З підрозділу «Мазепинці»
Борис Крупницький

Гетьман Пилип Орлик (1672–1742). Його життя і доля

V

П. Орлик в Туреччині

Хотинський сераскер був на той час найвищою військовою владою на польсько-турецькому кордоні. Всі приїжджі зараз же потрапляли під його контролю.

Тут Орликові не дуже пощастило. Почувши про його приїзд, турецький достойник заявив, що він має вертатися туди, звідки приїхав. Це дуже схвилювало гетьмана, тим більше, що він тепер дізнався, що сераскер арештував висланого ним наперд Нахимовського та вислав його назад до Польщі на руки Сєнявського.

Непевний і своєї власної безпеки, гетьман поспішив заявити протест, і сераскер дійсно трохи спустив тону, коли побачив, що в руках Орлика знаходяться рекомендаційні листи шведського короля до султана, великого візиря і до нього самого.

Але становище Орлика все ж таки лишилося непевним і дуже неприємним. Він не міг навіть добитися особистого побачення з сераскером, хоч це йому було й обіцяно. Йому доводилося терпеливо дожидати, поки турецький уряд на повідомлення сераскера так або інакше вирішить його долю.

Врешті прийшов із Царгороду наказ вислати гетьмана до міста Сереса в Македонії. Але це був тільки тимчасовий розпорядок. Постійним місцем осідку призначено було йому Салоники. Тут український гетьман опинився вже в листопаді 1722 р. /52/

Як бачимо, Порта прийняла Орлика досить холодно. Видно було, що з огляду на царя, вважалося потрібним тримати його на віддалі, в резерві, хоч у дійсності приїзд гетьмана був скорше корисний для турецького уряду. В його особі Порта діставала закладника-еміґранта, яким можна було спекулювати в переговорах із чужоземними державами. На випадок війни з Москвою, Орлик міг стати ще кориснішим.

Отак почалася нова доба підневільного життя гетьмана, «мій полон», як він висловлюється в однім із своїх меморіялів. В Салониках пробув він 12 довгих років, ізольований від рідного оточення, від дружини і дітей. З собою взяв він другого сина Михайла, але нещаслива доля хотіла, щоби саме тут в Салониках, дуже нездоровому місті, в якому особливо влітку, панували епідемії, включно до холери, Михайло Орлик став жертвою якоїсь чергової епідемії. Гетьман залишився зовсім на самоті.

Гірко відчував він свою долю. «Почесне» заслання і так лягало тягарем на його душу, а тут ще приходили турботи про родину, яка опинилася в дуже тяжкім матеріяльнім стані. Він і сам не мав засобів, отримуючи від турецького уряду (та й то з великим припізненням і неакуратно) невелику пенсію на утримання. Зрідка міг надсилати родині в Польщу хоч щось в допомогу, отак в 1723 р., як видно з його Діярія, 100 дукатів. А в листопаді 1724 р. знову плакав горючими сльозами над листом своєї дружини, яка була в страшних боргах, і жид з Кракова загрожував їй в’язницею.

Життя в Салониках проходило досить монотонно. Гетьман провадив велике листування, читав голяндські, французькі і італійські часописи, звідки робив нотатки про події на Україні або в країнах сумежних з нею, займався і політично-теоретичними проблемами, оскільки якісь книжки можна було дістати. /53/

Знайомих у нього було багато. Український гетьман був видатною фіґурою в Салониках, з якою і високі достойники, і дипломати, і вище духовенство дуже рахувались. Час-від-часу він робив візити турецьким урядовцям, — муфтію і каді, що також приходили до нього в гості. Тутешні англійські і французькі консули були його добрі знайомі.

Взагалі Салоницькі греки, що були православного віроісповідання, так само як і гетьман, живо зацікавилися його особою. Не один громадянин міста запрошував його до себе, як почесного гостя, а також чимало відвідувачів приходило на помешкання еміґранта, шануючи в нім знатного Та спорідненого вірою чужинця. Особливо широкі зв’язки мав гетьман з місцевим грецьким духовенством, починаючи з митрополита і кінчаючи звичайними священиками. Але мав він знайомства і серед католицьких кіл, нераз сходивсь з місцевими пріорами, єзуїтами і т. д.

Будучи глибоко віруючою людиною, він акуратно ходив у неділю і свята до церкви, відвідував нераз і католицькі богослуження. Дуже цікавили його богословські проблеми тодішнього часу. Як видно з його Діярія, він залюбки дискутував на теми теоретично-богословські і з своїми православними священиками і з католицьким духовенством. Дуже лежали йому на серці питання про основні принципи християнської релігії, хто завинив в роз’єднанні церков і як привести їх поновно до з’єднання, до вільної сполуки православних і католиків.

А особливо пам’ятними були для нього ті дні, коли хтось з України приходив до нього. Гетьман буквально оживав і жадібно прислухався до тих новин, що приносили йому то якийсь монах з Почаєва, то подоржні і купці, то невільники і невільниці, яких долею він нераз займався, пробуючи здобути їм волю. /54/

В перших роках перебування Орлика в Салониках політична ситуація в Европі була невиразна, і здавалося, що для нього виглядів на будуче взагалі немає. В атмосфері постійної зміни союзів та скороминучих політичних комбінацій, на які так багаті були 20-ті роки XVIII ст., не можна було опертися на щось певне. Після довголітніх війн за еспанську спадщину і великої північної війни Европа почувала себе стомленою і не мала охоти до нових ризиковних підприємств. Замість зброї, виступила на перший плян метода дипломатичних переговорів. Модою часу стали европейські конґреси, які, хоч і тягнулися роками (брауншвайґський конґрес 1713-1721 рр., конґрес в Камбре з 1724 р., а в Суасоні з 1728 р.), не в стані були полагодити суперечливі інтереси европейських держав.

Траґедією для Орлика було те, що він був цілковито відірваний від рідного терену і від запорозького війська. Ще в Хотині він почав перші спроби налагодження безпосереднього зв’язку з січовиками, від яких він бажав надіслання дезідератів війська і його компутів. Але ці спроби, з огляду на спротив і місцевої, і центральної влади, не повелися, тимбільше в далеких Салониках.

Тепер гетьман цілу енергію звернув на те, щоби дістатися до Царгороду, де він сподівався розвинути якусь значнішу політичну акцію, вступивши у безпосередні зносини з турецькою владою і представниками европейської дипломатії. Чимало часу віддав він кореспонденції в цій справі з великим візирем, кримським ханом, молдавським господарем, з шведським урядом, з англійським послом у Відні Сафорином, який взагалі був йому за посередника для кореспонденції з европейськими державними мужами і навіть з родиною, а також і з англійським послом у Царгороді Станіяном, якому сам англійський король порекомендував засту-/55/питися за Орлика перед султаном. Взагалі англійська дипломатія, в основному ворожа до Москви, поставилася прихильно до гетьмана — в протилежності до стриманої позиції французів (напр. в особі французького посла в Царгороді Бонака), які ще не були антимосковського наставлення.

Але всі ці заходи розбивалися о нехіть Туреччини порушити мирні відносини з Москвою, хоч цар повів агресивну політику на південнім Сході, почавши в 1722 року війну проти Персії, що сильно заторкнуло інтереси Порти і дуже її схвилювало. Султан і далі не дозволяв Орликові покинути Салоники.

Тим часом европейська політична констеляція, коли брати за вихідний пункт 1725 р., стала яснішою. Дві події набрали для Орлика далекосяжного значення. На початку 1725 р. зійшов у могилу впертий і невблаганий ворог його, Петро І, після смерти якого відживали надії гетьмана на можливість порозуміння з російським урядом. Не менше значіння мав і шлюб (в серпні 1725 р.) Марії, дочки Станислава Лещинського, з французьким королем Людовиком XV. Тим самим Франція неминуче вступила в конфлікт з Росією, що так неґативно була поставилася до колишнього польського короля. Станислав Лещинський, як тесть Людовика XV, набірав ваги в европейських справах і міг знову кандидувати на польський престіл.

Саме тоді ріжноманітні інтереси европейських держав поділили їх на два ворожі табори. В однім, так званій віденській коаліції, знаходилися Австрія, Еспанія і Росія, в другій — ганноверській коаліції — Англія і Франція разом з Голяндією і Данією та іншими державами. На боці Англії і Франції стояв Станислав Лещинський, а польський король Авґуст II, цілком зрозуміло, оперся на Австрію. Ситуація в Европі стала /56/ загрозливою. Нова европейська війна здавалася неминучою.

Саме ця напружена атмосфера дає можливість Орликові ввійти у новий період свого життя, позначений великою дипломатичною акцією. Починається дуже жвава кореспонденція між Станиславом Лещинським і П. Орликом та зносини його, в першу чергу з державами, приналежними до ганноверської коаліції.

Цікаво, що польський екс-король покладав великі надії на Орлика, тримаючись тої думки, що перебування його в Туреччині конче потрібне, тільки не в Салониках, а в Бендерах або Хотині. Лещинський дивився на справу так, що одиноким шансом українського гетьмана є не мир, а війна, збройне повстання на Україні та антимосковська диверсія.

Ще на переломі 1726-1727 рр. здавалося, що ось вибухне европейська війна. Але кардинал Флері, що влітку 1726 р. очолив французький уряд, взяв на себе ініціятиву мирного полагодження конфлікту і був підтриманий Англією, яка спочатку енергійно штовхала своїх союзників на військовий шлях. Завдяки його зручности, прийшло до скликання нового европейського конґресу, який був відкритий в Суасоні влітку 1728 р.

В зв’язку з цим конґресом, Орлик, що спочатку покладав велику надію на війну і ганноверську коаліцію, почав звертатися протягом 1726-1728 р. до всяких можливих чинників, і до Лещинського, і до шведів, і до французького посла в Царгороді Андрезеля, і до голштинського посла в Петербурзі ґрафа Бассевіца, що мав бути делеґатом на конгрес, і т, д. і т. д.

Заходи його, безперечно, не залишилися без відгуку. Важливо було вже те, що взагалі поставлено було українську проблему в европейських маштабах. Є відомості про те, що йому обіцяно було допомогу з боку Англії, Франції і Швеції. На засіданнях конґресу справа /57/ України не дебатувалася, але розмови на тему України і Орлика велися, хоч і «поза засіданнями конференції». За нього вступився кардинал Флері і англійський, голяндський та еспанський делеґати, але їх спроби переконати російського уповноваженого на конґресі, ґр. Олександра Ґоловкіна, в справедливості справи українського гетьмана та потребі її полагодження, ведені за посередництвом шведського посла, барона Гедда і голштинського ґрафа Бассевіца, не зробили належного ефекту. В грудні 1728 року Ґоловкін заявив, що його уряд не може допустити дискутування української справи на конґресі, що прихильність російського уряду до козацької нації і без того ясна, бо їй знову дозволено було, всупереч постанові покійного царя, обрати гетьмана, що Орлик є бунтівник і спільник Мазепи і йому можна б дати амнестію, коли б він віднині поставився льояльно до Росії. На тім і закінчилася інтервенція: дипломати більше не налягали, а кардинал Флері порадив гетьманові попросту скористатися з запропонованої йому амнестії.

Але гетьман звернувся безпосередньо і до представників віденської коаліції. Особливу надію покладав він на інтервенцію голштинського герцоґа Карла Фридриха перед царицею Катериною I, з дочкою якої Анною той був одружений. Також зав’язав він стосунки з Австрією і з Ватиканом та орденом єзуїтів, пробуючи через них вплинути, з одного боку, на російський уряд, з другого, на Авґуста II та на закордонні орґани Польської республіки. Від Росії він сподівався визнання своїх гетьманських прав на Лівобережну Україну, від Польщі визнання автономії Правобережної України під своєю владою та відновлення козацтва.

Це була, так би мовити, орієнтація на всі боки, включно до фантастичних проектів окатоличення України, щоби, таким чином, знайти шлях до Ватикану, /58/ та більш реальних надій на голштинського герцоґа, якого вплив дійсно щось важив у Петербурзі, поки жива була Катерина І.

Щось нервове, незрівноважене, одчайдушне давало себе знати в цій розкиданій, хоч і напруженій дипломатичній акції. Ясно було, що перебування в Салониках стало Орликові не в терпець. Знову, як за Бендерських часів, уявлялася йому Туреччина свого роду в’язницею, з якої йому хотілося вирватися всіма силами на волю.

Але вже в наступному 1729 р. почалася, можна сказати, нова доба в політичній праці Орлика. Зникають хитання, комбінації на всі боки, виявляється певна стала лінія. Це час співпраці з молодим, повним сил сином, Григорієм Орликом, що надає нової енергії старіючому гетьманові. Саме тепер, як побачимо нижче, молодий Орлик, після років навчання і військової служби, несподівано виринає, як дипломатичний посередник в українських справах.

Тепер і Пилип Орлик розпращався з надією порозумітися з Москвою, так характеристичною для його політичної акції 1725-28 рр. і навіть раніше — чи то безпосередньо, чи через Австрію і інші чинники. У цім останнім періоді він звертає свої сподівання на Францію, Станислава Лещинського, Туреччину, Крим, Швецію. Це виразна антимосковська політика, що її старий Орлик триматиметься до кінця свого життя. її найбільш характеризує тісний зв’язок із Францією і використання її впливів у Туреччині.

Безперечно, що вихідним пунктом для українських політичних комбінацій після Суасонського конґресу стала справа Станислава Лещинського. Вже заздалегідь рахувалися в Европі з можливістю смерти тяжко хворого Авґуста II. У жовтні 1729 р. французький посол де Монті влаштував таємну нараду у Варшаві, в якій /59/ брали участь шведський посол Цюліх, примас Польщі, коронний гетьман і київський воєвода Потоцький — все прихильники Станислава Лещинського — і молодий Орлик. Син гетьмана зробив доповідь, в якій підкреслив значення козацької нації і П. Орлика в неминучім майбутнім конфлікті з приводу кандидатури Станислава Лещинського. Учасники наради запропонували йому їхати до Франції і там поставити справу свого батька перед урядом. Вже наприкінці 1729 р. Григорій Орлик був у Парижі і дійсно звернув на себе увагу французьких державних мужів, починаючи від кардинала Флері, та ввійшов у стосунки з Станиславом Лещинським, що перебував з деякого часу в Шамборі. Незабаром йому доручено було спеціяльну місію на Сході і він мав щастя побачитися з батьком в Салониках у травні 1730 р.

Про що йшло властиво тепер? Найпотрібнішим було звільнити гетьмана від його примусового перебування в Салониках і дати йому змогу вступити в ближчі стосунки з запорозьким військом. Напередодні подій П. Орлик пекуче відчув потребу стати на чолі січових козаків, щоб активно виступити на захист українських інтересів.

Але заходи перед турецьким урядом і старого, і молодого Орлика, особливо енергійно підтримані новим французьким послом у Царгороді Вільневом покищо не дали сподіваних наслідків.

В лютому 1733 р. наступила так довго очікувана подія. Авґуст II вмер і зараз же заворушились ворожі партії. На боці Станислава Лещинського була ціла Польща. Але Росія і Австрія виставили кандидатуру сина польського короля, Фридриха Авґуста III. Російський уряд вислав 40-тисячну армію в Польщу, і хоч у Варшаві майже однодушно вибрано було Лещинського, він мусів тікати перед росіянами до Ґданська, а /60/ невеличка купка стероризованих поляків вибрала на новім вальнім соймі Фридриха Авґуста III своїм королем.

З цього почалася европейська війна, в якій Франція разом з Еспанією і Сардинією активно виступила проти Австрії. Росії не було офіційно оголошено війни, але Франції дуже залежало на тім, щоб Туреччина почала війну проти москалів.

Зрозуміло, що Франція підтримала і, Орликів. Вільнев виявив надзвичайну енергію. У грудні 1733 р. він писав: «Я вживаю всіх заходів, щоби татари напали на Московщину, щоб П. Орлик міг, нарешті, покинути Туреччину й наблизитися до своєї армії. Але й молодий гетьманич не гаяв часу. Він провів літо і осінь 1732 р. в Криму, мав авдієнцію у хана Каплан Герая та конферував з його візиром. Крим, дійсно, готувався до війни і тільки чекав відповідного наказу з Царгороду.

А тим часом в Царгороді уряд вагався і, замість рішучого удару, вів безконечні переговори з Францією про умови обопільного союзу. Також і Орлик мусів далі сидіти в Салониках, і треба тільки дивуватися засліпленню турків, що не розуміли потреби тісного зв’язку Орлика зі своїм військом.

Щойно в кінці лютого 1734 р. прийшов довгожданий дозвіл візира, щоби гетьман залишив Салоники. Орлик поїхав спочатку до Каушан, столиці буджацького султана і заразом літньої резиденції хана, де зустрівся зі самим ханом, а також; і зі своїм сином Григорієм, який на той час був знову висланий у Крим із спеціяльною місією від французького короля, а за іншою версією, й від Станислава.

Звільнення Орлика прийшло запізно. На Запоріжжі сталися події, вагу яких Порта зрозуміла тільки тоді, коли їй самій довелося вести війну з Росією. Факт той, /61/ що січове братство було незадоволене зі свого становища ще від часу переходу під безпосередній протекторат кримського хана. В цьому чимало завинив сам хан, що не боронив інтересів Війська, ставив до нього великі вимоги і не зумів приєднати його симпатій до себе. На Січі ввесь час була сильна партія, яка прагнула порозуміння з Москвою і лівобережним гетьманатом, і тому стояла в опозиції до К. Гордієнка з його впертою антимосковською наставою. Вже в 1728 р. січовики покинули Олешки і подались на стару Чортомлицьку Січ, у надії договоритися з новим гетьманом Лівобережної України Д. Апостолом і російським урядом. Щойно в 1730 р. вони вернулися назад «під Крим», бо російський уряд не дав своєї згоди.

Це була знаменна подія. Але й вона не зворушила турецьких політиків в Царгороді. На початку 1734 р. Крим енергійно підготовлявся до війни в Польщі на користь Станислава Лещинського. Хан видав наказ про мобілізацію запорожців, але кінець-кінцем через кунктаторство Туреччини до війни не дійшло. Для запорожців ще раз повстало питання: проти Росії і лівобережного гетьмана, чи з ними разом?

Гордієнка, що міг ще стримати козаків, в живих вже не було. Новий кошовий Білицький і козаки, перебуваючи в постійних зносинах з київським генералгубернатором ґрафом Вейсбахом, рішили поставити і Царгород, і Крим, і російську царицю Анну перед доконаним фактом. В березні 1734 р. запорозьке військо відмовилося слухати кримського хана й перейшло на урочище Базавлук. На цей раз цариця погодилася прийняти січовиків у своє підданство.

Це було великим ударом для Орлика. Прибувши до Каушан та дізнавшись про запорозькі задуми, він спішив переконати їх у шкідливості їх кроку як для них самих, так і для інтересів України. Але ні спеціяльні /62/ посли, ні листи до Січі не могли вже врятувати ситуації. В однім меморіялі з 1741 р. він сам згадує про те, що запорожці у своїй відповіді недвозначно зазначили, як зле повелося самому гетьману на вигнанні і які несправедливості і здирства вони самі терпіли від татар.

Хоч Орлик і вказував на надзвичайно загрозливу для Москви міжнародню ситуацію, хоч і говорив, що москалі були завжди головними ворогами нашого народу, хоч і загрожував, що січовики можуть втратити цілу свою територію, яка на підставі мирових трактатів належала до Туреччини, хоч і просив їх пожаліти цілий український народ, що стогне під московським ярмом, — це вже не знаходило відгуку в козацьких душах. Гетьман занадто довго перебував на вигнанні, занадто відчужився від своїх людей, щоби за короткий час змогти знову опанувати їх настроями. Це був одвертий розрив, і він для Орлика був тим болючіший, що перехід війська на бік Москви зробив дуже прикре враження і на Порту, і на Крим, які, властиво, самі в цьому завинили, і на Францію.

Але все ж таки український діяч зовсім самотній не залишився. Потроху коло нього зібралося більше 2 000 козаків (за власним обчисленням Орлика) добре озброєної піхоти і кінноти. Найбільш видатним вояком був серед них полковник Сава, правдоподібно, відомий Сава Чалий, що після невдалого гайдамацького повстання на Правобережній Україні прибув сюди з ватагою в 860 чоловік, «цвіту запорозького війська», як характеризує її сам гетьман. Також не бракувало йому і певного штабу: старі співробітники — два Мировичі, Іван Герцик і Нахимовський знову появилися в його оточенні.

Резиденція Орлика була тоді в Бендерах, і тут же чекав на війну і кримський хан, що змобілізував велике число своїх татар. Але, як відомо, Туреччина спочатку /63/ вагалася, а потім, коли Станислав примушений був покинути і Ґданськ, а російське військо заняло Кам’янець, було вже пізно думати про військові дії.

Орлик потрапив у прикру ситуацію. Його нечисленне військо опинилося без фондів, у голоді і холоді. В Царгороді постійно мінялися уряди, і там не було кому подбати про бідолашного гетьмана, хоч не бракувало інтервенцій на його користь. Сам бендерський сераскер пригадував великому візирю, що треба щось зробити для Орликового війська. Тільки Франція дала значнішу допомогу матеріяльну, бажаючи й надалі мати приятелів серед козаків.

Пізніше (в 1741 р.) Орлик писав до Швеції, що він мусів розпустити своїх козаків з огляду на брак засобів: запорозька піхота пішла в Січ під московську владу, а Сава (Чалий) зі своєю кіннотою подався на польську службу. Скорше треба припустити, що військо потроху само розійшлося. Російський посол в Царгороді Неплюєв, їдучи до Росії через Ягорлик в жовтні 1735 р., писав, що «в деревні Каушанахъ… находится Орликъ, гдЂ онъ со всею своею разбойническою станицею квартеру имЂетъ, состоящею во 100 или 150 человЂкахъ, а сказываютъ, что сего лЂта было при немъ тЂхъ бездЂльниковъ до 700 собрано, но разбЂжались, въ том числЂ и извЂстный козакъ Савка Чалый отъ него отложився и таки въ Польшу ретировался.»

Після переходу Січі під владу Москви й розпорошення власного військового відділу, шанси Орлика дуже підупали. Запорозьке військо було основою його політичних плянів. Без нього він був не стільки шефом окремої країни, спроможним укладати союзи з тою чи іншою державою, скільки дорадником чужих урядів, експертом у справах Східньої Европи. Та проте він не переставав працювати далі, хоч і був «у страшному /64/ горі». Невтомно випрацьовував всі проекти за проектом, шукаючи виходу з положення.

Тим часом сталося те, чого собі Туреччина ніяк не бажала. Російський уряд, приймаючи нерішучість Туреччини за крайню слабість, давно вже вирішив почати війну проти неї. Влітку 1735 р. російське військо, без формального оголошення війни, почало операції, зробивши випад в кримськім напрямі. Це була несподіванка для падишаха, тим більше неприємна, що тепер січовики виступали на боці Росії. В той час, як на Заході ліквідувалася війна за польську корону (Віденський прелімінарний мир в жовтні 1735 р.), турецький уряд мусів думати про засоби для ведення війни і на Сході і в самій Европі, бо й Австрія, зв’язана з Росією союзним договором, втягнулася у війну.

У першому періоді війни Порта не виявила особливої активности. Вона розмахнулася щойно після Немирівського конґресу влітку 1737 р., бо аж-надто обурили її вимоги, поставлені тут Австрією і Росією. Вони були остільки понижуючими для Туреччини, що її делеґати врешті покинули конґрес, не маючи охоти до дальших пертрактацій.

Як наслідок, заговорила гордість турків і збудилася їх приспана енергія. А разом з тим, значно поправилася і ситуація на фронтах, особливо супроти Австрії, яка почала терпіти поразки. Тепер і турецька дипломатія взялася рішуче до розбудови своїх зв’язків із потенціяльними ворогами Росії і Австрії, польською маґнатерією, шведською державою й угорськими мальконтентами з табору князя Ракочого.

Саме тепер Орлик знову виступив на передній плян. Щоби надати певних політичних форм для війни з Австрією, турецький уряд запросив до Царгороду молодого Ракочого, сина померлого вже еміґранта Франца /65/ Ракочого, приняв його з великими почестями і незабаром вислав до Відіну, де він, як екс-князь Трансильванії, мав притягнути до себе угорських мальконтентів. На бажання Ракочого, новий (з 1737 р.) великий візир дав йому дорадника в особі П. Орлика.

Старий гетьман мусів, з наказу турецького уряду, їхати з Бендер до Відіну. Він послухався, хоч нове призначення його дуже образило. Він уважав себе такою ж високою особою, як і «герцоґ Угорщини», і ставати до послуг останнього здалавося йому понижуючим для його гетьманської гідности.

Подорож Орлика відбулася десь у лютім 1738 р. У Відіні, з неохотою виконуючи свої обов’язки, він нетерпеливо чекав на приїзд великого візиря. Коли той появився в околицях Відіна влітку 1738 р., гетьман поспішив побачитися з ним.

Розмова була важлива. Орлика принято було з належними почестями, і він мав з візирем довгу конференцію, під час якої заявив, що йому, як шефові козацької нації, не личить бути дорадником князя Ракочого, і що спільні інтереси його і Туреччини вимагають його присутности на кордонах України. Візир погодився з цією думкою і дуже цікавився станом річей у Росії та на Україні.

Саме тоді проекти і задуми Орликів — і батька, і сина — знову зверталися (в який вже раз?) до ідеї східньо-европейської коаліції. Вони живо відчували потребу консолідації сил: Польща, в якій так багато було опозиційного до Росії елементу, Швеція і Туреччина мали працювати разом. Особливо важливим здавалося українським політикам завдання переконати турків в необхідності активізації східнього фронту. Орлик рекомендував замирення з Австрією і зосередження військової енергії на Сході — в протилежність /66/ до французьких діячів в Царгороді, Вільнева і Бонневаля, що стояли за активні дії супроти Австрії і пасивну оборону на Сході. На думку гетьмана, Туреччина мала б негайно виступити на Правобережжі й подати руку лівобережцям, серед яких, з огляду на те, що Україна стала базою війни, панували дуже неприхильні до Росії настрої.

На деякий час гетьман звернув на себе увагу турецького уряду. Він був задоволений і, від’їхавши з Відіна, осів в Ясах, де ще на початку 1739 р. сподівався свого покликання до Царгороду на спеціяльну нараду з міродайними турецькими чинниками. Тепер він зробився свого роду турецьким експертом в справах російських, польських і шведських, завів у згоді з візирем жвавіші зносини з опозиційними поляками та спробував наново порозумітися із Запорожцями.

Ще в першій половині 1739 р. гетьман бадьоро дивився в будучність. Правда, він мусів з Яс переїхати до Букарешту, бо столицю Молдавії зайняло 1 вересня 1739 р. російське військо. Але й тут він не покладав рук. В той час, як Франція почала вже радити туркам укласти мир, Орлики настоювали на продовженні війни: переможна на австрійськім фронті Порта може спокійно уступити дещо зі своїх претензій цісареві і сконцентрувати свою силу супроти Росії, подаючи руку всім загроженим Москвою народам, а в першу чергу Швеції.

В той час, як батько Орлика провадив цю політичну лінію в Царгороді, син його старався відповідно обробити Францію і Швецію. В січні 1739 р. він писав до шведського державного діяча Ілленборга і радив шведам, з огляду на кризу, яку переживає Росія, і можливість там революції, використати ці обставини і повернути собі відірвані Росією шведські провінції. Для того потрібно відновити союз з Туреччиною й ще цієї зими /67/ вдарити на Росію. Підкреслювалося при тім, що не треба забувати й України, де Пилип Орлик, як законний шеф нації може викликати революцію.

Це була, як бачимо, цілком консеквентна політика: відвести увагу Туреччини від Австрії і зосередити турецький натиск на Сході, об’єднуючи при тім в один активний бльок Швецію, Польщу, Україну і Туреччину для поборення спільного ворога.

Тим часом Туреччина пішла іншим шляхом. За французькою порадою вона повела в Білгороді, сербській столиці, переговори і підписала у вересні 1739 р. з ворогами мир. Тим самим і надії Орлика на відбудову вільної України були поховані.

Ще востаннє звернулися його засмучені очі на Швецію. Він бачив початок шведсько-російської війни, що вибухла після ліквідації російсько-турецької війни на півдні. Постава шведів була така-ж хитка, як і турків. Після смерти Авґуста II канцлер Горн, зважаючи на польські настрої, доручив шведському резидентові у Варшаві потиху працювати на користь Станислава Лещанського, але далі не пішов. Російсько-турецька війна теж не розрупіила шведів, хоч спочатку французький уряд, а потім Орлики пробували притягнути їх до військової співпраці. Тільки в грудні 1739 р. шведські резиденти в Царгороді, Гепкен і Карлсон, уклали оборонний договір із Туреччиною, але запізно, post factum (мир у Білгороді був уже вирішений), і це сталося тільки завдяки впливу Франції, що намагалася тепер трохи направити поспіх, з яким Вільнев привів до ліквідації війни між: Австрією та Росією і Туреччиною.

В 1741 р. Швеція оголосила війну Росії, але вже не змогла притягнути Порти на свій бік. Туреччина ухилилася, вказуючи на те, що союз оборонний, а тим часом Швеція сама почала війну. Це була відплата за шведську невтральність підчас минулої турецько-російської /68/ війни. Між заінтересованими в поборенні Росії країнами не було відповідного контакту.

Під час цієї війни, що скінчилася нещасливо для Швеції, ми бачимо знову Орликів при праці. Особливо Григорій Орлик виявив небуденну енергію, звертаючися з меморіялами до шведів, аґітуючи в Польщі, підбурюючи Францію, носячись з проектами нової коаліції, в яку мали входити Швеція, Туреччина, Крим, Польща і навіть Прусія. Центральним пунктом була для них звичайно українська справа, яку ще раз спробувано було поставити на порядок денний, користаючи з шведсько-російської війни.

Але час для активної міжнародної української акції вже минув. Всюди стукалися Орлики в зачинені двері, і тільки шведи, яким на війну не щастило, радо приймали послуги невтомних антимосковських аґітаторів.

Треба дивуватися впертості, з якою і батько, і син Орлики працювали для добра української нації, як вони його розуміли, не зражаючися безконечними невдачами, що раз-у-раз зустрічали їх на життєвому шляху. Старий гетьман залишився вірним своєму завданню до кінця свого життя. В останньому листі до французького канцлера Флері з 30 серпня 1741 р. він, прохаючи й надалі протекції для сина і всієї козацької нації, заповідав, що ніколи не перестане шукати всіх легальних засобів, «щоб заявляти мої права і права моєї нації на Україну».

Закінчення турецької війни тяжко відбилося і на гетьманові. Знову турецький уряд, щоб не мати конфліктів з Росією, наказав йому переїхати з Букарешту до Адріянополя.

Сам Орлик дуже хотів переїхати до Яс, тим більше, що Порта тоді призначила на посаду молдавського господаря його приятеля Маврокордата. Він відмовився переїхати до Адріянополя, і тоді турецький уряд ужив /69/ репресій і перестав видавати йому належну пенсію. Принаймні так було деякий час.

Цей переїзд Лежав дуже Орликові на серці. З ним зв’язаний був його плян виписати до себе свою родину з Польщі, щоби після двадцятилітньої розлуки хоч решту свого життя прожити з дружиною і одною донькою, що була ще при ній. Саме тоді його дружина проживала в Станиславові і її тяжкий матеріяльний стан дуже його пригнічував. Звідти одержав він весною 1741 р. листа, з якого дізнався, що Анна Орлик мусіла заставити одному жидові дещо зі свого одягу, бо не було з чого жити. На дружину гетьмана це зробило таке тяжке вражіння, що вона захворіла на лихоманку.

Тим часом нормальна пенсія Орлика виносила денно 7 талярів і її було замало для власного утримання і утримання родини в Польщі. Замість збільшення дотації, як цього просив гетьман, турецький уряд її зменшив і навіть цю зменшену дотацію мав видавати тільки тоді, коли він переїде до Адріянополя.

Становище гетьмана ставало розпучливим. Він уже з два місяці не отримував своєї дотації, наробив боргів і не знав, як їх ліквідувати. Також і оточення його, купка старшин і слуг, не мало охоти їхати за ним до Адріянополя, знаючи неспроможність Орлика утримувати їх та боючись нездорового адріянопольського клімату.

Вкінці на таке сумне становище гетьмана звернули увагу деякі чужоземні чинники. За справу взялися шведські резиденти в Царгороді, молодий Гепкен і Карлсон, та новий французький посол де Кастелян, і їм удалося добитися деяких полегш для старого гетьмана.

Орлик переїхав до Яс, але пожив там не довго. Він помер 24 травня 1742 р. в Ясах, на самоті, без надії побачитися і пожити з своїми рідними. /70/

Після смерти Пилипа Орлика українська справа вже не могла бути так актуально поставлена, як за його життя. Це вже була скорше пропаґанда, підготовча акція на будуче. І все ж таки знайшлися діячі, що пробували продовжити його працю. Завдяки енергії його сина Григорія, який на французькій службі осяг високого становища, українська справа не зникала з европейського обрію ще в 40-50-их рр. XVIII ст. Два інші еміґранти з славної плеяди мазепинців продовжували свою діяльність. Ще в 1754 р. ґраф Григорій Орлик посилав Нахимовського і Мировича в Крим, аби звідти вони нав’язали стосунки з Запоріжжям.

Також ще один нащадок гетьманського роду, ґраф Пилип Штенфліхт, син старшої Орликівни (Насті), був в 50-их рр. старшиною в полку свого дяді Григорія Орлика і працював віддано на користь України, їздячи нераз до Стокгольму з доручення гетьманича, як посередник у французько-шведських перемовах щодо козацьких справ.

Але й дружина гетьмана не відходила від громадсько-політичної праці, спочатку допомагаючи свому чоловікові, а потім синові Григорію. Її матеріяльний стан трохи поліпшав в 1747 р., коли шведський король призначив їй невеличку пенсію. Цікаво, що саме в 1740-х рр. вона була свого роду зв’язковим між Григорієм Орликом і Мировичем та Нахимовським.

Наприкінці зберемо до купи все, що може нам допомогти намалювати загальний образ П. Орлика і оцінити його діяльність. Людина чуттєвої, пристрасної вдачі, щирого серця, з гуманним відношенням до людей, включно до своїх власних підданих, гетьман дуже сильно переживав долю і недолю свого життя. Йому з вродженою товариською вдачею, довелося значну частину свого життя перебувати на самоті, серед чужих людей, здалека від дружини й родини, без стику з /71/
/72/ українськими людьми. В цьому була найбільша траґедія його персонального життя. Особливо далося йому в знаки 12-літне сидіння в Салониках, в цій «в’язниці», що не давала йому вільно дихати, — тим -більше, що натура його була непосидюча, нетерпелива, жадібна нових вражень, вимагала живої праці, руху, зміни обставин.

Замок Григора Орлика в Дентевіль у Франції

А тим часом П. Орлик був людиною високо культурною, европейцем в повнім розумінні цього слова, що ставив вимоги до життя і тим болючіше відчував свою недолю. Европа була для нього своя, близька. Він ще належав до людей барокової доби, просякнутих глибокою релігійністю та з дуже великим зацікавленням для теологічних проблем. Маючи значну ерудицію, він знав кілька европейських мов та майстерно латинську мову. Наукові інтереси його поза теологією здебільшого лежали в царині історії й політики. Він був добре ознайомлений з клясичними авторами, Геродотом, Страбоном, Плінієм та іншими, залюбки читав твори знаменитих французьких провідників-красномовців, цікавився правничими проблемами в представленні сучасних йому авторів тощо.

Життя примушувало його до компромісів, але душа його залишалася чесною і щирою, здатною до найбільших обмежень і самопосвяти. Українська справа стала правдивим змістом його життя. Цілу свою небуденну енергію він присвятив політичним завданням; своє звання гетьмана, шефа нації, він відчував, як відповідальний обов’язок, в жертву якому треба було принести свою персональну долю. І брався він за свої завдання з чисто українською впертістю: скільки разів бачив свої пляни зруйнованими, скільки невдач пережив на своїм віку, і все ж таки знову піднімався, набирався нової енергії і шукав нових шляхів — і так до кінця свого життя. /73/

Політика його була часом поплутана і скомплікована, але все ж таки можна помітити в ній, не зважаючи на компроміси, вимушені обставинами часу, провідну лінію. Безперечно, Орлик був видатним українським державником. На його прапорі була виписана незалежна й соборна Україна. Метою його було об’єднання Право- і Лівобережної України (по змозі, разом зі Слобідською Україною і, зрозуміло, разом з Запорожжям) в сильну Українську державу під одним гетьманським реґіментом. Це була спадщина, яку він перебрав від Мазепи і якій він зістався вірним ціле своє життя.

Безперечно, прямолінійною його політика не була: іноді виступали на перший плян справи Правобережної України, іноді Лівобережної, іноді орієнтація на Англію, частіше орієнтація на Францію і Швецію, а також і Польщу (Станислава Лещинського, а іноді і офіційну, Авґуста II).

Особливу ролю в його політичній концепції грала Москва. В основному лінія його політики була антимосковська, хоч він не раз робив спроби порозуміння з російським урядом через різних посередників. Стало — антимосковською виявилася вона в останнім періоді його життя, в роках 1729-1742. Московську небезпеку відчував він глибоко і в загально-европейськім і спеціяльно східньо-европейськім маштабі. Змагання Росії до завоювань на Заході уявляв він собі походом варварів проти европейської культури. За певних обставин, ціла Европа стояла, на його думку, під загрозою московської експанзії.

Ще небезпечнішою була вона для її безпосередніх сусідів, Швеції, Польщі і Туреччини. Тому й звертається він насамперед до них із своїми численними пропозиціями (особливо після Бендерського часу) про утворення східньої коаліції проти Москви. В цьому відно-/74/шенні його проекти значно наближаються до задумів Карла XII: він, очевидно, вийшов не тільки зі школи Мазепи, але й шведського короля, з яким прийшлося йому стільки років близько співпрацювати.

В проектах Орлика виступають, як головні учасники антимосковської коаліції, не тільки Польща, Швеція й Туреччина, але й Крим, Буджацька орда, Січ, Гетьманщина, донське козацтво, татари астраханські й казанські і т. д.

Думаючи в таких широких маштабах, він відповідно трактував і ролю України.

Україна стояла в найближчім сусідстві з Москвою і була найбільш загрожена з її боку. Орлик передбачав, що Гетьманщина і Січ не втримаються проти Москви і стануть жертвою її великодержавницької політики. А після того прийде черга на Польщу й т. д. Тим часом існування сильної, з’єднаної України потрібне для европейської рівноваги, загроженої московською експанзією.

Україна має бути охоронним валом і в загальноевропейськім, і в спеціяльно східньо-европейськім значінні, і саме цей напрям його думок робить його актуальним і на сьогодні. Між минулим і сучасним нав’язуються нитки. Сам Орлик принаймні тридцять років тримав українську справу в Европі в активному стані, а коли взяти до уваги його продовжувачів, сина з його співробітниками, то так було до кінця 50-х років XVIII ст. Його енергійна, вперта та невтомна праця не могла залишитися без наслідків. Вона зберегла нам традиції, створила певні зв’язки з Европою. Ці традиції, хоч як запорошені порохом минулого, знову виходять наперед і дають ще раз нагоду вдумливому українцеві задуматися над долею своєї батьківщини. /75/

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7

Схожі публікації:

  1. Пилип Орлик на Правобережній Україні в 1711 р. — Д-р. Б. Крупницький (За державність No. 4, 1934)
  2. Вибрана бібліографія праць, присвячених Пилипу Орлику та його добі — www.mazepa.name
  3. Монета на честь Пилипа Орлика — www.mazepa.name
  4. Орликіана — www.mazepa.name
  5. Кахлі з гербом Пилипа Орлика — www.mazepa.name

Поділіться думкою


XHTML: Дозволені теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>