З підрозділу «Мазепинці»
Орест Субтельний

Мазепинці. Український сепаратизм на початку ХVIII ст.

КРИМСЬКИЙ СОЮЗ

Перемоги під Полтавою й особливо під Переволочною були, можливо, надто повними, щоб принести Петрові І саму лише вигоду. Карл XII, військо якого було майже вщент розбите, мусив шукати притулку в Бендерах. Це створило для царя труднощі, яких він радо уникнув би, оскільки цент Північної війни несподівано перемістився на південь, де росіяни були менш підготовлені й більш уразливі. Замість просто наздогнати шведського короля та його союзника, ненависного Мазепу, перед Петром І тепер замаячила перспектива протистояння з грізними турками.

Не можна сказати, що турки прагнули такого протистояння. Справді, після Карловицького миру (1699) вони всіляко намагалися уникнути будь-яких конфліктів із європейськими державами, навіть ігноруючи щораз рішучіші прохання своїх кримських васалів виступити проти росіян. Але поява Карла XII та Мазепи несподівано наблизила загрозу зростання російської могутності впритул до кордонів Порти. Вона також спричинила внутрішні тертя в самій імперії. Боротьба між старою військовою верхівкою з її войовничою антиросійською політикою та дедалі впливовішою бюрократичною елітою, що стояла на пацифістських і нейтралістських позиціях, вийшла тепер на новий рівень.

І провоєнна, й антивоєнна партії погодилися прийняти Карпа XII й Мазепу на турецькій території, але зробили це з різних причин. Великий візир Алі Чорлулу-паша хотів миру з царем, але на якомога вигідніших умовах. Дозволяючи шведським та українським утікачам на короткий час залишитися на теренах імперії, він сподівався, що в найближчому майбутньому, коли почнуться нові переговори щодо Константинопольської угоди, їхню присутність можна буде використати, щоб чинити тиск на росіян. Своє прагнення до миру Алі Чорлулу-паша продемонстрував, підтвердивши в грудні 1709р. чинну мирну угоду з царем, хоча Карл XII іще перебував на турецькій території.

Воєнну партію в Порті очолював кримський хан Девлет-Гірей. Упродовж багатьох років попереджував він своїх константинопольських зверхників про честолюбство й агресивність царів. Коли Порта не зважила на ті застереження, він у 1702—1703pp. зорганізував проти неї повстання. Турки придушили заколот і заслали Девлет-Гірея на острів Родос Але 1708р. йому вдалося знову посісти трон, і він відновив протиросійську діяльність. Одразу після Полтави хан запропонував Карлові XII та Мазепі свою гостинність і прийняв у своїх володіннях багатьох утікачів-запорожців. Щойно Карл XII улаштувався у Бендерах, Девлет-Гірей установив із ним зв’язок і запропонував продовжити війну проти царя, навіть якщо. Порта відмовиться. Між Карлом XII і Девлет-Гіреєм швидко налагодилася співпраця, головною метою якої було штовхати Порту до проголошення війни цареві.

Щоб досягти цього, треба було, очевидно, усунути Алі Чорлулу-пашу. За допомогою Девлет-Гірея та Карлових досвідчених дипломатів, таких як Станіслав Понятовський і Мартін Нойгебауер, це зроблено 5 червня 1710р. Його наступником став прихильник шведів Нуман-паша, але він не зміг утриматися на посаді. Через два місяці великим візирем став Балтаджі-Мехмет, і протиросійська партія, як видавалося, знову прийшла до влади. За допомогою дипломатів європейських країн (особливо Франції), уряди яких непокоїла російська експансія, напруженість між Портою і Москвою було доведено до крайньої межі. Зрештою, 19 листопада 1710p., диван проголосив цареві війну. Бендерським емігрантам випав новий шанс ударити по цареві, і в останні місяці 1710р. вони гарячково готувалися ним скористатися. Вирішальним аспектом цих приготувань було узгодження зусиль двох найзапекліших протиросійських сил — Орликових козаків і татар Девлет-Гірея.

УКРАЇНСЬКО-ТАТАРСЬКА СПІВПРАЦЯ: ПРЕЦЕДЕНТИ

Звертаючись до кримських татар по допомогу проти росіян, українські емігранти йшли второваним шляхом. Але цей. шлях не був позбавлений парадоксів. Українське козацтво виробило деякі з найхарактерніших рис самоврядування внаслідок постійної боротьби з татарами в степу. А проте, коли українці прагнули захистити свою політичну самобутність, саме в татар вони найчастіше просили підтримки. Таким чином, два антагоністичні в соціально-економічному й культурному сенсі суспільства часто мали спільних політичних ворогів — московських царів, чи, раніше, в XVII ст., агресивну польську шляхту. Справді, можна стверджувати, що в тих випадках, коли українцям удавалося побороти глибоко вкорінені протимусульманські упередження й співпрацювати 3 Татарами й турками, виявлявся найвищий рівень їхнього прагнення до політичного самоутвердження.

Цей зв’язок між політичним самовиявом українців та їхньою співпрацею з мусульманами був очевидним від самого початку татарсько-українських відносин. 1620p., в час, коли військо Запорізьке взяло під свою опіку православну церкву в Україні і таким чином стало оборонцем прав усіх українців проти польсько-католицької шляхти, гетьман Михайло Дорошенко з козацьким військом уперше втрутився, на прохання одного з претендентів, у міжусобну боротьбу за кримський престол. Ця подія свідчила про розширення політичних горизонтів козацтва і за кордоном, і вдома.

Цей процес політичного дозрівання досяг найвищої точки, коли Хмельницький створив Гетьманщину, і сталося це за безпосередньої підтримки хана Іслам-Гірея та Кримського ханства. Як уже згадувалося, головною причиною, що дала змогу гетьманові Виговському кинути 1658р. виклик Москві, і була військова допомога з боку татар. Співпраця українських козаків із татарами й особливо з турками яскраво виявилася за гетьманування Петра Дорошенка (1665—1676). Дорошенко погоджувався діяти заодно з Портою за умови, що Україні буде надана автономія, ширша навіть, аніж та досить велика: свобода, яку мали Молдавське та Волоське князівства. Цю спробу добровільно включити християнську землю до складу Османської імперії Дорошенко вчинив лише тому, що вона давала найкращу можливість зберегти становище України як окремої, справді автономної політичної одиниці.

У перші роки Мазепиного гетьманування тенденція шукати порозуміння з Кримським ханством проти Москви була серед окремих груп українського козацтва досить помітною. Сам Мазепа залишався вірним протикримській політиці Москви, але провідні члени старшини, такі як Кочубей та Іскра, що мали землі в загрожених південних полках, наприклад Полтавському, потайки виступали за тісніші зв’язки з Кримом. Чимало прихильників дружніх стосунків із татарами знаходилося й серед запорожців. Головною причиною цих протатарських настроїв була успішна торгівля між українцями й Кримом, що почала розвиватися наприкінці XVIIст. Українці вивозили до Криму й Туреччини хутра та тканини, одержуючи натомість сіль, килими та предмети розкоші. Українські купці та старшина, причетні до транзитної торгівлі з Османською імперією, конче потребували доброї волі кримських татар. Навіть для простих запорожців торгівля з татарами мала велике значення, бо давала змогу здобути такі вкрай необхідні речі, як сіль, зброя тощо. Тому, коли кримськими походами 1687 та 1689 років Москва зруйнувала їхню успішну торгівлю, це дуже роздратувало багатьох козаків, особливо в південних полках, і призвело до потенційно небезпечного випадку, пов’язаного із загадковою постаттю Петра Іваненка-Петрика.

1692р. Петрик, працівник Мазепиної канцелярії й далекий родич Кочубея, таємно покинув свою посаду й утік на Січ. Маючи добру освіту й чималий політичний досвід, він здобув повагу запорожців, які невдовзі обрали його військовим писарем. Скоро після того Петрик почав агітувати за союз запорожців і всіх українських козаків із Кримським ханством, спрямований проти Москви. За таємної підтримки запорізького кошового І.Гусака він вирушив до Криму й там 26 травня 1692р., проголосивши себе представником “Князівства видільного Київського і Чернігівського і всього війська Запорізького городового та народу малоросійського”, підписав із Кримським ханством угоду про взаємодопомогу.

Не зовсім ясно, хто підтримував Петрика, проте цілком зрозуміло, чому він уважав союз із татарами конче потрібним. У листі до запорожців Петрик писав, що від своїх володарів — колишніх (поляків), і особливо тогочасних (росіян) — українці можуть сподіватися тільки шкоди та гноблення. Захистити українські інтереси можна лише за умови, якщо українці самі правитимуть у своїй країні. А це можливо тільки за допомогою татар. Наприкінці свого довгого послання до запорожців Петрик знову попереджує їх, аби стереглися москалів: “Московські царі не мечем нас узяли, але добровільно для віри християнської предки наші їм піддалися; [царі]… обсадилися нашими людьми від усіх сторін неприятельських, і звідкіля скільки неприятелів війною прийдуть, то, наші міста й села попаливши і людей з погребу набравши, назад повертають, а Москва все завше за нашими людьми, як за стіною, перебуває в цілості; і тим усім не задовольнившись, намагається всіх нас зробити своїми холопами й невільниками“.

Спочатку здавалося, що запорожці цілком підтримують Петрика. Влітку 1692р. вони погодилися пристати до союзу проти москалів. Одначе, коли Петрик із майже двадцятьма тисячами татар рушив в Україну, запорізьке керівництво відмовилося їм допомагати. До Петрика перейшло лише кількасот чоловік із запорізької голоти, яких спонукали до цього не стільки протиросійські почуття, скільки можливість помститися старшині, що нахапала земель у Гетьманщині. Через наявність цих протистаршинських елементів і неминучий татарський грабунок та ясир, Петрик по суті не здобув у Гетьманщині очікуваної підтримки. Очевидно, південна старшина, багато членів якої майже напевне були причетні до Петриковоі авантюри, вважала виступ проти царя та Мазепи передчасним. Таким чином, Петриків похід на Гетьманщину зазнав невдачі. Не принесли успіху й кілька наступних походів, які він здійснив за підтримки татар. Одначе весь цей епізод показує, що на момент початку Північної війни можливість такого союзу все ще приваблювала деякі групи козаків і що Орлик, починаючи переговори з ханом, мав перед собою багато прикладів.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36

Схожі публікації:

  1. Біографія Пилипа Орлика — www.mazepa.name
  2. Поштова марка на честь Пилипа Орлика — www.mazepa.name
  3. Український кант XVII–XVIII ст. — www.mazepa.name
  4. Іван Мазепа і я. Серія «12 балів» — Ганна Ручай

Поділіться думкою


XHTML: Дозволені теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>