З підрозділу «Діяльність Мазепи»
Ілько Борщак

Мазепа, Орлик, Войнаровський. Історичні есе

III. МОТРЯ КОЧУБЕЇВНА

Василь Кочубей, найвищий суддя, був давнім військовим товаришем Мазепи ще за Дорошенка: вони були навіть свояками, бо сестрінок гетьмана Обидовський оженився з одною донькою Кочубея. Старий Кочубей був багатир, яких мало: у всій Україні знали про його багатства, безмежні поля, табуни шпарких коней, палати з золотом, кожухами, дорогоцінностями. Та найкращим його самоцвітом була донька Мотря. Мазепа був її хресним батьком. Пушкін у «Полтаві» так звеличав її красу:

«Та й правди нічого ховать, Ніде нема Марусі рівні: Вона мов квітка та дубрівна, Що тільки стала розцвітать; Немов тополя на могилі, Гінкий та гнучкий стан прямий; Як шум біліє вся вона, Кругом дівоцького чола, Мов хмари, коси бовваніють, Як маківочка, рот красніє, Очиці, як зірки, блищать. Вродлива, ані втять, ні взять Та не єдиною красою Маруся звісна стала всім, А більше розумом своїм, Чутливим серцем, чеснотою». (За Гребінкою — Прим. Авт.)

Мазепа мав більш 60-ти, коли закохався у Мотрю. Його дужий організм не відчував наступу літ. Він мав струнку стать, гарні промовисті очі, що горіли живим блиском, і не втратив нічого зі своєї сили та живучості. Був якийсь чар довкола цієї незбагнутої постаті; слава та кохання супроводили її вірно. Донька Кочубея теж зазнала цього непереможного чару. Не маємо причин сумніватись, що вона щиро покохала гетьмана.

Мазепа хотів із нею оженитись у 1704р. Старий Кочубей і чути про це не хотів. Не кажучи про різницю віку, православна церква забороняла шлюби між хресним батьком і похресницею. Зрештою, гетьман мав славу переможця жіночих сердець…

У московських архівах збереглись іще листи Мазепи до Мотрі, переслані Кочубеєм цареві на доказ, що його доноси правдиві. Закохана пара сходилась потайки, і гетьман присилав увесь час своїй вибраній дорогоцінні дарунки. Та її мама, сувора жінка, не вміла жартувати з обов’язком: ненавиділа Мазепу і так ганьбила доньку, що життя Мотрі ставало нестерпне. Мотря вирішила покинути рідну хату і втекти до гетьмана.

Батько терпів у розпуці. «Темною ніччю, — нарікав він, — прийшов він, як вовк між вівці, і вхопив потайки мою доньку. Яке горе! Який нелюдський, невисловленний біль! Я не знав, що мені діяти, і казав бити у дзвони, щоби всі знали моє лихо. Чи не краще було б, якби він казав мені згинути серед мук, ніж так знеславити мою честь?»
Наслідком скандалу, головно з огляду на осуд козацької старшини, Мазепа завагався і відіслав Мотрю до її батьків.
Та кохати її не перестав. На доказ маємо кілька його листів, повних ніжності, з яких можемо відчитати щире почування та терпіння великої людини.

1. «Моє серденько, мій квіте рожаний!
Сердечно на теє болію, що надалеко від мене їдеш, а я не можу очиць твоїх і личка біленького видіти; через Сеє письмечко кланяюся, всю Тебе (В оригіналі: „всі члонки“ — Прим. Авт.) цілую любезно».

2. «Моє серденько!
Зажурився я, почувши від дівки (служниці) таке слово, що В[аша] М[илость] за зле на мене маєш, що В[ашу] М[илість] при собі не задержав, але відіслав додому. Уваж сама, що б з того виросло.
Перше: що б твої родичі по всім світі розголосили: що взяв у нас дочку уночі ґвалтом і держить у себе замість підложниці.
Друга причина: що державши В-у М. у себе, я би не міг жадною мірою витримати, та ів. М. так же; мусіли би ми із собою жити так, як подружжя каже, а потім прийшло б неблагословення від церкви і клятьба, щоби нам із собою не жити. Де ж би я тоді Вас подів? І мені би через теєв. М. жаль, щоб потім на мене не плакала».

3. «Моє сердечне кохання!
Прошу і вельми прощу, будь ласка зо мною побачитися для усної розмови. Коли мене любиш, не забувай же, коли не любиш — не споминай же. Спомни свої слова, що любить обіцяла, на що мені і рученьку біленьку дала.
І повторе і постократно прошу, назначи хоч на одну мінуту, коли маємо з собою видітися для спільного добра нашого, на котре сама раніше згоду свою була дала. А заки теє буде, пришли намисто з шиї своєї, прошу».

4. «Моє сердечко!
Уже ти мене ізсушила красним своїм личком і своїми обітницями.
Посилаю тепер до В[ашої] М[илости] Мелашку, щоб про все розмовилася ув. М. Не стережися її ні в чім, бо є вірна В-ій М. і мені в усім. Прошу і сильно, за ніжкив. М., моє серденько, обнявши, прошу, не відкладай своєї обітниці».

5. «Моє серце кохане!
Сама знаєш, як я сердечно, шалено люблюв. М.; іще нікого на світі не любив так. Моє б теє щастя і радість (було), щоб нехай їхала та жила у мене; тільки ж я уважав, який кінець з того може бути, а головно, при такій злості і заїлості твоїх родичів. Прошу, моя любонько, не відміняйся ні в чім, як уже непоєднократ слово своє і рученьку далаєсь; а я взаємно, поки жив буду, тебе не забуду».

6. «Моє серденько!
Не маючи відомості про поводженняв. М., — чи вже пересталив. М. мучити і катувати, — тепер від’їжджаючи на тиждень на певні місця, посилаю В-ій М-сти від’їзного (дарунок з нагоди від’їзду) через Карпа, що прощу завдячно прийняти, а мене в неодмінній любові своїй ховати».

7. «Моє серденько!
Тяжко болію на теє, що сам не можу зв. М. обширно поговорити, що за відрадув. М. у теперішнім смутку вчинити. Чогов. М. від мене потребуєш, скажи цій дівці. В остатку, коли вони, проклятії твої, тебе цураються, — іди в монастир, а я знатиму, що на той час зв. М. чинити. Чого треба — ще раз прошу повідомити менев. М.»

8. «Моя сердечно кохана!
Тяжко зажурився я, почувши, що тая катівка не перестаєв. М. мучити, як і вчора теє учинила. Я сам не знаю, що з нею, гадиною, чинити. То моя біда, що зв. М. слушного не маю часу про все переговорити. Більш від жалю не можу писати; тільки теє, що що-небудь станеться, я, поки жив буду, тебе сердечно любити і зичити всього добра не перестану, і повторе пишу, не перестану, на злість моїм і твоїм ворогам».

9. «Моя сердечно кохана!
Виджу, щов. М. у всім відмінилася своєю любов’ю давньою до мене. Як собі знаєш, воля твоя, чини, що хочеш! Будеш потім того жалувати. Пригадай тільки слова свої, під клятвою мені дані, на той час, коли виходила ти з покою мурованого від мене, коли дав я тобі перстень діямантовий, над котрий найліпшого, найдорожчого у себе не маю: «Що хоч сяк, хоч так буде, а любов між нами не відміниться».

10. «Моє серденько!
Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучає. Знав би я, як над ворогами помститися, тільки ти мені руки зв’язала. Я з великою сердечною тоскницею жду відв. М. відомості, а в якім ділі, сама добре знаєш. Тому вельми прошу, дай мені скорий отвіт на цеє моє писання, моє серденько».

11. «Моя сердечно кохана, найліпша, найлюбезніша Мотронько!
Вперед смерті на себе сподівався, ніж такої в серцю Вашім відміни. Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу, спомни на свої рученьки, котрі мені не раз давала: „Що мене — хоч будеш за мною, хоч не будеш — до смерті любити обіцяла“.
Спомни наостаток любезну нашу бесіду, коли ти бувала у мене у покою: „Нехай Бог неправдивого (неправдомовного) карає, а я — хоч любиш, хоч не любиш мене — до смерті тебе, відповідно до слова свого, любити і сердечно кохати не перестану, на злість моїм ворогам“. Прошу і дуже, моє серденько, яким-небудь способом побачся зо мною: що маю зв. М. далі чинити. Бо вже більш не буду ворогам своїм терпіти, оконечну помсту вчиню, а яку, сама побачиш.
Щасливіші мої письма, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої біднії очі, що тебе не оглядають».

12. «Моя сердечно кохана Мотронько!
Поклін мій віддаюв. М., моє серденько, а при поклоні посилаюв. М. гостинця — книжечку і обручик діямантовий, прошу теє завдяч-но прийняти, а мене в любові своїй невідмінно ховати, заки дасть Бог з ліпшим привітаю. За тим цілую уста кораловії, ручки біленькії і всі приваби (В оригіналі: „члонки“ — Прим. Авт.) тільця біленького, моя любенько кохана!»

Як на старого скептика, учня Макіавеллі, то в цих листах знаходимо справді подиву гідну свіжість і ніжність почувань. Складна душа Мазепи мала такі незбагненні переходи!

Є ще деякі подробиці, що виправдують враження від цих листів. Старий Кочубей у своїх доносах до царя жалувався, що Мазепа прохав і дістав від його доньки волосся і що донька переслала йому свою нічну сорочку. її життя ставало нестерпне. Щодня повторювалися сварки. Дівчина проклинала своїх батьків і попадала у таку лють, що плювала їм в лице. Вони думали, що вона заворожена.

Кочубей, втративши терпець і не маючи сил боротися з донькою, написав лист до Мазепи зі скаргою, безпосередньо його не обвинувачуючи:

«Лихо мені, нещасливому, всіма покиненому! Замість надії найти-в рідні потіху на старість, маю нову журбу. Очі мої вкриваються мрякою. Невимовний сором заливає мене, і не можу нікому глянути в очі. Ганьба каже мені втікати від людей. Я плачу невпинно зі своєю нещасливою жінкою».

Мазепа відповів, обвинувачуючи жінку Кочубея, що вона — вина всього нещастя. «Це жінка нахабна і балакуча, яку треба би загнуздати, як дикого коня». Утеча Мотрі спонукала його до роздумувань у чисто класично-біблійному стилі: «Чи свята мучениця Варвара не втікала з дому батька свого Діоскура, і то не до хати гетьмана, але в багато бідніше місце, між пастухів?»

«Ах, якби колись твій дах і твоя хата згинули, то ти не міг би обвинувачувати в цьому нікого. Ти мусив би шукати вини тільки в проклятій нахабності твоєї жінки. А щодо розпусти, про яку ти згадуєш у твоїм памфлеті, не знаю, що ти хочеш сказати. Чи саме це з тобою не діється, коли ти так слухаєш своєї жінки?»

Такою була драма, якої епізоди розвивалися ще між 1704—1705 у півтаємнім сутінку. Зовнішні форми були збережені. Мазепа й надалі бував у рідні Кочубея, ЇЇ голова, як і давніше, на батуринських бенкетах; він запевняв гетьмана в своїй вірності, але шукав тільки нагоди, щоб помститись звіднику своєї доньки за жорстоку образу своєї жінки. Він чув без сумніву не раз політичні виводи Мазепи, але — як ми вже згадали — розсудливий гетьман не зважувався розвивати своїх думок, а головне, не надавав своїм проектам реальної форми, яка могла причинити йому лихо. Кочубей не мав терпцю ждати на дійсні безсумнівні докази, і його поспіх був причиною його згуби.

У серпні 1707р. здалось йому, що знайшов сприятливу нагоду. Зовсім випадково під час неприявності гетьмана у Батурині, якого заступав, він познайомився із мандрівним ченцем Никанором, перед яким виявив свою ненависть до Мазепи. Переконавшись у його симпатіях до себе, дав йому дарунки, особисто і для ігумена чину, і після деяких вагань передав йому лист до Петра з формальним доносом на гетьмана, якого обвинувачував у державній зраді.

Никанор, приїхавши до Москви, пішов до страшної Преображенської канцелярії. Там його заарештували і відвели до кімнати мук, де примусили сказати все, що знає. Але його оповіданню не йняли віри. Петро мав інші клопоти і не вірив цьому новому доносові, обмежившися до ув’язнення ченця.

Коли Кочубей не дістав ніякої відповіді, на Початку 1708р. він післав нового агента, вихрещеного жида Яценка, до царського сповідника. Цим разом він повторив точніше свої обвинувачення. Мазепа був у зв’язках з польським королем Станіславом Лєщинським через посередництво єзуїта Заленського. Гетьман важив навіть на царське життя. Три сотні його сердюків дістало наказ стріляти на царя, коли він приїде до Батурина, на перший знак із Мазепиної палати. Цар оминув смерті тільки чудом, тому що відклав свою намірену подорож… Незадоволений висилкою Яценка, Кочубей і його приятель Іскра, полтавський полковник, запрохали на гарний хутір у Диканьці полтавського священика Святайла. Вони прохали його передати одному із царських полковників, що стояв залогою на Україні, нові відомості про зраду Мазепи. Полковник переслав папери до головної царської ставки, але цей лист випередив уже Мазепа своїм, дізнавшись про Кочубеєву змову. Гетьман прохав царя, щоб повів енергійне слідство для перевірки обвинувачень, звернених проти нього.

Петро не визволився ще від впливу Мазепи. Двічі, 1 і 11 березня, він повторив своє довір’я до нього: «Я не даю віри твоїм огудцям. Вони дістануть заслужену нагороду». Він заохочував його упевнитись щодо вірності своїх найближчих і між іншим радив арештувати найближчого його друга полковника Апостола, одного з провідників повстанчого руху, якого вважав спільником Кочубея.

Кочубей з Іскрою находилися ще в Диканьці. Сильний відділ війська, висланий гетьманом туди, приїхав запізно. їм вдалося перейти кордони України і знайти захист у московській армії. Від канцлера Головкіна вони дістали лист, яким цар взивав донощиків до Москви, бажаючи їх вислухати і порадитись, що має зробити, щоби перешкодити планам Мазепи.

Сердеги не підозрівали пастки. Головкін, який мав вести їхню справу, був одним із найвірніших приятелів Мазепи. Гетьман залюбки повторював: «Москва любить гроші» і ніколи не забував про дорогоцінні дарунки для вищих достойників. Заки ще перевели допит Кочубея.і Іскри, Головкін вирішив добути із них прізвища їхніх спільників і віддати їх на поталу Мазепі.

18 квітня вони приїхали до Вітебська, до генеральної російської ставки, де були всі вороги гетьмана, Кочубей, Іскра, священик Святайло, Яценко, сотник Кованько, двоє писарів, сестрінок Іскри і вісім осіб служби. Головкін мав до помочі Шафірова. Це був вихрещений жид, один із найталановитіших російських дипломатів тої доби. Але він був і довіреним Мазепи, зазнаючи його ласки. Східна дволичність виявилась тут у всіх своїх претонких хитрощах. Оба урядовці прийняли Кочубея й Іскру дуже чемно. «Цар, — казали вони, — ставиться до вас дуже ласкаво. Ви маєте його прихильність на своїм боці. Оповіжте нам усе, що знаєте, не скриваючи нічого».

Так заохочений Кочубей почав довгу промову про минуле, України. А був він балакун. Врешті передав суддям предовгий меморіал з 26 статтями про зраду Мазепи. Ось головні пункти обвинувачення проти гетьмана:

1. У Мінську 1706р. Мазепа довірився Кочубеєві у приватній розмові, що княгиня Дольська зобов’язалася передати йому пропозиції Станіслава. Цей король пропонував гетьманові Чернігівське князівство і обіцяв свободу для української армії.

2. 11 травня 1707р. Мазепа під час одного бенкету підніс такий тост за здоров’я княгині Дольської: «Випиймо за цю премилу княгиню, бо це шляхетна й інтелігентна жінка, до того ж моя приятелька».

3. Цього ж року Кочубей і його донька були з Мазепою на хрестинах одної жидівкц. Після хрестин Мазепа заявив Кочубеєві, що Москва хоче поневолити Україну.

4. 20 вересня 1707р. один писар поінформував Кочубея, що гетьман приймав на Печерську єзуїта Заленського, наставника Колегії у Винниці, який звернувся до козацької старшини з такою промовою: «Панове полковники не лякайтесь шведів! Вони готуються не проти нас, а проти Москви. Ніхто не знає, де криється вогонь і де він тліє під попелищем. Але коли він несподівано вибухне, і сподіваємося, що це буде невдовзі, кожний його побачить, і нелегко буде загасити ту пожежу».

5. 8 жовтня, місяць пізніше, Мазепа давав у Києві великий бенкет, на якім були полковники з Миргорода і Прилук. Зараз на другий день він вислав одного козака до Заленського. Невже ж він піддержував би листування з тим священиком, якби він не мав недобрих планів?

6. 10 жовтня гетьман зачинився з полковниками і відчитував їм договір, підписаний у Гадячі між Виговським і поляками.

7. На Різдво цього ж року Мазепа зустрівся вночі потайки з єзуїтом Заленським у своїм дворі в Бахмачі.

8. Гетьман погрожував, що хто буде проти здійснення його планів, тому зріже голову.

9. Одного разу, коли Мазепа обідав у Кочубея, після тосту, внесеного на його честь як гостя, відповів він меланхолійно: «Що це за потіха для мене — жити у вічній небезпеці? Чи не є я, як віл, який у кожній хвилині жде на удар довбнею?» І тоді почав він вихвалювати гетьмана Виговського і Брюховецького, славних тим, що пробували скинути московське ярмо. Відтак, звертаючися до жінки Кочубея, сказав: «Я теж подумав би про нашу свободу, але ніхто не хоче мені помогти, а твій чоловік іще менше, як інші».

10. Одного разу гетьман, звертаючися у Києві до полковників, сказав так: «Коли є хто між вами може такий, який гадає, що хочу передати гетьманську булаву Войнаровському, то помиляється. Ви, панове, будете мати повну волю вибрати одного з-поміж вас. Войнаровський не потребує того, щоби жити в ріднім гнізді. А я готовий передати вам своє становище». Коли полковники протестували, кажучи: «Нехай Бог вас боронить від такого бажання», Мазепа додав: «Коли нині є між вами бодай, один, який може спасти батьківщину, я передав би йому її в опіку. Але коли ви лишаєте цей тягар на моїх плечах, слухайте мене і йдіть за мною!».

11. Гетьман перешкоджав усіма засобами шлюбам між росіянами і українцями.

12. Коли раз хтось нарікав на татар, Мазепа відповів: «Залишіть їх у спокої! Вони небавом стануть нам у пригоді!»

До цього меморіалу Кочубей приложив копію народної думи, складеної Мазепою 30 літ тому.

Акт обвинувачення був точний і мав чималий фактичний матеріал. Але царські міністри занадто дружили з Мазепою, який впливав на них своїм чаром навіть на віддалі, і вони не могли піти за Кочубеєм. Під претекстом, що деякі подробиці у зізнаннях суперечливі, взяли полковника Іскру на муки. Він швидко захитався в своїй обороні і заявив: «Я ніколи не знав нічого про зраду Мазепи, хіба від Кочубея».

Судді стали певніші у своєму слідстві. Вони видали наказ випитати муками головного обвинуватця. Заки кати ще зблизилися до Кочубея, він перестав володіти собою: «Визнаю, — сказав він, — що з ненависті до Мазепи я видумав усю цю історію, щоби помститись за образу, заподіяну моїй рідні». Та було запізно: муки почались. Кочубея вдарили п’ятикратно страшним кнутом, якого тоді ще на Україні не знали. Тоді як старець стогнав під ударами, міністри глузували: «Чи не придумав ти тієї інтриги в інтересі шведів, щоб позбутися вірного гетьмана і на його місце посадити другого, доступнішого для намови ворога?»

Кочубей серед стогонів повторив свою відповідь. Ніхто, крім Іскри, не знав про його доноси. І нічого більше не могли від нього довідатись.

30 квітня обвинувачених вислали до Смоленська. У справозданні, висланім до царя, Головкін і Шафіров домагались кари смерті для Кочубея та Іскри і заслання для їхніх спільників. Та Петро, вважаючи своїх міністрів занадто слабкими, домагався нових мук. Головкін надаремне запевняв його, що старий Кочубей не видержить їх. Нещасливих привезли знову до Вітебська 28 травня і піддали новим страшним знущанням. Писарі Преображенського Приказу записали лаконічно: «Кочубей 3 удари, Іскра 6, піп Святайло 20, сотник Кованько 14».

Стіни кімнати знущань були вкриті кров’ю. Жорстокість була зайва. Обвинувачені не мали в чому сповідатися. «Ах, — кричав сотник Кованько, -московський кнут такий приємний, що варт би робити з нього дарунок жіноцтву!»

Цей гіркий глум був натяком на жінку Кочубея, що спонукала його до цього вчинку і вела всю інтригу. Священик Святайло ревів: «Нехай їх чорти візьмуть! Коли вже вони перестануть писати на наших плечах?»

Накінець в’язнів скували і відіслали через Дніпро до Мазепи, до його головної квартири у Борщагівці, біля Білої Церкви, куди вони приїхали 1708р. Гетьман міг їх помилувати, але час не був пригожий на ласку. Зраджений змовник і розчарований коханець виявив себе невблаганним.

Три дні пізніше виконали присуд перед фронтом війська в присутності величезної юрби, бо Мазепа любив впливати на уяву своєю владою і могутністю.

В степу вставав досвіток прозорим, погідним липневим ранком. Появилася гетьманська варта, що оперезувала засуджених, яких священик потішав на останню дорогу. Писар прочитав присуд, нагадуючи злочини донощиків. Ударили барабани, і засуджені похоронною ходою ввійшли по сходах шибениці. Ставши при помічниках ката, Іскра і Кочубей похилили голови на колоди. Два блиски сталевої сокири, два глухі удари, дві голови впали на дошки, вогкі від ранньої роси…

Юрба розходилася поволі, подаючи собі коментарі до події. Повітря було тихе, небо чисте, непереможний гетьман на вершку своєї слави. Ніщо не віщувало бурі, яка збиралася над Україною, бурі, яка три місяці пізніше мала змести Мазепу з його щастям…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Схожі публікації:

  1. Пилип Орлик на Правобережній Україні в 1711 р. — Д-р. Б. Крупницький (За державність No. 4, 1934)
  2. Гетьман Пилип Орлик (1672–1742). Його життя і доля — Борис Крупницький

Поділіться думкою


XHTML: Дозволені теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>