З підрозділу «Діяльність Мазепи»
Ілько Борщак

Мазепа, Орлик, Войнаровський. Історичні есе

IV. МАЗЕПА І КАРЛ XII

Коли голови Іскри і Кочубея впали під катівською сокирою, козацька старшина почала щораз більше наступати на Мазепу, запевняючи його у своїй вірності, щоби він якнайскорше покінчив з ворогами народу. Вони присягалися, що будуть боронити з ним аж до смерті честі, прав і вольностей України. Орлик і Войнаровський знали, що гетьман має зв’язки з Карлом XII. Мазепа, навчений історією з Кочубеєм, приймав усі протести і заяви вірності, не рішаючись відкрити своєї маски.

Полковники з Миргорода, Прилук, Лубнів Апостол, Горленко і Зеленський прийшли одного дня до нього з генеральним обозним Ломиковським, хотячи зв’язати з ним свою долю святочною присягою: «Напишіть самі текст цієї присяги, — відповів гетьман, — я зроблю все, що ви хочете». Ломиковський зредагував формулу, Мазепа подумав над нею, змінив кілька висловів і казав своїм довіреним присягнути на хрест. Після цього склав сам присягу. Змовники зобов’язалися, коли тільки обставини на це дозволять, з’єднатись з Карлом XII проти московського царя, щоб забезпечити Україні повну самостійність.

Від Мазепи до Карла XII їздили таємні амбасадори під найрізнороднішими одягами. Ці переговори закінчились таємною умовою, підписаною між королем «шведів, готів і вандалів і гетьманом України». Між шведами сам прем’єр-міністр князь Піпер знав про це; між українцями, може, знав про це Орлик. Цей акт згинув, без сумніву, біля Полтави у пожежі шведських архівів, і Петро шукав за ним надаремне. Історики мусили б щодо цього пункту назавсігди битися у неперевірених гіпотезах, якби сім літ тому не було нам удалось відкрити в архівах замку Дентевіль біля Шомона рукопису Орлика під заголовком “De’ductiondesdroitsdelUkraine” (Знайшов це Ілля Борщак. Оригінал і переклад видрукувані у «Старій Україні», Львів, 1925 — Прим. Ред.)

Довіреник і продовжник праці Мазепи Орлик наводить у своїй «Дедукції прав України» 6 статей договору, підписаного між Карлом XII і Україною.

Ст. І. — Його Королівська Величність зобов’язується боронити України і частини Краю козаків, приєднаного до неї, і післати туди негайно на поміч війська, коли це буде необхідним або коли князь (Мазепа) і Генеральна Рада будуть цього домагатись. Ці війська, ввійшовши в край, будуть під командою шведських генералів. Та як довго будуть їх там уживати, його Величність передасть їх під провід князя або його наслідників, а вони будуть уживати їх так довго, як довго бачитимуть у цьому потребу. Його Королівська Величність буде оплачувати їх, а козаки постачати їм харчі,

Ст. II. — Все те, що буде завойоване на давніх московських володіннях, належатиме, згідно з правом воєнним, тому, хто займе це як переможець. Та все те, що буде визнане як колишня власність українського народу, буде передане або збережене для українського князівства.

Ст. III. — Український князь і Генеральна Рада будуть панувати надалі згідно з правом, яким користувалися досі на всьому просторі князівства і частин, до нього приєднаних.

Ст. IV. — Іванові Мазепі, законному князеві, ніяким робом не будуть перешкоджати у володінні цим князівством. Після його смерті, яка, як надіємося, не прийде швидко, буде забезпечена свобода для українських земель, згідно з її правами і давніми законами.

Ст. V. — Що торкається герба і титулу українського князя, то не буде ніяких змін у досі прийнятих звичаях. Його Королівська Величність не зможе ніколи присвоїти собі того титулу, ані того, герба.

Ст. VI. — Для більшої забезпеки так цього договору, як і України, князь 1 Генеральна Рада відступлять його Королівській Величності на час цієї війни, як довго триватиме небезпека, кілька своїх міст, а саме Стародуб, Мглин, Полтаву, Батурин і Гадяч.

Орлик, на жаль, обмежується тільки до таких винятків, але вони вистачають, щоб передати провідну думку умови. «Дедукція прав України» каже дуже виразно: «Мазепа і Генеральна Рада користувалися таким чином в 1708р. своєю владою, аби запанувати над тим, що було їх власністю; а щоби тим краще забезпечити свої вольності, вони ввійшли в союз зі шведським королем і погодились, що не будуть вести переговорів сепаратно».

Гетьман у своєму обережному недовір’ї таїв довго цю умову перед головною козацькою старшиною.

Невдовзі цар прохав його, щоб він виступив проти шведів з усією своєю кіннотою; це перевернуло всі плани Мазепи, який саме ждав на Карла XII. Впродовж трьох місяців він придумував найрізнорідніші виправдання і хитрощі, аби тільки зберегти своє військо. На щораз частіші і настирливіші домагання Петра він прикидається хворим, і то так по-мистецьки, що найхитріші дають себе ошукати; він не встає з ліжка, гадають, що він вмирає і доживає останні хвилини, а тим часом він висилає до Могилева, головної квартири шведського короля, одного зі звичайних своїх послів з-поміж духовенства, щоби приспішити прихід Карла XII. Одночасно він приготовляє свою фортецю до оборони і збирає магазини з харчами; наприклад, у Чернігові він зосереджує 15.000 центнерів збіжжя, а до Батурина звозить нові гармати.

Всі ці приготування ідуть у гарячковому поспіху і зовсім явно, бо цар увесь час пересвідчений, що вони спрямовані проти шведів. Надмірно обережний Мазепа наказує навіть священикам відправляти богослужіння в усіх церквах за перемогу Петра. Цей останній спосіб розминувся вже з метою, яку поставив собі український Макіавеллі. Нарід був спантеличений. Його порив до свободи ослаблений, зламаний; коли прийде хвилина діяльного виступу, нарід цей перед нежданою зміною фронту свого гетьмана лишиться пасивним, збитим зі шляху і пантелику. Народна душа проста. Не можна підходити до неї занадто мудро, коли хочемо мати вплив на неї і зворушити її до глибини.

16 вересня 1708р. Карл XII, який непотрібно тратив стільки дорогого часу, дав наказ своїй передній стежі під проводом генерала Лагеркрони перейти кордони України; він мав зайняти Стародуб і під мурами цього міста з’єднатися з гетьманською армією. Петро зі свого боку дав наказ німецькому генералові Інфлантові зайняти сильно цю фортецю, з огляду на її першорядне стратегічне значення. Обидві армії пішли вперед, але Лагеркрона, маючи поганого провідника, збився зі шляху, прогаяв час, і російські війська з Інфлантом його випередили.

Стародубський комендант, що був у змові, з розпукою дивився на їх наїзд, але не міг нічого іншого вдіяти, як відчинити перед ними ворота.

Кілька днів пізніше шведська армія ввійшла на Україну. Вона була немов очарована. Після сумної рівнини, самотніх озер і багнищ із трощею, непролазних литовських, білоруських і польських лісів ця багата земля з величезними скарбами, де кожне село могло прокормити цілий полк, видалась їй новим раєм.

25 вересня 1708р. французький амбасадор при дворі Карла XII Безенваль писав так: «Становище шведського короля на Україні козаків залежатиме від його поведінки з ними. Коли вони заявляться за ним або коли він обмежиться до домагань фуражу для себе, він дістане його від них не тільки без труднощів, але і з приємністю. Україна така багата на харчі всякого роду, яких сама не може з’їсти ані вивезти на чужину для торгівлі, що її населення має завсігди на кілька літ відповідні засоби».

Коли Мазепа почув, що Карл XII переїхав кордони України, він іще вважав необхідним перед козацькою старшиною прикидатися і був буцімто дуже розгніваний: «Сам чорт пхає його сюди. Він розвіяв усі мої плани і ще накінець стягне сюди російські війська. Ось як зруйнують і згублять нам нашу Україну».

Він хотів завсігди, щоби рішення виходили від самої козацької старшини, заляканої небезпекою. При кінці вересня шведи зайшли вперед уже так далеко, що гетьман зібрав надзвичайну раду, в якій засідав сам штаб змовників.

Він відкрив засідання дуже простою заявою: «Панове полковники, чи маю я злучитися, як мені наказує цар, з генералом Інфлантом?» На це відповіли йому в один голос: «Ні, ніколи! Вишли негайно послів до шведського короля, прохай у нього допомоги, нехай якомога швидше з’єднається з нами, щоб перешкодити московській армії в поході на Україну!»

Старий Ломиковський докинув: «Ясновельможний пане гетьмане! Без цього яка ж може бути надія для України і Запорозького Війська? Навіщо ти все це приготовив?»

Мазепа відповів грубо: «Навіщо вам знати про всі ці справи, заки прийшов відповідний час? Довіряйте моїй совісті і моєму скромному розумові! З ними не пропадете. Дякувати Богові, я сам маю стільки розсудливості, що ви всі разом».

Він давав себе довго намовляти і благати, а накінець, немовби його переконали, поволі підійшов до кедрової скриньки у сховищі, чудового твору якогось давнього німецького митця, і звідти добув договір зі Швецією. Запанувала велика тиша, і Орлик поволі відчитав цей пропам’ятний текст аудиторії, здивованій далекосяглою передбачливістю гетьмана. Козацька старшина закінчила засідання окликами на честь України і Мазепи. А він, як таємний маг, поринав у задуму.

Коли шведи ввійшли на Україну, поводились дружньо. Шанували мешканців і платили золотом за реквізиції. Зате російський генерал Інфлант, вірний традиційній російській тактиці, залишав перед приходом Карла пустелю, проганяючи селян, віддаючи на поталу вогню села, млини і найменші селища. Мешканці з околиці Стародуба, перші жертви російського наїзду, втекли з жахом і поширили по всьому краю новину, що москалі хочуть знищити Україну. Коли ж кілька міст відчинило свої ворота шведам, москалі ще більше розлютились, почали зневажати і бити козацьких старшин, яких підозрівали у зраді.

Для Мазепи не було вже вороття. Якщо б він завагався перед здійсненням свого плану, його були б зложили з гетьманського уряду і були б доручили війну проти царя новому гетьманові.

В останню хвилину нещасливий випадок дав нагоду росіянам відкрити всю правду. Один польський шляхтич, який приїхав на Україну з відозвами Карла XII, попав у руки одного московського відділу. Коли його перетрусили, знайшли при ньому лист Понятовського, посла Станіслава Лєщинського при Карлі XII, до Мазепи, де цей дипломат прохав Мазепу випустити на волю його брата, полоненого на Україні. 12 жовтня генерал Інфлант. взяв на муки цього поляка. Післанець, не маючи сил видержати мук, признався, що йому доручили повідомити Мазепу про наступ шведів і попрохати його вийти їм назустріч з усією своєю армією. Росіяни не вірили цьому і переслали гетьманові копію зізнань цього післанця. Одночасно просили його, щоб він усе ж таки до них приєднався.

Мазепа вживав нових способів, щоб затягати справу: ватаги грабіжників, які він сам підтримував, появилися скрізь, і він казав, що не може залишити Україну на поталу.

Цар, мало задоволений такою відповіддю, повторив свій наказ ще раз, дуже гостро. Гетьман передав його до відома змовників, які благали його, щоб не слухав: «Коли ти підеш з царем, — казали вони, — погубиш Україну і себе».

Міністри Петра почали дивуватися, але не мали ще сміливості довірити своєму панові своїх підозрінь. Адже саме тоді приймав він у своєму головному штабі у Смоленську висланця від Мазепи. Гетьман складав цареві побажання за його перемогу у Ліснім над Левенгауптом, який саме йшов з армією від Балтійського моря на допомогу Карлові XII. Він пересилав йому як дарунок 2.000 дукатів і прохав його потвердити купно маєтків, придбаних для себе у Московщині. Як же можна було повірити в зраду людини, що купувала маєтки у державі свого завтрашнього ворога?

31 жовтня Петро, вирішивши перебрати на Україні команду над своєю армією, прохав Мазепу, щоби допоміг йому своєю радою. На це він дістав таку відповідь: «Хоч я хворий і зламаний, все ж таки поїду, навіть якби смерть мала мене надибати в дорозі». Одночасно гетьман зібрав свою раду, поділився з нею своїми побоюваннями та підзорливими намірами царя, зверненими проти нього й народу, і надав себе підтримувати у свому спротиві. Знаходився він тоді у своїм домі в Борзні на Чернігівщині, недалеко Батурина.

Швидко після цього з’явився там висланий від царя Протасьєв, що походив з давньої і високої шляхти. Він побачив, що Мазепа лежить у ліжку, при смерті, уже запричащений київським митрополитом. Смерть нависла над ним, і московський посланець повідомив Головкіна про невідхильну смерть гетьмана і про те, що треба буде приготовити вибір нового гетьмана.

Ледве він відійшов, Мазепа зістрибнув з ліжка і, відкинувши покривало, бадьорий і всміхнений, віднайшов свою силу й ясну думку. Він повідомив негайно графа Піпера, що з утіхою зустріне прихід шведської армії, і приготовив потрібні та довгі інструкції про те, як полегшити його передній стежі перехід Десни; на цьому документі не було ані підпису, ані печатки.

Одночасно він написав до Головкіна: «Моя душа недалека воріт могили. Від десяти днів нічого не їм і не сплю. Моя єдина надія в Найсвятіших Тайнах, які прийняв від митрополита».

В околиці Стародуба москалі і шведи взаємно приглядалися одне до одного; московська кіннота під проводом Меншикова відійшла і висилала стежі на Україну між Стародубом і Черніговом. її комендант вибрав собі на головну квартиру мале містечко, де ждав на Мазепу; та на його місце прийшов туди Войнаровський; адже гетьман доживав останніх хвилин від приступу апоплексії.

Меншиков бився у великих сумнівах. Він доконче потребував присутності Мазепи; козацький корпус, приділений до російської армії під проводом старшин, що належали до змови, не хотів переправлятись через Десну.

Карл XII обіцяв з’явитись 2 листопада разом зі своїм військом над берегом цієї ріки.

На другий день надвечір Мазепа і його прибічники побачили Войнаровського, що приїхав до них, падаючи від утоми; вони ледве його впізнали. Він, що звичайно був так дбайливо одягнений і що носив на своїм козацькім жупані коронкові жабо, до яких звик ще на Дрезденському дворі, він, що між цими здоровенними козарлюгами робив враження панича і версальського чепуруна, з’явився винятково у безладному і подертому одязі; по лиці спливали краплини поту, і волосся приклеїлося до висків.

Навіть не привітавши зібраної громади, Войнаровський сказав одним віддихом: «Завтра буде тут Меншиков; він здоганяє мене; та мої коні прудкіші. Втік потайки, полишаючи все, коли я почув, як один німецький старшина сказав до свого товариша: «Нехай Бог змилується над козаками, бо завтра вони будуть сковані ланцюгами».

Він не скінчив іще речення, як полковники одним рухом добули шаблюк і гетьмана, що сидів у фотелі, обступили, немовби близька небезпека йому загрожувала. Був це дивно фантастичний образ у сутінку: ті відкриті леза довкола сивої голови.

А сам гетьман, як каже один із сучасників, зірвався, як вітер. Влад ним жестом казав вложити шаблі до піхов і кликнув: «На коні! Де Батурина».

Його голос мав ясний і повний звук. Його стать, іще два дні том) зігнена, випрямилась; цей живий труп, що стогнав, із блудними втомленими очима, перемінився в кремезного, стрункого і зручного мужчину з іскрами у погляді. З дикою насолодою молодого їздця він скочив на коня і помчав дорогою до Батурина…

Хто зможе описати цю дику нестримну їзду під зливним дощем осінньої ночі, довгим шляхом від Борзни до Батурина, вздовж якого козацькі варти, напівперелякані, здивовані, що із померків виринає чудне марево, передавали звістку про подорож свого володаря одноманітним протяжним звуком: гетьман!

Було після півночі, як Мазепа і його почет прибули до Батурина; це була їх остання ніч у давній столиці.

Гетьман проводив усім, думав про все. Він мусив негайно позбутися царського резидента, кажучи точніше, полковника Анненкова, свого обсерватора. Мазепа доручає йому відвезти верхом лист до Меншикова, де прохає вибачення за втечу Войнаровського, за його «молодечий промах», як пише.

Військо підготовляється до походу; Орлик каже складати найважливіші папери державної канцелярії і палить архіви. Осяяний замок виглядає вночі, як смолоскип, і гетьман проходжується по довгих залах, де призбирано стільки скарбів. Останнім поглядом кидає на свою збірку зброї. З-поміж найславніших і найцінніших зразків вістря він вибирає шаблю, що колись була власністю кримського хана; вона зроблена з пречудової толедської сталі, інкрустована золотом і діамантами, колись висіла при боці венеціанського дожа; згодом став її власником Сулейман Величний і зробив з неї дарунок кримським ханам; накінець завдяки «воєнним пригодам» вона попала в руки Мазепи. Крім цього, вибирає він теж кинджал Дорошенка. Вірна його служба у скарбниці наповняє бочки золотими монетами: венеціанськими дукатами, іспанськими дублонами, цісарськими талярами, турецькими секінами і французькими пістолями…

Гетьман, як звичайно, ходить довкола і думає. Зупинився перед своєю спальнею, простою, що настроювала його до роздумувань. Там думав він багато; там дозрівав терпеливо його план визволення; там мріяв він про самостійність свого народу та своєї батьківщини… Довгим спогадом зупиняється при постаті Мотрі в сумній тіні, що сіріє десь уже в померках давнини…

Щораз пізніше. Ще одна зала — книгозбірня; тут залюбки він шукав захисту, відпочивав, забував про державні справи. Це кімната, повна величі. Стоять у ній книжки в дорогоцінних палітурках з гетьманським гербом, вибагливі панегірики, що були гордістю київських видавництв, німецькі і латинські першодруки і рукописи з дорогоцінними віньєтами. Орлик, палкий бібліофіл, приходить сюди за ним.

— Ясновельможний гетьмане, москалі можуть здогнати нас тутч.. Тяжко було б мені залишити їм ті дорогоцінності, яких вони, варвари, ніколи не розуміли.

Мазепа всміхається:

— Візьми собі, що хочеш.

Орлик не каже на себе ждати: вибирає певною, досвідною рукою… На жаль, усі ці пам’ятки загинули під Полтавою.

Займається на світ, і військо готове. Гетьман наказує старшинам зібратись у великій галереї, у найгарнішій і найбагатшій залі палати, де Мазепа приймав амбасадорів, давав офіційні аудієнції і бенкети. Вся вона виповнюється поволі.

З’являються Чечель, Покотило, Денисенко, Максименко, чотири полковники з гвардії, чотири полковники сердюків, що боронитимуть Батурин: Фрідріх Кенігсен, німецький шляхтич на гетьманській службі, великий знавець артилерії, Герцик, полтавський полковник, Гамалія, генеральний осавул, голова особистої канцелярії, та інші найстарші козацькі старшини, разом приблизно сотня людей.

Входить Мазепа, святочно вбраний:

— Панове полковники та все вельмишановне козацтво! Йду зустрічати Його Величність шведського короля, який допоможе нам визволити Україну з московського ярма.

Оклики захоплення перебивають його. Гетьман звертається до Чечеля:

— Чечелю, тебе призначаю комендантом замку. Не забувай, що доля України спочиває у твоїх руках. Коли москалі прийдуть сюди, не впусти їх!

— Вони сюди не ввійдуть.

— Видержи аж до хвилини, коли я приїду зі шведами.

— Я видержу.

— А коли не зможеш видержати, то дай себе похоронити під звалищами цього замку. Ти носиш славне ім’я, і твій предок уславився у війнах з Хмельницьким, я певний, що ти піддержиш славу його імені.

— Будь спокійний, гетьмане. Я зумію вмерти.

— А ти, Кенігсене, що жив разом з нами, я певний, що твоє шляхетне серце доховає нам віри… Все залежить від твоїх гармат.

Кенігсен поклонився і відповів:

— Ти мій пан і володар, і таким лишишся аж до моєї смерті. Так само Мазепа звертався по черзі до всіх старшин. Кожномузумів сказати інше слово. Нарешті ввійшов Ломиковський і заявив, що все готове для від’їзду. Тоді гетьман гукнув сильним голосом:

— До побачення, мої брати, ми зустрінемось тут або на тому світі. Зібрані відповіли йому:

— До побачення, пане гетьмане!

У Батурині залишилось 5.000 людей. Така сама кількість супроводила Мазепу. Решта війська йшла з російською армією або розсіяна була по Україні. Гетьман нашвидку оглянув свої відділи, а коли ввійшов до карети, запряженої у шість арабських коней, дав знак до походу. Бліде зимове сонце вставало. Коли Мазепа переходив останній ланцюговий міст, він чув іще сильний голос Чечеля, як давав свій перший наказ нового коменданта.

— Зачиніть ворота і піднесіть міст!

Гармати Кенігсена почали ревіти. Постріли повідомляли про стан Облоги. Батурин ждав Меншикова.

Було це в неділю вранці 4 листопада 1708р.

Українська армія йшла весь день уперед і переправилась через Десну, цей новий Рубікон української незалежності. Москалі і шведи знаходилися на правому боці. Мазепа і його дружина перші перепливли ріку поромом. Багато козаків скакало у воду з кіньми, інші будували навісні мости. Ломиковський пильнував переправи і принаглював спізнілих.

Коли вся армія переправилась на правий берег, надійшла вирішальна хвилина. Більшість козаків не знала про наміри гетьмана і гадала, що наступає на Карла XII. Ломиковський казав своїм відділам зробити півколо, а Мазепа, зійшовши з коня, оточений генеральним штабом, між Орликом і Войнаровським, виступив на чоло війська. У руці він тримав булаву.

— Нарешті, слава Богу, — сказав він, — ми на правому березі Десни. Та невже ж ви гадаєте, що я веду вас проти славного шведського війська? Ні, ніколи! Ми йдемо проти відвічного ворога нашого народу, проти московського царя, який присягнув собі, що відбере наші вольності і з наших вільних козаків зробить своїх невільників. Чи ви піддались би цьому?

Великий крик обурення відповів йому на це. Мазепа казав далі:

— Я не раз розмовляв із царем, і він виявив мені свій намір. Він хоче скасувати гетьманську владу, розпустити козацькі відділи і заступити їх своїм власним військом. Не раз пробував я завернути його з цього небезпечного шляху, такого лиховісного для українського народу, та мої заходи були даремні. Вони тільки більш розгнівали царя, який накінець віддав мене під накази Меншикова. Брати, наш час надійшов. Користаймо з нагоди! Виконаймо свою помсту на москалях! Мусимо помститись за їхнє довге насильство, за всі кривди та знущання. Мусимо забезпечитися на майбутнє проти зазіхань на нашу свободу і козацькі права. Прийшов час, коли можна скинути ненависне ярмо і зробити з України вільну і незалежну країну. Ось чому я рішився перейти з вами на бік славного шведського короля Карла. Він зобов’язується шанувати наші права і вольності: Він присягає, що боронитиме нас усіма доступними йому засобами проти московських намаганьі хоче забезпечити Україні ЇЇ незалежність. Найсильніша європейська держава, Франція, також є за нами. Чи підете за мною?

Відповіддю були палкі запевнення, у вірності. Мазепа промовляв далі:

— Брати! Воля Божа не об’являється грішним людям. Та що там Бог і не приготовляв би для нас, ми не можемо довше стерпіти московського ярма. Що варт нарід, який не в силі супротивитись небезпеці, яка йде на нього? Чи не сходить він до ряду звірят без серця і чи не заслуговує на погорду інших народів? Між царем і нами війна неминуча. А навіть, мої брати, якби ми і мали згинути, то краще згинути зі зброєю в руці, ніж доживати віку у муках!

Ця промова захопила козаків. Вони присягли, що боротимуться за свободу і незалежність України. Військо поставало в ряди і посувалось уперед. Поперед нього їхав гетьман зі своїм генеральним штабом.

Орлик і Ломиковський їхали якнайкоротшою дорогою назустріч шведським стежам.

Недалеко села Орлівки вони надибали два відділи шведських драгунів під проводом двох ветеранів Карлової епопеї Гієльма і Гілленстерна. Велике було здивування цих полковників, коли побачили перед собою найвищих козацьких достойників. Вони не вірили власним очам і завагалися, чи не йде тут про якісь воєнні хитрощі. Одного італійця, який знав особисто гетьмана, вислали йому назустріч. Він потвердив новину. Українська армія з барабанами попереду справді йшла з’єднатися зі шведами. Тоді-то два шведські полки, що стояли по обох боках дороги, передали Мазепі королівський уклін. Так почалась боротьба між Україною і Москвою. Мазепа залишався в Орлівці від 5 до 8 листопада. Полковники повідомили негайно короля, якого головна квартира була в Горках на березі Десни. Три дні пішли на переговори. Генеральний осавул Максимович мав приготувати з усіма подробицями офіційну програму, як треба прийняти гетьмана у шведському таборі, бо обі сторони прив’язували велику вагу до того свята, що мало мати символічне значення. Карлові залежало на новому престижі, Мазепа хотів святочно підкреслити, що зриває з царем, і підкріпити свій союз із союзниками свого народу.

Було це 8 листопада о 9 годині ранку, коли старий український гетьман зустрівся з молодим шведським королем.

Карл XII ждав на українську армію і її полководця. Його непорушна, майже кам’яна стать, випрямлена, з волоссям, відкиненим назад, його бліде незворушне обличчя нічим не виявило глибокого зацікавлення тією надзвичайною нагодою.

Він мав на грудях великий шнур ордена Святого Духа, який Густав Адольф дістав колись, хоча й протестант, від кардинала Рішельє. На руках мав високо затягнені рукавиці і легко спирався на свою довгу шпагу. Його оточували довкола славні «каролінці», що після одинадцятилітніх боїв і перемог приїхали зі Стокгольма над Десну: гордий граф Піпер, канцлер прем’єр-міністр, маршал Рекскйольд, квартирмейстер генерал Гілленкроок, найвищий суддя, Максиміліан Еммануїл Вюртемберзький, близький приятель і товариш по зброї Карла XII, якого армія назвала «малим князем», генерал Левенгаупт, переможець у численних боях і полководець піхоти, сповідник трабантів Нордберг, сміливий Аксель Спар і його невідступний приятель генерал-майор Карл Роос, завсігди перший у всіх боях, полковник Торстенсон, що командував найславнішим ніландським полком, шамбелян Адлерфельд і багато інших, відомих нам своєю хоробрістю або іншими заслугами.

Довкола цього величного генерального штабу зібрались найкращі полки шведської армії: упландці, звані серцем Швеції, найсміливіші поміж сміливими з Остроготії, кремезні селяни з Далекарлії і всі трабанти короля у своїх легендарних уніформах.

Козацькі стежі появилися перші. За ними Орлик, Ломиковський, Апостол і Войнаровський з бунчуком та булавою, прикрашеними самоцвітами, а накінець сам гетьман, оточений відділом своєї прибічної сторожі.

За кілька кроків від короля Мазепа зійшов на землю і добірною латинською мовою привітав його, дякуючи Богові, що прислав його на Україну скинути московське ярмо. Він говорив, Карл XII подивляв його зі здивуванням, що переходило поволі в симпатію. Якщо вірити описові, знайденому нами в одному невиданому рукописі Вольтера, то Мазепа був середнього зросту, «досить поганий на вид, менше-більше такий, як зображають у римській історії Великого Манілія». Зате звертали на себе увагу його білі, ніжні, виплекані, виразисті руки, горда голова з білими кучерями, довгі звислі вуса, а передовсім враження достойності та суворості, з’єднане з ніжними та вибагливими рухами.

Шведський король слухав із захопленням прегарної латинської мови Мазепи.

- Carolus Deigratia Suecotum, Gothorum, Vandalorumquerex, MagnusprincepsFinlandiae, DuxScaniae, Esthoniae, Livoniae, Careliae, Bremae, Verdae,Stetini, Pomeraniae, CassubiaeetVandaliaeEgoIoannesMazeppa, electusexectusexercitus ZaporoviensisduxSubiugoimmaanidominationis Moscovitae…«(Карл, король шведів, готів і вандалів, великий князь Фінляндії, вождь Скандінавії, Естонії, Лівонії, Карелії, Бремена, Вердена, Штеттіна, Померанії, Кашубії і Вандалії…. «Я, Іван Мазепа, виборний вождь Запорізького Війська… Під жахливим гнітом московського панування…» (лат.) — Прим. Ред.)

Коли він скінчив, старі каролінці, що вже 11 літ жили разом з королем і знали, як він сильно любив етикет супроти чужинців, побачили здивовані, як той, що так гордо розмовляв з цісарем, схилив низько свою голову перед гетьманом і прохав його сісти на фотель.

Мазепа сів, а король «стояв перед ним». Він дякував гетьманові і дав королівське слово, що не складе зброї, доки не забезпечить Україні незалежності; зрештою, він знав вартість і славу її вождя. Відтак почали вони більш товариську гутірку. Ерудиція Мазепи була невичерпна. Тут оповів він анекдот про Карла X, там дав огляд політичних справ Туреччини, тут навів фразу з Таціта або Марціала. Минали години. Карл XII, захоплений своїм розмовцем, забував про все. Після цього почалось велике свято, яке тяглося кілька днів на честь нової українсько-шведської дружби…

Що ж тим часом діялося у московському таборі?

Меншиков вирушив 4 листопада, щоб зустрітись нарешті біля Борзни з невпійманним гетьманом. На півдорозі він надибав царського резидента з Батурина Анненкова, який передав йому листа від Мазепи, повідомляючи, що гетьман вернувся до своєї столиці. Кілька годин пізніше київський губернатор князь Голицин теж їхав назустріч Менщикову; дивні чутки кружляли про Мазепу. Уночі з 4 на 5 листопада москалі переправились через Десну, йдучи скорим наступом на Батурин.

Меншиков, перевтомлений швидким походом, мусив зупинитись у селі Обмачеві. Він саме хотів відпочивати, коли перед ним з’явився один росіянин із заявою: «Мазепа виїхав, щоби злучитись із шведським королем. Мешканцям Батурина наказав він зачинити перед росіянами ворота і ждати, доки він не вернеться з Карлом XII».

Ця новина була така незвичайна, що ні Меншиков, ні Голицин не хотіли йняти віри. А все ж вони прискорили свій від’їзд і приїхали перед Батурин на другий день уполудне.

У малім селі під самою фортецею вони застали кількох російських старшин і прибічну сторожу Анненкова. Вони теж передавали, що Мазепа виїхав напередодні в невідомому напрямку із своїм військом і сердюками. Коли Меншиков поглянув уверх, побачив, що на мурах замку стояли гармати, спрямовані на рівнину. Анненков сам підійшов до окопів і пробував роз’яснити цю справу.

— Що це все значить? — кричав він. — Навіщо ви почали облогу і зачинилися так, немовби ворог ішов уже на вас? Відчиність ворота, впустіть князя Меншикова й Голицина з царським військом!

Тоді вони почули голос з-поза мурів:

— Ні! Гетьман дав нам наказ не впускати сюди москалів. Вони нищать український нарід, грабують і руйнують наші міста і села.

— Де ж гетьман? — спитав Меншиков.

— Він поїхав у напрямку Коропа, щоб зустрітись із царем.

Хоча недовір’я Меншикова і Голицина зростало, вони повернули в напрямку цього містечка та тут уже з достовірного джерела довідалися, що Мазепа зі своєю армією переправився через Десну. Тепер уже сумніву не було.

— Ось чому, — крикнув Меншиков, — Войнаровський покинув нас так несподівано у п’ятницю, навіть не попрощавшись, і гетьман, покидаючи Батурин, не хотів узяти з собою жодного росіянина!

Царський довірених вислав негайно вістуна до Петра, повідомляючи про нові події; до свого опису додав він ради, наслідки яких мали силу впродовж двох століть. Меншиков радив цареві оголосити маніфест і змалювати в ньому все лихо, якого зазнав український нарід за панування Мазепи. Цим маневром можна було відвернути від гетьмана нетямущу масу і проти самостійницького національного руху поставити соціальні домагання від імені простолюддя.

Москва, відома своїм невблаганним деспотизмом супроти своїх бідних мужиків, на Україні виступала оборонцем бідних, пригнічених гетьманом і його аристократією. Ця воєнна штучка вдалась. Вільні козаки покинули своїх провідників, а коли зміркували свою помилку, було вже запізно, бо стали рабами.

Петро відповідав Меншикову: «Ми дістали ваш лист з новиною про зраду гетьмана, якій вірити не хотіли, така вона була несподівана».

Спочатку цар був зовсім спантеличений. Князь Ромодановський, що був головою таємної розвідки при армії, дістав апоплексичної атаки, коли зрозумів усю гру гетьмана.

Становище було справді поважне. Союз Мазепи і Карла XII припадав на найбільш критичний момент Петрового панування. Навіть якби він не порушив існування Московщини, то тим самим піддавав сумнівові найдорожчий план царя перетворити російську державу в цісарство, що було неможливе, якби мала існувати незалежна Україна. Брутальна і мстива вдача царя вибухла; він не міг вибачити гетьманові свого такого довгого довір’я до нього і того, що Мазепа не давав йому знищити української самоуправи. Його лють перейшла в страшну ненависть.

Коли цей перший гнів минув, Петро і його співробітники почали всякими засобами нищити плани свого ворога. За радою Меншикова цар кинувся на підлу демагогію, але, треба визнати, геніальну, коли діло йшло про те, щоби знесилити загальний настрій на Україні, спрямувати національні почування в інший бік і відвернути народну масу від гетьмана. Мали вони на меті підірвати престиж Мазепи, оплюгавити його політику і його союз, одночасно вживаючи якнайбільшого терору супроти всіх його однодумців, щоб залякати інших.

У першій хвилині цар був такий зачудований, що хотів заступити дорогу Мазепі. У листі, про який ми тут згадували, писав він до Меншикова: «Треба, безумовно, не дозволити козакам перейти Десну. Вишліть негайно драгунів».

Крім цього, цар видав наказ, щоб зібрати провідників козацтва і приневолити їх негайно вибрати нового гетьмана. Це був зручний спосіб, бо новий, вірний гетьман міг би підірвати авторитет Мазепи в очах шведів. Петро мав навіть на оці кандидата — Апостола, миргородського полковника. Як завсігди, так і тепер, він зовсім не розбирався в цих справах і не знав, що його намірений кандидат пішов за гетьманом до шведського табору. 7 і 8 листопада появились два царські маніфести та інструкції до генералів проти бунтаря; ними почалась та довга брехлива царська кампанія, повна наклепів, що тяглась аж до революції 1917р.

Гетьмана називали там зрадником, ворогом царя, а його вчинок «незвичайним, нечуваним злочином, гидким і підлим», подібним до того, яким Юда зрадив Христа. «Мазепа, цей новий Юда, — так писав цар до генерала Апраксіна, — довершив свого ганебного діла над самою домовиною». А щоб знеславити гетьмана перед народною масою, звинувачували його у новій зраді, цим разом зраді України, яку він продав Польщі. В одному з маніфестів було написано: «Він порозумівався з шведським королем і Лєщинським, щоб наново віддати Малоросію під Польщу і щоб передати Унії Божі церкви і наші славні монастирі». Ясно, що це був наклеп, бо Мазепа ніколи не переставав опікуватися православною церквою, але ця брехня була гідна справжнього дипломата.

Той самий цар, який ждав тільки на нагоду, щоби покласти край Україні, виступає в тому самому маніфесті як її оборонець:

«Тому, що нашим обов’язком є піклуватися малоросійським краєм, ми простягаємо над ним свою батьківську руку. Ми подбаємо за спасіння Малоросії з неволі і руїни і не дозволимо знеславляти її Божих церков. Тому звертаємося з покликом до всієї старшини і всіх полковників і прохаємо їх не слухати брехливих намов давнього гетьмана-зрадника, але приєднатися до наших великоросійських військ у боротьбі проти ворогів».

Петро закликав усіх визначних козаків, щоб негайно зібралися в Глухові на Чернігівщині, на території, де стояли московські війська, і вибрали нового гетьмана, тому що «цей вибір може стати спасінням Малоросії».

Москалі завдали Мазепі останнього, може, найстрашнішого удару.

«Ось що ми відкрили. Давній гетьман у своїх хитрощах, не повідомляючи нас, наклав на нарід преважкі податки, які буцімто мали йти на військо, а в дійсності збагачували його самого. Віднині ми касуємо ці податки».

Цар не мав права ні накладати, ні відкликати податків у державі, яка до нього не належала, але цей демагогічний маневр мав вплив на народну уяву, що почала протиставляти свому провідникові постать Петра.

За маніфестами ішов терор: залізом, огнем, шибеницею і частоколом.

Перш усього треба було перешкодити приїздові Мазепи і Карла XII до Батурина і знищити твердиню гетьманської сили, що стала «вогнищем зради». 10 листопада князь Голицин підійшов до столиці і домагався, щоб йому відчинили ворота. Чечель дав категоричну відмову.

На другий день Меншиков прийшов із великою силою війська; один російський старшина, висланий як парламентар, ствердив, що залога тримається непохитно. Тоді москалі переправилися через Сейм, пробували взяти цитадель, але гармати Кенігсена змели мости і примусили їх відступити у безладді.

Наступного дня прийшов новий парламентар,, але мешканці твердині прийняли його погано: «Ми вмремо всі тут, — сказали вони, — а не дамо ввійти до нашого міста царській армії».

Так само відкинули вони нові спроби порозуміння. Москалі ніколи б не взяли Батурина до приходу Карла XII і Мазепи, якщо не прийшла б була їм на поміч зрада. Один із головних старшин Прилуцького полку Нос, ганебний спомин про якого жив довго у пам’яті українського народу, вихопився з фортеці і перебрався до Меншикова. Уночі ввів він москалів на середину площі потайними дверима, про які знав тільки дуже малий гурт довірених.

Батурин упав. Козаки й мешканці в перехресному вогні боронились у розпуці. Довго в перших лавах боролись полковники, вірні гетьманові, і якийсь священик із донькою. Згодом пожежа несамовитим полум’ям осягла місце різні і грабунку: доки москалі вбивали жінок, ґвалтували їх і 15.000 голів, майже все населення, вирізали. Меншиков дав наказ не щадити нікого і вбивати навіть дітей. Трупи старшин прибивали цвяхами до дощок і вкидали їх до Сейму, щоб налякати українське населення і щоб воно знало, що Батурин зруйнований.

Тільки двох людей пощадили, тому що для них підготовляли ще страшніший кінець: Чечеля і Кенігсена. Чечель надаремно хотів умерти в бою як сміливий лицар. Він згинув на колесі. Кенігсен, щасливіший, оминув цих мук і вмер від ран тоді, коли його перевозили до Глухова, де вже трупа переламав кат.

Вся артилерія Мазепи: більш 40 гармат, його прапори, відзнаки і всі дорогоцінності попали в руки Меншикова, якому цар дякував: «Складаю вам побажання за успіх у цій знаменитій справі».

Страшні репресії пройняли жахом Україну. Люди покидали міста і села у паніці, втікаючи на степи, а козаки присягали, «що будуть ходити аж по коліна в московській крові». Ця нова різня зворушила навіть Європу, яка з великою увагою стежила за дальшим ходом подій. Французькі часописи, що з точністю передавали вістки, не крили свого страху: «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель» — такі були заголовки над передаваними звістками. «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів». «Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства».

Так писали «Французька газета» («GazettedeFrance»), «Історичні листки» («Lettres historiques»), «Історичний Меркурій» («Mercurehistorique») з Гааги і «Ключ кабінету» («Clef du Cabinet») з Вердена. 13 і 14 листопада 1708р. лишаються історичними лиховісними датами для взаємин України з Московщиною. Невибачний злочин залишив на довгі роки кривавий спомин.

Шевченко, революціонер до глибини душі, якого суспільні ідеї були зовсім протилежні до ідей аристократа Мазепи, все ж таки ставився з великою пошаною до гетьмана, який хотів визволити Україну. Він ненавидів Петра всією своєю душею і не міг йому вибачити, що приклав руку до загибелі козаччини. У «Великому Льоху» трьох душ не впускають до раю за те, що вони мають за собою злочин проти батьківщини…

Одна із них каже:

«А мене, мої сестрички,
За те не. впустили,
Що цареві московському
Коня напоїла
В Батурині, як він їхав
В Москву із Полтави.
Я була ще недолітком,
Як Батурин славний
Москва вночі запалила,
Чечеля убила,
І малого, і старого
В Сейму потопила.
Я між трупами валялась
У самих палатах
Мазепиних…»

Цар мав рацію, що складав Меншикову побажання за успіх у «знаменитій» справі. У тиждень після злуки Мазепи з Карлом XII його столицю спалили, зрівняли з землею і вирізали усіх мешканців; нові союзники не мали навіть часу прийти йому на допомогу.

Моральний ефект був величезний.

Частину України зайняли московські війська. 15 листопада Петро, засівши в генеральному штабі в Глухові, прикликав туди козацьких полковників, що залишилися на службі російської армії або на землях під його контролем, і казав їм вибрати нового гетьмана. їх було мало, усього чотири. Принесли відзнаки найвищої козацької влади, які Меншиков знайшов під час грабунку, і, аби бодай про око пошанувати козацькі права, почали буцімто вибір. Полковники хотіли ще рятувати народну честь і вказали на чернігівського полковника Полуботка, щирого патріота, який за свою вірність до батьківщини згинув у молодім віці у Петропавловській в’язниці. Петро відкинув цей вибір: «Ні, не хочу Полуботка, з нього може вийти другий Мазепа». Царським кандидатом був стародубський полковник Скоропадський, знесилений старець, давній приятель Мазепи, якого Мазепа листом з 9 листопада закликав іти з ним разом, роз’яснюючи йому дружньо причини союзу з Карлом XII. Але тому, що сусіднє московське військо загрожувало йому безпосередньою небезпекою, Скоропадський, що не був героєм, лякаючись кривавої розплати, не рушився з місця…

17 листопада козаки й їх полковники, примушені російськими багнетами, прийняли рішення Петра; вони заявили не без деякої іронії: «Нехай же Іван Скоропадський, стародубський полковник, стане нашим гетьманом, коли така воля Його Царської Величності».

Скоропадський спершу ухилявся від вибору; він шанував Мазепу, лякався йти проти нього, ще й не знаючи, який може бути вислід конфлікту. Та коли на нього, слабого, натиснули, він згодився; князь Долгорукий передав йому гетьманські відзнаки, привезені з Батурина. При присязі вірності, яку склали цареві, появилася нова фраза, справді ганебна. Скоропадський присягав, що «не буде мати ніякого зв’язку з Мазепою і буде повідомляти Петра про всі хвилювання народу і його симпатії до Мазепи».

Така була дійсна мета вибору.

Одночасно підготували другу сумну параду: святочну символічну смертну кару Мазепі. Цар обставив це видовище з якнайбільшим театральним ефектом. На ринку у Глухові вибудували риштовання, на якому стояла шибениця. Туди принесли манекен, що зображав Мазепу з почесною відзнакою — шнуром св. Андрія. Меншиков і Головкін зійшли по сходах під шибеницю і роздерли диплом, за яким колись наділили гетьмана орденом. Якийсь писар прочитав повну злоби пародію смертного присуду, і Мазепин манекен повісили, здерши з нього відзнаки. Відтак ту ляльку, яку кат тягнув серед пилу по вулицях міста, топтали ногами. Тоді-то і Чечель згинув на колесі від страшних мук, без оклику болю.

Але, на думку Петра, і цей засуд, і це видовище не врізались ще досить глибоко в душу українського народу. Йому прийшло в голову відновити середньовічний московський обряд, досі на Україні невідомий, анафему. Акт цієї церемонії відбувся 23 листопада в Глухові у Святотроїцькій церкві в присутності царя, його дружини і всієї козацької старшини, що ще залишилася під московською владою. Богослужіння почалось своєрідною відправою, складною і несамовитою, почини якої знайти можна в стародавній візантійській церкві ще з тієї доби, коли духовенство вело невблаганну боротьбу зі світською владою. Новгород-сіверський протопоп Афанасій Заруцький кидав святочно анафему на Мазепу, викрикуючи голосно: «На зрадника і відступника Івана Мазепу анафема!», і всі священики, диякони і хор повторювали тричі: «Анафема! Нехай буде проклятий!»

Цар видав спеціальні доручення, щоб того самого дня таку саму відправу підготували в Москві в Успенському соборі в присутності царевича Олексія і всього двору. Дивним жартом долі цю анафему доручили кинути українцеві, царському митрополитові Стефанові Яворському, колишньому наставникові Київської Академії, вчителеві Орлика і авторові панегірика на честь Мазепи. До офіційних слів, приписаних формулою, він додав іще таку палку апострофу: «А хто це такий той Мазепа? Хитрий і отруйний змій, лис, чорт, Юда, лицемірник і новий Каїн». І після цього додав з іще більшою ненавистю: «Це скажений вовк під шкурою ніжного ягняти. Ніжний у словах, але жорстокий у ділах». Другий, давній панегірист Мазепи, Феофан Прокопович змінив поквапно у своїй драмі «Володимир» усе те, що мало відношення до гетьмана.

До речі, треба визнати, що українське вище православне духовенство перше зрадило справу української незалежності, коли тільки побачило, що вона небезпечно захитана. Київський митрополит і переяславський, чернігівський єпископ брали участь у глухівському богослужінні. Всі вони скоро забули про добродійність Мазепи, про його постійні щедрі дари на церкву і його становище вірного оборонця православної віри.

Загал духовенства пішов за сумним прикладом своїх верхів. Ніхто й не думав противитися царським розпорядкам. Навіть таким, що були суперечні з церковним уставом, коли треба було знеславити особу Мазепи й відвернути від нього народне довір’я. А проте організатори цього діла не добились успіхів, яких сподівались на майбутнє. Навпаки: ця зрада позначила прірву між високим духовенством і українським національним рухом.

За часів Хмельницького православне духовенство підтримувало всіма силами український національний рух у боротьбі проти Польщі; коли дійшло до українсько-московського союзу, воно залишилося вірним сторожем українських вольностей. Важко історично роз’яснити його нежданий зворот і несподівану покірливість; чи відступило воно під впливом жаху, чи, може, повірило у наклепи, буцімто Мазепа став союзником Станіслава Лєщинського, отже, католицької Польщі? Можливо, що всі ці мотиви мали одночасно вплив на таку наглу зміну.

Коли царський уряд мав уже за собою вище духовенство, треба йому було ще з’єднати козацьких старшин. Петро видав у Глухові 20 листопада маніфест, у якому заявив нахабно: «Нема на світі другого народу з такими вольностями і привілеями, як український». Цар карав страшними карами всіх, яких підозрівали, що піддержують зв’язки з гетьманом. З другого ж боку, обіцював повну амністію і всі втрачені права і маєтки тим, які Мазепу покинуть. У протилежному випадку приходила негайно конфіскація майна. На землях, які окупували москалі, арештували без вагання родини мазепинців як заручників, а потім їх засилали.

Спочатку не було багато зради, і тому цар придумав новий спосіб, щоб посіяти зерно ворожнечі. Він проголосив, що всі маєтки мазепинців, а головно самого Мазепи, не належать уже їм, і обіцяв, що роздасть їх українцям, які докажуть свою вірність Москві. Козацька старшина виявилась так само слабою, як і вище духовенство; аристократія, яку Мазепа створив з таким трудом проти волі простолюддя, зрадила його і просто кинулась на запропоновані їй маєтки.

Гетьман заховав своє багатство по всьому краю. Він не міг його забрати з собою і казав закопати. Цар обіцяв донощикам половину тих сум, які вони відкриють, і знайшли чимало. Князь Голицин дістав зі скарбу Мазепи 25.000 рублів, як це називалось «за працю при облозі Батурина», Меншиков 6.000 дукатів, один литовський багатир, прихильник царя 5.000 і багато інших теж поважні суми.

Тоді-то скрізь почались організовані лови на мазепинців. Страшна «канцелярія амбасадорів», яку краще можна було назвати «царською кімнатою мук», розташувалась у Лебедині біля Харкова. Довго з покоління у покоління передавали українці тихцем жахливі описи про те, що тоді діялось у Лебедині. Там постав окремий цвинтар, який нарід охрестив «цвинтарем гетьманців». Люди ніколи не знали і вже не знатимуть точного числа похованих там жертв. Тільки архіви і хроніки тієї доби зберегли ще подробиці варварських мук, які вигадувала садистична уява Петра. На те, щоб тероризувати Україну, він мусив ужити кривавих варварських засобів, які Москва дістала в спадщину від Азії.

В усіх цих справах цар давав точні інструкції. Він наказував «не тратити часу на зайві формальності» і в порозумінні з Меншиковим, якого призначив виконавцем усіх своїх найвищих і найнижчих діл, увів чотирираменне колесо, яке, зламавши тіло, може шматувати його на чотири частини, і палю, повну вигадливих мук. Шибениця і топір, «ці забавки» були призначені на «маловажні випадки, гідні вибачливості». Ця нова система мук, придумана Москвою, знаходила свій вислів у таких мудрощах: «Кнут не янгол, він не позбавляє душі, а примушує казати правду». Москалі придумали поодинокі ступені знущань, як батіг, кнут, розпечене залізо і повільні кари, якими завдавали терпіння, щоб тіло нещасливих жертв могло битись у корчах. Невинний переходив довге коло у цьому пеклі, а коли почував, що воля його не має вже більше сил до оборони, приходила остання кара, що кінчала його муки.

До нас дійшла тільки одна цифра. 900 людей впало жертвою тому, що не могло витримати до кінця тортур. 50 літ пізніше автор «Історії Русів», змалювавши марево Лебедина, каже: «А тепер, якби, за словами Спасителя з Євангелії, за кожну краплину крові, пролиту на цій землі, мусили надолужити ті, що її пролили, то яка покута ждала б катів українського народу? Вони проливали його кров рікою, і навіщо? З одної тільки причини: тому, що він хотів бути свобідний і зазнати кращої долі на власній землі. А чи не були це ідеали, спільні всьому людству?».

У трагічній історії України лебединська різня та її жорстокості — це один із найважливіших її епізодів. Тут іще раз автократія московських завойовників хотіла насильством знищити з коренем ідею права народної свободи, права, щойно ледве з’ясованого кількома вибраними умами як принцип розвитку новітніх національностей. Але кров мучеників не пропадала ніколи даремно, і тут вона стала плодючим зерном під жниво української свободи…

* * *

16 листопада шведсько-українська армія переправилась через Десну та розташувалась на лівім березі. Українці, що прегарно знали річище своєї ріки, стали у великій пригоді шведам, які могли легше поступати вперед. Російські війська надаремне пробували їм перешкодити: їх розігнала шведська артилерія. Уже настала ніч, коли Мазепа і. Карл XII перейшли через Десну. Налягла холодна темрява і віяв гострий вітер, так що Карл XII, одягнений, як звичайно, легко, у плащі, тремтів усім тілом. Гетьман, що мав уже на собі кожух, порадив королеві взяти хутро, коли хоче шанувати своє здоров’я, і на другий день переслав йому кілька срібних лисів. Король сказав підбити ними свій одяг, але кілька днів пізніше, почувши, як серед війська докоряють йому, що тепло одягається, відпоров хутро і вернувся до плаща. Ото мала риса, характерна для цього володаря.

Москалі відступали перед союзними військами, які вітало захоплене українське населення. 23 листопада союзники переправились через Сейм і переходили перед Батурином або, точніше кажучи, перед тим, що було Батурином. Страшний вид ждав на Мазепу.

З його пишної палати, пам’ятки його слави і сили, де він гадав приймати бенкетом свого союзника Карла XII, залишилося тільки чорне згарище: кілька стовпів чорного диму йшло вгору. Повітря було затруєне тисячами розкладених трупів, на які хмарами злітали шуліки. Мазепа довго, з терпінням глядів мовчки на цю руїну і накінець сказав до Орлика: «Наш почин нещасливий. Бачу, що Всевишній не поблагословив нашого наміру. Та Бог мені свідком, що я не міг зробити інакше. Як довше було зносити вічну кривду супроти мого народу, як можна було спокійно довше дивитися на насильство наших прав і вольностей? Як можна було дозволити, щоби на моїх очах підготовляли згубу і руїну України? Колись, правда, ми стали союзниками московських царів, але прийшли до них добровільно, слухаючи тільки голосу спільної віри. А втім, москалі зловжили нашим довір’ям, і нині ми, як вільний народ, зриваємо з ними той союз. На жаль, боюся, щоби не надто важко було здійснити нам наші наміри. Може, Україна, залякана долею Батурина, не зважиться нас піддержати». Та ця хвилина слабощів — неминуча лепта, яку людина сплачує своїй долі, не тривала довго. Справа не була ще програна. Мазепа мав іще палату в околицях Бахмача. Там він скликав велику раду. Його вірні зв’язалися з ним новими присягами і супроти нового царського терору поклялись, що не складуть зброї, заки не виборють своїй батьківщині повної незалежності. Мазепа від себе склав таку святочну заяву: «Не для своєї особистої користі, але для добра нашої батьківщини України і для всього Запорозького Війська я прийняв допомогу шведського короля».

Полковники, сотники, козацька шляхта і старі вояки присягали з таким самим палом на вірність рідній країні і своєму провідникові. Мазепа звернувся до народу з прокламаціями, в яких роз’яснював широкій масі мотиви, чому пішов на союз зі шведами. Москалі шукали завзято за такими покликами. Горе тому, хто розкидав такі поклики! Ті папери знищили так основно, що нині нема надії знайти якийсь зразок оригінального тексту. Ця духовна боротьба, що нагадувала справжню пресову кампанію, мала свої наслідки, і Петро мусив відповідати на неї своїми прокламаціями, що, на щастя, дають нам змогу відтворити загально головні ідеї, з якими Мазепа звертався до народу.

Гетьман писав про те, що Москва завсігди заздрила українцям і ненавиділа їх рідний край, який віддавна хотіла знищити при кожній нагоді. Ось і недавно нищила вона села і міста, проганяла українських провідників, старшин і полковників, переміняла на драгунів вільних козаків, засилала у Московщину за Волгу українських селян, присилаючи на їхні землі москалів…

Полковники, за прикладом гетьмана, в першу чергу Апостол, розсилали по провінції прокламації. Сміливі вістуни перехитрювали російські стежі і розкидали метелики на землях, зайнятих московським військом.

* 29 листопада Карл XII і Мазепа зайняли важливе місто Ромни. На другий день гетьман з козаками взяли Гадяч, фортецю великої стратегічної ваги. Через міста Ромни, Гадяч, Прилуки та Лохвицю ішов перериваний фронт шведської армії. Москалі розташовувались на окраїнах давньої Полтавщини і Харківщини, але два московські гарнізони загрожували ще більше углиб комунікаційній лінії шведів від Миргорода до Ніжина.

Карл XII залишався досить довго у Ромнах. Він проголосив там маніфест до українського народу, дбайливо приготований його державним секретарем Гермеліном і Орликом. Ось два виїмки з нього:

«З Божою допомогою хочемо боронити український нарід, і хоронити його аж до хвилини, коли, скинувши із себе московське ярмо, поверне він свої давні права і вольності…

Те, що каже цар, буцімто ми змовилися з польським королем, щоби йому видати Україну, це брехня, яка переходить межі нахабства, чисто московська вигадка».

Карл XII пригадував при цьому людяну, лицарську і чемну поведінку шведів, яка була у них звичаєм, звертаючи увагу українського народу на варварські методи Москви. Короткими штрихами він змальовував усі кривди царів, заподіяні Україні, звертаючись до неї з гарячим покликом об’єднатись однодушно довкола ясновельможного гетьмана Мазепи, що підніс прапор свободи.

Петро відповів на це прокламацією, до якої долучив фальшивий документ на доказ, що гетьман продав свою країну Польщі. Між Карлом XII, що користав із рад Мазепи, і Петром почалася справжня гра маніфестів, у якій ставкою була Україна. Та вона ні в чому не змінила рішень, прийнятих на полі бою. Землі, зайняті москалями, не могли висловити свого голосу, ані волі, а все ж найкращі їх сини потайки приступали до визвольницької армії.

Прийшла зима; ця зима 1708—1709 рр. належала до найсуворіших із коли-небудь відомих в Європі. Ріки скрізь позамерзали, навіть у Франції та в Італії. На українських степах, укритих грубезним шаром снігу, була виняткова, просто нелюдська студінь; серед неосяжної білини пощезали дороги і перервались зв’язки між шляхами. Більш як 4.000 шведів згинуло від морозів; Гадяч, перемінений у величезний шпиталь, став могилою Карлової армії.

На початку 1709р. Карл XII переніс свою головну команду до Зінькова і побив москалів в околиці Веприка, біля Гадяча. У цьому бою визначився Войнаровський.

Шведський король і гетьман, заохочені цим успіхом, вирішили почати остаточні воєнні операції, щоби прогнати москалів з України.

Кампанія почалась на нинішній Харківщині: москалі, побиті у кількох сутичках, відступили без великого спротиву. Мазепа не покидав Карла XII. Він стежив із цікавістю за психологією того дивного володаря. Зі своїм старим досвідом дивувався, коли приглядався до його нежданих і завсігди виняткових починів. Шведські історики не забули залишити нам деякі характеристичні подробиці.

Одного дня під мурами містечка Валки Карл XII і Мазепа вели улюблену розмову на стратегічні теми. Гетьман, як завсігди, чемний і великий майстер компліментів, сказав до короля: «Війна, Ваша Величносте, проходить зі щастям для Вас. Звідси до Азії не далі як вісім миль». Карл XII слабо боронився, кажучи, що звичайні географи міряють віддаль зовсім інакше. Мазепа, знаючи справжній культ шведського короля пам’яті Олександра Великого, оповів йому, що недавно тут, у цьому краю, відкрили пам’ятник, збудований на честь Олександра Македонського.

Цих кілька слів легкої розмови і ніжна лестка, що розбудила самолюбство молодечого короля, зробили більше враження, ніж Мазепа міг сподіватися.

Того самого вечора король казав покликати до своєї головної квартири генерала Гілленкроока, аби повторити йому слова Мазепи, що вони вже недалеко від Азії.

— Ви жартуєте, Ваша Величносте, — відповів переляканий генерал, — до Азії треба йти іншим шляхом.

— Я ніколи не жартую, — відповів король, — підіть до Мазепи і дістанете якнайточніші інформації. Попрохайте, нехай вкаже, куди веде дорога до Азії.

Гілленкроок пішов до гетьмана, який дуже зажурився, почувши, що Карл XII робить такі висновки з його невинної лестки. Він же хотів бути тільки чемний.

— Ех, пане гетьмане, — сказав генерал-квартирмейстер, — з нашим королем небезпечно жартувати про такі справи. Він любить понад усе на світі славу і для неї пішов би не знати куди.

Шведські генерали почали трохи журитися, що Мазепа має чимраз більший вплив на їх короля. Зручний гетьман приєднав собі своїм чаром нового почитувача.

Погані дороги зі страшними вибоїнами перешкоджали шведській армії у поході на Московщину. Головній шведській команді вдалося переконати Карла XII, щоби обмежився у своїм наступі до України, де, зрештою, дороги і так не були кращі; від дощів, болота і снігів, що танули, шведська армія зазнала великих втрат, але Карл XII завзявся іти у напрямку московського кордону; цей похід із стратегічного погляду був зайвий, а навіть небезпечний, бо ворожа армія не була знищена. Шведські війська танули і виснажувалися без реальної користі.

За той час Петро не сидів бездільно. Він зайняв важливе місто Прилуки. Шереметьєв пробував захопити Лохвицю, де була найбільша частина скарбів Мазепи і його приятелів. Хоча ця спроба не вдалася, виявилось, що шведи вже менше боєздатні і навіть трохи подалися назад.

Коли у березні 1708р. льоди скреснули, діяльність з обох боків припинилася. Шведи вибрали на головну квартиру Будища на правому березі Ворскли, а цар, вернувшись до Росії, полишив команду Меншикову.

Обидва противники намагались приєднати для себе запорожців. Петро вислав на Січ послів з дарунками і красномовного архимандрита. Та кілька днів пізніше приїхали туди і посланці Мазепи: Орлик, генеральний суддя Чуйкевич, київський полковник Мокієвський, свояк гетьмана, і Мирович, один із найславніших мазепинців, бунчуковий товариш.

23 березня зібралась Січова Рада. Вона вислухала спочатку московських послів, потім казала прочитати лист від Мазепи. З питомою зручністю він пригадав всі кривди царів супроти України; при допомозі шведів, казав він, Україна зможе скинути московське ярмо і вибороти собі свободу. Пійля цього прочитали лист від кримського хана, який радив запорожцям стати на боці Мазепи.

Кошовий отаман Кость Гордієнко, відомий патріот і енергійна людина, ім’я якого згодом стало поруч Мазепиного, сказав на користь гетьмана прегарну промову, що перехилила терези. Запорожці голосували однодушно за старокозацьким звичаєм за союз із Мазепою. Ця подія мала велике значення в історії України. Запорозька Січ була найбільш демократичним середовищем на Україні і завсігди була готова боронити проти гетьманів і нових панів бідноту і підтримувати найрішучіше соціальні домагання. Саме та Січ заявилась за Мазепою п’ять місяців після руїни Батурина, коли вигляди на успіх були вже дуже слабі. Цим актом український нарід немовби підніс рішення гетьмана на висоту національного повстання. Запорожці ніколи не погоджувалися з соціальними поглядами Мазепи і його оточення. Та тут вони пожертвували своїми особистими нахилами для вищих інтересів українського народу, якому загрожувала Москва.

І тепер, як за часів Хмельниччини, суспільні різниці, ворожнечі і чвари, що настроювали запорожців проти української аристократії, відійшли на другий план перед національною ідеєю, загроженою чужинцями.

Мазепа не був уже провідником українських панів у боротьбі проти російського царя, але став вибраним представником українського народу. Москва не помилялась щодо цього; вона хотіла вжити проти запорожців найгостріших репресій: адже саме там, серед них, більше як 25 літ мазепинські ідеї знаходили собі захист і прокидалися…

До Карла XII вислали лист Костя Гордієнка. Кошовий отаман заявляв від «імені запорозької братії», що він сам і його товариство приймає опіку шведського короля. Вони ладні були йти на ці жертви, щоби вибороти собі свободу і «молились до Бога за успіх для шведів».

30 березня Карл XII прийняв у Будищах запорозьких послів. Посли не вийшли ще із королівського табору, як Гордієнко почав наступ на москалів. Запорожці знищили залогу в Кобеляках й усі відділи, розташовані у цій прикордонній смузі, що мали піддержувати серед населення прихильний настрій до царя. В кількох днях загальне становище змінилося на користь союзників, і Україну звільнили аж до Дніпра.

6 квітня Гордієнко приїхав до Будищ зі своїм генеральним штабом. Мазепа вислав йому назустріч двох полковників і 2.000 козаків. Вони мали провести запорожців до Диканьки, давнього Кочубеєвого маєтку, де ще недавно Мазепа зустрічався із Мотрею.

Гетьман прийняв Гордієнка у великій залі навстоячки у святочному одязі за столом, на якому лежали гетьманські відзнаки. Отаман поклонився йому, похиливши перед ним бунчук на знак пошани, і сказав:

— Ми, запорожці, дякуємо тобі, ясновельможний пане, що ти взяв собі до серця, як слід було найвищому провідникові України, долю нашої батьківщини і вирішив визволити її та скинути московське ярмо. Ми певні, що це єдина твоя мета, що не шукаєш особистих користей, звертаючись за допомогою до шведського короля. Тому ми хочемо вірно допомогти йому і, ставши на твоєму боці, жертвувати, коли буде треба, своєю кров’ю і життям. Як довго треба буде йти до тієї високої довгожданої мети ми будемо слухати тебе у всьому. Ми просимо тебе нести надалі тягар, який ти взяв на себе, а ми допоможемо тобі в цьому по змозі своїх сил. Ми готові присягнути перед Богом на вірність тобі, ясновельможний пане, але хочемо, щоби й ти, гетьмане, склав присягу, що будеш іти в згоді з нами, дбати за добро батьківщини.

Мазепа відповів йому:

— Дякую вам, запорозьке товариство, за довір’я до мене. Слава за ваше шляхетне бажання допомогти рідному краєві. Бог свідок, що, порозуміваючись зі шведським королем, я не зробив це ні з легким серцем, ні з огляду на особистий інтерес. Вела мене до цього тільки любов до нашого народу. Не маю жінки, ні дітей. Я міг би осісти у Польщі або деінде і так доживати спокійно решти моїх днів. Та після того, як я стільки літ проводив долею України і служив їй так вірно по змозі своїх природних сил, моя честь і моя любов до нашого народу не дозволяє мені сидіти зі зложеними руками і віддати рідний край на поталу лютого гнобителя. Я знаю добре, що цар має намір заслати нас на іншу землю, а з вас, запорожців, зробити своїх драгунів і знищити ваш осідок. Я звернувся до шведського короля і маю надію, що Бог допоможе нам скинути це соромне ярмо. Отже, працюймо одностайно, брати запорожці!

Мазепа прийняв своїх гостей бенкетом, де не бракувало нічого, бо запорожці вміли їсти й пити. На другий день Гордієнко зі своєю дружиною став перед Карлом XII, який прийняв їх якнайщиріше; король, що був увесь захоплений воєнним ділом, мусив цікавитись запорожцями, яких лякалися навіть турки й татари. Гордієнко привіз із собою більш як 100 московських полонених, зібраних по дорозі; королеві дякував за те, що прийшов помагати Україні, і вихвалював шведських вояків. Державний секретар Гермелін відповів йому по-латині, а Сольдан, особистий приятель Карла XII, слов’янознавець, негайно переклав цю промову.

Шведський король приймав кілька днів запорожців; не забув і Січі, куди післав гроші з окремим привітом, щоб його відчитали на Раді. Мазепа зі свого боку був не менше щедрим і дарував запорожцям 50.000 золотих дукатів. Таким чином і провідники запорозьких козаків скористали дещо з щедрої гетьманської руки.

Гетьман підписав із запорожцями формальну умову. Мазепа склав у своїй резиденції бажану присягу, козаки у церкві в Будищах. Карл XII підкріпив умову своїм зобов’язанням. Він обіцяв, що не підпише з царем миру, доки Україна і запорожці не будуть вільні назавсігди від московського панування, доки не повернуть їм давніх історичних прав і привілеїв. Крім цього, король обіцяв дбати, аби його військо нічим не порушувало життя мешканців цього краю.

Запорозькі посли, до яких приєднались шведські старшини, вернулися на Січ. Вони проходили попід мурами Полтави, що, наче острівець серед моря, трималась із московською залогою серед збунтованої країни. Коли москалі побачили з-поза окопів запорожців, почали стріляти. За наказом Гордієнка сотня козаків, найкращих стрільців, наблизилась до мурів і відповіла пострілами, від яких на місці попадали деякі московські старшини.

Мазепа, користаючи з подорожі запорозьких послів, вислав до султана свого представника, щоб намовити його якомога до війни проти царя.

Новий союз гетьмана з запорожцями мав велике значення стратегічно-політичне. Моральні огляди теж грали чималу роль. Цар не міг уже в своїх демагогічно-брехливих маніфестах казати, що Мазепа потайний католик та продався полякам. Запоріжжя — «захист і корінь українського простолюддя» (asiliumetradixplebisucrainiensis) було завзятим заборолом православної церкви, козацьких вольностей і бідного селянства проти панів. Постанова козаків, які мали серед народу любов і пошану, їх вільний вибір на користь Мазепи вказували ясно, де треба шукати оборони народної справи.

Наслідки цієї події появились швидко. До гетьманського табору напливали добровольці, і за кілька днів з них можна було скласти новий Полтавський полк. Селяни почали дбати за харчі для шведського війська, й ватаги партизанів творилися проти москалів, які, почуваючи довкола себе народну ворожнечу, почали поводитися, як спражвні вороги, що шукали скрізь серед українців прихильників Мазепи. Один чужинний генерал на московській службі вславився цією варварською поведінкою аж до дня, коли Карл XII з запорожцями у наступі розбили його сили.

Союзники мусили підтримувати лінію безпосередньої комунікації з запорожцями на Дніпрових островах, а через них із турками та татарами. Та щоби зовсім забезпечити собі цей головний шлях, треба було здобути полтавську фортецю, де все ще сиділа московська залога. Тому Карл XII і Мазепа вирішили зробити на неї наступ.

Запорожці почали копати окопи довкола Полтави. Вони були майстрами, як вести облогу. У половині травня Карл XII переніс свій головний табір в околиці тієї фортеці, яку шведська артилерія почала негайно обстрілювати. Нарешті вся українсько-шведська армія розташувалась довкола цих мурів.

Меншиков вирішив скористатися цією ситуацією, щоб одним сильним ударом знищити Січ. Він також мав на меті моральні огляди: перелякати українську масу розгромом осередку того національного війська, що мало величезний престиж. Заохочений батуринським успіхом, він хотів доказати союзникам Мазепи, що гетьман приносить нещастя тим, хто з ним єднається.

Момент з погляду військового був сприятливий. На Січі не було війська, бо більшість козаків пішла з Мазепою тоді, як Карл XII вів облогу Полтави. Щоб перебратись на Січ, яку досі вважали недосяжною і непереможною, москалі створили дві виправи: одна поїхала човнами Дніпром, друга правим берегом ріки. Перша зайняла легко і несподівано козацьку фортецю на Кодаку, острові, де перехрещується Дніпро з Самарою. Полковник Яковлєв, комендант корпусу, складеного здебільша з піхотинців, не гаяв часу і переїхав пороги, тоді як піхота йшла вперед берегом за човнами.

18 травня Яковлєв доїхав до Камінного Затону. Він вислав до запорожців парламентаря з листом від Меншикова, владно домагаючись піддатися. Козаки, дізнавшись, з чим прийшов посол, кинули його у воду. Вони не хотіли мати з царем нічого спільного.

Січовий острів можна було вважати недоступним: такою порою Дніпро, зміцнений весняними водами і розталими снігами, мав повні береги. Перша спроба москалів за допомогою легких човнів висісти на берег не вдалась, і більш тисячі з них потонуло у ріці. Полонені, яких запорожці піймали, згинули від їхньої руки. Чи ж ці небезпечні вороги не йшли проти козаків, щоб відібрати в них трьохсотлітню свободу?

Та так само, як у Батурині, і тут зрада перемогла опір. Давній козацький полковник Ґалаґан, що провів свою молодість на Січі, запропонував Яковлєву свої послуги. Спершу він пішов за Мазепою, але, покинувши його, хотів доказати цареві свою нову вірність якимось славетним учинком. Він знав добре околицю, найменші шляхи, що вели на Січ, а також непорушні звички запорожців.

Так само, як Нос, що віддав Меншикову столицю гетьмана, Галаган увів москалів досередини Січі. Не було там більше як 300 козаків. Коли їх оточили, вони боролись сміливо, але Галаган обіцяв дарувати життя всім, що складуть зброю. Обіцянку свою скріпив ще й святочною присягою.

Запорожці на своє лихо повірили йому. Вони піддались, і різня почалась. Вони згинули від частоколу, сокири, мотуза, колеса, розшматовані кіньми. Вороги знеславили навіть гробницю давніх отаманів і забрали гармати, державний скарб і прапори. Галаган, як справжній ренегат, що хотів забезпечитись у своїй зраді і не лишити живим нікого із своїх давніх добродіїв, метався, як навіжений. Він цькував запорожців на всіх шляхах і віднаходив їх у степових сховищах, які вони йому колись виявили, і висилав до Москви спійманих, щоби їх передати досвідним рукам царських посіпак. Так прізвище Галагана, як і Носа, лишилось серед українського народу ганебним спомином. Петро зрадів, почувши новину про зруйнування Січі, й писав до Меншикова: «Ми прийняли з великою радістю звістку, що ви здобули це прокляте місце, джерело всякого лиха і надії наших ворогів». При цьому повідомляв генерала Апраксіна, «що полковник Яковлєв заволодів цим клятим кублом і вирізав усю наволоч. Тимробом ми винищили останній пень Мазепиного роду, і з цієї нагоди складаю вам побажання».

12 червня московська армія під проводом царя теж опинилася під мурами Полтави. Вона мала 70.000 добірного війська, загартованого у боях. Зате шведи слабли з дня на день. їх поранені терпіли страшенно, бо влітку була посуха.

28 червня, на самі уродини Карла XII, російська куля поранила його в ногу під час одної його розвідки з передньою стежею. Мусили його оперувати, і лікарі довго боялись, чи не буде гангрени. Король, що мав сильну волю, лежав п’ять днів між життям і смертю. Хоробрість не покинула його, але в пропасниці він бачив марева битв і фрагменти скандінавських саг, що оспівували геройства його предків. У гарячці він мріяв про те, щоб їм дорівняти рішучою перемогою над царем, бо він не сумнівався в успіху своєї зброї.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Схожі публікації:

  1. Пилип Орлик на Правобережній Україні в 1711 р. — Д-р. Б. Крупницький (За державність No. 4, 1934)
  2. Гетьман Пилип Орлик (1672–1742). Його життя і доля — Борис Крупницький

Поділіться думкою


XHTML: Дозволені теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>