Geopolitical drawings of hetman Mazepa

VIII.

Як ми побачили, Україна менш ніж через сторіччя після смерті Івана Мазепи за своїми геополітичними показниками стала в один ряд з найпотужнішими країнами Європи. Але на той час вона вже була інкорпорована в державне тіло Російської імперії. Що ж завадило її незалежному розвитку?

Насамперед, недостатньо ефективні зусилля Мазепи в напрямку консолідації української еліти та згуртування народу навколо національної ідеї.

Роздаючи у володіння старшині величезні маєтки, гетьман у такий спосіб намагався заручитися підтримкою своїх не завжди відданих соратників. Та зробити це йому не поталанило. Нещодавно Сергій Павленко у своїй об’ємній монографії зробив спробу залучити до прибічників і соратників Мазепи майже всю тодішню старшину. Так, насправді, переважна більшість генеральної старшини приєдналася до Мазепи. Але ключові постаті пристали на бік Петра І. Не будемо вдаватися в подробиці, але два наступних після Мазепи гетьмани України — Іван Скоропадський та Данило Апостол — однозначно виступили на боці Росії. І не суть важливі у даному випадку їх симпатії — факт залишається фактом: війська Скоропадського, хоча й не взяли безпосередньої участі в Полтавській битві, але чітко стояли на російському боці й у разі необхідності вступили би до бою. Данило Апостол, цей прославлений і загартований у боях козацький полковник, утік від Мазепи вже з табору Карла ХІІ. Інший представник еліти — Гнат Ґалаґан 14 травня 1709 року допоміг царським військам полковника П. Яковлева зруйнувати Запорозьку Січ, яка була тоді майже беззахисна.

На виправдання дій Івана Скоропадського Сергій Павленко пише: «Опинившись з великою частиною козацького контингенту у розташуванні переважаючих сил російської армії, стародубський полковник змушений був підкоритися силі, царській режисурі виборів. Падіння Батурина, поразки Карла ХІІ не додали йому й тим, хто волею долі опинився у ставці Петра І, ентузіазму шукати зв’язку з мазепинцями. Вони мимоволі стали маріонетками у царській політичній грі»¹³⁹. Можна вигадувати безліч причин, з яких досвідчений стародубський полковник опинився з великим військовим контингентом у стані російської армії. Та констатуємо беззаперечний факт: він став маріонеткою Петра І. І не тільки він один. Представники справжніх національних еліт, навіть мимоволі, маріонетками чужоземних сил не стають. Тож маємо глибокий розкол у вищому прошарку українських владних кіл. Тут же згадаємо, що Мазепі так і не вдалося подолати опір могутньої опозиції, що визнають провідні дослідники на чолі з Олександром Оглоблиним.

Докладаючи неабияких зусиль до творення й консолідації козацької еліти, Іван Мазепи зовсім не подбав про те, аби згуртувати народ навколо ідеї незалежної України. Його вірна служба московським царям аж ніяк не сприяла творенню образу гетьмана-патріота. Дії Мазепи дуже часто були суперечливі й незрозумілі не тільки широким народним масам, але й найближчим соратникам.

Аж ніяк не сприяла зростанню його авторитету справа з Семеном Палієм у 1704 році. Народ однозначно висловив симпатії своєму ватажку — фастівському полковникові Палієві. Невідпорним доказом цього є український фольклор. Один з найкращих його знавців Михайло Драгоманов у своїй збірці політичних пісень українського народу наводить 21 варіант пісні про Палія і Мазепу. Ці варіанти були записані в різних місцевостях України. Ось який було записано в 1846 році у Вінниці:

Ой із лісу, да із дуброви, там орел воду носить,
Уже ж проклятий пес Мазепа Палія та на бенкет просить:
— «Прошу тебе, Семене Палій, да к собі на пораду,
Да прошу ж я тебе, да не зрадь мене на Великую Раду».
Скоро, скоро проклятий Мазепа став намет розбивати,
Да все ж вином, солодким медом став кубочки наповняти,
Ой, кубочки да наповняти, став Палія вітати
Скоро, скоро Семен Палій меду і вина упився,
Да упився меду і вина, на скам’ю там звалився.
Ой, як крикне пес, пес Мазепа та на свої гайдари:
— «Возьміте Семена Палія закуйте в кайдани,
Да посадіте Семена Палія в темную темницю,
Сам же я їду-одїжджаю до государя в столицю»¹⁴⁰.

Як бачимо, Мазепу кілька разів називають «псом», ще й «проклятим». Образ Богдана Хмельницького у фольклорі зовсім інший. Та й Петра Дорошенка також.

Проте люди висловлювали своє ставлення до Мазепи не тільки в піснях, але й прямими діями. З початку XVIII ст. спостерігаємо доволі значний відтік населення з Гетьманщини на Правобережжя, до Палія. Такий перебіг подій змусив Мазепу вдатися до «непопулярних» методів. Так, він видає універсал від 22 травня 1702 р. ігуменові київського Видубицького монастиря про заборону перевозу людей на Правобережжя. У документі вимагалося, «абы на перевозах и переправах на сегобочных людей в прочиу за границу утеком идучих, пилная была сторожа и жадного человека на тамтую сторону Днепра жадними мерами не пропущано, але жебы кождого такого утекача гамовано и назад завертано»¹⁴¹. А 8 квітня 1704 р. виходить універсал Мазепи, що забороняв переправлятися на Правобережжя. В ньому маємо констатацію такого небажаного факту, як масове переселення людей з Гетьманщини на Правобережжя: «безчисленное множество малороссийских людей в прочку на тую сторону Днепра вийшло»¹⁴². Безумовно, використання силових важелів не сприяло росту популярності Мазепи ані на правому, ані на лівому березі Дніпра.

Відірваність Мазепи від народу доволі аргументовано критикували представники народницького напряму в українській історичній думці. Подеколи, вони припускались неточностей та перебільшень. Так, Володимир Антонович у своїй магістерській дисертації писав: «Всі його зусилля спрямовуються на те, щоб створити в Малоросії шляхетський стан і поставити до цього стану поспільство й чернь козацьку у відносини подібні тим, які існували в Польщі між шляхтою й поспільством: він запрошує до себе на службу польських шляхтичів і складає з них почесний загін, називаний «гетьманськими дворянами»»¹⁴³. Як ми вже бачили вище, прагнення Мазепи до копіювання соціально-політичної системи Польщі було вкрай малоймовірним.

Але в цілому народовці досить точно відображували стан справ. За часів Мазепи, зауважував Михайло Драгоманов, «козацька старшина зовсім стала на панів перевертатись та кріпацькі роботи на посполитих людей і простих козаків накидати». «А до того Мазепа боявся, що як будуть укупі козаки правобічні і лівобічні, то скинуть його з гетьманства за його панство і виберуть Палія. Він набрехав цареві на Палія, заманив Палія до себе та одіслав його в Сибір», — писав учений¹⁴⁴.

Цілком коректною виглядає оцінка одного з керівників ОУН Ярослава Стецька. «…Великий державний муж Мазепа недооцінив того, чому надавав такої ваги Хмельницький — «черні», уособлення соціального, ролі Семена Палія… Хмельницький теж мав Кривоноса — божище черні, але він потрапив біля однієї справи тримати і Виговського, і Немирича, і Кричевського, і — Кривоноса», — підкреслював політик у своїй праці «Дві революції» (1951 р.)¹⁴⁵. Як би там не було, Івану Мазепі, на відміну від Богдана Хмельницького, не поталанило утворити широкий національний фронт у боротьбі за незалежність. І це була одна з найголовніших причин його поразки.

Можливо, Мазепі вдалося би зміцнити українське суспільство, до чого він таки докладав зусиль, але в його геополітичні плани втрутилася Північна війна, розв’язана Петром І. Замість кількох десятиріч мирного розвитку гетьман отримав на території своєї держави руйнівний театр воєнних дій. Попри всі переконливі докази того, що гетьман не «запрошував» Карла ХІІ в Україну (насамперед, лист Пилипа Орлика Стефану Яворському від 1721 р., в якому міститься свідоцтво про різко негативну реакцію Мазепи на вторгнення шведської армії на українські землі), антиукраїнська пропаганда й досі спирається на петровську дезінформацію, що Мазепа «листувався з Карлом ХІІ і обіцяв йому, в разі прибуття на Україну, підкріплення й продовольство»¹⁴⁶. Цей стереотип виявився настільки стійким, що його повторює на широку читацьку аудиторію автор згаданої вище книжки про Карла ХІІ Борис Григор’єв, стверджуючи, що в Україні на шведського короля «чекав гетьман Іван Степанович Мазепа»¹⁴⁷. Тут знову маємо відзначити дієвість петровської пропаганди, яка досі тиражується не тільки в макулатурних агітках, але й у серйозних науково-популярних виданнях. Для чого знадобилася ця пропаганда російському цареві?

Перш ніж відповідати на це запитання, з’ясуємо, хто ж був справжнім ініціатором повороту Карла ХІІ в Україну. При цьому автор свідомо не буде наводити міркувань українських учених про небажаність такого перебігу подій для Мазепи, адже вони достатньо відомі в наукових колах. Задля об’єктивності звернімося до сучасної російської історіографії.
Отже, Тетяна Таїрова-Яковлева:

«Ситуація складалася зовсім не так, як хотілося б Мазепі. Замість того, щоб іти на Смоленськ і Москву, залишивши Україну в тилу й позбавивши її, таким чином, долі «випаленої землі», Карл повернув на південь. Довідавшись про це, український гетьман вимовив свою знамениту фразу: «Диявол його сюди несе!». Це була не гра, як помилково вважали багато істориків, але щира досада. Зміна планів шведів не дозволяли Мазепі надалі витримувати паузу, зберігаючи нейтралітет і вичікуючи розвитку подій». І далі: «Карл повернув в Україну, відмовившись від свого плану походу на Смоленськ і Москву, теж не по добрій волі й зовсім не з розрахунку на з’єднання з Мазепою. «Останній вікінг», як іменували шведського короля, зіштовхнувся в Білорусії з втіленим Петром жовквським планом. Навкруги горіли хліба, села й селища. Ніде неможливо було дістати продовольство…»¹⁴⁸.

«Знову Петро І переграв Карла XH: своїми ініціативними кроками він фактично нав’язував йому власну програму дій, не пускаючи його в центр Росії. Для шведів залишався єдиний вихід: іти далі на південь», — робить на основі шведських джерел свій висновок Григор’єв¹⁴⁹.

На геополітичні аспекти стратегії Петра І звертає увагу сучасний французький історик і письменник російського походження Анрі Труайя. «Цар вирішив відмовитися від бою й затягти супротивника послідовним відступом військ у глиб Росії, спустошуючи країну за собою. Його союзниками будуть велика територія, час, голод і морози… Під час просування в глиб Росії солдати Карла XH зустрічали лише спалені села, порожні склади, голі пустельні поля… Армія довго відступала. І все, що їй зустрічалося на шляху, вона частково використовувала для своїх потреб, а що залишилося знищувала й спалювала, щоб ворог не зміг цим скористатися», — пише дослідник¹⁵⁰.

Аналіз дій Петра І показує, що він зрозумів значення геополітичних чинників й використовував їх з перших років Північної війни. Абсолютно правильно Анрі Труайя пише: «Після того як Росія привела його в розпач, він усвідомив величезні розміри країни, невичерпні земельні ресурси, безмежну витримку своїх людей. Така сильна й щедра нація може програти десять, двадцять битв, думав він, зрештою вона виснажить супротивника й змусить його стать на коліна»¹⁵¹.

Ось як діяли російські війська в Ліфляндії: «31 серпня [1702 р.] Шереметєв доніс Петру, що він повинен повернутися до Пскова; увесь край вщент розорений, ніде немає ані жителів, ані жодної зернини хліба, ані жодної билини трави, усе винищено…»¹⁵². Втім, на ворожій території тоді в такий спосіб діяли майже всі армії. Але 1708 року йшлося про зовсім інше. Тут потребує уточнення твердження Анрі Труайя про відступ російських військ «в глиб Росії». Насправді ж вони відступали в глиб України. Геополітичний геній Петра виявився в тому, що він виснажував шведську армію на українській території, а не на російській. При цьому, хотів він того чи ні, Петро підривав геополітичні підвалини Гетьманщини. Радше за все, робив він це цілком свідомо.

Таким чином, головним ініціатором повороту шведів в Україну був не Мазепа, а Петро І. Саме він змусив Карла ХІІ рушити на південь. А потім всю провину за випалену українську землю звалив на Мазепу, який, буцімто, заохотив агресора своїми обіцянками.

Не треба скидати з рахунків і самого Карла ХІІ. З цього приводу свого часу слушну думку висловив Дмитро Донцов. «Молодий шведський король, дипломатичні здібності якого, здається, були недооцінювані його наступниками, сподівався, мабуть, ослабити російський натиск в напрямі до Балтійського моря через підпертя старих правно-державних домагань українців. Час для того був якнайзручнішим. Брутальне поступовання Петра І, що нехтував старі забезпечені договорами права української республіки, знову висунуло на Вкраїні на сцену людей, що хотіли силою скинути ненависний суверенітет царя», — писав публіцист у своїй праці «Історія розвитку української державної ідеї»¹⁵³. І не треба змальовувати шведського короля повним невігласом, як це робить Б. Григор’єв, стверджуючи, що для того Україна була «неясним географічним поняттям»¹⁵⁴. Немає ніяких сумнівів, що Карл ХІІ, який цікавився воєнною історією, добре вивчив війни свого діда — Карла Х і знав про український вектор його політики, котрий започаткували ще попередники останнього. Молодий шведський король діяв цілком у дусі концепції «балансу сил», яка набувала поширення в Європі й відповідно до котрої він намагався врівноважити сили з Росією, залучаючи на свій бік Україну. В умовах «випаленої землі» це був логічний і чи не єдиний шлях для продовження війни на території супротивника.

У сучасній історичній літературі, в тому числі російській, розглянуто й узагальнено причини переходу Мазепи до Карла ХІІ. Зокрема, у працях Т. Г. Таїрової-Яковлевої¹⁵⁵. Точкою неповернення петербурзька дослідниця вважає воєнну нараду в Жовкві наприкінці квітня 1707 року.

Та Петро І ще до того поводився як повновладний господар українських земель. Варто згадати хоча б епізод з його дипломатії, який недостатньо висвітлений Таїровою-Яковлевою.

«В 1706 р. Матвєєву, який відправлявся в Англію як посол, було доручено схилити на російську сторону всемогутнього в той час герцога Мальборо, хоча Петро й сумнівався в успіху, «понеже через меру богат, однако ж обещать тысяч около 200 или больше». Мальборо запросив князівство в Росії. Петро був у той час настільки зацікавлений у союзі з Англією або в її доброзичливому посередництві між Росією й Швецією, що погодився було дати герцогові на вибір Київське, Володимирське або Сибірське князівство із щорічним доходом в 50 тисяч єфимків, найбільший у світі камінь рубін і орден Андрія Первозванного», — писала радянська «История дипломатии»¹⁵⁶. Цей промовистий епізод, починаючи з С. М. Соловйова, згадувало багато істориків. Автор цієї праці свідомо взяв його описання з книжки, по якій вчилися радянські дипломати (і продовжують вчитися російські), ще й з другого, доповненого й переробленого видання, що вийшло друком усього через п’ять років після гучного святкування 300-річчя «возз’єднання України з Росією».

«Одним з основних «каналів», через які здійснювався вплив на політику іноземних держав, були підкупи» ¹⁵⁷, — вказується у праці, й приклад спроби підкупу герцога Мальборо наводиться як взірець російської дипломатії. Ну що ж, — кожна дипломатія має свої характерні риси. Але історія не знає прикладів використання як хабара чужих земель. Будучи добре обізнаним у європейській дипломатії, Мазепа, напевно, був у курсі подій і розумів, що у разі домовленості заморський герцог обере заможну Київщину, а не неродюче Нечорнозем’я або незаселений Сибір. Можна уявити собі почуття старого гетьмана, коли його рідну Київщину використовували як розмінну монету, аби добитися «доброзичливого посередництва» Англії.

За версією Таїрової-Яковлевої, у Жовкві Мазепу повідомили про рішення включити Київ та інші «малоросійські міста» до складу Росії на загальних підставах, тобто відірвати від Гетьманщини значну територію, її історичний центр. Коректність цієї версії була підтверджена документально. Так, 18 грудня 1707 р. Петро І видає указ про утворення губерній та про набір людей на роботи з укріплення Москви¹⁵⁸. Процес пішов, і Мазепа добре усвідомлював це. А рівно через рік виходить інший, розширений указ про утворення губерній та розпис до них міст, згідно з яким Росія набула нового адміністративно-територіального поділу, що включав серед восьми губерній і Київську¹⁵⁹.

Мазепа став також свідком торгу Петра І з польським королем Августом ІІ. Намагаючись утримати свого союзника, російський цар заохочував його Правобережжям, фактично возз’єднаним Мазепою з Гетьманщиною. Гетьман усвідомлював, що, врешті-решт, Петро віддасть Правобережну Україну Августові. Так воно і сталося вже після смерті Мазепи, коли 23 вересня 1711 р. вийшов царський указ про повернення Правобережжя під владу Польщі¹⁶⁰. Тут зауважимо, що, звинувачуючи Мазепу в намірі віддати Україну Польщі, фактично саме російський цар, а не український гетьман віддав полякам половину православної Козацької держави. Такими були геополітика та її пропагандистське забезпечення Петра І.

Російський цар цілеспрямовано й послідовно підривав усі геополітичні підвалини України як державного утворення. Він цілком свідомо намагався привести населення Козацької держави до загального імперського знаменника. Цей напрямок царської демографічної політики з болем усвідомлював український гетьман. Не вдаючись у подробиці, наведемо тільки одне свідчення антигуманної політики російського царату щодо українського населення. Йдеться про маніфест Карла XII про прийняття гетьмана І. Мазепи з його однодумцями під свій захист від 16 грудня 1708 року. У підготовці цього маніфесту, як цілком виважено пише Валерій Шевчук, напевне, брали участь українці. Отже, читаємо: «Зрозумійте, як багато тисяч козаків на несправедливу війну, котру цар підняв, було послано у ці літа, чи ж не для того, щоб, зменшивши народні сили і виснаживши воєнних молодців, спорожнілий потім від захисників цей край тим легше утіснити і під свої права привернути»¹⁶¹.

Поза увагою Петра І не залишився той факт, що українці значно переважали росіян за рівнем освіти. «В самому кінці XVII віку, р. 1698, ще й Петро І скаржився патріарху: «Священники у насъ грамотъ мало умъють… Ежели бы ихъ… въ обучение послать въ Кіевъ въ школы»¹⁶². Та згодом російський цар пішов іншим шляхом. Він усіляко стимулював переїзд до Росії провідних українських вчених — Дмитра Ростовського, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича та ін. Слідом за ними рушили вчителі, друкарі, ремісники тощо. Цей масовий відтік кращих мізків і рук не міг не позначитися на загальному інтелектуальному рівні населення України. Українці, по суті, стали творцями сучасної російської культури й мови. «.Найголовнішими співробітниками Петра І на поприщі наукової, літературної й почасти державної діяльності були малоруси, вихованці Київської академії; уже, звичайно, вони не могли не принести своєї лепти в скарбницю загальросійської мови, не могли не зробити на нього вплив особливостями своєї південноросійської натури, свого південноросійського духу. І ця участь малорусів у загальросійській лінгвістичній роботі тривала й після Петра, триває й по теперішній час: досить, згадати Гоголя, Костомарова…», — визнавав наприкінці ХІХ століття відомий галицький публіцист москвофільського напрямку Осип Мончаловський¹⁶³.

Місце головного ідеолога й пропагандиста реформ Петра І посів Феофан Прокопович. «З церковної кафедри ним проголошувалися живі, гарячі та дотепні промови в роз’яснення і виправдання всіх найважливіших дій уряду, — промови, які було би пристойніше назвати політичними керівними статтями, аніж проповідями духовного пастиря», — зазначав фахівець з церковної історії Костянтин Харлампович¹⁶⁴.

Відтягуючи кращі інтелектуальні сили з України до Росії, Петро І водночас розгорнув наступ на українську мову та культуру. 1690 р. оголошується анафема Собору РПЦ на “кіевскія новыя книги” П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших. А 1720 р. виходить указ Петра І, в якому зазначалося: «Въ Кіево-Печерской и Черниговской типографіяхь вновь книгъ никакихъ, кромъ церковныхъ прежнихъ изданій, не печатать, да и оныя церковныя старыя книги для совершеннаго согласія съ великороссійскими такими жъ церковними книгами справливать прежде печати, дабы никакой розни и особливаго наръчія во оныхъ не было; другихъ же никакихъ книгъ ни прежнихъ ни новыхъ изданій, не обявя объ оныхъ въ Духовной Коллегіи и не взявъ отъ оной позволенія, не печатать, дабы не могло въ такихъ книгахъ никакой церкве восточной противности и съ великороссійскою печатію несогласія произойти»¹⁶⁵.

Наступ на українство, розпочатий Петром І, через кілька десятиріч призвів до трагічних наслідків. Ще в петровські часи кожне українське село мало свою школу. «Як показує перепис 1740 — 1748 рр., в семи полках Гетьманщини було 866 шкіл на 1094 оселі; як показує опис Румянцева, в Чернігівськім полку було 143 школи на 142 села. На просторі теперішніх Чернігівського, Гродненського та Сосницького повітів р. 1768 було 134 школи і одна школа припадала на 746 душ населення; через 100 років, р. 1875-ого, на цій самій землі шкіл уже тільки 52, і одна школа припадає на 6730 душ, цебто за сто років шкіл стало втричі менше, тоді як людність зросла вдесятеро… Те ж стало і на лівобережній Україні; коли там р. 1740 було 866 шкіл, то через 60 років, на початку XIX століття, шкіл цих не стало, і чернігівський архієрей писав генерал-губернаторові кн. Куракіну, що «не находилъ при проъздъ моемъ нынъ по губерній заведенныхъ училищъ»¹⁶⁶.

Чималі зусилля Петро І спрямував на штучне гальмування економічного розвитку України. Так, царські укази зобов’язували українську старшину і купців вести торгівлю через російські північні і північно-західні порти¹⁶⁷. Це збільшувало шляхи доставки українських товарів до європейських країн і тим самим зменшувало прибутки українських купців. Особливих збитків зазнали українські виробники після початку Північної війни. «Зважаючи на важливість виробництва селітри для військової справи, російський уряд вимагав, щоб вся вироблювана на Україні селітра вивозилась тільки на російські артилерійські склади. Перші розпорядження щодо цього були зроблені ще в 1700 р. Пізніше вони були підтверджені; зокрема, указом 1714 р. категорично заборонявся продаж селітри за кордон»¹⁶⁸. Уже в перші роки війни «став відчуватися й серйозний економічний збиток через потреби воєнного часу. Так, царський указ пропонував закуповувати в Чернігові, Ніжині й Переяславі хліб по найнижчій ціні на три роки. Будь-які спроби купців перекупити хліб для винокуріння строго припинялися, що сильно підривало доходи як міщан, так і козаків»¹⁶⁹.

Як зазначав Вадим Дядиченко, «дуже тяжкими для населення Лівобережної України були збори натурою і частково грошима на утримання розташованих тут російських військ. До 1708—1709 рр. ці побори були незначними і збиралися на російські гарнізони в українських містах-фортецях і на російські війська, які перебували на Лівобережжі у зв’язку з військовими діями проти турецько-татарських військ. З 1708—1709 рр. становище різко змінилось. З того часу на Лівобережжі постійно перебувала значна кількість російських військ (понад десять полків). На населення покладався обов’язок забезпечувати їх квартирами, паливом, провіантом і фуражем»¹⁷⁰.

139. Павленко Сергій. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. — К., 2004. — С.50.
140. Політичні пісні українського народу XVIII — XIX ст. З увагами М. Драгоманова. Частина перша, розділ другий. Geneve, 1885. — С.1.
141. 1702 г., мая 22. — Универсал И. С. Мазепы игумену киевского Выдубицкого монастыря о запрещении перевоза людей на Правобережье // Гетман Иван Мазепа. Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. Выпуск І. 1687 — 1705. Издательство С.-Петербургского университета, 2007. — Док. №345 — С.211.
142. 1704 г., апреля 8. — Универсал И. С. Мазепы запрещающий переправляться на Правобережье // Гетман Иван Мазепа. Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. Выпуск І. 1687 — 1705. Издательство С.-Петербургского университета, 2007. — Док. №348 — С.215.
143. Антонович В. Б. Последние времена козачества на правой стороне Днепра / Антонович B. Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. — К., 1995. — С.294.
144. Драгоманов М. П. Про українських козаків, татар та турків / Вибране. — К., 1991. — С.201.
145. Народна газета. — Київ. — 1991. — №9.
146. Смолянников Сергей. Иван Мазепа. Анатомия предательства или путь Иуды: от славы к бесчестью. — К., 2009. — С14.
147. Григорьев Борис. — Вказана праця. — С.270.
148. Таирова-Яковлева Т. Мазепа. — М., 2007. — С.215.
149. Григорьев Борис. — Вказана праця. — С.269.
150. Труайя Анри. Петр Великий. — М., 2006. — С.179 — 180.
151. Там само. — С.170.
152. Балязин В. Н. Неофициальная история России. Петр Великий. — М., 2006. — С.26.
153. Донцов Дмитро. Вказана праця. — С.17.
154. Григорьев Борис. Вказана праця. — С.270.
155. Яковлева Т.Г. Мазепа-гетман: в поисках исторической объективности // Новое и Новейшее время. 2003, № 4., июль-август. С. 54 — 59; Таирова-Яковлева Т. Мазепа. — М., 2007. — С.166 — 220.
156. История дипломатии. Т.1. Издание второе. — М., 1959. — С.351.
157. Там само. — С.350.
158. 1707, грудня 18. Указ Петра І про утворення губерній та про набір людей на роботи з укріплення Москви. // Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах. / Упоряд.: Сергій Павленко. — К., 2009. — Док. №87. — С.393.
159. 1707, грудня 18. Указ Петра І про утворення губерній та розпис до них міст. — Там само. — Док.№121. — С.432 — 435.
160. История Украинской ССР. Т.3. — К., 1983. — С.318.
161. Шевчук Валерій. Просвічений володар. Іван Мазепа як будівничий Козацької держави і як літературний герой. — К., 2006. — С.238; Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упоряд.: C. О. Павленко. — К., 2007. — Док. №547. — С.682.
162. Огієнко Іван. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. — К., 1992. — С.41.
163. Мончаловский О. А. Литературное и политическое украинофильство // Русская Галиция и «мазепинство». — М., 2005. — С.89.
164. Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Том І. — Казань, 1914. — С.469 — 470.
165. Огієнко Іван. — Вказана праця. — С.90.
166. Там само. — С.95.
167. Дядиченко В. А. Вказана праця. — С.78.
168. Там само. — С.45.
169. Таирова-Яковлева Т. Мазепа. — М., 2007. — С.167.
170. Дядиченко В. А. — Вказана праця. — С.82.