидію його особистих суперників, 20 листопада великого візира було усунуто з посади. Його наступником став колишній яничарський ага Юсуф-паша. Хоча усунення Мехмета Балтаджі, можливо, принесло Кардові XII велике особисте задоволення, воно не дуже поліпшило його становите, бо нового великого візира не можна було зарахувати до Друзів шведського короля та його польських союзників.

Новий великий візир, як і його попередник, прагнув покращити нестійку ситуацію на північних кордонах імперії. Так само, як і Мехмет Балтаджі, Юсуф-паша вважав, що безпеки північних кордонів можна досягти, використовуючи українських козаків як захист проти російської експансії. Досягти цієї мети він сподівався, спокусивши росіян угодою, яка давала туркам велику перевагу: він був ладен вигнати морочливого шведського короля з турецької території, якщо росіяни погодяться на поступки в Україні.

Одначе в Порті була й войовнича протиросійська партія, яку очолював Девлет-Гірей і підтримував, певною мірою, сам султан. Цій групі надавали підтримку й французькі дипломати, які, з наказу Людовіка XIV, працювали на розпалювання нового турецько-російського конфлікту, Саме тоді французькі діячі ближче познайомилися з українським питанням, яке за кілька десятиліть відіграє коротку, але визначну роль у їхній східній політиці.

Незадовго перед прибуттям козацьких делегатів почалися переговори між Портою та царем, якого представляли Петро Шафіров і Борис Шереметьєв. Вони мали на меті ратифікувати чи, точніше, ще раз розглянути підписаний на Пруті договір. Таким чином, Порта збиралася вести переговори про виведення російських військ з України й водночас обговорювати умови, на яких Орлик і його штаб мали перебрати в ній владу. Очевидно, успіх на одних переговорах вплинув би на хід інших. Це стало ясно, коли султан, у відповідь на відмову Петра І віддати Азов, знищити Таганрог і дніпровські фортеці, заявив: “Я не підпишу з ним [Петром І] угоди, доки не заберу в нього всю козацьку землю“. Петрова впертість була на. руку протиросійській партії, яка святкувала перемогу, коли Юсуф-паша, хоча й дещо неохоче, 10 грудня 1711р. проголосив цареві війну.

Протиросійська діяльність у Константинополі різко зросла з прибуттям козацької делегації. Не гаючи часу, її члени взялися агітувати проти росіян. Невдовзі їхній вплив став настільки помітним, що Шафіров повідомив царя: “Малоросійські зрадники підбурюють турецький двір проти Росії і вони якраз і є головною причиною, яка перешкоджає укладенню миру“.

Головний аргумент козацької делегації полягав у тому, що Україну можна легко вирвати з рук царя, бо її мешканці ось-ось повстануть проти нього. За доказ цього правила масова підтримка Орлика під час недавнього походу. Ця думка, висловлювана при різних нагодах і в різних аудиторіях, пізніше стала головним мотивом Орликової політичної пропаганди. Інші аргументи, мабуть, винайдені чи розвинуті гетьманом і його оточенням, подано Порті у вигляді таємних російських планів, про які начебто довідався Орлик і які свідчили про цареві наміри включити до складу своєї імперії Україну, підкорити татар і вийти на Чорне море.

Шафіров був так стурбований діяльністю емігрантів, що переконував царя провести каральну акцію щодо їхніх родин в Україні. І от 8 квітня 1712р. царський канцлер Головкін видав указ, у якому було заявлено: “Оскільки боговідступник, зрадник Орлик і з ним багато інших донині в області султана турецького живуть, а деякі в самому Царгороді перебувають, що викликає велику підозру, і не можна інакше розсудити, що вони на утримання себе там одержують кошти з України від своїх родичів… притім і кореспонденції і пересилання між собою мають, чого важко допильнувати й припинити, доки вони там на Україні житимуть. Через це наказав великий государ всіх зрадників, які нині живуть в турецькій землі й по багатьох умовляльних грамотах царської величності і обнадіюванням у прощенні вини їхньої у вітчизну свою не повернулись, список їхніх імен до цього додається, жінок і дітей їхніх і матерів і братів вислати до Москви для нагляду і веліти там жити, доки загроза з боку турецького мине…

Крім того, родичі емігрантів мусили написати їм листа з настійним проханням повернутися додому або утриматися від ворожої діяльності, інакше їхні родини будуть засуджені до страти. Ця тактика, яку тоді й пізніше так охоче застосовували росіяни у боротьбі з непокірними емігрантами, не принесла великих результатів, оскільки більшість родин уже давно були заарештовані й заслані вглиб Росії.

Незважаючи на ці заходи, Шафіров і далі застерігав, що “як і раніше, треба бути вкрай обережними в Україні, щоб не збунтувала при вступі в неї військ турецьких” . Головкіна також непокоїла думка про можливий непослух українців. На випадок вторгнення турецького війська він радив ужити таких заходів: треба по змозі знизити податки в краї; українців можна брати на службу в залоги, але тільки якщо іншу половину залоги складатимуть росіяни; хтось із російських “знатних людей” має постійно бути при гетьманові Скоропадському “для порад і всяких обережностей” і “якщо впаде підозра на когось із знатних малоросіян, то брати їх до себе й утримувати політично; якщо ж хтось явно зрадить, то з таким чинити як зі зрадником для постраху інших“. Очевидно, ці заходи виявилися ефективними, бо за двадцять років по тому Орлик, обговорюючи інше можливе вторгнення в Україну, радив таємно повідомляти старшину про його наближення, “щоб вони могли вчасно перевезти свої родини на цей бік Дніпра, на польську Україну чи до Бендер і щоб сама Москва, намагаючись перешкодити повстанню, не мала можливості забрати їхні родини й вивезти їх за кордон [України], як вона зробила після Прута 1712p., коли Порта двічі оголошувала їй війну“.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36

Схожі публікації:

  1. Біографія Пилипа Орлика — www.mazepa.name
  2. Поштова марка на честь Пилипа Орлика — www.mazepa.name
  3. Український кант XVII–XVIII ст. — www.mazepa.name
  4. Іван Мазепа і я. Серія «12 балів» — Ганна Ручай

Поділіться думкою


XHTML: Дозволені теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>