З підрозділу «Мазепинці»
Борис Крупницький

Гетьман Пилип Орлик (1672–1742). Його життя і доля

II

Пилип Орлик у Бендерах. Вибори на гетьмана

Після бою під Полтавою почалася доба першої української еміграції. Шведська армія, себто те, що від неї лишилося, відкотилася до Переволочної і мусіла через нездібність генерала Левенгаупта, якому Карл XII доручив командування, капітулювати. Ранений ще за кілька день до Полтави, Карл XII переправився на правий беріг Дніпра і взяв з собою не більше півтори тисячі шведів, здебільшого таких, що не здібні були до активних операцій.

За шведським королем подався і Мазепа з своїм оточенням та запорожцями в далекий шлях до Туреччини. З ним разом був і Орлик. Це були тяжкі часи мандрівки через степи Правобережжя, і тільки завдяки степовикам-запорожцям, можна було сяк-так утримати при житті таку силу людей в безлюдних місцевостях, аж поки вони не опинилися у берегів Богу.

Мазепа був фізично і душевно розбитий. Між ним і запорожцями, що понесли стільки втрат, не було вже згоди. Подорожуючи, січовики хвилювалися. Десь на півдні — передають свідки — їх глухе незадоволення прийшло до вибуху, і вони навіть збиралися плюндрувати гетьманський багаж та хотіли захопити в свої руки самого гетьмана, щоби видати його цареві, але потім якось заспокоїлося.

Коло Богу була нова несподіванка: турецький паша з Очакова перепустив тільки визначних мужів, а решту /16/ людей затримав по той бік Богу і не дозволив їм переправитися. Наслідки були, особливо для шведів, дошкульні. Саме тут дігнала втікачів московська кавалерія, і треба було з бідою і з втратами переправлятися через ріку.

Особливо неприємним було це для Мазепи, який нераз запевняв короля, що очаківський паша — його добрий приятель.

Аж десь у липні 1709 р. прибули вигнанці до Бендер. Саме тут Мазепі судилося закінчити свої дні. Будучи смертельно хворою людиною, він не пожив тут і кількох місяців і помер вночі з 21 на 22 вересня 1709 р.

Дві справи цікавили тоді українську еміґрацію: хто буде гетьманом після смерти Мазепи, і кому дістанеться той значний маєток в золоті, дорогоцінностях і гетьманських інсиґніях, які привіз Мазепа з собою до Бендер.

Загально панувала думка, що це майно старого гетьмана має послужити на користь державної української справи та війська, що зібралось на турецькій території. В цім відношенні особа Андрія Войнаровського, племінника Мазепи й наслідника приватного майна гетьмана, виступила само собою на перший плян. На нього дивилися і шведські кола, і гетьманське оточення, як на будучого гетьмана України. Здається, і сам Мазепа так дивився на справу і передавав в руки свого племінника всі засоби, державні і приватні, що були у нього, щоби улегшити йому відповідальне завдання шефа держави поза межами країни.

Вийшло, одначе, цілком інакше. Коли помер гетьман, Войнаровський катеґорично відмовився від кандидатури на гетьманство. В умовах еміґрантського життя було це хоч і почесне, але прикре і докучливе завдання. Всю свою енергію повернув цей «жадний до життя, /17/ може трохи легкодушний небіж Мазепи» (характеристика Єнсена) на те, щоби забезпечити за собою майно померлого гетьмана.

Серед гетьманської старшини, козацтва і запорожців, що перебували в Бендерах, почалося велике хвилювання. Вони зараз же заявили свої претензії на спадщину Мазепи, як тільки почули про відмову його племінника (а можливо й перед тим) від гетьманства. В середині жовтня (1709) появилася їх делеґація в королівській канцелярії й заявила свої права на спадщину Мазепи.

Це не була легка справа. Безперечно, Мазепа вивіз разом із приватним своїм майном також і дещо з державного майна: гетьманські інсиґнії, клейноди і т. д.

Очевидно й шведському королеві не була цілком ясною правна сторона спору. Він призначив для її дослідження комісію, в яку війшли генерал Понятовський, канцлер фон Мюллерн, камергер Клінґерштерна і радник канцелярії фон Кохен. Почавши свою діяльність в середині листопада, комісія запитала цілий ряд людей, але вагу поклала на свідчення Бистрицького, управителя Мазепиних маєтків, і інших осіб, які показали так, як це було бажано племінникові гетьмана.

Значно пізніше, в 1719 р. Орлик писав з цього приводу до шведської королеви Ульрики Елеонори: «Войнаровський, наперекір праву і звичаям, мав у своїх руках усі публічні фонди, завдяки ласці і допомозі своїх приятелів, яких він з’єднав собі підкупом. Я мовчав, хоч ціла моя істота вояка протестувала проти цього мовчання».

Комісія вирішила на користь Войнаровського. Карл XII підтвердив її рішення, і в такий спосіб справу було раз на завжди вирішено. З тим мусіла миритися й бендерська еміґрація. Сам Орлик клопочеться пізніше /18/ вже не про ревізію бендерської постанови, тільки про поворот шведським урядом тих сум, які безсумнівно (і тут з боку фамілії Войнаровських були заявлені претензії) належали до державного скарбу, особливо ж тих 60 000 талярів, що були колись позичені Мазепою шведам з державної каси в Будищах.

Отак козацтво і старшина залишилася в Бендерах без матеріяльних засобів. Тепер той, що перебірав гетьманство, брав на себе тяжкий обов’язок. Кандидатів взагалі не було багато. Войнаровський сам ухилився від кандидатури. На перше місце виступив П. Орлик, безперечно найвидатніша людина серед еміграції в Бендерах. Одне польське свідоцтво, подане у Костомарова, каже і про кандидатуру відомого Мазепиного діяча, прилуцького полковника Дмитра Горленка.

Саме Костомаров припускав, що Орлик і Войнаровський виступали один проти другого як претенденти, і що спір між ними доходив до того, що Орлик підозрівав Войнаровського в «замыслахъ на свою жизнь». Нові джерела давно вже заперечили цю версію.

Рішаючим, зрештою, було це, що сам шведський король зупинив свій вибір на П. Орликові. Войнаровський був радий з цього і поспішив обіцяти генеральному писареві свого дядька 3 000 дукатів, коли він прийме запропоноване йому звання.

Треба сказати, Орлик довго вагався і з нелегким серцем перебирав на себе відповідальний пост керманича української політики за кордоном. Перейняття гетьманської булави, хоч і в еміграційних умовах, вимагало значних видатків: чого коштувала сама репрезентація, зносини з чужими урядами, дипломатична праця в орієнтальних умовах, серед турків і татар. А чим задовольнити потреби козацько-запорозького війська? /19/

Пізніше Орлик висловлювався досить драстично, що це Войнаровський своєю відмовою штовхнув його в цю безодню, що означала для нього і його родини останню руїну. А в 1719 р. він ще раз повернувся до цієї теми: «Я не просив собі гідности гетьмана, я прийняв її на розказ його величности (Карла XII) і, не маючи публічних фондів для ведення справ, вкладав у те власні гроші».

Не тільки матеріяльні моменти грали ролю. І політична ситуація була покищо зовсім несприятливою для Орлика. Сам Карл XII з своїми кільсасот шведами був до певної міри еміґрантом на турецькій території, союзників не було. А Туреччина зовсім ще не думала воювати проти Росії.

Рішившись прийняти кандидатуру, Орлик приносив своє приватне життя в жертву патріотичним завданням супроти батьківщини, як він їх розумів. Але й від шведів вимагав він виразної підтримки. В зв’язку зі своєю кандидатурою, він добився від Карла XII асекурації, забезпечення України обіцянкою доти не складати зброї, поки не буде визволена з московського ярма Україна і козацтво.

Ця асекурація відома нам під датою 10 травня 1710 р. Карл виставив формальний диплом («Diploma assecuratorium pro Duce et Exercitu Zaporoviensi»), правда вже після виборів Орлика, і тим значно підкріпив нового гетьмана на початку його діяльности.

Дуже важливе завдання, яке треба було наперед полагодити, це було порозуміння з козаками і запорожцями. Взагалі шведи, козаки і поляки (останні прибули найпізніше крутою дорогою з Шлезьку) переживали, особливо в перших часах, гостру матеріяльну скруту. Король мусів позичати грошей, де тільки міг, у жидівських, вірменських, грецьких купців та банки-/20/рів, у Войнаровського тощо. Сам турецький уряд постачав щоденно провіянту на суму 500 талярів, але цього очевидно не вистачало. Без майна померлого гетьмана і Орлик не в стані був багато зробити.

Щодо козацтва, то його охопила певна деморалізація. Перед нами типова картина еміґраційних злиднів: голод, холод, дезерції, хвороби й т. д. Продовж 1710 р. з козацьких осель біля Бендер і деінде напливають жалісні прохання до шведського короля про допомогу. Не знаючи, як вийти з положення, козацтво почало продавати свою зброю. Свідки оповідають, що під командою кошового було 4 000 запорожців, у яких зброї немає, бо вони її за час перебування в Бендерах з голоду попродавали.

І тут полегша прийшла тільки наприкінці 1710 р., перед походом на Правобережну Україну. Саме тоді шведський король виплатив запорожцям якісь гроші, щоби дати їм можливість викупити свої рушниці та справити собі одяг.

Переговори з козаками, себто в першу чергу запорожцями, почалися очевидно скоро після смерти Мазепи і до остаточної згоди прийшло вже десь на весні 1710 р.

Аж тепер Орлик зважився прийняти остаточне рішення. 5 квітня 1710 р. відбувся традиційний виборчий акт, на підставі якого бувший генеральний писар Мазепи став гетьманом України. Очевидно тоді ж була уконституована нова генеральна старшина. Генеральним обозним залишився у Орлика Іван Ломиковський, що займав цю посаду ще за Мазепи; генеральним суддею став Клим Довгополий, генеральним писарем Іван Максимович, генеральними осавулами Григорій Герцик і Федір Мирович.

Особливо важливими особами були, з одного боку, Кость Гордієнко, що стояв на чолі запорозького війсь-/21/ка, а з другого, Дмитро Горленко, що користався загальною повагою, як найстарший полковник Гетьманщини на еміґрації: він був прилуцьким полковником з 1693 р.

В день виборів проголошена була і державна конституція, яка стала відомою під назвою «Конституція прав і свобод Запорозького Війська» («Pacta et Constitutiones legum libertatumqe Exercitus Zaporoviensis»). Головним постулятом її була повна незалежність України від Польщі і Москви, при чім кордони з Польщею визначалися по лінії Случу, як колись за Богдана Хмельницького. Важливими були пункти, які обмежували гетьманську владу та встановляли козацький парлямент, типу поширеної Старшинської ради, до якої мала входити не тільки генеральна старшина й полковники, але також представники Запоріжжя й з кожного полку по одній значній і заслуженій особі. Цей парлямент мав збиратися тричі на рік.

Таким чином, на місце самовладних тенденцій Мазепи мала прийти ближча співпраця з Військом. Зустрічаємо в конституції і спеціяльні статті на користь запорожців, потрібні хочби з огляду на переважаючу кількість січовиків на еміґрації.

З свого боку, і Карл XII дотримав свого слова. Після виборів гетьмана вже не тільки дав українцям асекураційний диплом, але й підтвердив схвалену в Бендерах козацьку конституцію. Це було зовсім немаловажне. Як протектор України, він підтверджував тим самим не тільки права і привілеї Війська Запорозького, а також ставав ґарантом незалежности країни, ґарантом її кордонів, в які входили по змислу конституції, і Лівобережна, і Правобережна Україна. /22/

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7

Схожі публікації:

  1. Пилип Орлик на Правобережній Україні в 1711 р. — Д-р. Б. Крупницький (За державність No. 4, 1934)
  2. Вибрана бібліографія праць, присвячених Пилипу Орлику та його добі — www.mazepa.name
  3. Монета на честь Пилипа Орлика — www.mazepa.name
  4. Орликіана — www.mazepa.name
  5. Кахлі з гербом Пилипа Орлика — www.mazepa.name

Поділіться думкою


XHTML: Дозволені теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>