На підставі аналізу документів слідчої справи з приводу доносу Генерального судді В.Л.Кочубея на гетьмана І.С.Мазепу та порівняння їх з іншими джерелами ставиться під сумнів автентичність відомих у літературі інтимних послань Івана Мазепи до Мотрі Кочубеївни.

Постать гетьмана Івана Степановича Мазепи оповита леґендами та міфами, які супроводжували його протягом цілого життя. Уже це свідчить про непересічність та особливу харизму, властиву цій людині. Сучасники відзначали тонкий розум, високу освіченість, гарні манери, шарм, який забезпечував І.Мазепі успіх у жінок. Французький дипломат у Варшаві Франціс Бонак у 1707 р. писав: «Як я чув від пані воєводини (Сенявської — О.Д.), гетьман Мазепа, поза іншими своїми прикметами, приваблює легко до себе своїми чарами жінок, як хоче цього»¹.

Протягом століть леґенди про любовні пригоди гетьмана надихали багатьох поетів, композиторів, художників, у тому числі Байрона, Пушкіна, Чайковського, Ліста та ін. Останньою його романтичною пригодою, чи то палким коханням, як це відклалося в літературі, було почуття до власної хрещениці Мотрі, дочки ґенерального писаря, а потім судді, який був поряд із І.Мазепою протягом багатьох років, Василя Леонтієвича Кочубея. Про цей роман стало відомо з доносу В.Кочубея на І.Мазепу 1708 р., де поряд зі свідченнями про зносини гетьмана з польським королем та його наміри вийти з-під протекції московського царя Петра І, були надані й листи чи любовні записки до молодої Мотрі, що могли б компрометувати українського володаря, представляючи його як людину, для якої не існує усталених моральних норм, а, відтак, здатну на будь-які непривабливі вчинки, у тому числі й зраду.

В.Кочубей повідомляв цареві, що гетьман звабив його доньку, яка втекла до нього з дому своїх батьків. Події, як видно з матеріалів справи, мали місце у грудні 1704 р. Донощик писав, що «в день св. Савы прислалъ его М. з Бахмача рибъ свѣжихъ чрезъ Демянка, а за тоею оказіею тотъ Демянко говорилъ Мотронѣ на самотѣ, же усильно Панъ жадаетъ, абы для узреняся къ нему прибыла, а обѣцуетъ 3000 червонныхъ золотихъ». Того ж дня, зазначав далі В.Кочубей, гетьман знову прислав Дем’янка, наказавши йому підмовляти Мотрону за 10 тис. червоних золотих, але вона відмовилася. Тоді «тотъ хлопецъ словомъ Пана своего [просив], щобъ часть волосовъ своихъ урѣзала и послала Пану на жаданье его»². За свідченням В.Кочубея, на день св. Миколая гетьман знову прислав того ж таки Дем’янка, наказавши, щоб його дочка зустрілася з ним там, де «дирка в огорода межи частоколомъ, противъ двора полковницкого, есть проломана, до которой дирки абы конечне вечеромъ пришла для якогось розговору»³.

В.Кочубей зазначав також що І.Мазепа зваблював його дочку «рукокописанными грамотками … посылая ей дары различныя, яко единой отъ наложницъ», але Мотря не відповідала взаємністю. Тоді він, як пише В.Кочубей, «преклонися ко обаянію и чародѣянію и сотвори дѣйствомъ и обаяніемь, еже дщери моей возбѣситися и бігати, на отца и матерь плевати»⁴. Імовірно для цього гетьман «бравъ сорочку еи з тѣла з потомъ килко разъ до себе. Бравъ и намисто з шіи килко разъ, а для чого, тое его праведная совисть знаетъ»⁵. Отже, почуття своєї молодої дочки до набагато старшого І.Мазепи, якому на той час було близько 65 років, до того ж, її хрещеного батька, В.Кочубей намагався представити як зваблення за допомогою чар (за народними повір’ями, для цього використовувалися волосся та речі, які носить людина), а також різних подарунків. Якщо все це насправді мало місце, то подібний фетишизм був свідченням глибокого інтимного потягу немолодого гетьмана до юної Кочубеївни. Генеральний суддя у своєму доносі наголошував, що гетьман домагався у подружжя Кочубеїв віддати за нього Мотрю, «прельщая, устрашая, смертію прещаше», але дати свою згоду вони не могли, оскільки, як писав В.Кочубей, тоді він постав би як «законопреступный отецъ и маловерный христіанинъ».

Події, імовірно, розвивалися бурхливо. Мотря таки втекла з батьківського дому до гетьмана, як це видно з доносу В.Кочубея, який розпачливо подавав цю подію як таємне викрадення: «…в колоколъ ударяя, да всякъ видит бѣдство мое. Лутче было бы ему смерти мя предати, нежели славу мою въ студъ несказанъ претворити!»⁶. Можливо, гетьман таки мав намір одружитися з набагато молодшою Мотрею, але на заваді стала церковна норма, за якою хрещений батько не міг одружитися зі своєю хрещеницею. У «Требнику» Петра Могили ця заборона трактується так: «Болшее есть духовное, нежели плотское съродство, сего ради никтоже может пояти себЄ в жену сію юже от святаго крещенїя вѣпрїять, ниже матеръ ея или дщеръ, ниже синъ его»⁷. І переступити через цю заборону Кочубеї не могли, щоб не «прославитися», ніби вони свою доньку, як писав батько, продали. Сам же гетьман, на думку дослідників, шукав можливості подолати цю перешкоду, і мав намір просити в архієреїв та грецьких патріархів дозволу на одруження⁸. Імовірно, гетьман пережив глибокий конфлікт між почуттям і честю, та, обравши честь, таки відправив Мотрю назад до батьків.

Любовні послання гетьмана до своєї коханої («листи») знаходилися у слідчій справі В.Кочубея та І.Іскри, що зберігалася в архіві Колеґії іноземних справ. У літературі побутує усталений погляд щодо автентичності цих любовних записок. Уперше їх у примітках до своєї праці опублікував Д.Бантиш-Каменський⁹, пізніше — О.Бодянський¹⁰ у складі слідчої справи, пов’язаної з доносом В.Кочубея. У публікації Д.Бантиша-Каменського наведено приписку графа Ґоловкіна на слідчій справі: «Разбирая взятые у Кочубея письма, нашли мы между прочими нѣкоторыя письма и цидулы вашего ль сіятельства (мається на увазі І. Мазепа О. Д.) рукою, или чьею иною писанные к дочери его Кочубеевой (підкреслення О. Д.), которыя подлинныя, не переписывая и никому оных не показывая к вашему сіятельству, за печатью при сем посылаемъ»¹¹. Як бачимо, граф Ґоловкін зазначав, що не знає, писані ці листи Мазепою, чи чиєю іншою рукою, і запевняв, що вони не переписувалися й нікому не показувалися, тоді звідки взялися копії, які фіґурують в опублікованій слідчій справі? Ледве чи допоможе тут арґумент відомого письменника й дослідника В.Шевчука, який вважає, що в даному разі граф просто злукавив, а листи є автентичними пам’ятками¹². У контексті даної приписки слово «подлинныя» не означає автентичні, а ті, що були у слідчій справі.

Листи чи записки, адресовані Мотрі, можна розглядати як пам’ятки інтимного епістолярного жанру, аналогів яким немає у відповідній спадщині XVIII ст., що збереглася й відома на сьогодні, тобто типологічно їх порівняти ні з чим. Обставини оприлюднення, зміст і структура, а також майже повна відсутність власне приватного листування гетьмана Івана Мазепи можуть викликати деякий сумнів в їх автентичності. Збереглося подружнє листування, коли листи написані за усталеною формою звернення та підпису, вони передають почуття щирості, вдячності, вірності «найлюбезнейших сожителей и преданнейших друзей», як часто підписували чоловіки та жінки свої послання. Подібно зверталися й члени подружжя один до одного, або ж, як, наприклад, відомий діяч Григорій Полетика розпочинав свої листи до дружини: «Матушка, душа моя Елена Ивановна». Із відомого на сьогодні подружнього листування лише молода дружина Петра Савича Анастасія Ханенко (дочка ґенерального хорунжого М.Ханенка) звернулася в листі до свого чоловіка (1753 р.) не за усталеною, а узвичаєною в побуті народною формою: «Петрусенку, серце»¹³.

Безперечно, приватні листи не призначалися для чужого ока, та все ж, імовірно, виявляти свої інтимні почуття в листах не було прийнято, тим більше, що писалися вони не завжди власноруч, особливо від жінок. Досить часто від імені адресанта листи писали домашні писарі, управителі або ж діти. Лише наприкінці XVIII ст. глибоко інтимні почуття простежуються, наприклад, у листах В.Капніста або І.Лашкевича до власних дружин. Зокрема, останній лист до своєї Анастасії розпочав словами: «Любезнѣйшій и вѣрнѣйшій другъ мой, душа жизни моей Настенька!», а завершив так: «Прощай, ангелъ мой, цѣлую тебя поминутно, мысленно, твой навѣк вѣрнѣйшій мужъ и преданнѣйшій другъ»¹⁴.

Із 12 любовних послань до Мотрі, які перебували у слідчій справі, лише двічі має місце звернення до коханої на ім’я: «Моя сердечне коханая, наймилѣшая, найлюбезнѣйшая Мотроненько», «Моя сердечне коханая Мотренько». Решта листів розпочинаються зверненнями «Мое серденко», «Мое сердечне коханая», «Мое серце коханое», зміст деяких із них можна трактувати як безособовий. Наприклад, перший лист: «Мое серденко, мой квѣте рожаной! Сердечне на тое болѣю, що надалеко одъ мене ѣдешъ, а я не могу очицъ твоихъ и личка бѣленкого видѣти; черезъ сее писмечко кланяюся и всь члонки цѣлую любезно»¹⁵.

Тобто, вони не передають жодних особистісних рис ані автора, ані адресата. У кількох із них трактуються дії гетьмана та Мотрі, які, судячи за матеріалами доносу, мали місце. Так, учинок гетьмана, коли він відіслав Мотрю до батьків, пояснюється тим, що якби він її залишив у себе, то «твои родичи по всѣмъ свѣтѣ розголосили, же взявъ у нас дочку у ночѣ кгвалтомъ и держить у себе мѣсто подложницѣ. Другая причина, же державши В.М.* у себе, я бымь не моглѣ жадною

* В.М. — очевидно, «ваша милість» чи «ваша мосць» (див.: Геращенко О. Любовні листи Івана Мазепи до Мотрі Кочубеївни. До вивчення епістолярної стилістики початку мѣрою витримати, да и В.М. такъ же: мусили бисмо изъ собою жити такъ, якъ малженство кажетъ, а потомъ пришло бы неблагословеніе од церкви и клятва, жебы нам съ собою не жити»¹⁶. В іншому листі міститься запевнення, що «еще нікого на свѣтѣ не любивъ такъ. Мое бъ тое щастѣе и радость, щобъ нехай ѣхала, да жила у мене; тилко жъ я уваживъ, якій конецъ с того можетъ бути, а звлаща при такой злости и заедлости твоихъ родичовъ»¹⁷.

Судячи з цих любовних записок Мотрю вдома батьки сварили, особливо мати, яка її навіть била, забороняючи і думати про гетьмана. «Чи вже перестали В.М. мучити и катовати», — ідеться в одному посланні. Або в іншому: «Коли они, проклятіи твои, тебе цураются, иди въ монастиръ, а я знатиму, що на той час з В.М. чиныти»¹⁸. В листах є клятва своїй обраниці, що «поки живъ буду, тебе сердечне любити и зичиты всего добра не перестану, и повторе пишу, не перестану, на злость моимъ и твоимъ ворогамъ».

Ідучи за змістом послань можна побачити, що почуття Мотрі швидко минули: «Вижу, же В.М. во всемъ одмѣнилася своею любовію прежнію ку минѣ. Якь собѣ знаешъ, воля твоя, чини, що хочешь!Будешъ на потумъ того жаловати»¹⁹. Наводилися слова Мотрі, що коли вона виходила «з покою мурованого од мене, коли далемъ тобѣ перстень діяментовій, над которій найлѣпшого, найдорогшаго у себе не маю», то запевняла його, же «хочь сякъ, хочь такъ будеть, а любовъ межи нами не одмѣнится»²⁰. В іншому листі нагадувалася обіцянка дівчини: «Спомни тилко на свои слова, спомни на свою присягу, спомни на свои рученки, которіе минѣ не поеднократъ давала, же мене, хочь будешь за мною, хочь не будешъ, до смерти любити обѣцала»²¹. Такий перебіг подій був вигідний для Кочубеїв, адже пояснював захоплення їхньої дочки старим гетьманом лише під впливом чар. З останнім листом для Мотрі надсилався гостинець: «Книжечку й обручик діяментовій, прошу тое завдячне приняти, а мене в любовѣ своей неотмѣнно ховати»²².

Ці записки чи листи написані з використанням образів, що мають місце у народній пісенній творчості. Як зазначає О.Геращенко, «Мазепою вживаються класичні для народних пісень епітети:» личка бѣленкого…, рученку беленкую… , краснимь личкомъ…»; зменшено-пестливі форми: очицъ… , Мотроненько… , Мотренько… ; повтори синонімів: «любити й сердечне кохати; метафори»²³. Наприклад, образ «і взяв дівоньку за білую ручку»²⁴ присутній в одній з найдавніших пісень, що дійшла до нашого часу «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш». У записках до Мотрі ці образи повторюються, переходять з одного послання в інше, тобто автор користується певним кліше, запозиченим з народної пісенної творчості.

Досліджуючи стиль цих листів, О.Геращенко зазначає, що в них поєднуються елементи книжної та народно-розмовної мов, відчутний також вплив польської: «Усе це наявне і в інших епістолярних пам’ятках першої половини XVIII ст., але в Мазепиних листах відчувається ще й аромат українських пісень про кохання, що наближає їх до жанру авторської любовної лірики XVI-XVIII ст.»²⁵. Дослідниця, зіставляючи зразки польського інтимного епістолярного жанру, зокрема листи короля Яна ІІІ Собеського до дружини Марії-Казимири, пояснює наявність у листах до Мотрі Кочубеївни характерних польських запозичень «швидше схожістю образно-поетичних систем фольклору поляків та українців, ніж безпосереднім впливом польської епістолярної стилістики»²⁶.

Про польські впливи, зокрема мовні, ідеться і в дослідженні В.Московича, який також відзначає, що листи написано з використанням українського фольклору, а також образів, характерних для польської епістолярної спадщини, з якою І.Мазепа міг ознайомитися, перебуваючи при дворі польського короля. XVIII ст. // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія. — Т.3. X., 1994. — С.129). Дослідник уважає листи автентичною пам’яткою, особливий стиль яких не можна імітувати²⁷.

В.Шевчук розклав їх на віршові рядки й стверджує, що дані листи — це «класично витриманий так званий архаїчний вірш, культивований ще в найдавнішому українському епосі (про Котигорошка, наприклад) та в тих билинних текстах, що збереглися в українській традиції»²⁸. Відтак ці листи, поряд з іншими, є пам’яткою літературної творчості гетьмана І.Мазепи, якого також традиційно вважають автором дум «Горе тій чаєчці» і «Всѣ покою щиро пригнуть», де бринить мотив єднання й спільної протидії ворогам, боротьби за «вольності». Остання представлена В.Кочубеєм як свідчення намірів Мазепи вийти з-під протекції московського царя й фіґурує у слідчій справі. Іван Мазепа вважається й автором нещодавно опублікованого вірша «Старик с телом беседует». На рукописі зазначено, що це «скоропись XVIII в. Переписана в 1710 г. при разборе бумаг Батуринского архива и переведена на русский язык с польского в Посольськом приказе М.Белецким»²⁹. Вірш написано з використанням барочних антитез, протиставлення душі тілу, прагнення тіла бути молодим тоді, коли вже пора думати про душу. Як уважає відома дослідниця Т.Таїрова-Яковлева, цей вірш «дає уявлення про ті почуття, що їх він переживав через роман із Мотрею»³⁰.

Усі ці твори, що так чи інакше можуть бути пов’язані з іменем І.Мазепи, різняться як за жанром, стилістикою, так і за мовними особливостями. Листи чи послання до Мотрі займають серед них окреме місце та найбільш відповідають усталеному у художній літературі образові гетьмана як палкого коханця. Та все ж наявні джерела однозначно не підтверджують авторство І.Мазепи. По-перше, відсутні ориґінали (якщо вони насправді були). По-друге, обставини оприлюднення також викликають сумніви щодо автентичності цих пам’яток. Роман між гетьманом і Мотрею мав місце взимку 1704-1705 рр., і виходить, що листи, які компрометували їхню дочку, Кочубеї продовжували зберігати до 1708 р., навіть після того, як віддали її у 1707 р. заміж за сина Василя Чуйкевича — Семена. В.Кочубей писав у своєму доносі, що 17 травня 1707 р. він звернувся до гетьмана з проханням дозволити сватання, «зобрать людей на хлѣбъ и на солъ», але гетьман не радив йому віддавати дочку заміж, казав, що «якъ будемъ зъ ляхами въ едности, тогда знайдется твоей дочкѣ женихъ з тоей стороны лядское знатній якій шляхтичъ, который твоей фортунѣ доброю будетъ подпорою»³¹. Почувши «тіи страшніи слова, обнятый зосталъ великимъ ужасомъ … и обявилемъ тихо той ужасъ и скорбь мою женѣ», — писав В.Кочубей. Вони вирішили на наступний день, у неділю 18 травня 1707 р., «зібравши приятелей і людей сусідських» учинити сватання й тут же обвінчати дочку з Семеном Чуйкевичем.

Т.Таїрова-Яковлева висловлює припущення, що ще влітку 1707 р. Мотря не була одружена, оскільки ієромонах Варлаам у листі від 27 липня того року з Києва до В.Кочубея свою приписку адресує «благословенной девице, панне Мотроне»³². Тут варто згадати, що в Україні траплялися випадки вінчання до весілля. Так, судячи з листа Юліани Апостол до Григорія Скорупи із запрошенням прибути на весілля її небоги Юліани Максимівни зі стародубським полковим писарем Григорієм Юркевичем, яке мало відбутися 22 квітня 1733 р., вінчалися молоді раніше весілля — 26 січня, тоді шлюб був «по церковному чиноположенію обрученіемъ и вѣнчаніемъ утвердженъ»³³. Але за усталеною традицією лише весілля узаконювало подружнє життя. Можливо, на цей час воно ще не відбулося.

Т.Таїрова-Яковлева також вважає, що про сватання Мотрі йшлося в листі миргородського полковника Д.Апостола до В.Кочубея (5 грудня 1707 р.), де перший звертається до другого «мне велце мосце пане любительний сват и благодетель» і повідомляє, що писав до ґенерального осавула І.Ломиковського, також «моего мосце пана свата, брата и благодетеля», із проханням одержати дозвіл від гетьмана, щоб «перед сватами побывати в Батурине», де «о потребном между нами деле устную з его милостью моим паном розмову буду мети»³⁴. Д.Апостол був сватом В.Кочубея, оскільки його син Василь Васильович одружився із дочкою Апостола — Анастасією. Інша дочка миргородського полковника — Тетяна — була дружиною сина ґенерального осавула І.Ломиковського, отже вони обидва були сватами для Д.Апостола, так він до них і звертався. А мали вести якусь іншу розмову, саме наодинці, як це видно з листа. І якщо під тортурами В.Кочубей заявляв, що вони з Д.Апостолом «съзжалися и говорили о сватанью», то в даному разі йшлося, імовірно, про сватання сина Федора, який одружився з дочкою В.Скоропадського*. Та й сам В.Кочубей, свідчачи надопитах про своє майно, вказував, що «килько тысячь пошло на двои веселѣя, перше дочцѣ, а потомъ сыну, недавно отправленыхъ, купуючи вина, и меду, и матеріи и инные рѣчи на подарки»³⁵. Співучасник доносу піп Іван Святайло також засвідчив, що зустрічався з В.Кочубеєм на весіллі в його маєтності Диканьці взимку 1708 р. Імовірно, ішлося про весілля сина Федора.

Як видно з доносу, стосунки між гетьманом І.Мазепою і родиною Кочубеїв, незважаючи на конфлікт, не були повністю розірвані. Кочубеї приймали гетьмана (хай навіть з обов’язку), з їх дочкою він мав розмови, про що писав В.Кочубей. Існує чимало леґенд про подальшу долю Мотрі, зокрема, що вона збожеволіла, утопилася в ставку в Батурині, пішла в монастир³⁶ тощо. Але більшість дослідників схиляються до думки, що вона таки вийшла заміж за Семена Чуйкевича. Щодо ідентифікації ігумені Ніжинського жіночого монастиря в 1733-1736 рр. Меланії Чуйкевичівни з Мотрею Кочубей³⁷, то, можливо, у даному випадку йдеться про дружину ґенерального судді В.Чуйкевича, якого в 1710 р. за підтримку І.Мазепи заслали у Сибір, де він і помер, а дружина, як писав Д.Бантиш-Каменський, «удалилась в монастырь в Малороссии»³⁸.

Принагідно можна сказати, що в родині Кочубеїв жінки були емоційними та пристрасними. Так, пізніше онука Василя Леонтієвича, дочка його сина полтавського полковника Василя — Ганна втекла з дому й без батьківського благословення вийшла заміж за Степана Томару. За що батьком і матір’ю (дочкою Д.Апостола) була позбавлена спадщини й «виключена з числа дітей своїх». Пізніше (12 серпня 1743 р.) у своєму заповіті він писав, що «при моей кончинѣ, понеже отхожу ко отцу своему и богу моему с желаніємъ моихъ грехов прощение реченную Анну жену Томарову за нанесенную мнѣ и женѣ моей найтягжчую печаль прощаю»³⁹, повернувши її до числа своїх дітей, хоча й «без всякого наслѣдія». Подібно вчинила і правнука В.Л.Кочубея, дочка його внука ґенерального обозного Семена Васильовича — Надія, яка в 1765 р. виїхала з дому з капітаном П.Потьомкіним (із роду відомого катерининського фаворита Ґ.Потьомкіна) й обвінчалася з ним в Есмані⁴⁰.

В.Кочубей у своєму доносі, як уже зазначалося, вказував на «грамотки рукокописні», тобто написані гетьманом до його дочки записки. Але цікаво, що сам І.Мазепа у листі до О.Меншикова (1708 р.), виправдовуючись від звинувачень В.Кочубея, писав, що той, «будучи писарем енеральным, имѣючи у себе печать войсковую и подписуючи руку мою часто, понеже я, для хирокгричной болѣзни не всегда могу подписовати листов и универсалов, повидавал был лживые нѣкоторые, под именем моим рукою его подписанные и под печатью войсковою письма»⁴¹. Можливо, це визнання гетьмана про тяжку хворобу (подагра рук)⁴², було перебільшенням з огляду на небезпеку, яка йому загрожувала. Але ще у жовтні 1704 р., незадовго до бурхливих подій, перебуваючи в поході під Замостям

* Лазаревський вважав, що на час загибелі В.Кочубея його син Федір ще не був одружений (див.: Лазаревский А. Очерки малороссийских фамилий. Материалы для истории общества в XVII и XVIII ст. // Русский архив. — 1876. — №12. — С.451). Він одружився з небогою гетьмана І.Скоропадського Анастасією Василівною Скоропадською (див.: Модзалевский В. Малороссийский родословник. — Т.4. — К., 1914. — С.665). І.Мазепа в листі до О.Меншикова просив посприяти у справі одержання дозволу Петра І на повернення його з військом додому, зазначаючи, що «под голим небом стоячи в обозах, признаюсь вашой вельможности, велми педокгричная и херокгричная болезнь от холодов и уставичних непогод докучает»⁴³. Проте один із прихильників гетьмана, а пізніше не менш завзятий адепт Петра І Феофан Прокопович писав, що Іван Мазепа «немощь себѣ и всего тѣла дряхлость притворялъ, не былъ бо воистинну такъ безсиленъ, какова являлъ себя, аки бы и стояти и сидѣти долго не могъ»⁴⁴. Але, зважаючи на вірне служіння Ф.Прокоповича Петру І, невідомо, скільки у цих словах правди.

І все ж виникає питання, чи міг гетьман власноруч писати листи Мотрі, коли навіть підписувати свої універсали та офіційні листи йому було дуже важко. Цілком можливо, що любовні послання були написані кимось іншим на замовлення Кочубеїв, а про деякі деталі стосунків Мотрі з гетьманом вони могли дізнатися з її слів. Тим більше, що листи до Мотрі в контексті інших матеріалів слідчої справи справляють таке враження, нібито вони взяті з одного джерела. Читаючи справу доносу В.Кочубея на І.Мазепу, можна помітити наявність подібних сюжетів, повтори певних словосполучень, відмінності у мові та стилі окремих документів, зокрема тих, що безпосередньо були звернені до Петра І. Так, повторюється одна фраза, яка зустрічається в доносі Кочубея, коли він розповідає про зустріч І.Мазепи з ректором Вінницького єзуїтського колеґіуму Зеленським, яка відбувалася в Києво-Печерському монастирі — «в столовой и в мурованой избѣ»⁴⁵. У листах до Мотрі також зустрічаємо — «в моем мурованом покое». Можливо, це усталене словосполучення, яке досить часто вживалося, або ж було використане однією й тією ж особою.

Документи, що їх представляв В.Кочубей, були написані як ним, так і іншими, про що свідчили два писарі — П.Колчицький та Григорій Глуховець, які супроводжували його в поїздці до Смоленська. Вони служили у В.Кочубея й були його довіреними особами. На допиті Колчицький засвідчив, що в дорозі В.Кочубей давав йому «писать съ своей и съ иныхъ рукъ»⁴⁶, переправляв написане і змушував його переписувати. Григорій Глуховець також твердив, що В.Кочубей «заставливалъ его писать съ своей руки письма в доношеніе, приказывая ему, чтобъ у нихъ было то тайно, и ни кому бъ не сказывали»⁴⁷. Можливо, вони переписували також і написані чиєюсь рукою любовні листи.

Відповісти на це питання однозначно неможливо. Відсутність ориґіналів, прочитання листів у контексті справи, де вони фіґурують як докази аморальності гетьмана, а також використання в них певних кліше, запозичених із народної пісенної творчості наштовхує на думку, що, можливо, вони таки не належали І.Мазепі. Безперечно, зміст листів несе інформацію про події, які мали місце в Батурині взимку 1704-1705 рр. Водночас вони передають глибоку неприязнь гетьмана до Кочубеїв, особливо до дружини Василя — Любові. Ця неприязнь яскраво виражена і в листі І.Мазепи до В.Кочубея, який також фіґурує у справі. Гетьман радить тому приборкати свою «гордую, велерѣчивую жену», закидає йому, що протягом шістнадцяти років «прощалося и пробачалося великимъ и многимъ вашим смерти годнымъ проступкам»⁴⁸. Він відкидає всі звинувачення «о якомось блудѣ, того я не знаю и не розумѣю, хиба сам блудишь, коли жонки слухаєш»⁴⁹. І таке ставлення могло б спонукати Кочубеїв помститися гетьману також і любовними записками. Якщо йти за припискою графа Ґоловкіна, то листи нікому не показувалися і не переписувалися. Можливо й справді граф «злукавив», і ці листи були переписані й залишилися у слідчій справі. Коли ж із них таки були зроблені копії, то чи з ориґіналу послань І.Мазепи? Адже Ґоловкін зазначав, що не знає, рукою гетьмана чи когось іншого вони написані. Тим більше, що з приписки графа не проглядається їх зміст. Але все це лише припущення, які можуть наштовхнути на подальші дослідження. Проте, згадані любовні запис­ки, — належали вони гетьману, чи ні, — можуть свідчити про тонкі нюанси інтимних почуттів освіченої людини початку XVIII ст.

Таким чином, при відсутності ориґіналів листів та враховуючи обставини їх оприлюднення, а також відомі факти приватного життя гетьмана Івана Мазепи можна поставити під сумнів його авторство. У деяких з них ідеться про конкретні події, інші ж є певним кліше, в якому використано образи, властиві українській і, до певної міри, польській народній пісенній творчості.

¹ Цит. за.: Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 16871709. — К.; Полтава, 1995. — С.12.

² Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. — Кн.1, отд.2. — Москва, 1859. — С.130.

³ Там же.

⁴ Там же. — С.126.

⁵ Там же.

⁶ Там же. — С.125.

⁷ Требник митрополита Петра Могили. — К., 1996 (репринтне перевид.: К., 1646). Т.1. — С.386.

⁸ Павленко С. Міф про Мазепу. — Чернігів, 1998. — С.173

⁹ Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — Ч.3: От избрания Мазепы до уничтожения гетьманства. — Москва, 1830.

¹⁰ Источники малороссийской истории, собранные Д.Н.Бантышем-Каменским и изданные О.Бодянским. — Ч.ІІ: 1691-1722 // Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. — Кн.1. — Москва, 1859.

¹¹ Бантыш-Каменский Д. Указ. соч. — С.35.

¹² Шевчук В. Просвічений володар. — К., 2006. — С.344.

¹³ Приватні листи XVIII ст. — К., 1987. — С.123.

¹⁴ Киевская старина. — 1896. — Т.53. — С.148-149.

¹⁵ Чтения… — С.127.

¹⁶ Там же.

¹⁷ Там же. — С.128.

¹⁸ Там же.

¹⁹ Там же. — С.129.

²⁰ Там же.

²¹ Там же.

²² Там же. — С.130.

²³ Геращенко О. Любовні листи Івана Мазепи до Мотрі Кочубеївни. До вивчення епістолярної стилістики початку XVIII ст. // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія. — Т.3. — X., 1994. — С.128.

²⁴ Хрестоматія давньої української літератури до кінця XVIII ст. — К., 1967. — С.179.

²⁵ Геращенко О. Указ. праця. — С.134.

²⁶ Там само. — С.135.

²⁷ Moskovich W. Hetman Ivan Mazepa’s Love Letters // Mazepa e il suo tempo. Storia, cultura, societå. — Alessandria, 2004. — P.566.

²⁸ Шевчук В. Указ. праця. — С.345.

²⁹ Таирова-Яковлева Т.Г. Мотря Кочубей и её роман с гетманом Иваном Мазепою // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. — №1/2. — Санкт-Петербург, 2007. — С.104.

³⁰ Там же. — С.103.

³¹ Чтения… — С.101.

³² Таїрова-Яковлева Т.Ґ. До питання про повсякденне життя представниць козацькостаршинських родин початку XVIII ст. // Укр. іст. журн. — 2008. — №3. — С.204.

³³ Сулимовский архив. Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей. XVIIXVIII вв. — К., 1884. — С.208.

³⁴ Таїрова-Яковлева Т.Ґ. Указ. праця. — С.205.

³⁵ Чтения… — С.142.

³⁶ Див.: Кішик В. До проблеми ідентифікації поховання Мотрі Кочубей // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. — Вип.12. — К., 2001. — С.383.

³⁷ Павленко С. Указ. праця. — С.177.

³⁸ Бантыш-Каменский Д. Указ. соч. — С.52.

³⁹ Российский государственний архив древних актов. — Ф.1445. — Оп.1. — Д.2. — Л.5.

⁴⁰ Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича. Ч.ІІ. — Москва, 1859. — С.400.

⁴¹ Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1960. — С.293.

⁴² Див.: Рот О. Клиническая терминология. В переработке и с дополнениями д-ра мед. Я.Б.Эйгера. — Москва; Ленинград, 1930. — С.559.

⁴³ Гетман Иван Мазепа. Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. — Вып.І: 1687-1705 гг. — Санкт-Петербург, 2007. — С.154.

⁴⁴ История императора Петра Великого от рождения его до Полтавской баталии. Санкт-Петербург, 1773. — С.157.

⁴⁵ Чтения… — С.102.

⁴⁶ Там же. — С.121.

⁴⁷ Там же.

⁴⁸ Чтения… — С.131.

⁴⁹ Там же. — С.132.

«Магічне коло полтавських річниць» у форматі pdf-скан. Документ розміщено із люб’язної згоди автора та видавництва.

«Взаємини Івана Мазепи з господарями Валахії та Молдови» у форматі pdf-скан. Документ розміщено із люб’язної згоди автора та видавництва.

Відомі факти про політичні відносини Війська Запорозького часів Івана Мазепи з Валашським (Мультянським) та Молдовським (Волоським) князів­ствами свідчать про доволі інтенсивний їх характер, чому не перешкоджала й турецька зверхність. Навпаки, господарі прагнули забезпечити політичне майбутнє князівств та гарантувати власну будучність у тому разі, коли їхні держави будуть відвойовані в Туреччини. Реальними суперниками на оволо­діння князівствами були на той час Австрія та Польща. Певні політичні роз­рахунки існували в господарів й щодо Росії, яка, перебуваючи у війні з Ос­манською імперією, впливала на долю регіону. Піднімалося питання про спрямування Москвою сил на допомогу князівствам, що мало б сприяти їх звільненню від Стамбула, звучали пропозиції й про підданство Росії.

Важлива роль при цьому відводилася українському гетьману, як прави­телю близької до князівств країни, котрий був посередником у контактах із росіянами, добре орієнтувався в справах регіону, мав вагомий політичний вплив у Москві та, врешті, розпоряджався значними військовими силами. У цій статті ми зробимо спробу розглянути динаміку цих взаємин та викласти основні питання, котрі піднімалися під час контактів Івана Мазепи з госпо­дарями Валахії та Молдови з залученням даних недрукованих листів гетьма­на, які знаходяться у Російському державному архіві давніх актів .

Перші відомі нам факти про зазначені взаємини відносяться до 1688 р. 16 серпня цього року в обоз до Мазепи прибув архімандрит Афонського мо­настиря святого Павла Ісайя. Він їхав до російських царів від валашського господаря Шербана Кантакузіно (1678–1688), який звертався до них з про­ханням про допомогу в звільненні його князівства від влади Османської ім­перії. Це була реакція на бажання Австрії заволодіти Валахією, активно під­тримуване Ватиканом. Крім грамоти від господаря архімандрит віз до Моск­ви листи від патріарха Діонісія та сербського патріарха Арсенія. Особливого листа від Кантакузіно з проханням про сприяння архімандриту Ісайя передав Мазепі.

20 серпня гетьман писав князю Василю Голіцину про приїзд Ісайї, ін­формуючи, що разом з воєводою Леонтієм Неплюєвим видали архімандриту проїжджі листи до Москви. В листі до Голіцина та згаданому в ньому по­сланні до царів Мазепа звертав увагу на плани католиків щодо захоплення Царгорода й викорінення православ’я».

Листом від 31 серпня 1688 р. з табору на Самарі гетьман відповідав на послання валашського господаря. Згадавши про укладення договору між Ро­сійською державою та Річчю Посполитою, Мазепа повідомляв про розпоря­дження царів щодо походу російських та українських військ з метою спору­дження укріпленого міста на Самарі, а також про запланований похід наступного року на Крим. При цьому гетьман висловлював Кантакузіно по­бажання успіху в справі звільнення християн з турецької неволі…

Зранку 20 березня 2009 року Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет відслужив панахиду за  спочилим гетьманом на його батьківщині в Свято-Миколаївському храмі, що знаходиться у селі Мазепинці Білоцерківського району Київської області. Його Святості співслужили вікарій Київської єпархії митрополит Переяслав-Хмельницький Димитрій, благочинний Білоцерківського району прот. Миколай Пауков, благочинний Фастівського району прот. Миколай Данилів, благочинний Сквирського району о. Миколай Гопайнич, настоятель храму о. Андрій Банах та духовенство Київської єпархії.

На богослужінні був присутній Президент України Віктор Ющенко, а також голова Київської обласної держадміністрації В. Ульянченко, міністр культури і туризму В. Вовкун, міністр оборони Ю. Єхануров, міністр у справах сім’ї, молоді та спорту Ю. Павленко, народні депутати, представники місцевої влади, козацьких організацій.

(Фотоматеріали з офіційного сайту Української Православної Церкви Київського Патріархату)

По завершенні панахиди Святійший Владика разом з Главою держави та усіма присутніми на богослужінні вирушили ходою до пам’ятника гетьману І. Мазепі – бронзового погруддя роботи скульптора Є. Горбаня для покладання квітів.

Після цього Президент України В. Ющенко виголосив промову, у якій зокрема зазначалося: «Сьогодні вшановуємо будівничого держави, мудрого політика, дипломата і полководця, талановитого поета, покровителя освіти і мистецтв, захисника нашої віри», додавши, що йдеться, про відновлення справедливості та правди про цього видатного діяча.

(Фотоматеріали з офіційного сайту Української Православної Церкви Київського Патріархату)

О першій годині дня 20 березня 2009 р. за участі Президента країни, представників центральних органів державної влади та Київської міської державної адміністрації, яка виступила ініціатором цього заходу,  на площі Слави відбулася урочиста церемонія відкриття пам’ятного каменю – на місці, де знаходився собор Св. Миколая, збудований коштом гетьмана Івана Мазепи протягом 1690−1696 років відомим архітектром Й. Старцевим.

(Фотоматеріали з офіційного сайту Президента України)

У 1821 році цей храм був переданий у розпорядження Військового відомства й відтоді став символом військової слави, і за ним закріпилася назва «Свято-Миколаївський військовий собор». Тут правили молебні в пам’ять загиблих воїнів та у дні військових перемог.

За свідченнями сучасників, храм Святого Миколи був кам’яний, одноповерховий, збудований в архітектурних формах українського (мазепинського) бароко. Живопису і мозаїк усередині не було. Але храм мав надзвичайної краси іконостас – різьблений з дерева, позолочений і складався він аж із семи ярусів. Іконостас Миколаївського собору називали одним із найкращих у Києві. Серед прочан Миколаївський собор був шанований за те, що в ньому зберігалися мощі св. Іоанна Златоуста.

Певна особливість місця розташування цього храму полягала у тому, що коли мандрівник, паломник чи торгова людина наближалися до переправи на Дніпрі з боку Чернігівського шляху, то перше, що вони бачили на протилежному березі, то був собор Св. Миколи, купола якого виблискували яскравіше за лаврські.

У 1934 році Свято-Миколаївський військовий собор був зруйнований більшовиками. Згодом на його місці був збудований палац дітей та юнацтва «Піонер».

Наприкінці того ж дня в Національній опері України відбувся урочистий вечір, присвячений 370-ій річниці від дня народження Івана Мазепи «А за віру хоч умріте, і вольностей бороніте».

На початку вечора з промовою виступив Президент України Віктор Ющенко.

(Фотоматеріали з офіційного сайту Президента України)

Головна думка, яку Глава держави намагався донести до аудиторії, полягала у тому, що «досить дивитися на власну історію чужими очима». Оцінюючи історичну роль, яку відіграв І. Мазепа у вітчизняній історії, Президент, зокрема зазначив: «Попри наростаючий тиск Москви, Іван Мазепа наполегливо й послідовно йшов до головної мети: перетворення України на державу європейського зразка зі збереженням традиційного козацького устрою. У захисті свобод і прав України гетьман вбачав своє призначення і свій обов’язок: «Я нічого не шукаю, окрім щастя тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Проклятий був би я і зовсім безсовісний, якби віддав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси!» Саме в цьому і тільки в цьому ключі ми, українці, маємо оцінювати й останній державний чин Івана Мазепи» (Повний текст промови).

Після офіційної промови Президента відбувся урочистий концерт, в якому взяли участь Український народний хор Київського Національного університету культури та мистецтв; Національна академічна заслужена капела бандуристів України імені П. Майбороди; народна артистка України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, Герой України Ніна Матвієнко; ансамбль стародавньої музики Костянтина Чечені; чоловіча група Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського; заслужений артист України, кобзар Тарас Компаніченко; гурт старовинної музики «Хорея козацька»; муніципальний камерний хор «Київ»; народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, кобзар-лірник Василь Нечема; соліст Національної опери – заслужений артист України Василь Колибабюк; народні артисти України: Тарас Штонда, Сергій Магера; Національний оркестр народних інструментів України; Національний заслужений академічний український народний хор імені Г. Верьовки.

Матеріал підготовлено О. Ковалевською

Чому держава провалила іспит із відзначення 300-річчя українсько-шведського союзу й Полтавської битви

Віконт М. де Вогюе, автор «Критичних етюдів із російської історії» (1911 р.), свій роздум про Івана Мазепу завершив по-французь­­ко­­му галантно: «Супротивни­­ки ненавиділи його, проте жінки його любили, церква прокляла його, але поети оспівали! А поки світ буде таким, яким він є зараз, останнє слово в ньому завжди належатиме жінкам і поетам».

Якби ж то! Якби рація була на боці цього великодушного й натхненного віконта. Насправді ж, у жінок і поетів є чимало конкурентів, особливо серед політиків. І через те Мазепі, попри оптимізм М. де Вогюе, й досі складно. Вже саме його ім’я має властивість червоної ганчірки. Враження таке, що своїм переходом до Карла ХІІ Іван Степанович зачепив якісь архетипні сфери тих, хто ніяк не повірить, що Україна – це не Росія…

Ювілей як випробування

Протягом останнього року гетьман Іван Мазепа був, по суті, центральною постаттю в наших дискусіях про історію. Сперечалися, звісно, й про природу Голодомору 1932-1933 років, про УПА, про політичні колізії Другої світової війни, проте ніхто з персоналій української минувшини не привернув до себе стільки уваги, як Мазепа. Навіть Степан Бандера, який мало не переміг Ярослава Мудрого в див­­ному телерейтингу «Великі українці». Відзначення 300-річ­­чя україн­­сько-шведського союзу (жовтень-листопад 2008 р.) і Полтавської битви (червень-липень 2009 р.) було боротьбою ЗА Мазепу або ПРОТИ Мазепи. Це – всередині України. Що ж до Росії, то офіційне ставлення до подій 1708-1709 років і до особи гетьмана там залишилося без змін. Дякувати Богу, що хоч історики (далеко не всі!) перестали говорити про зраду Мазепи, вживаючи натомість слово «перехід».

Бо ж і справді: якщо в історичних оцінках керуватися моральними критеріями, тоді й Дмитрія Кантемира годилося б зарахувати до числа «зрадників». Аякже: був цей молдовський господар васалом Османської імперії, проте в одну чудову мить змінив політичні орієнтації й уклав союз із Петром І (1711 р.). А коли російський цар зазнав страшної поразки під час Прутського похо­­ду, Кантемир, ясна річ, змушений був емігрувати до Росії. Там його обдарували великими маєтками. У Воронезькій області РФ і досі є село, що називається Кантемирівкою (93% його населення в 1926 році складали українці!) І той самий Рогань на Харківщині, який сьогодні знають завдяки пиву популярної марки, також колись належав князеві Кантемиру. Вдячність царева – за «зра­­ду»! – була безмежна.

Івана ж Мазепу прокляли, й тінь тієї анафеми, яка супроводжувалася повішенням у Глухові опудала-манекена, що мав зображати Мазепу, і далі переслідує пам’ять про цього правителя Гетьманщини. Вже й триста літ минуло, як у Бендерах упокоївся раб Божий Іван Степанович Мазепа, а істерики, замішані на стереотипах та політичній кон’юн­­ктурі, не вщухають і досі. Коли вулицю Січневого повстання в Києві рішенням міської ради перейменували, назвавши її іменем гетьмана Мазепи, одна з мешканок Печерська кричала в телекамеру: «Мне стыдно жить на ули­­це, названной именем этого изменника и развратника!»

Цікаво, чи розміняла вона після того своє житло?

Але що жінка з Печерська, коли на тих-таки пагорбах вистачає й політичного люду, який думає і висловлюється в тому ж дусі?

Виглядає так, що ювілей – 300-річчя воєнно-політичного виступу Івана Мазепи та укладення українсько-шведського союзу – став для держави й суспільства своєрідним тестом. Чи здатні ми належним чином осягнути небуденну постать цього державця європейського зразка, який уперто будував свою Гетьманщину, залишивши нам у спадок яскраву мазепинську добу, що й досі озивається до нас культурою бароко, світлом храмів, книгами, зрештою – державни­­цькою політичною традицією? Адже коли влада не готова пошанувати належним чином такого гетьмана, як Мазепа, то тоді мимоволі виникає питання: а яку державу вона будує?

Держава

Держава відреагувала на наближення історичної дати указом президента України «Про відзна­­чення 300-річчя подій, пов’я­­заних із воєнно-політичним виступом гетьмана Івана Мазепи та укладенням українсько-швед­­сь­­кого союзу» від 9 жовтня 2007 року. На його виконання Кабмін 2 квітня 2008 року прийняв розпорядження, яким, зокрема, передбачалося утворити Організаційний комітет «з підготовки та відзначення…», а також ухвалити й реалізувати відповідний план заходів.

Що вдалося зробити, а що – ні?

У прийнятих документах виразно проглядають три головні вектори – умовно назву їх київським, батуринським та полтавським. Можна однозначно констатувати, що найбільше пощастило Батурину, який був об’єктом персональної президентської опі­­­­­­ки. В колишній столиці чотирьох гетьманів (Многогрішного, Самойловича, Мазепи та Розумовського) зроблено чима­­ло: відновлено палац Розумовського й фортецю, відреставровано Воскресенську та Покровську церк­­­ви, відкрито нові музеї, встановлено пам’ят­­ник – композицію на честь гетьманів. Палац, який десятиріччями перебував у стані запустіння або ж млявої перманентної «реставрації», виглядає тепер цілком імпозантно. Зрештою – як і вся територія Національного заповідника «Гетьманська столиця».

Не впізнати й дорогу від Кіптів до Батурина. Тепер вона може конкурувати з автобаном. Не дивно, що Батурин, який іще донедавна був рядовим чернігівським селом, став привабливим для туристів. Я в цьому пересвідчився – приїжджого люду тут таки чимало.

І все ж, у нинішньому Батурині бракує якраз мазепинських акцентів. Палац Розумовського «пригнітив» Мазепу, хоча Батурин – це передусім 22 роки гетьманування Івана Мазепи. Зрештою – і його резиденція на Гончарівці чекає на увагу до себе. Тут поки що порожньо, адже після жорстоких плюндрувань ніщо не вціліло – ні палац гетьмана, ні церква, ні господарські споруди…

Порівняно з Батурином, Київ як один із об’єктів уваги в президентському указі видається цілинним краєм. Перейменування вулиці Січневого повстання на вулицю Івана Мазепи до заслуг держави віднести неможливо, оскільки це зробила міська рада, орган місцевого самоврядування. Указ передбачав, що в столиці буде споруджено пам’ятник гетьманові Мазепі, проте його немає. По суті, єдиною помітною подією, в якій держава відіграла свою роль, була виставка «Україна – Швеція: на перехрестях історії (ХVІІ-ХVІІІ століття)» в Національному музеї історії України.

Нарешті – полтавський «напрямок». Смію стверджувати, що тут зусилля держави були найменш помітні. Далися взна­­ки передусім організаційні прорахунки (якщо не сказати – провали). Тут усе було пущено на самоплив. Навіть субсидію з держбюджету – 9 млн грн – витратили «на місці» з мінімальною ефективністю. Те, що на об’єктах Державного історико-культурного заповідника «Поле Полтавської битви» провели ремонтно-ре­­с­­тавраційні роботи, звісно, добре, але чому ніхто не подбав про кошти на концептуальне оновлення музею, його реекспозицію? Хіба ж це не найголовніше – обличчя музею, його, якщо хочете, «філософія», відбита в експозиції?

Дві третини коштів із державної субвенції витратили на будівництво ще однієї асфальтівки до музею, й мене ніхто так і не переконав, що це раціональне рішення. Схоже, просто потрібно було хоч якось освоїти кошти (приблизно 5 млн грн). А 1,5 млн грн, на які передбачали спорудити в Полтаві пам’ятники Іванові Мазепі та Карлові ХІІ, полтавська обласна влада повернула до бюджету. Не змогли використати. І як ви думаєте – чому? Моя відповідь: через власну безголовість.

Для непосвячених скажу, що в Полтаві вже кілька років триває «битва» між обласною держ­­адміністрацією (Валерій Асадчев) та міською радою (міський голова Андрій Матковський). Переповідати всі перипетії з монументом Мазепі немає змоги, тому обмежуся своїм суб’єк­­тивним висновком: його не поставили тому, що міський голова не палає бажанням мати в Полтаві цей пам’ятник, а голова облдержадміністрації хоч і палає, проте всі його дії внаслідок цього «палання» обертаються на шкоду справі. Запал «битви» заважає.

Ось так: у Києві – провали з управлінським менеджментом і баченням стратегії, а в Полтаві – дві голови, розвернуті в різні боки. Та ще й міжпартійні пристрасті між гілками влади!

Громадськість

Не можу сказати «за всю» громадськість, проте про роботу Громадського комітету з відзначення 300-річчя повстання гетьмана Івана Мазепи за незалежність знаю достеменно, оскіль­­­ки мені ж випало його очолювати. Самостворений у червні 2007-го групою науковців із різних київських інституцій, він узявся реалізувати свій план із 14 пунктів, і, хоч як дивно, впорався з завданням відсотків на дев’яносто. Найбільш резонансною була міжнародна наукова конференція «Іван Мазепа та його доба», що пройшла 15–16 жовтня 2008 ро­­ку в Києві й Полтаві. Ошатний томик із її матеріалами свідчить про «географію» та солідний науковий статус учасників, а також про широту обговорюваної проблематики. Працює сайт «Ma­zepa.name». З’явилося популяр­­не видання Ольги Ковалевської «Іван Мазепа в запитаннях і відповідях», яке добре розходиться (десятки примірників видавництво «Teмпора» передало установам і закладам Полтави). Щойно вийшла друком надзвичайно привабливо видана, щедро ілюстрована робота історика Олексія Сокирка «Полтавська битва 27 червня 1709 р.» у двох частинах. Низку публікацій у педагогічних виданнях, у пресі, на радіо «комітетчики» присвятили по­­ширен­­ню історичних знань, власне – їх популяризації…

І знаєте, що було найважче? Співпрацювати з владними інституціями! Навіть після того, як з’явилася можливість брати безпосередню участь у роботі урядового оргкомітету. Там, де потрібна була дія, часто утворювався вакуум. Тому так і не вдалося спорудити на території Державного історико-культур­­ного заповідника «Поле Полтавської битви» Курган пам’яті полеглих козаків. Склалося навіть стійке враження, що офіційна позиція української влади звелася до того, що Полтавська битва – то російсько-шведська історія, а не українська. Мовляв, козаки ж участі в битві не брали! Секретаріат президента навіть розіслав інстанціями відповідну історичну довідку, хоча фахівці в один голос стверджують цілком протилежне: брали. Так чи інакше, на території заповідника є меморіали лише на честь російських і шведських воїнів.

Спільними зусиллями вдалося частково здійснити реекспозицію музею. Тепер у ньому з’явилася козацька зала, дещо змінено смислові акценти і в інших восьми залах. Проте все це – лише «косметика». Боюся, що відвідувачі й досі матимуть відчуття, що вони потрапили до музею Петра І.

У контексті 300-річчя, про яке йдеться, помітною була активність громадського руху «Не будь байдужим». Зокрема, восени минулого року зусиллями молоді проведено всеукраїнський конкурс серед школярів усієї України «Хто для мене Іван Мазепа?» Мала резонанс і масштабна музична акція «Мазепа. Made in Ukraine», яка пройшла в київському Палаці спорту в жовтні 2008-го…

Історія з ювілейними відзначеннями показала, що наша влада любить імпровізувати, і то не завжди вдало. Імпровізацій було забагато, й свідчили вони найчастіше про непрофесійний, суто чиновницький підхід до справи. Нерідко бракувало дум­­ки експертів. Було забагато метушні й неузгодженості дій. І це може свідчити про легковажність, відсутність стратегічного мислення на тому полі, яке називається історичною пам’яттю.

Зрештою, маємо вкрай суперечливу ситуацію: приваблива «картинка» в Батурині (якій, утім, бракує концептуальної цілісності) – і серйозний провал на київському й полтавському «напрямках».

Але «тестування» триває. Поки що, як і раніше, найуспішніше проходять його поети й жінки…

Опубліковано: Український тиждень № 40(101) від 02.10.2009

Найменш висвітленим в літературі залишається питання використання образу Мазепи в різножанрових творах, написаних для виконання на сцені. Через брак відповідних джерел повноцінно реконструювати історію абсолютно усіх драматичних постановок, оперних вистав, музичних етюдів, пантомім та циркових номерів з відповідною назвою, не уявляється можливим. Тому пропонуємо розглянути питання на підставі віднайдених матеріалів, які хронологічно охоплюють період з 1811 по 2004 р., а їхній зміст дозволяє зробити певні висновки.

Отже, у сценічних постановках та музичних творах, створених європейськими та американськими митцями, образ Мазепи набуває свого поширення одночасно із зростанням його популярності в творах романтичної літератури та живопису.

«Одисея» образу Мазепи театральними сценами світу розпочалася в Америці, згодом продовжилася в країнах Європи (особливо активно в Німеччині, Франції та Англії) і лише з другої половини ХІХ ст. досягла Росії. Очевидно, що першим з драматичних творів, присвячених Мазепі, стала драма «Мазепа, гетьман України» невідомого англійського автора, що з великим успіхом була поставлена на театральній сцені Бостона у 1811 р. Сюжет цієї драми обертався довкола Полтавської битви, але єдиною історичною постаттю в ній був Мазепа. Решта персонажів були вигадані автором. Тому говорити про історичну вартість такого твору не має сенсу, а стосовно його художніх характеристик, це не дозволяють зробити доступні джерела та література.

Роком пізніше, тобто у 1812 р., була написана драма «Мазепа, або дикий кінь Татарії», написана відомим американським актором, драматургом та поетом того часу — Джоном Говардом Пейном. У цьому творі Мазепа представлений як татарський шляхтич, якого в покарання за якусь інтригу, прив’язали до дикого коня і випустили в степ. Тут ми вперше стикаємося не лише з легендарним ореолом, що існував навколо образу Мазепи і з успіхом використовувався усіма авторами, що працювали в романтичному напрямку, але й з досить довільним трактуванням історичних обставин тогочасних подій, географічних координат місця подій та етнічної приналежності головного героя драми.

Очевидно, що не надто уважно вивчав історичну літературу та роботи своїх попередників й німець Гайнріх Бертух, що написав трагедію на п’ять дій «Олексій Петрович» (1812). В цьому творі за задумом автора син Петра І повинен був загинути від кинджала гетьмана Мазепи. На жаль, докладно ознайомитися з текстом цієї трагедії, з’ясувати, що це був за твір, хто його ставив, в яких театрах він йшов і як довго тривали вистави, не можливо. Єдине, що ми можемо стверджувати, це факт невідповідності сюжету історичним реаліям, а також трактування постаті Мазепи як уособлення зла та підступності. Несподіване розгортання сюжетної лінії «в степах Татарії», запропоноване Д. Г. Пейном, зворушило творчу уяву француза Леопольда Кюмев’єра і він 1824 р. написав невелику мелодраму зі схожою назвою — «Мазепа, або татарський кінь». Автор фактично переповів на свій лад твір свого попередника. Але долі його власної мелодрами це аж ніяк не зашкодило. Мелодрама «Мазепа, або Дикий кінь Татарії», що стала результатом творчої переробки творів Д. Г. Пейна та Л. Кюмев’єра англійцем Г. М. Мільнером (1831), десятки років мала успіх на театральних сценах Англії та США (4), хоч крім імені гетьмана, яке було зафіксовано у назві, вона нічого спільного з реальною історичною постаттю не мала. Мазепа в цій п’єсі — це молодий татарин на ім’я Касимір, якого немовлям випадково знайшли після чергового татарського нападу на замок каштеляна Лавринського. З того часу пройшло багато років, Касимір став пажем каштеляна і закохався в його доньку. Дізнавшись про те, що батько хоче віддати його кохану за графа Палятина, Мазепа намагається цьому зашкодити, але слуги каштеляна його хапають, зривають з нього одяг і прив’язують до спини дикого коня, що мчить його серед ночі до Татарії. Там його рятуть татари, а їхній «татарський король» Абдер-Хан, впізнає в ньому свого сина. Ставши згодом татарським ватажком, Мазепа повертається до замку Лавринського й після кривавого бою змушує каштеляна віддати його доньку за себе (5). Розмірковуючи над змістом цих перших театральних творів, написаних з використанням образу Мазепи, логічно виникає питання про джерела творчого натхнення авторів. Можна припустити, що в дійсності всі вони (або більшість з них) все ж таки знали, ким був справжній Мазепа і де саме розгорталися справжні історичні події, пов’язані з ним. Однак вони лише вибірково скористалися цими відомостями. Цілком можливо, що автори були знайомі з текстами Вольтера (1731), сторінками спогадів Г. Адлерфельда (1744), або навіть з повідомленнями закордонної преси початку XVIII ст., які й дали їм необхідний поштовх до подальшої творчості. Але їм бракувало глибокого знання та розуміння справжньої трагедії історичного прототипу головного персонажу їхніх творів. Набагато легше виявилося учепитися за цікаву ідею несамовитої їзди на дикому коні, коріння якої, до речі, сягало ще античної літератури, й побудувати динамічний сюжет, який міг би привернути увагу невибагливої публіки. Водночас не можна покладатися на припущення щодо широти ерудиції авторів, їхнього глибокого знання історичних подій початку XVIII ст., які відбувалися в далекій і маловідомій Україні, чи навіть елементарних відомостей з географії. Враховуючи наявність у всіх згаданих творах персонажа на ім’я Мазепа, схочесть назв цих творів, одноманітність сюжетів, не варто дошукуватися серйозної праці авторів над образом головного героя. Так само не варто намагатися побачити в цьому образі ньюанси інтерпретації життя реального прототипу, а тим більше тішити себе надією, що образ Мазепи пов’язувався в уяві закордоної публіки з образом України.

Дивовижно, але факт, що протягом короткого часу людина, прив’язана до дикого коня, стала символом творчості митців в різних видах та жанрах мистецтва. Цей образ збуджував уяву, змушував повірити у щасливі подарунки долі, коли приречена на смерть молода людина могла піднятися до найвищих сходинок соціальної драбини, стати гетьманом, провідником великого народу. Однак все частіше цей образ починає втрачати свій зв’язок зі своїм реальним прототипом і з ним починають відбуватися несподівані перетворення. Одним з прикладів такої метамофози стала публікація філадельфійським видавництвом Турнера й Фішера історії Мазепи у вигляді невеличкої книжечки з ілюстраціями. Книжка призначалася дітям і назвалася «Мазепа і дикий кінь». Так ім’я українського гетьмана перетворилося на ім’я звичайного казкового героя, якого абсолютного нічого вже не пов’язувало з праобразом. До речі, популярність образу Мазепи у американців була викликана певною асоціацією, яка виникала у них між образом Мазепи та образом Саймона Батлера, першопоселенця штату Кентукі, якого взяли у полон аборигени й покарали так само, як поляки Мазепу. Американська, а згодом й англійська публіка просто захоплювалась різноманітними і численними іподрамами про Мазепу, де головний сенс вистави полягав у яскравому шоу, головний герой якого мав продемострувати віртуозну їзду на коні, поєднану із незвичними і небезпечними трюками. Популярність цих вистав в Америці і Англії, настільки вихолостила зміст навіть легендарного сюжету, що в Європі, зокрема у Франції, легенда про Мазепу поступово почала набувати комічному змісту. Так, у 1857 р. Л. Арно запропонував паризькій публіці історію Мазепи у пантомімі під назвою «Мазепа, або Українські бунтівники». Мазепа у цьому творі був представлений як комічний персонаж, покараний за любовну пригоду із графінею Терезою Лядовською. Ставши гетьманом, головний герой помстився колишньому супернику і здобув кохану.

На початку 60-х рр. ХХ ст. відбувся черговий сплеск популярністі образу Мазепи, який на цей раз був пов’язаний із зовсім несподіваним його трактуванням, а саме — Мазепа став жінкою (!). Ця ідея прийшла в голову американському імпресаріо Джону Сміту, який запропонував виконання цієї ролі Аді Ісаакс Менкен. Дебют жіночого варіанту «Мазепи» відбувся 7 червня 1861 у Грін Стріт театрі. Шалений успіх п’єси був обумовлений одразу кількома факторами. По-перше, це було захоплююче видовище з гарною і напівоголеною жінкою, що віддана у цілковиту владу дикого коня, де кожен невдалий рух міг закінчитися смертю або каліцтвом. По-друге, уміння їздити верхи дуже цінувалося в Америці того часу, тому вправність та хоробрість акторки збуджували найрізноманітніші почуття глядачів і примушували їх йти на виставу ще й ще раз. Таким чином, вже у другій половині ХІХ ст. ім’я Мазепи стійко асоціювалося або з «дикими конем Татарії», або з роллю міс Менкен. До речі, європейська преса ставилася до цієї постановки досить неоднозначно. У відгуках критиків можна було зустріти як відверте захоплення на взірець того, що «актрисі найбільше пасує відсутність одежі», так і цілковите засудження: «Це віщує катастрофу для англійського суспільства, коли доводиться нотувати, що театр був переповнений до задухи… натовпом добре одягнутих людей, з яких, очевидно, велика кількість зібралася в надії задовольнити свій похітливий смак і позаглядати на наготу, що переступає межі всякої пристойності…. Вистава така недолуга, що гіршої бути не може» (6).

Обкладинка п’єси «Мазепа», виданої у серії «Ефіопська драма» (Нью-Йорк, кінець ХІХ ст.).

Однак у погоні за глядацькою увагою та інтересом, американські драмороби перевершили самі себе, коли на театральній сцені з’явився «кінний жарт» К. Вайта «Мазеппа», виданий у Нью-Йорку в серії “Ефіопська драма«. Сюжет і дійові особи тут були такі ж самі, як і у драмі Мільнера, але з єдиною відмінністю — усі вони були неграми (!). Крім зовнішнього колориту цієї постановки, вражала й мова діалогів персонажів: «Постривайте, ви, джерські негри!» або “Я вчеплюся обома руками за цю дику яблуньку, триматимусь за неї, поки не дам дуба і до останньої краплі крові боронитиму її. Ми чхаємо на вас!«. З огляду на усе вище описане, інтерпретації образу Мазепи на театральних сценах Європи, виглядали більш консервативно і прималися двох основних ліній: героїко-драматичної або лірико-романтичної.

Так, на початку 70-х рр. ХІХ ст. письменники Анрі Шабрія та Філіп Дюпен спільно з композитором Шарлем Пурні створили оперу-буф, в якій було спарадійовано попередні твори про Мазепу, насамперед сцени на «дикому коні». Таке трактування образу, який був безмежно далекий від образу справжнього українського гетьмана, свідчило про те, що і глядачі, і театральні критики в Європі вже перенаситились творами на «мазепинську тематику». Вона вже почала здаватися їм банальною і нудною, тим більше, що нових знань про український народ, його історію та справжніх героїв, ці вистави не давали. Незважаючи на це, кількість творів, присвячених Мазепі, невпинно зростала. Протягом 30-х рр. ХІХ ст. — початку ХХ ст. над осмисленням легендарно-історичних сюжетів, пов’язаних з постаттю Мазепи, та втіленням їх у творах мизучного мистецтва, працювали кращі мистці Європи та Росії: К. Лоеве (1830), Л. Мауер (1837, Бамберг), А. Кортеси (1841), Ф. Кампан (1850, Болонья), П. Сокальський (1858), Фітінгофа-Шель (1859, Санкт-Петербург), К. Педротті (1861, Болонья), Ш. Пурні (1872, Париж), А. Мінхеймер (1875 (1900), Варшава), Ярецький (1876, Львів), Дж. В. Гінтон (1880), Ф. Педрель (1881, Мадрид), П. Чайковський (1884, Москва), В. Мейер-Лац (1885, Лондон), М. Коген-Лінару (1890, Бухарест), М. Гранваль (1892, Бордо), Неріні (1925, Бордо), Р. Кочальський (?), Л. Дюбуа та інші. Крім того, загально відомими стали Шоста симфонічна поема Ференца Ліста «Мазепа» (1851), написана композитором під враженням від поеми В. Гюго, увертюра «Мазепа» Жоржа Матіаса (1876) та етюд-галоп з аналогічною назвою Альфреда Кідана (1878), а також кантата О. Титова і фрагментарний, незавершенний вокальний квартет, скомпонований близько 1890 р. студентом Моськовської консерваторії С. Рахманіновим.

Афіша Grand Galop Cosaque «Mazepa» (Париж, ХІХ ст.)

З цього переліку опер, балетів, увертюр та етюдів на увагу заслуговують два знакових твори, а саме опери Петра Чайковського та Марі де Гранваль із одноіменною назвою — «Мазепа».

Історія створення опери П. Чайковського розпочалася влітку 1881 року, коли композитор перебував в Україні. Цікавим є питання мотивів, якими керувався композитор, приступаючи до роботи. Як було продемонстровано вище, на кінець ХІХ ст. в Європі вже існувала безліч різноманітних поетичних, прозових, оперних та інструментальних творів, які були присвячені Мазепі. Ці твори трактували образ Мазепи і як романтичного героя, і як комедійний персонаж, і як уособлення зла і підступності. В Росії на той момент теж було достатньо літературних матеріалів, з яких Мазепа поставав як образ патріота та борця за волю свого народу (К. Рилєєв «Войнаровський»), як образ політичного авантюриста (Ф. Булгарин «Мазепа») та як образ «шанолюбця, запеклого у лукавстві, лиходійствах», «наклепника на Самойловича», «згубника батька своєї нещасної полюбовниці», «зрадника царя Петра» (О. Пушкін «Полтава») тощо. Крім того, очевидно орієнтуючись на популярність образу Мазепи в оперному мистецтві Європі, було здійснено кілька спроб написати оперу з відповідною назвою і в Росії. Зокрема, за пушкінською «Полтавою» в середині 50-х рр. ХІХ ст. Г. Кугушевим було створено лібрето, на основі якого Б. Фітінгофа-Шел створив оперу, що 1859 року йшла в Петербурзі, 1866 р. — у Москві, 1879 р. — у Києві. Є вказівки, що 1858 р. брався за цю справу П. Сокальський, але його твір залишився незакінченим. Водночас подібна ідея виникла і у відомого на той час віолончеліста та директора Петербурзької консерваторії К. Давидова. Саме для нього В. Буренін написав текст лібрето опери. Але з невідомих причин К. Давидов відмовився від реалізації свого задуму на користь П. Чайковського, надавши в його розпорядженя текст вже готового лібрето. Перечитавши лібретто та поему О. Пушкіна, П. Чайковський, за його власними словами захопився деякими сценами та віршами. Однак, як згадував сам композитор, жодний великий твір не давася йому з так важко, як ”Мазепа«. Композитору потрібно було поєднати особисту драму Марії з картинами Полтавського бою та з «історією підступного заколоту гетьмана», що давалося його досить не легко.

Дмитро Гнатюк в ролі Мазепи (Національна опера України, 1961р.)

Партитура опери, над якою автор працював понад двох років, була готова у квітні 1883 р. (автор закінчував її вже у Парижі). Прем’єра опери відбулася 3(15) лютого 1884 року на сцені Великого театру у Москві, а 7(19) лютого — на сцені Маріїнського театру у Санкт-Петербурзі. Опера мала незначний успіх і через два сезони була знята з репертуару. На сцені київського міського театру опера П. Чайковського «Мазепа» була поставлена 1886 р., про що в журналі «Киевская старина» було опубліковано невелике повідомлення. Автор цього повідомлення досить критично поставився до цього твору, особливо в частині відповідності змісту лібрето історичній дійсності. На думку музичного критика, результатом «творчої переробки» П. Чайковським лібрето В. Буреніна та тексту поеми О. Пушкіна, стало значне віддалення змісту музичного твору від драматичних реалій початку XVIII ст. Зрозуміло, що П. Чайковський не міг ставити перед собою завдання створити твір, не відступаючи від історичних фактів. Хоча в історії музичного, оперного мистецтва все ж таки траплялися вдалі спроби поєднання історії, що володіє мовою фактів, з музикою, що говорить мовою звуків. Як зазначив автор повідомлення, в таких випадках “с историческим лицом обращались почтительно и, не заставляя его де­лать особенные глупости, сосредоточивали внимание на изображении времени, на национальном элементе­ и на области страсти и чувства, единственно доступной музыке­. Получалась иллюстрация эпохи, будившая воображение, уносившая мысль в поэтический мир. Но на Мазепе­ и в этом тягот­ет проклятие. Как не похож на себя был он в поэзии у Байрона, Словацкого, Пушкина, так ничтожен и печален был он на подмостках, куда тащили его сочинители оперы«.

Обкладинка програми опери П. Чайковського «Мазепа» (Київ, 2004р.)

За сюжетом опери гетьман І. Мазепа, перебуваючи у гостях у родині Кочубеїв, просить руки їхньої доньки. Генеральний суддя ображається і між колишніми друзями виникає конфлікт. Розгніваний Мазепа кличе свою озброєну охорону і пропонує Марії, донці Кочубея, вибір між ним та рідними. Марії важко дається рішення, але вона кидається в обійми гетьмана, який погрожує Кочубею помстою. Навколо ображеного генерального судді збираються вірні друзі (Іскра та козак Андрій, закоханий у Мотрю) та дружина. Вони замислили викрити зрадницькі плани гетьмана, спрямовані на відторгнення України від Росії, царю. Однак, Петро їм не повірив. Кочубей опиняється у підземеллі гетьманського палацу під Білою Церквою. Кат, в образі якого виступає П. Орлик, допитує Кочубея про те, де він заховав свої скарби. Але старий суддя каже П. Орлику про те, що його скарбами були його честь, честь його доньки та помста, яка переповнює його душу. Марія, що раптово від матері дізнається про покарання, яке задумав її коханий гетьман для батька, прагне перешкодити цьому, але не встигає. Покарання здійснилося і Марія від горя втрачає розум. В останньому акті опери Мазепа після поразки під Полтавою дивовижним чином опиняється в кочубеївському саду. Там на нього кидається з шаблею Андрій, але гетьман смертельно ранить його. З-за дубів виходить божевільна Марія, Мазепа намагається її заспокоїти. Вона його не впізнає, але ненавидить цю чужу та страшну їй людину. П. Орлик нагадує гетьману про переслідувачів і вони разом рятуються від переслідування. А Марія схиляється над мертвим тілом Андрія і співає йому колискову.

Мазепа і Марія у виконанні Ігоря Мокренко і Тетяни Ганіної (Національна опера України, 2004 р.)

Як видно з сюжету опери, П. Чайковський дійсно далеко відійшов від справжніх історичних подій та драматичних епізодів. Привертає увагу і велика кількість недоречностей в змісті опери, які просто кидалися у вічі освіченій людині. Критики недарма нарікали, що намагаючись створити оперу з історичним змістом, неможна було відверто ігнорувати достовірні відомості, або відміняти їх за власним бажанням. Аналізуючи музичне рішення твору, критики зазначали, що П. Чайковський був дуже талановитим композитором, але він занадто захоплювався лірикою там, де треба було повністю віддатися драматизму твору. Опера «Мазепа» була явно написана поза простором і часом. Музика опери повністю була позбавлена українського колориту (за виключенням використання мелодії гопака та пісні п’яного козака), костюми «народного натовпу» не відповідали не лише особливостям XVIII, але й навіть взірцям ХІХ ст., крім того, поза увагою постановників залишилися деякі спеціальні ремарки автора лібрето щодо історичних деталей на сцені. Навіть незважаючи на те, що київська публіка дала опері більш високу оцінку, завдяки створенню українськими оперними співаками І. Тартаковим та М. Лубківською глибоких і проникливих образів українського гетьмана та Марії Кочубей, критики пророкували опері забуття.

Загальна сцена з опери П. Чайковського «Мазепа» (Київ, 2004р.)

Але, попри усі критичні зауваження та претензії щодо історизму змісту, опера не лише не забулася, але й продовжила своє існування на сцені. Зокрема відомо, що відродження її сценічного життя почалося 1900 р. на сцені Московської приватної опери, а у 1903 р. вона з’явилася в репертуарі Маріїнського театру. На київській сцені опера «Мазепа» ставилася 1901, 1905, 1913, 1922, 1925 та 1937 рр. У 1940-му році опера йшла на сцені Харківського академічного театру опери та балету ім. М. В. Лисенка. Ескізи декорацій до цієї постановки були виконані відомим театральним художником, заслуженим діячем мистецтв УРСР В. Меллером. Взагалі в репертуарі радянських театрів опера існувала постійно і як стверджували радянські мистецтвознавці, вважалася “одним з видатних творів російського музичного мистецтва«. Пізніше опера увійшла до репертуару не лише російських чи українських, але й багатьох театрів світу. Зокрема, постановки опери здійснювалися в Маріїнському театрі опери та балету, Нижегородському державному академічному театрі опери та балету ім. О. С. Пушкіна, в «Метрополітен-опера» (США), на сцені «Ла Скала» (Італія), у нідерландському оперному театрі в Амстердамі та на інших театральних сценах світу.

Після довгої перерви на сцені українського Національного академічного театру опери і балату ім. Т. Г. Шевченка прем’єра опери «Мазепа» відбулася у 1962 р. Постановку опери здійснили диригент К. Симеонов і режисер І. Манзій. Автором декорацій виступив відомий художник Ф. Нірод. Головні партії виконували народні артисти України Дмитро Гнатюк і Михайло Гришко (Мазепа), народні артистки України Лілія Лобанова (Марія) та Елеонора Томм (Любов Кочубей), В. Пазич (Кочубей), В. Грицнек (Орлик). І вже вкотре опера, в якій П. Чайковський зосередив свою увагу на романтичному коханні Мазепи та Марії та на драмі родини Кочубеїв, довго не протрималася в репертуарі театру. Лише 1991 року нову інтерпретацію твору здійснили диригент В. Кожухар, режисер Д. Гнатюк та художник М. Левитська. Остання прем’єра опери відбулася 29 та 31 жовтня 2004 р. У головних ролях були задіяні Р. Майборода та І. Пономаренко (Мазепа), Т. Штонда (Кочубей), Т. Пімінова (Любов Кочубей), О. Дика (Марія) та інші. Характеризуючи сучасне розуміння образу Мазепи постановниками опери, Д. Гнатюк зазначив: «Це справді великий герой. Якщо замислитися, його філософія близька до знаменитого гамлетівського «бути, чи не бути». Адже заради України він затіяв акцію, що розвивається не на його користь. Тому йому необхідні й особлива мужність і стійкість«.

Водночас, сценічна історія «Мазепи» П. Чайковського переконує, що своїм успіхом опера повинна завдячувати лише імені свого автора та майстерності виконавців, бо з історичного боку вона давно втратила свою актуальність та будь-яку значимість, а з ідеологічного — твір, який віддзеркалював погляди офіційної російської історіографії на події української історії і задовольняв імперські інтереси Російської держави, не може відповідати інтересам і потребам українського слухача. Це в жодному разі не може сприйматися как вимога політичної цензури для творів мистецтва, але варто пам’ятати про виховну роль мистецтва. Не обов’язково кликати на барикади чи на будівництво світлого майбутнього, але не варто додатково перекручувати і без того складні та неоднозначні події національної історії. Цим твором ми знову і знову відмовляємо Мазепі у праві на історичну правду. Так само, як відмовляли йому у цьому праві й автори французької опери, демоструючи можливості використання легендарно-історичних сюжетів в творах мистецтва у політичних акціях.

Скоріше за все, твір, створений Марі де Гранваль, зайняв би своє порядкове місце у низці численних опер, автори яких експлуатували образ Мазепи без будь-якої поваги до його історичного прототипу та справжніх історичних подій, як би не влучний момент, під час якого вона створювалася. На початку 90-х рр. ХІХ ст. Росія та Франція здійснювали численні зовнішньополітичні кроки, спрямовані на зближення обох країн, яке згодом призвело до підписання військової угоди між ними (1894). Як стверджує К. Кебузинська, “митці вітали посилення дружніх стосунків між Францією та Росією творами, в яких позитивний образ Росії нерідко утверджувався коштом дискредитації всього українського«. Отже свідомо, чи підсвідомо, автори опери спричинилися до створення вкрай негативного образу бунтаря-чужинця і зрадника, який своїми діями загрожував стабільності Росії. Різноманітними психологічними та художніми засобами слухача майстерно підводили до думки, що все, що загрожує союзнику, тобто Росії — є ворожим і заслуговує на засудження.

Прем’єра опери Марі де Гранваль відбулася 23 квітня 1892 р. в Гран Театр Бордо. Либрето твору написали Шарль Гранмужен та Жорж Арман, які послугувалися у своїй праці текстом поеми О. Пушкіна, хоча їм були відомі й тексти поем Дж. Байрона та В. Гюго. Саме з твору останнього вони взяли епіграф для своєї опери. Враховуючи те джерело, яким користалися автори, важко було б шукати й іншої трактовки образу українського гетьмана, ніж це зроблено в пушкінській «Полтаві». Цікаво, що попри прагення авторів опери, на відміну від їхніх попередників, повернутися до історичного контексту історії гетьмана Мазепи, зміст опери насичений авторськими фантазіями. Вистава починається зі сцени, коли українські селяни знаходять Мазепу на загнаному коні. Згодом за підтримки козацького ватажка Кочубея та Архімандрита Мазепу обирають гетьманом і пропонують очолити похід на Польщу. Повернувшись з того походу переможцем, Мазепа захоплююється Мотрею, донькою Кочубея, що не заважає йому шукати контактів зі шведським королем та готуватися до зради Петра І. Викриває гетьмана молодий Іскра, що закоханий у Мотрю. Мазепа змушений тікати. Позбавлений усіх своїх нагород і звань, проклятий Кочубеєм, Мазепа самотньо блукає степом і раптом натрапляє на Мотрю. Дівчина впізнає його, але останніми її словами перед смертю є слова прокляття. Забутий Богом і людьми, зневажений царем і проклятий церквою, Мазепа поринає у забуття. Виведення образу Мазепи в образі зрадника царя і народу було пов’язано не лише з залежністю авторів від російських історичних та літературних джерел. В тогочасній Франції, що шукала союзу із Росією, образ Мазепи, що прагнув позбутися «законної» влади російського царя заради права вільно володарувати в Україні, відверто асоціювався з образом Наполеона, який узурпував владу і забув про свій обов’язок перед французьким народом. Засудження Мазепи, як заколотника, мало переконати російський уряд у засудженні французами республіканського радикалізму та «безбожництва», а також у надійності Франції як союзника. Отже, хотіли автори опери, чи ні, але твір виявився політично заангажованим, з чітким ідеологічним підтекстом. Зовнішній антураж, який супроводжував прем’єру опери, не залишав сумнів у тому, що твір був відверто використаний як політико-ідеологічна реклама зовнішньополітичних дій Росії та Франції, тому українські селяни не могли бути показані інакше, ніж покірліві діти, що готові коритися будь-якій владі, Мазепа — інакше, ніж трагічний персонаж, який у своїй погоні за владою зазнає поразки, Мотря, що уособлювала собою долю України, не могла не збожеволити та померти біля ніг свого колишнього володаря, а нехтування нею свого дочірнього обов’язку, мало вказувати на нездатність українців до самостійного політичного життя.

Десятилітній успіх опери на сценах французьких театрів мало чим посприяв знайомству французького суспільства з історією України. Не можна не погодитися з К. Кебузинською, що за цей час образ Мазепи став знаковим, проте функціонував він поза реальним політичним та історичним контекстом. З чим тільки не асоціювався цей образ: і з галопом на дикому коні, і з розпустою, і зі зрадою, і навіть із екзотикою східних країн (?!). Однак жоден твір літератури, живопису або музики не зображував Мазепу “національним героєм, який виборював незалежність для своєї батьківщини«. Це прокляття, що висіло над постаттю українського гетьмана було страшніше за церковне.

Сприятлива ситуація для того, щоб спробувати змінити ситуацію на краще склалася на початку — у першій чверті ХХ ст., коли в умовах політичного відродження української нації стало можливим привернути увагу до постаті гетьмана Мазепи, як персонажа, що був гідний іншого амплуа, ніж «ловелас», «заколотник» та «зрадник».

В історії становлення національного українського театру початок ХХ ст. характеризувався як певна перехідна стадія, коли існувало багато невеликих провінційних труп, які мали досить строкатий репертуар. Майже у кожної такої трупи були свої «Тарас Бульба», «Майська ніч» та свій «Мазепа», авторами яких були горе-драмороби, які просували ці нізько пробні твори на сцену. Однак з появою професійного театру, зокрема театру М. Садовського (1906—1920 рр.), публіка змогла побачити одну з кращих европейських трагедій — «Мазепу» Ю. Словацького у постановці найкращого українського театру.

Прем’єра «Мазепи» відбулася 19 листопада 1913 р. Ця романтична трагедія зі складною заплутаною інтригою, гарячими пристрастями, певною долею патетичності була дуже близька українському театрові тих часів. Ставив трагедію М. Садовський. За свідченнями театрознавців, він не захоплювався зовнішніми ефектами романтичної трагедії, а всю увагу звернув на зміст п’єси, на внутрішню дію, на переживання та думки дійових осіб, на їхні характери. Високої оцінки заслуговували не лише робота режисера, але й більшість акторських робіт. Легковажного і спритного пажа Мазепу грав Є. Захарчук; благородну, невинну, чарівну своєю молодістю Амелію, що стала жертвою складних непорозумінь, добре зіграла М. Малиш-Федорець; слабкого духом польського короля Казимира зіграв С. Паньковський; дуже переконливий образ слуги вдалося створити Т. Івлєву; старого базіку Хшонстку з яскравим гумором і польським колоритом чудово зіграв майстер комічних ролей І. Ковалевський. Найбільш драматичний і яскравий образ створив сам М. Садовський, зігравши Воєводу. Постановка «Мазепи» стала видатним явищем не лише у творчості цього театрального колективу, але й поставила український театр на один рівень з найкращими театрами Європи.

Трагедія Ю. Словацького «Мазепа» в постановці М. Садовського та декораціях І. Бурачека була дуже популярною. Протягом театрального сезону 1913—1914 рр. вона ставилася 9 разів. Наступного сезону у театрі відбулися серйозні зміні, пов’язані з тим, що з театру одразу пішло кілька акторів. М. Садовський був змушений запросити до театру нових виконавців, серед яких був і молодий актор з Галичини — Лесь Курбас. Після вдалого дебюту актора в трупі театру, М. Садовський запропонував Л. Курбасу роль Збігнева, сина Воєводи, в «Мазепі». Як актор глибокого, палкого і драматичного темпераменту, Л. Курбас був в цій ролі неперевершеним.

Крім М. Садовського, постановку «Мазепи» Ю. Словацького у 1920 р. здійснив на сцені Першого державного театру УРСР ім. Т. Г. Шевченка К. Бережной. Але ця постановка більш цікава тим, що ескізи костюмів та макет декорацій для неї виконав вже згадуваний майстер театральних декорацій В. Меллер.

Незважаючи на популярність твору Ю. Словацького та згаданих його постановок, ідеологи українського національного театру, і перш за все Л. Старицька-Черняхівська, відчували потребу у створенні власного, глибокого драматичного твору, в якому одне із провідних місць займав би Мазепа — гетьман, видатна людина та державний діяч, а не Мазепа — герой романтичних пригод. Не перекладаючи цю справу на плечі когось іншого, письменниця вирішила сама розібратися в цій складній та неординарній постаті. Вона прагнула створити такий образ Мазепи, який був би гідним того історичного місця, яке займав гетьман в історії України. Для цього у неї були всі підстави, оскільки ще батько письменниці, М. Старицький, цікавився особою І. Мазепи і навіть мав намір написати щось на зразок історичної хроніки його гетьманування. Однак, до свого «Івана Мазепи» Л. Старицька-Черняхівська йшла досить довго і складно.

Перед початком роботи над образом І. Мазепи драматург докладно ознайомилась з текстами козацьких літописів, працями Д. Бантиш-Каменського, текстом думи гетьмана Мазепи та його листами до Мотрі Кочубей. У неї навіть були виписки із зарубіжних джерел і свідчень про гетьмана, залишені його сучасниками. Крім того, автор ознайомилася з тогочасною драматургією, серед якої були драма О. Шатковського «Мазепа» (1898), п’єси «Маруся Кочубей і Мазепа» О. Десятникова-Васильєва (1901), «Мазепа і Палій» О. Леднева (1904), «Мазепа» Л. Горського (1906), «Мазепа — гетьман малоросійський» Б. Бродозлова (1909), «Мазепа» Л. Манька (1911), «Мазепа» К. Карпатського (1912), «Мазепа» О. Сагайдачного (1918), «Мазепа» П. Кононенка (1919) та іншими. Як свідчять матеріали особистого архіву Л. Старицької-Черняхівської, виношуючи ідею написання драми, вона склала первинний план твору, але в ході роботи над текстом, він постійно корегувався і змінювався. Основні складові частини (картини) майбутнього твору уточнювалися, доповнювалися та поглиблювалися.

Очевидно перший варіант драми був вже опробований у 1913 році. Як свідчить тогочасна преса, на той момент на гастролі в Молдову приїхала театральна трупа Лева Сабініна. В репертуарі трупи були два твори Л. Старицької-Черняхівської — драми «Мазепа» та «Гетьман Дорошенко». Обидві вистави у постановці цієї трупи мали незвичайний успіх. Критики пояснювали цей успіх тим, що серед місцевого населення ще на початку ХХ ст. зберігалися численні легенди та перекази про найвідважнішого козацького ватажка Мазепу, чиє життя після поразки під Полтавою закінчилося саме у с. Варниця неподалік від міста Ясси. Недарма молдавська та румунська преса багато і позитивно писала про обидві вистави.

У 1920 р. Л. Старицька-Черняхівська знову повернулася до роботи над черговим варіантом тексту драми. Суттєво допомогла цій праці підготовка письменницею матеріалів до невеличкої книжки «Гетьман Мазепа в історії та літературі», що вийшла друком у Львові (1924). Згідно відомостей книжкової палати у Харкові, драма «Іван Мазепа» була остаточно доопрацьована автором і видана 1926 р. у видавництві «Книгоспілка». Достеменно не відомо з яких причин, але весь тираж було знищено, за виключенням кількох примірників. Подальша історія праці письменниці над твором обернулася для неї справжньою трагедією. З листа Л. Старицької-Черняхівської від 2 лютого 1929 р. до одного з радянських високопосадовців, якого вона називає інтелігентною людиною, “що стояла на чолі однієї з важливіших справ українського народу — справи українського мистецтва«, стає відомим, що Людмила Михайлівна довгий час не бажала доопрацьовувати свій твір. Зрештою написавши його і пройшовши кілька цензурних комісій, після яких начебто твір мав бути опублікованим, вона стикнулася з мовчазним небажанням дати «зелене світло» цій драмі з боку «керівних органів». Обурена таким станом речей, вона наважилася відверто висловитися. В кожному рядку її листа відчувається біль та глибоке розуміння тієї безвиходної ситуації, що склалася в українському мистецтві, і де доля драми «Іван Мазепа», це лише лакмусовий папірець, що свідчив про початок страшного процесу в суспільстві загалом: «… «Мазепа», пішов навмируще. Ну і хай! Та справа не в цьому…. Мистецтво маєм — се б то народне мистецтво. А що бачимо? Який занепад по всіх галузях мистецтва! Звичайно, як каже прислів’я, поет мовчить, коли гармати мовлять. Часи війни, революцій не сприяють мистецтву. Але погляньте — постав спокій і як зростають театр, література на Москві. П’єси, театри, романи, журнали. То Москва кохається в своєму мистецтві і підтримує його діячів. А у нас. Ні театру, ні п’єс. Живляться лише перекладеними речами, топають в хвості за Москвою, бо своїх авторів нема, себто немає їхніх дозволених на вистави п’єс? Через що? Як погодити цю нашу жалюгідну дійсність з принципами, яким віримо, хочемо вірити, не можемо не вірити. Нещасного Мазепу тричі приводять до присяги, та чі то не вірять… Царський московський уряд дозволив мені…мого Дорошенка, а свій український не може дозволити Мазепи. Не треба. Дайте спокій всім: «присноблаженным рецензентам», премудрим профессорам, подеріть рукопис і шпурніть його в ту прірву, куди вже посунуло все українське мистецтво«. Драма «Іван Мазепа» так і не була надрукована, а тим більше поставлена на українській сцені за радянських часів. Лише завдяки уцілілим примірникам одного з перших варіантів твору та ентузіазму українських емігрантів драму було видано 1959 року у Нью-Йорку. Там же деякі аматорські театральні колективи спробували її поставити.

Твір, створений Л. Старицькою-Черняхівською засвідчив, що автор щиро прагнула розібратися у складності та неоднозначності свого головного героя. Спочатку їй явно не вистачало глибини розуміння як самої постаті І. Мазепи, так і тогочасних історичних обставин, які мали величезний вплив на подальшу долю України. В перших варіантах тексту вона приписувала гетьману деякі лихі вчинки, хоч він не мав до них жодного відношення, так само, як не був причетний до зрадницьких задумів проти народу України. В остаточному варіанті драми образ Мазепи був вже виведений як образ національного героя, що усім своїм поступом утілював ідею державності, незалежності рідного краю. Він постав як велетень-патріот, інтелектуальний державотворець, тонкий політик, дипломат, але водночас звичайна людина. Величний образ Мазепи в творі був виписаний не пунктирно, а повновагово, психологічно умотивовано і довершено. Весь шлях гетьмана в драмі — важкий, подвижнецький і, напевне, зовсім непідсильний звичайній людині. Не було в нього завзяття П. Дорошенка, безмірної витривалості П. Орлика, самовідданості І. Сірка, але була своя далекоглядна політика щодо України як вільної держави серед інших держав Європи.

Крім образу гетьмана, якого Л. Старицька-Черняхівська намагалася показати з різних художніх площин — в діях, суперечках, побутових обставинах і на військових парадах з полковництвом, в драмі були представлені інтелектуально багатий Андрій Войнаровський, щедра душею Мотрона Кочубей, сміливий та відважний полковник Семен Палій, стриманий генеральний писар Пилип Орлик, хитрий і підступний Петро І, дещо нерішучій Карл ХІІ, мудрий дидаскал колегії отець Аврам та багато інших. Існують відомості, що В. Авраменко — відомий громадський діяч та видатний хореограф, мав намір у США перевести цю історичну драму в кінематографічну площину. Проблематика сценарію «Івана Мазепи» повинна була залишитися такою ж, яку задумувала для свого твору Л. Старицька-Черняхівська, тобто «людина та соціальне оточення, залежність індивідуальності від численних суспільних обставин буття». На жаль, цей проект залишився нереалізованим.

Після фактичної заборони на твір Л. Старицької-Черніхівської, за радянських часів в Україні (УРСР) більше не було спроб ані відродити постановки вже відомих п’єс, ані поставити нові, особливо ті, де особа Мазепи була подана як постать державного діяча, провідника української нації. Лише під час Другої світової війни, в окупованому Львові, була здійснена інсценізація першої частини твору Б. Лепкого «Мазепа» — «Мотря». Роль Мотрі з успіхом виконала відома українська актриса Леся Кривицька, а сама постановка стала справжнім “бальзамом на зранену українську душу«.

Подальші спроби відродити образ Мазепи на театральній сцені здійснювалися вже за кордоном, зусиллями української діаспори. Так, 29 травня 1949 р. в рамках фестивалю «Гомін України» у Карнеги Холл у Нью-Йорку Метрополітальним Комітетом Ліги Української Молоді Північної Америки була здійснена інсценізація на тему “Велика ідея«. Сценарій для цієї театралізованої вистави був написаний на основі трилогії Богдана Лепкого «Мазепа». Головна ідея твору була втілена в словах одного з персонажів — старого козака, який випадково завітав до гетьманського палацу у Батурині. Звертаючись до гетьмана, він каже: “Не бійся, гетьмане, ізміни. Бійся, щоб не змінив їй…. Ідеї. Будь вірним їй до сконання, умри за неї. Вона твоя пані. Вона — одна. Без неї жизнь — судно без дна”. Збентежений словами старого діда, при підтримці свого найближчого оточення, І. Мазепа присягається стати до зброї і боронити права і вольності України, аби “весь край наш рідний з військом преславним запорозьким ні під царем, ні під королем, ні під ханом, ні під жадним ворогом нашим не загинули, лиш осталися вольними і незалежними однині і до віку віков«.

Ця невелика театральна вистава мала велике виховне значення для української молоді, що народилася поза межами України і єдине, що зв’язувало її з батьківщиною, це була історична пам’ять. Образ І. Мазепи в даному випадку якнайкраще уособлював для них Україну та боротьбу поколінь відданих патріотів за її незалежність.

Інша постановка, здійснена Б. Паздрієм і присвячена, як зазначалося на її афіші «250-літтю Визвольного чину гетьмана І. Мазепи», була представлена публіці 1959 р. Вистава називалася «Гетьман Іван Мазепа: три картини з життя Великого гетьмана». Більш докладних відомостей про цю постановку розшукати не вдалося, але якщо виходити з її назви, то основою інсценізації міг бути як текст драми Л. Старицького-Черняхівської, так і пенталогія Б. Лепкого. В будь-якому випадку це був другий випадок, коли на американському континенті Мазепа постав в образі українського державника, а не в образі дивної істоти сумнівної етнічної приналежності та лихої вдачі.

Останнім твором, який претендував на постановку на театральній сцені, була історична драма «Розп’ятий Мазепа», написана митрополитом Іларіоном (Іваном Огієнком) протягом 19—29 травня 1960 р. На жаль, до сьогоднішнього дня ця драма так і не дочекалася свого режисера, хоча її зміст вартий того. Події твору розгортаються у фортечному місті Очаків, куди прибули козаки на чолі з гетьманом Мазепою та шведські війська на чолі з Карлом ХІІ. За сюжетом І. Мазепа тяжко хворий, він поспішає провести останні наради, дати останні розпорядження, але запорожці та старшина вирішують влаштувати йому «судний день». Гетьман з гідністю та розумінням вислуховує усі звинувачення на свою адресу і гірко підсумовує:

Коли ти виконав завдання,
То ти — герой, навіки славен,
А ні, — то йдеш на розпинання,
У світі звичай цей — із давен…

Наприкінці драми гетьман помирає, але його прибічники в особі П. Орлика присягають довершити розпочату справу і вибороти волю Україні, скільки б часу та сил не прийшлося на це витратити.

Протягом наступних понад 30 років до образу І. Мазепи більше не зверталися ані в Україні, ані в діаспорі. Лише після набуття Україною незалежності, цей образ бунтівного гетьмана та провідника ідеї національної свободи повернувся у мистецтво, у тому чіслі й у театральне.

Вже на початку 90-х рр. ХХ ст. Львівський театр ім. М. Заньковецької здійснив постановку інсценізацій за мотивами повістей Б. Лепкого «Мотря» та «Не вбивай!» з його пенталогії «Мазепа». Автором інсценізації був Б. Антків, а режисером-постановником — народний артист України Ф. Стригун. Обидві вистави нерозривно пов’язані одна з одною. Український глядач вперше отримав можливість побачити на сцені образ Мазепи, сповнений трагізму. Це була людина, що опинилася перед важким вибором між «тихим життям» на схилі років та небезпечною справою визволення свого народу. За творчім задумом авторів обох постановок, лише в світлі основної ідеї вистави «Не вбивай!»: «Не вбивай волі України і не зраджуй її!», розуміється справжній зміст вистави «Мотря» — це пошук гетьманом рідної душі, яка подібно йому прагнула прислужитися Україні і готова була покласти на це своє життя.

Вистави театру ім. М. Заньковецької, які з успіхом пройшли в Києві у 1992 році, яскраво продемонстрували можливості поєднання якісного літературного матеріалу, майстерності виконання, актуальності тематики та сили виховного впливу подібних творів. Роль Мазепи у виставі «Не вбивай!» виконав Ф. Стригун, роль Мотрі однаково вдало зіграли І. Шиваківська та О. Шумейко, роль Кочубея дуже переконливо виконав Б. Мірус, а роль Любові Хведорівни — Т. Литвиненко. Обидві частини твору Б. Лепкого у постановці львівського театру були записані на плівку і тепер зберігаються у фондах фонотеки Держтелерадіо України. На сьогодні це єдина драматична постановка українського театру, в якій Мазепа фігурував, як реальний історичний персонаж. На жаль, при достатній кількості достойних драматичних творів українських авторів, вони залишаються поза увагою сучасних театральних режисерів, що з нашої точки зору суттєво збіднює український театр і відвертає від нього глядача.

Отже, розглянувши наявні матеріали з історії українського театру, біографії відомих мистців, відомості про окремі постановки та твори, можна стверджувати, що образу Мазепи, як персонажу музичних та драматичних театральних (або театралізованих) вистав, пощастило ще менше, ніж образу, втіленому поетами та художниками. Мало того, що за всю історію свого існування на сцені образ безліч разів втрачав як історичне, так і літературне обличчя. Він потерпав від перетворення то на татарського хана, то на американського першопроходця, зазнав стільки проклять, скільки не виголосила йому церква, але йому так і невдалося бути визнаним в образі найвищого достойника України, її визначного державного діяча в незалежній і вільній Україні.

Зрозуміло, що той, хто програв, має нести тягар поразки все життя. Але ж мета, яку поставив перед собою гетьман І. Мазепа, була дуже висока, а шлях її досягнення надзвичайно важкий і непевний. За таких умов дії гетьмана варті лише поваги. Як вартий позбавлення від «вічного прокляття» невизнання і його образ. Український слухач і глядач мають право бачити на театральній сцені справжнього історичного Мазепу — людину європейської освіти, справжнього державного діяча, політика, людину мужню і сильну духом.

Посилання

Ілюстративні матеріали до даної статті частково походять зі статті Л. Рудницького «Мазепа на американській сцені», частково люб’язно були надані Інформаційно-видавничим відділом Національної опери України ім. Т. Г. Шевченка, а частково належать авторові.

«Мазепа» г. Чайковскаго // Киевская старина. — 1886. — Т.XVI. — С.759; Велика ідея // Календар свободи на мазепинський рік 1959. — Нью-Йорк.: Видадання Українського народного союзу, 1959. — С.69—76; Сидорук І. Мазепа в чужій літературі // Календар свободи на маепинський рік 1959. — Нью-Йорк.: Видадання Українського народного союзу, 1959. — С.77—87; Сидорук І. Постать Мазепи у світовій літературі та в поезії Яра Славутича // Визвольний шлях. — 1960. — № 12. — С.600—608; 1978. — № 5. — С.733—741; BabinskiH. The Mazeppa Legend in European Romanticism. — New-York-London.: Columbia university press, 1974; Mouilleseaux J.P. Mazeppa: [exposition], Musee des beaux-art de Rouen, 19 mai — 30 juin 1978: catalogue. — Rouen: Le Musee, 1978. — 36 p.; ВергунІ. Гетьман Іван Мазепа у французькім мистецтві, літературі, енциклопедіях, історіографії // Визвольний шлях. — 1987. — № 12. — С.1376—1384; 1988. — № 1. — С.68—86., № 2. — С.210—225; ГосподинА. Мазепа у світовій літературі. — Вінніпег, 1987. — С.34; ГосподинА. Битва, яку програв Пушкін // Пам’ятки України. — 1991. — № 6. — С.40—41.; Marest N. Les representations de Mazeppa dans les arts du XIX siecle [Texte imprime]; Le Perray-en-Yvelines: N.Marest, 1993. — 203 p.; Рудницький Л. Мазепа на американській сцені // Всесвіт. — 1994. — № 9. — С.149—155; ОгієнкоІ. (МитрополитІларіон). Розп’ятий Мазепа. — К.: Науково-видавничий центр «Наша культура і наука», 2003. — С.247; Мазепинство — актуальність історії. Мозаїка рефлексій до перегляду фільму «Молитва за гетьмана Мазепу» // Вісник НТШ. — Число 29. — 2003. — С.34—35; Кебузинська К. «Mazeppa» Марі де Гранваль на французькій оперній сцені // Відкритий архів. Щорічник матеріалів та досліджень з історії модерної української культури. — Т.1. — К.: Критика, 2004; Ковалевська О. Образ Мазепи в творчості Олександра Орловського та Вацлава Павлішака // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.) — Вип. 4. — К.: Інститут історії України НАНУ, 2004. — С.438—448.

MarestN. Les representations de Mazeppa dans les arts du XIX siecle [Texte imprime]; Le Perray-en-Yvelines: N.Marest, 1993. — 203 p.

Мелодрама вперше була поставлена на сцені «Естлієвого Амфітеатру» у 1833 р. // Рудницький Л. Вказ. праця. — С.150.

Рудницький Л. Мазепа на американській сцені // Всесвіт. — 1994. — № 9. — С.151.

Кебузинська К. «Mazeppa» Марі де Гранваль на французькій оперній сцені // Відкритий архів. Щорічник матеріалів та досліджень з історії модерної української культури. — Т.1. — К.: Критика, 2004. — С.250.

Рудницький Л. Мазепа на американській сцені // Всесвіт. — 1994. — № 9. — С.153.

Там само. — С.154.

Там само.

. К. Кебузинська стверджує, що опера була написана 1875 року, а її прем’єра відбулася 1 травня 1900 р. у Варшавській опері. До цього зутрічалися відомості, що опера була написана 1867 р.

Як стверджує Р. Савицький, протягом свого життя Ф. Ліст фактично написав шість творів, присвячених Мазепі: перший етюд для фортепьяно 1827 р.; Трансцендентальний етюд ч. 4 «Мазепа» 1838 р., (присвячений В. Гюго); Трансцендентальний етюд ч. 4 «Мазепа» 1840 р. (змінена версія твору 1838 р.); Симфонічна поема «Мазепа» 1851 р.; «Мазепа» для двох фортепьяно 1855 р. та для фортепьяно на чотири руки 1874 р. (Див.: Савицький Р. Натхненні образом Мазепи // Музика. — 1993. — № 1. — С.27).

Кебузинська К. «Mazeppa» Марі де Гранваль на французькій оперній сцені // Відкритий архів. Щорічник матеріалів та досліджень з історії модерної української культури. — Т.1. — К.: Критика, 2004. — С.252.

Савицький Р. Натхненні образом Мазепи // Музика. — 1993. — № 1. — С.26.

Сокальський Петро Петрович — український композитор, музичний критик, фольклорист і громадський діяч. Написав кілька опер, які разом з творами М. Лисенка, були першими взірцями українського оперного мистецтва. Опера «Мазепа», або «Мотря», писалася на основі поеми О. Пушкіна, але так і не була закінчена. // Музыкальная энциклопедия. — Т.5. — М.: Изд-во «Советская энциклопедия», 1981. — С.173—174.

100 опер. История создания, сюжет, музыка. — Л-д, 1964. — С.403.

«Мазепа» Г. Чайковкаго // Киевская старина. — 1886. — Т.XVI. — С.759.

100 опер. История создания, сюжет, музыка. — Л-д, 1964. — С.404—405.

Там само. — С. 405.

Мазепа. П. Чайковський / Передмова В. Туркевича. — К.: Видання Національної опери України, 2004. — С.12—13.

Театрально-концертний Київ. — 2004. — № 5.

Кебузинська К. Вказ. праця. — С.246.

Там само. — С.255.

Там само. — С.258.

Там само. — С.281.

Василько В. Микола Садовський та його театр. — К. 1962. — С.81.

Там само. — С.143—146.

Рукопис Старицької-Черняхівської. Записник з діловими записами та планом «Мазепи». — Архів Музею видатних діячів української культури та мистцтва М. Старицького, Л. Українки та М. Лисенка. — КН — 10640. — РД. — 248.

Барабан Л. І. Людмила Старицька-Черняхівська. Тернистий шлях творчості. — Вінниця.: «Велес», 2003.

ІР НБУВ. — Ф.209. —  Спр. № 88. — Лист Л. Старицької-Черняхівської до невідомого від 2.02.1929. — Арк. 1.

Там само. — Арк. 2.

Старицька-Черняхівська Л. Іван Мазепа. — Нью-Йорк.: Говерла, 1959. — 115 с.

Там само. — С.80.

Горак Р. Не вбивай! Образ Івана Мазепи у виставах Львівського театру ім. М. Заньковецької / Культура і життя. — 1992. — 4 липня. — С.4.

Велика ідея // Календар свободи на маепинський рік 1959. — Нью-Йорк.: Видадання Українського народного союзу, 1959. — С.69—76.

Там само. — С.73.

Там само. — С.74.

Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Розп’ятий Мазепа. — К.: Науково-видавничий центр «Наша культура і наука», 2003. — С.247.

Принагідно дякую за цю інформацію відомому театрознавцю пані Новоселицькій Ніні Миронівні.

Матеріал підготовлено Ольгою Ковалевською та надруковано В «Українському Історичному Журналі»
Оригінал статті у форматі pdf можна завантажити звідси.
Статтю розміщено із люб’язної згоди автора та редакції журналу.

Пошуки українськими істориками та мистецтвознавцями автентичних зображень Івана Мазепи тривають вже понад два століття. Проведена такими відомими дослідниками, як О. Лазаревський, М. Грушевський, Ф. Уманець, Б. Барвинський, І. Борщак, Б. Крупницький, В. Січинський, Т. Мацьків та іншими, значна пошукова робота дозволила сформувати перелік вірогідних портретів І. Мазепи, створених протягом кінця XVII — в першій половині XVIII ст. Серед них найбільш відомими були портрет з Успенського собору Києво-Печерської Лаври, портрет з літопису С. Величка, портрети з родини Бутовичів, портрет роботи І. Нікітіна з Петербурзької Академії мистецтв (так званий портрет «Напольного гетьмана малороссийских войск»), портрет з Державного історичного музею у Москві, гравірований портрет роботи Яна (Жана) Пьотра (Пьєра) Норбліна де ля Гурдена, портрет з картиної галереї замку Гріпсгольм (Швеція), зображення на гравюрах, виконаних українськими майстрами І. Мігурою та Д. Галяховським, гравірований портрет роботи М. Бернігеротга та пізніші копії, виконані гравером Д. Бейлєм за малюнком С. Фальки, портрет з замку у Підгір’цях.

На жаль, виявлений матеріал лише частково дозволив згаданим дослідникам наблизитися до вирішення проблеми наявності автентичних портретів гетьмана Мазепи і майже зовсім не давав можливості відтворити реальні риси його обличчя. Практично кожен дослідник, хто брався дослідити проблему іконографії Мазепи, пропонував власний зображувальний ряд, на підставі якого намагався вибудувати якусь більш-менш вірогідну гіпотезу.

В результаті наукового пошуку та дискусій навколо портретів Мазепи частину зображень було відкинуто. Так, перш за все, була відкинута ціла низка так званих польських портретiв, до яких відносили різноманітні варіації зображень літнього чоловіка з роздвоєною бородою на взірець гравірованого портрета, виконаного рукою відомого польського художника та гравера Я. П. Норбліна. На гравюрі польського майстра насправді було зображено «жида-орендаря» з маєтку Чарторийських, прозванного «Мазепа», риси обличчя якого, абсолютно не відповідали описам зовнішності українського гетьмана. На користь цього твердження говорить факт перебування Я. П. Норбліна у маєтку Чарторийських, де він займався навчанням дітей князя Чарторийського малюванню. Цей факт зафіксований у праці Зигмунда Батовського. Крім того, згадане зображення атрибутовано саме як портрет «жида-орендаря в маєтках Чарторийських» («Zyd pachciarz w dobrach Czartoryskich») у графічному фонді Бібліотеки Народової у Варшаві та в колекції графіки у бібліотеці Оссолінеуму у Вроцлаві.

Жодної критики не витримував й «портрет Мазепи» з замку у Підгірцях. Як довели результати дослідження Б. Барвинського, це зображення виявилося портретом Ревери Потоцького. Переконатися у цьому можна, порівнявши зображення, відоме нам з літератури, як підгорецький портрет гетьмана Мазепи невідомого автора, з достовірними портретами Ревери Потоцького, що зберігаються у польських збірках мистецтва, зокрема у…. Хоча, не можна оминути того факту, що в опублікованому інвентарі Підгорецького замку за 1887 рік, під № 302 дійсно був записаний портрет Яна Мазепи: «Jan Mazepa/ Polska, koniec w.XVII (?). Ol.p?.», а крім того, там також було вказано й місце його розташування в одній із зал замку. Однак, цілком очевидно, що йшлося про інше зображення. До того ж, будь-яких інших згадок про наявність портрету українського гетьмана серед галерії родин Конецьпольських та Жевуських, яким належав палац в Підгірцях не існує.

Крім вище згаданих «польських портретів» та їхніх пізніших інтерпретацій та копій, досить скоро з переліку достовірних зображень І. Мазепи був виключений портрет «Напольного гетмана малороссийских войск» роботи відомого російського художника І. Нiкiтiна (бл. 1688—1741). Твердження про те, що І. Мазепа не міг бути зображений на цьому портреті, грунтовно довів В. Кравцевич. Дослідження манери виконання портрету показали, що він був написаний з натури за один сеанс. Біографії І. Мазепи та М. Нікітіна свідчать, що життєві шляхи гетьмана та художника ніколи не перетиналися, а отже, написати портрет І. Мазепи з натури митець не міг. Крім того, час написання портрету за каталогами Руського музею у Санкт-Петербурзі визначається як 20-ті роки XVIII ст. (точніше, підпис під портретом вказує 1720 р., а за підрахунками В. Кравцевича, він не міг бути написаним раніше 1723 — 1724 рр.) Дослідник твердить, що на полотні був зображений ні хто інший, як Павло Полуботок. У 1723 р. останній перебував у казематах Петропавлівської фортеці. І. Нікітін за дозволом Петра І відвідував П. Полуботка. Під час цих «відвідин» художник очевидно й написав його портрет. В будь-якому випадку, зображення, виконане рукою І. Нікітіна, не є портретом І. Мазепи.

До останнього часу найбільш достовірними портретами І. Мазепи, написаними олією на полотні, вважалися портрет з картинної галереї в замку Грипсгольм (Ggipsholm, Швеція) та портрет з Державного історичного музею (ГИМ, Росія). Обидва портрети стали відомі науковій спільноті досить давно, але історія з їхньою вірною атрибуцією виявилася дуже довгою та заплутаною. Як показали дослідження останнього часу, обидва портрети зображують не Івана Мазепу, а Казиміра Павла Яна Сапєгу — великого гетьмана литовського.

Проблема полягала у тому, що багато хто з українських дослідників ХІХ — ХХ ст., які цікавились цими портретами, задовольнялися записами в інвентарях (або книгах надходжень) про те, що ці зображення нібито відображають українського гетьмана І. Мазепу. Майже жоден з них не звернув увагу на кілька важливих деталей. По-перше, обидва портрети зображували особу, яка мала великі вуха, в той час як жоден з відомих описів зовнішності гетьмана не вказував на наявність такої особливості зовнішності І. Мазепи. По-друге, очевидним було неспівпадіння часу написання портретів, віку портретованої особи та реального віку гетьмана на той час. Портрет з Гріпсгольского замку був написав близько 1700 року, коли гетьману мало б бути 60—61 рік, а портретований має приблизно 45—50 років. Навіть прагнучи догодити замовнику портрета, художник не міг би «омолодити» його аж на 15 років. По-третє, з невідомих причин поза увагою українських дослідників залишився той факт, що мистецтвознавці неодноразово характеризували цей портрет, як типово польський палацовий або парадний портрет. Це визначення вказувало не лише на певні мистецькі традиції подібних зображень, але й на те, що на портреті міг бути зображений видатний діяч Речі Посполитої, а також, що розміри портретів передбачали наявність відповідних приміщень для їхнього «експонування», тобто великих палаців та сталої традиції формування картинних галерей. Нарешті, завдяки виявленню М. Каламайською-Саєд кількох ідентичних портретів, які мали чіткі підписи, щодо того, хто був на них зображений, а також проведення О. Ковалевською візуально-порівняльного аналізу рис обличчя вище згаданих портретів з низкою інших портретів преставників родини Сапєг, створених у різний час, вдалося остаточно переконатися в тому, що ці полотна не зображують І. Мазепу.

Таким чином, в переліку вірогідних портретів гетьмана залишилось дві нечисленні групи зображень. З одного боку це гравюри алегоричного чи суто релігійного змісту, присвячені І. Мазепі, а з іншого — це п’ять портретів, серед яких одне настінне зображення, малюнок в тексті литопису, гравюра на міді та два олійних портрети гетьмана.

Стосовно першої групи зображень, до яких відносилися гравюра «Хрещення Христа» або «CHRYSTUS W JORDANIE» (імовірно кінець XVII ст.), гравірована теза «PRICEPS ECCLESIARV TRIVMPHANS SANCTA SOPHIA AUGVSTO MILITAS NOMINI MAZEPIANO…» (1706 р.) І. Мігури та гравюра «Апофіоз Мазепи» (1708 р.) Д. Галяховського, варто зауважити, що їх автентичність не підлягає сумніву. Усі вони були виконані за життя гетьмана, а крім того, були йому присвячені. Це означало що, кожне зображення повинно було хоча б частково передавати характерні риси обличчя гетьмана, як то форма очей та носа, наявність вус чи бороди, лінію росту волосся, хоча це не було обов’язковим в силу іншого призначення цих творів.

Порівнюючи описи зовнішності І. Мазепи, залишені його сучасниками, із зображеннями на гравюрах, можна переконатися у тому, що в загальних рисах вони співпадають. Зокрема, усі сучасники гетьмана стверджують, що він був середнього зросту та худорлявої статури, хоча водночас «тіло його було міцніше, ніж тіло німецького рейтара» , що підтверджується зображеннями. Говорити про красу обличчя гетьмана як в житті, так і на гравюрах досить важко, через суб’єктивність понять «красивий», «гарний», «привабливий», але щодо «суворого обличчям, зложеного на козацький звичай», то усі три зображення наочно цє доводять. Теж саме стосується відповідності згадок про наявність у гетьмана вусів, достатньої кількості волосся, гордої постави голови та блискучих очей , з тими зображеннями, які присутні на гравюрах.

Дискусійним питанням, яке довгий час не давало спокою досліникам та заважало їм визнавати деякі зображення портретами І. Мазепи, було питання про наявність у гетьмана бороди. Проблема полягала у тому, що згідно описів зовнішності українського гетьмана, які в основному залишили особи з оточення шведського короля Карла ХІІ, І. Мазепа не мав бороди. Зображення з літопису С. Величка та гравюри «Хрещення Христа», де гетьман зображений з невеличкою борідкою, вважалися непереконливими свідченнями того, що цей факт міг мати місце. Нарешті, М. Богословському вдалося розшукати документальне свідчення того, що І. Мазепа носив бороду. Йдеться про інформацію російського резидента у Польщі, який повідомляв у Москву, що І. Мазепа, повернувшись з російської столиці: «був у французькому одязі і ніби-то за царським указом велів поголити собі бороду». В. Станіславському пощастило розшукати цей документ и перевірити запис, зроблений у квітні 1700 р.: «Изо Львова апреля 15-го числа по календарю польському, будто из за Днепра пришла ведомость к пану краковскому такая, что гетман Иван Степанович Мазепа, и полковники приехали назад из столицы московской… И то сказывают, что он Мазепа был во францужском уборе; и будто по указу царского величества велел бороду себе оголить, чтоб лутче бояр до сего обычаю и убору мог привесть…». Отже виходить, що І. Мазепа цілком імовірно міг носити бороду до 1700 року. Таким чином, розглянуті нами гравюри, які містили зображення І. Мазепи, цілком співпадають з описами його зовнішності і можуть вважатись достовірними зображення гетьмана, хоча техніка їх виконання не дозволяє відтворити обличчя І. Мазепи у звиклому для нас розумінні портрета.

Цю мету переслідував відбір, аналіз та спеціальна експертиза наступних зображень гетьмана, до яких відносяться зображення з Успенського собору Києво-Печерської Лаври, портрет з літопису С. Величка, портрет гетьмана І. Мазепи з колекції Дніпропетровського художнього музею, портрет І. Мазепи з колекції Національного історичного музею України та гравюра М. Бернінгротга, опублікована на сторінках часопису «Europaische Fama» у 1706 р.

Кожен з цих портретів, крім портрету з ДХМ, періодично потрапляв до списків достовірних зображень І. Мазепи, над якими працювали попередні дослідники. Так само, як кожен з них викликав деякі сумніви щодо вірогідності зображення на них портрета гетьмана. Зокрема, так званий «лаврський» портрет. Вперше він був опублікований редактором журналу «Киевская старина» Ф. Лебединцевим у 1887 р. Усі згадки про нього та місце його розташування грунтувалися на джерелах, достовірність яких не можна було перевірити. До того ж, через загибель більшої частини зображень храму під час пожежі 1718 р., а також самого Успенського собору в роки Другої світової війни, питання наявності чи відсутності такого зображення, взагалі залишилося без відповіді. Перевірка рукопису «Память, что внутр великой святой Печерской церкви изображено…» з архіву Лукашевича, на яке іноді посилалися дослідники, стверджуючи, що в тексті цієї книги містилися усі описи настінних зображень Успенського храму, показала відсутність записів про світські зображення цієї споруди. При розгляді опублікованого в «Києвской старине» зображення, багатьох дослідників, зокрема О. Лазаревського, Ф. Уманця, А. Єнсена, І. Борщака, незадовольняв занадто молодий вік зображеної особи, його одяг, головний убір та деякі інші деталі. Однак дискусія навколо цього зображення, не перешкоджає звернути увагу на обличчя портретованого та піддати його експертизі.

Зображення гетьмана І. Мазепи, розміщене в літописі С. Величка, теж викликало чимало запитань. Його скоріше слід розглядати як ілюстрацію до тексту літопису, в якому воно мало відображати морально-психологічну характеристику «підступного гетьмана», ніж виконувати самостійну функцію та достовірно відтворити усі деталі обличчя. Автор цього зображення невідомий. Припущення щодо авторства самого С. Величка, не витримує критики через об’єктивні обставини життя автора літописа. Як свідчать результати дослідження А. Бовгирі, на прикінці свого життя С. Величко майже втратив зір, що зашкодило йому особисто займатися написанням тексту літопису. Твір писався різними особами, про що свідчать різні почерки писців. Саме тому, припустити, що напівсліпа людина могла власноруч малювати портрети та сцени битв, що розміщені в тексті рукопису, не видається слушним.

Портрет з гравюри М. Бернінгротга теж мав кілька застережень. З одного боку досить довгий час існувала плутанина щодо авторства цього зображення. Встановити істину у цьому питанні вдалося Т. Мацьківу, який довів, що справжнiм виконавцем цiєї гравюри був Мартiн Бернiнгротг. Пізніше, польським майстром С. Фалькою, з цієї гравюри була виконана копія, вперше надрукована у 1796 р., а згодом з того малюнка Д. Бейлєм була виконана інша гравюра. Крім того, було встановлено, що перше зображення було створено у 1706 р., тобто ще за життя гетьмана. Додамо також, що це зображення публікувалося в журналі «Europaische Fama» тричі: у 1706, 1708 та 1712 рр. Отже, як би воно подавало невірне зображення, то на той час було достатньо живих свідків, які бачили гетьмана на власні очі і могли спростувати цю публікацію. Але цього не сталося, з чого можна зробити висновок про достовірність цього портрету гетьмана. Між іншим, Т. Мацьків зазначив, що це зображення мало спiльнi риси з деякими iншими портретами гетьмана та вiдповiдало описовi зовнішності І. Мазепи, який залишив сучасник гетьмана Йоганн Вендель Бардiлi. З іншого боку, деякі дослідники занадто переймалися тим, що на цьому портреті ми не бачимо відповідної величі, з якою варто було зображувати гетьмана. Їм дуже не хотілося бачити в особі «літнього старця» з гравюри колись міцного та рішучого І. Мазепу. Але варто пам’ятати, що портрет був зроблений за три роки до смерті гетьмана, тобто коли реальний вік гетьмана (67 років), відповідав віку особи, зображеної на портреті.

Тривали дискусії точилися й навколо четвертого портрета. Він походив зі збірки В. Бутовича, нащадка колишнього генерального осавула Г. Бутовича, що належав до однодумців гетьмана І. Мазепи. На прикінці ХІХ ст. портрет був переданий власником до Київського міського музею, з 1924 р. перебував у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка, зараз є власністю Національного музею історії України.

Проблема із залученням цього зображення до переліку достовірних портретів полягала у тому, що обличчя портретованої особи було занадто «гладким». Це протирічило свідченням джерел щодо зовнішнього вигляду гетьмана І. Мазепи. На користь достовірності портрету, який міг зазнати серьйозних ушкоджень під час пізніших «поновлень» або «реставрацій», говорила лише наявність у правому верхньому куті зображення гербу «Курч» та інінціалів навколо нього. Літери «І. М. Г. В. Є. Ц. П. В. З.» були абрівіатурою повної назви титулу гетьмана Мазепи: «Іван Мазепа Гетман Війска Єго Царского Пресветлого Величества Запорозького». Ця титулатура гетьмана була досить відомою з документальних джерел та гравюр на честь гетьмана, виконаних, зокрема, у Чернігові.

Зі слів В. Бутовича стало відомо, що ще у першій половині ХІХ ст. була здійснена дуже невдала «реставрація» портрету, здійснена невідомим доморослим кріпосним маляром, що суттєво зіпсувало оригінал портрету. Крім «підмальовування» обличчя та зміни кольорів, цей горе-майстер ще й домалював гетьману стрічку та зірку ордену св. Андрія Первозваного, чого за твердженнями мистецтвознаців на початковому варіанті портрету не було. Очевидно розуміючи, що подібне «поновлення» було не на користь портрету та його історико-мистецькій вартості, В. Бутович висловлював бажання зняти пізніші нашарування з метою відтворення першопочаткового зображення, але з невідомих причин це бажання залишилася не реалізованим. Ситуацію значно погіршила наступна реставрація портрета, здійснена в середині 50-х рр. ХХ ст. Сучасні обстеження поверхні полотна засвідчили суттєве спотворення і без того пошкодженого зображення. Фотографії портрета, зроблені при спеціальному освітленні показали, що з усіх рис обличча зображуваного, справжніми залишилися лише очі, брови, вуса, верхня губа та ніс. Решта була грубо домальованим, що створювало ілюзію «погладшання» худорлявого за всіма описами гетьмана.

Найбільш загадковим виявився портрет, що зберігався у Дніпропетровському художньому музеї. Будучи вперше представленим до уваги науковців під час виставки, яка готувалася до ХІІІ Всеросійського археологічного з’їзду, що проходив у Катеринославі у 1905 р., цей портрет на довгий час ніби зник з поля зору дослідників.

На виставці, присвяченій І. Мазепі та його добі, що відбулася у 2003 р. в Львівській галереї мистецтв, цього портрету не було, бо місцева тогочасна влада Дніпропетровська заборонила його вивіз. Оскільки планувалося видання каталогу виставки, то зображення цього портрету було відправлено організаторам виставки завчасно. Відсутність самого портрету на виставці обумовила й відсутність його фотографії в каталозі. Однак, згодом це зображення було опубліковано в книзі «Україна — козацька держава», а відтоді стало надбанням наукової спільноти, яка вже втретє відкрила для себе цей портрет.

Як зазначено в одному з каталогів Дніпропетровського художнього музею, «Портрет Івана Мазепи в латах з андріївською стрічкою» був свого часу подарований Д. Яворницькому А. Квоненштадтом. Близько 1905 р. Д. Яворницький передав його до Катеринославського обласного музею ім. О. М. Поля. До 1957 р. портрет зберігався у Дніпропетровському історичному музеї ім. Д. І. Яворницького, після чого був переданий до Дніпропетровського художнього музею. Де було першопочаткове місцезнаходження цього портрета залишається не відомим. Так само, як невідомою залишається доля цього зображення.

Справа у тому, що оригінал цього портрету був більшим за нинішні розміри. Обстеження кромки полотна показало, що та частина портрету, яка на сьогодні збереглася, свого часу була дуже не обережно вирізана з полотна, яке явно було більшим за розмірами. Але, коли це було зроблено, з якої причини, і якими відповідно були розміри та композиція оригіналу — невідомо. Достоинством цього портрету є його гарна збереженість, однак є й певна вада. Як показало дослідження, історичною невідповідністю на портреті з Дніпропетровського художнього музея є вік портретованого та зображення стрічки Ордену св. Андрія Первозваного. Якщо оригінал портрета було написано у 1700 р., то на той момент гетьману вже виповнився 61 рік, що не відповідає віку особи, зображеної на портреті. Якщо оригінал твору був написаний раніше, то на ньому не могло бути орденської стрічки, бо І. Мазепа став кавалером Ордена св. Андрія Первозваного у 1700 р. Більше того, уявляється маловірогідним, щоб парадний портрет І. Мазепи був написаний або скопійований наприкінці XVIII ст., як зазначено в музейному каталозі. Цілком можливо, що свого часу існував прижиттєвий портрет І. Мазепи, який відтворював його найкращі зовнішні риси, як це було притаманно парадним портретам XVII ст.

У 1700 р., у зв’язку з нагородженням І. Мазепи орденом св. Андрія Первозваного, виникла потреба написати новий портрет, але вже з орденською стрічкою. Художник міг скористатися вже існуючим портретом і лише додати на ньому стрічку. Таким чином, виник портрет, на якому гетьман був зображений у більш молодшому віці, ніж це було насправді, але із зображенням історичного елементу більш пізнішого часу, що внесло певну плутанину при визначенні часу написання портрета.

Зображення образу І. Мазепи на цьому портреті відповідає описам зовнішності гетьмана, а також має багато спільних рис із іншими його автентичними портретами, що дає підстави вважати його достовірним зображенням.

Маючи на меті реконструювати справжню зовнішність гетьмана І. Мазепи на підставі існуючих достовірних зображень, а також враховуючи позитивний досвід подібної реконструкції, здійснений українським художником М. Підгорним, під час роботи над власним образом гетьмана для експозиції музею історії Полтавської битви (м. Полтава), нами була запропонована власна ідея реконструкції образу І. Мазепи, реалізована завдяки співпраці з фахівцями з судово-криміналістичної експертизи Національної академії СБУ України І. Горою та В. Колесником.

Реконструкція образу І. Мазепи стала результатом поєднання тривалих досліджень іконографії гетьмана, до якої долучилися історики та мистецтвознавці минулого та сучасності, а також сучасних методів судово-криміналістичної експертизи. Сутність ідеї реконструкції полягала у виборі кількох зображень, відомих як портрети І. Мазепи, візуально-порівняльний аналіз яких, підтверджував би наявніть у них спільних рис. Крім того, усі зображення мали хоча б частково співпадати з описами зовнішності гетьмана. Нарешті, перед експертами було поставлено завдання визначити, чи зображують представлені портрети одну й ту ж саму особу, чи на них зображені різні люди.

Для експертизи були відібрані фотографічні копії вищегзагаданих п’яти зображень, тобто стінне зображення з Успенського собору Києво-Печерської Лаври, зображення з літопису С. Величка, портрет І. Мазепи XVII ст., що зберігається у Дніпропетровському художньому музеї («Портрет Івана Мазепи в латах з Андріївською стрічкою»), портрет зі збірки Бутовичів, що перебуває в НМІУ у Києві, та гравіроване зображення з гравюри роботи М. Бернігеротга. Для «чистоти експерименту», додатково було надано зображення «напольного гетьмана» роботи І. Нікітіна та «портрет Мазепи», роботи чернігівського художника Степана Землюкова.

Першим етапом роботи стало приведення усіх зображень до єдиного формату, що мало зробити результати обстеження більш наочними. Другим етапом стало зведення відформатованих зображень в три таблиці. Наступним етапом стало безпосереднє порівняльне дослідження анатомії голови та обличчя на портретах, яке здійснювалося методом візуального зіставлення.

В результаті проведеного аналізу спочатку було встановлено збіжності окремих елементів зовнішності, позначені в таблицях стрілками червоного кольору. Потім були визначені ті елементи зовнішності, які неспівпадали, і були позначені в таблицях стрілками синього кольору. Таблиця № 1 містить зображення осіб, з портретів НІМУ (портрет № 1), ДХМ (портрет № 5) та з гравюрі роботи М. Бернігеротга (портрет № 4). Співставлення елементів зовнішності відбувалося за наступними ознаками: за формою, розміром та конфігурацією брів, за розміром та формою перенісся, шириною і формою кінчика носу, за контуром облямівки нижньої губи, за висотою та формою підборіддя, за формою та товщиною мочки вуха, за розміром, контуром вушної раковини тощо. Як свідчить «Висновок спеціаліста», наданий експертною групою Академії СБУ, на цих портретах співпали 10 ознак з 11 можливих. Наявна відмінність у виразності поперечної борідки на підборідді осіб, що зображені на портретах з НІМУ та ДХМ, вважається не істотною і може мати суб’єктивний характер. Неспівпадіння цього елементу зовнішності портретованих осіб, могло бути зумовлено особистим баченням художника образу портретованої ним особи, великою різницею в часі зображення певної особи на різних портретах, відмінностями в угодованості людини й віковими змінами її зовнішності. На портреті з гравюри М. Бернігеротга підборіддя особи приховане під волосяним покривом бороди, тому встановити збіжності або відмінності даної ознаки виявилося не можливим. Отже, на підставі проведеного порівняльного аналізу можемо впевнено стверджувати, що на усіх трьох портретах з таблиці «А», зображена одна й та ж сама особа. Враховуючи відомості, які ми маємо стосовно атрибуції цих зображень, можна твердити, що це є портретні зображення гетьмана України — Івана Степановича Мазепи, виконані у різний час.

Не менш цікавим виявися висновок спеціалістів і щодо порівняння портретів з ДХМ (№ 5), взятого за основу через найбільшу виразність необхідних для якісної експертизи ознак, а також зображення з Успенського собору Києво-Печерської лаври (портерт № 3) та зображення з літопису С. Величка (портерт № 2). В даному випадку з 8 ознак, за якими відбувалося порівняння, співпало 6. Вказані відмінності (стрілки синього кольороу в таблиці «В») можуть бути зумовлені суб’єктивним сприйняттям художника й певною мірою тим, що зображення на портреті з Лаври є дещо стилізованим. Більше того, враховуючи, що це зображення взагалі загинуло, то спробувати запропонувати для експертизи більш якісне і виразне зображення, не виявляється можливим. Встановлені збіжності ознак є сталими, утворюють індивідуальну сукупність, але не є достатніми для категоричного висновку про те, що в даних портретах зображено одну й ту ж саму особу. Однак, ми можемо говорити, що це ймовірно та сама особа, тобто гетьман І. Мазепа.

Дещо складніша ситуація виявилася із зображенням Мазепи в літописі С. Величка. Справа у тому, що з 8 ознак, наявними на портреті виявилися лише 4. Але тут до висновку експертів-криміналістів щодо ідентичності осіб, зображених на портретах з ДХМ та літопису С. Величка, який твердить, що встановити ідентичність портретованих осіб неможливо через брак відповідних ознак, можна додати ще одне зауваження. Очевидно, що людина, яка була автором малюнків до літопису, не була професійним художником, хоча й володіла навичками малюнку. З цієї причини зображення І. Мазепи є не чітким та не точним. Крім цього, як вже зазначалося, ці малюнки були ілюстраціями тих психологічних характеристик гетьманів, які створював автор літопису. З цієї причини обличчя особи гетьмана з літопису С. Величка не дає достатньої кількості необхідних рис, для того, щоб говорити про індивідуальні особливості зовнішності зображуваного.

Особливу увагу привертає таблиця «С», яка містить результати порівняння елементів зовнішності осіб з портрету І. Мазепи з андріївською стрічкою, роботи невідомого майстра, з зображення «напольного гетьмана», роботи І. Нікітіна (портрет № 6) та зображення «Мазепи», роботи С. Землюкова (портерт № 7). Як видно з таблиці, з 11 можливих ознак зовнішності, на цих зображеннях не співпали 8. Серед тих ознак, що співпали на на портретах № 5 і 6, є форма мочки вуха, облямівка нижньої губи та форма підборіддя; на портретах № 5 і 7 — це лише форма мочки вуха та лінія облямівки нижньої губи. Отримані результати, таким чином, свідчать, що особи, зображені на портретах № 6 та № 7, не є тією ж самою особою, що зображена на портерті № 5, а отже, зображують різних осіб.

Таким чином, можемо стверджувати, що з семи портретів, поданих на експертизу, І. Мазепу зображують портрет «Портрет Івана Мазепи в латах з Андріївською стрічкою» з ДХМ, портрет гетьмана І. Мазепи з колекції В. Бутовича (правда, із врахуванням пізніших нашарувань, що значно пошкодили зображенню) і портрет гетьмана у виконанні Мартіна Бернігеротга. Портрет з Успенського собору Києво-Печерської лаври також вірогідно зображує І. Мазепу, але у молодому віці (орієнтовно 35—40 років). Портрет же з літопису С. Величка ймовірно теж може вважатися за достовірний, але з численними оговірками, про які вже йшлося. Зображення з полотен, що зберігаються в Руському музеї у Санкт-Петербурзі (І. Нікінін) та Чернігівському обласному художньому музеї (С. Землюков), є зображеннями різних осіб і не відповідать зображенню І. Мазепи на згаданих вище портретах

Підбиваючи загальний підсумок нашого дослідження, присвяченого реконструкції образу гетьмана І. Мазепи, слід зазначити, що:

1. найбільш тривалим виявився період накопичення ілюстративного матеріалу, що зображував І. Мазепу, та відбір найбільш достовірних зображень гетьмана;
2. грунтовні історичні та мистецтвознавчі дослідження зформованого переліку автентичних та достовірних портретів гетьмана, дозволили виключити з цього списку найбільш вразливі позиції, що в свою чергу вплинуло на звуження кола тих зображень, на підставі яких, можна було б проводити реконстукцію образу;
3. порівняльний аналіз зображень гетьмана, що містилися на гравюрах алегоричного та релігійного змісту кінця XVII — початку XVIII ст., з текстами описів зовнішності І. Мазепи, залишеними сучасниками, дозволив говорити не лише про їх автентичність, але й про те, що в загальних рисах вони співпадають;
4. на сьогодні існують 5 основних зображень, 3 з яких є достовірними, а 2 — імовірними портретами І. Мазепи (Дивись таблиці «А» і «В»);
5. решта зображень (загальна кількість яких сягає кількох десятків), як показали результати порівняльного аналізу, зафіксовані в таблиці «С», не можуть вважатись зображенням гетьмана І. Мазепи;
6. спираючись на отримані результати експертизи та власні припущення, можемо твердити, що усі з достовірних портертів І. Мазепи (№№ 1, 2, 3, 4, 5), дозволяють відтворити його образ ретроспективному плані (тобто дозволяє сформувати уявлення про те, як він вигдядав у різні періоди свого життя).
7. результати нашого дослідження можуть бути використані для формування правильного візуального ряду щодо обліку гетьмана І. Мазепи, яке має особливе значення в навчальному процесі, а також може бути корисним при створенні пам’ятників цій видатній історичній особистості свого часу.

1Лазаревський О. Заметки о портретах Мазепы (к рисунку) // Киевская старина. — 1899. — Т. 64. — № 3. — С. 453—462.

Портрети, що приписують Мазепі

Норблін де ля Гурден. Я. П. МАЗЕПА. 1775.
Папір. Аквафорта. 10,0×9,4
Підпис під граквюрою: «Mazepa aetatis 70»
Збірка Павліковських (НБУ ім. В. Стефаника, Львів) Ч.8499.; Національний музей у Кракові; ІІІ — 13 945

«Підгорецький тип» портретів
Основою цієї серії зображень став портрет, виконаний невідомим художником наприкінці XVII — в першій половині XVIII ст. (Мал. 1). Портрет з Малюнка 1 зберігався у Підгорецькому замку до 1939 р. На сьогодні полотно з Малюнка 1 втрачено. Існує низка пізніших копій (Мал. 2 та Мал. 3).

Нікітін І. ПОРТРЕТ ГЕТЬМАНА УКРАЇНИ. 1720 р.
Полотно, олія. 76×60 см
Русский музей (СПб, РФ)

Портрети Яна Сапегі

Бл. 1700 р. Гріпсгольм (Швеція)		1700 р. Тельше (Литва)
1709 р. Кодень. (Польща)		1730—1735 рр. (Польща)
Портрет великого гетьмана Литовського, воєводи віленського Поч. XVIII ст. Музей-палац у Вілянові (Польща)		Портрет Мазепи-Сапєгі (?) Перша чверть XVIII ст. Державний історичний музей у Москві (РФ)

Портрети Івана Мазепи

«Муж літами понад сімдесятку, з суворим обличчям, зложеним на козацький звичай…»
Даниїл (Даніель) Крман. 1708 р.// Січинський В. Чужинці про Україну. — К., 1992.

«Володар Мазепа вже поважного віку, на якихось десять літ старший від мене. Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, й їздець із нього знаменитий.»
Жан Балюз. Кінець 1704 р. // Іван Мазепа. — К.: Веселка, 1992. — С.76.

Бернінгротг М. ПОРТРЕТ ЯНА МАЗЕПИ. 1706.
Папір, мідьорит. 14,8×8,8.
Напис у нижній частині: «IOHANNES MAZEPPA / COSACCORUM ZAPOROVIENSIUM / SUPREMUS BELLI — DUX»
Гравюра була виконана для журналу «Die Europaische Fama» (Leipzig, 1706 р.); також використовувалася у виданнях 1708 та 1712 рр.

Невідомий художник. ПОРТРЕТ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ. ХІХ ст.
Полотно; олія. 74×59 см.
У верхньому правому куті зображено родовий герб з літерами: «І. М. Г. В. Е. Ц. П. В. З»
З 1924 р. перебував у Всеукраїнському Історичному музеї ім. Т. Шевченка. Реставрований у 1950 -ті рр. Тарасовим. Власність Національного музею історії України. Інв.№ М-168.

Фотографії портрету І. Мазепи з НМІУ при спеціальному освітленні, яке виявило результати «реставрацій» ХІХ та ХХ століть.

Невідомий художник. ПОРТРЕТ ІВАН МАЗЕПИ В ЛАТАХ З АНДРІЇВСЬКОЮ СТРІЧКОЮ. Кін. XVIII ст. Копія портрета 1700 р.
Полотно; олія. 70×58 см.
Подарований Д. І. Яворницькому А. Квоненштадтом. Надійшов до Катеринославського обласного музею ім. О. М. Поля від Д. І. Яворницького бл. 1905 р. До 1957 р. перебував у Дніпропетровському історичному музеї ім. Д. І. Яворницького. Власність Дніпропетровського художнього музею; № Ж — 546

Визначення збіжних та відмінних ознак на портретах за антропологічним аналізом

Однойменними цифрами позначено: червоним кольором — збіжні ознаки, синім кольором — відмінні ознаки

Висновки:

1. на підставі результатів проведеного дослідження можна твердити, що на сьогодні існують 5 основних зображень, 3 з яких є достовірними, а 2 — імовірними портретами І. Мазепи;
2. решта існуючих зображень (загальна кількість яких сягає кількох десятків), не можуть вважатись портретами гетьмана І. Мазепи;
3. спираючись на отримані результати експертизи та власні висновки, можемо твердити, що розглянуті портрети І. Мазепи (№№ 1, 2, 3, 4, 5), дозволяють відтворити його образ у ретроспективі (тобто дозволяють сформувати уявлення про те, як він виглядав у різні періоди свого життя);
4. результати нашого дослідження можуть бути використані для формування правильного візуального ряду, який відображає справжню зовнішність І. Мазепи, а також можуть бути корисними при створенні пам’ятників цій видатній історичній особистості свого часу.

Коротка історіографія проблеми

1. Matušakaitė М. Portretas XVI—XVIII a. Lietuvoje. — Vilnius, 1984. — il. 105. W związku z rocznicą Mazepy // Biuletyn polsko-ukraiński. — 1932 (33). — № 2. — S.16—19 + tytu?
2. Барвинський Б. Гетьман Іван Мазепа в всесвітній літературі і штуці // Історичні причинки. Розвідки, замітки і матеріали до історії України-Русі. — Т. ІІ. —  Львів, 1909. — С.29—37.
3. Барвинський Б. Доповнення до статей про Мазепу // Історичні причинки. Розвідки, замітки і матеріали до історії України-Русі. — Т. ІІ. —  Львів, 1909. — С.77—94.
4. Барвинський Б. Портрет гетьмана Мазепи в замку в Підгірцях // Історичні причинки. Розвідки, замітки і матеріали до історії України-Русі. — Т. І. —  Жовква, 1908. — С.96—108.
5. Барвинський Б. Причинок до питання про т.зв «Бекетівський» портрет Мазепи // Історичні причинки. Розвідки, замітки і матеріали до історії України-Русі. — Т. ІІ. —  Львів, 1909. — С.38—51.
6. Барвинський Б. Портрет Мазепи кисти артиста-маляра Осипа Куриласа // Історичні причинки. Розвідки, замітки і матеріали до історії України-Русі. — Т. ІІ. —  Львів, 1909. — С.25.
7. Вергун І. Гетьман Іван Мазепа у французькім мистецтві, літературі, енциклопедіях, історіографії?? Визвольний шлях. — 1987. — № 12.- С.1379.
8. Гетьман Іван Мазепа. Погляд крізь століття. Каталог історико-мистецької виставки (21.06—24.08.2003, м. Львів). — К.: Вид-во ЕММА, 2003.
9. Грушевський М. До портрета Мазепи // Записки НТШ. — 1909. — Т. 92. — С. 246—248; Ще до портрета Мазепи // Записки НТШ. — Т.94. —  1910. — С.162.
10. Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Київ — Львів, 1912. — С.406.
11. Грушевський М. Ще до портрета Мазепи // ЗНТШ. — Т.94. —  1910. — С.162.
12. Кa?amajaska M. Genealogi? Sapiehow. Epilog sztuki sarmatyzmu. — Warszawa: Instytut Sztuki PAN, 2006 (w druku).
13. Ковалевська О. До питання атрибуції портретів І. Мазепи // Сіверянський літопис. — № 1. — 2006. — С.102—108.
14. Крупницький Б. Гетьман Мазепа в освітленні німецької літератури його часу?? Записки чина Св. Василія Великого. — Т.IV. —  Ч.1—2. — Жовква, 1932. — С.292—316.
15. Къ портрету И. С. Мазепы // Киевская старина. — 1887. — № 1. — С.188.
16. Лазаревський О. Заметки о портретах Мазепы (к рисунку) // Киевская старина. — Т. 64. — С. 433—462.
17. Мацьків Т. Гравюра Мазепи з 1706 р. // Український історик. — 1966. — Т. ХІІ. —  Ч.1—2. — С.69—72.
18. Невідомі та маловідомі портрети XVIII — поч. ХХ ст. Каталог. — Дніпропетровськ: Редвідділ управління по пресі, 1992. — С.9.
19. Січинський В. Гравюри Мазепи. Гравюри на честь Мазепи і гравіровані портрети гетьмана // Мазепа. Зб. ст. — Варшава, 1938. — С.134—161.
20. Скалацький К. Що знав граф Седергельм? // Криниця. — 1995. — Ч.7—9. — С.76.
21. Станіславський В. До питання про зовнішність Івана Мазепи // Сіверянський літопис. — 2006. — №. 3 — С. 21—22.
22. Тананаева Л. Польские портреты в Смоленском музее. — Москва, 1972. — С.63.
23. Україна — козацька держава. — К.: ЕММА, 2005.
24. Уманец Ф. Гетман Мазепа. — СПб., 1897. — 459 с.
25. Шендрик Л., Янович О. Гетьман у портретах // Криниця. — 1995. — 1—3. — С.98—102.

Нотатки з літературознавчого семінару «Образ Мазепи в російській, українській та польській літературах», що проходив в Інституті славістики Віденського університету з 8 жовтня 2007 р. по 28 січня 2008 р.

Австрійські плани гетьмана

Чи був Іван Мазепа в австрійській столиці — невідомо. Але те, що популярні віденські газети ще на початку 18 ст. писали про українського гетьмана, факт вже підтверджений. Так, віденський двотижневик «Der Posttagliche Mercurius» від 25 березня 1705 р. писав: «Москва 11 лютого. Вчора виїхала їх Ексцеленція, пан Герман (Іван) Мазепа, генерал або головний вождь запорозьких козаків до своєї резиденції в Батурин на Україну». Інший віденський двотижневик «Das Wiennerische Diarium» від 16 грудня 1706 р. теж згадує Івана Мазепу, називаючи його фельдмаршалом.

Також цікавим є факт, що у Відні, у Державному архіві, зберігається лист І. Мазепи до тодішнього цісаря Йосифа І з проханням надати йому титул князя Священної Римської імперії. Цей лист не містить дати (на думку історика Теодора Мацьківа це був 1707 р.) і був написаний німецькою мовою. Чи володів Мазепа цією мовою і власноручно написав цей лист до цісаря, чи це зробив хтось із його канцелярії — не з’ясовано. У листі мова йде про заслуги українського гетьмана у війнах проти турків, зокрема про його участь на стороні «Священої ліги», яку в 1684 р. створив Леопольд І, батько цісаря Йосифа І, проти Оттоманської Порти. А також у листі розповідається про повноваження І. Мазепи як українського гетьмана і висловлюється сподівання, що цісар присвоїть йому княжий титул.

1 вересня 1707 р. за наказом цісаря гетьманові Іванові Мазепі надано титул «Князя Св. Римської імперії», про що свідчить підпис князя Шемборна на останній сторінці цього ж листа від Мазепи та запис в реєстраційній книзі (том ХІІ). Проте, грамоту із присвоєним княжим титулом Мазепі отримати не вдалось через те, що її не було викуплено. Німецькому дипломатові, який був на службі в Росії і який за дорученням Петра І приїхав до Відня, щоб забрати грамоти із титулом графа для царського канцлера Ф. Головкіна і титулами князя для О. Меншикова та І. Мазепи, забракло грошей для грамоти гетьманові, хоч для цієї справи гетьман особисто передавав три тисячі дукатів Меньшикову. Згодом ця невикуплена грамота зникла.

Європейська мазепіана

У австрійських університетах студенти та аспіранти самостійно обирають лекції та семінари для відвідування. На початку семестру я передивлялась теми університетських занять і натрапила на ім’я Мазепи. Спершу я очам своїм не повірила. Моє здивування трішки спантеличило мого австрійського товариша Філіпа Хофенедера, який допомагав мені розібратися в особливостях навчального плану. Пилип, як він сам себе по-українськи називає, вивчав на славістиці російську та польську мови, а згодом добровільно зайнявся ще й українською. Остання йому припала до душі, і зараз він пише дисертацію про українські граматики кінця ХІХ ст. на Галичині. З серйозним виразом обличчя він заявив, що нічого дивного нема, що обрано саме цю тему. Адже, на його думку, Іван Мазепа є відомою постаттю не лише в українській, російській та польській літературах, а й в західноєвропейській літературі та культурі.

Як же здивувався Пилип, коли я розповіла про ситуацію з Мазепою в Україні. Працюючи на кафедрі українознавства Національної академії оборони України, ми з колегами пропонували запровадити спецкурс «Образ Мазепи в українській літературі» для наших офіцерів. Адже про гетьмана писало багато талановитих українських авторів: Б. Лепкий — 5 історичних повістей, В. Сосюра — поема «Мазепа», С Руданський — вірші-думи «Мазепа, гетьман український», Ю. Федькович — історична трагедія «Мазепа», Л. Старицька-Черняхівська — драма «Іван Мазепа» та ін. І кому, як не українським офіцерам необхідно знати про цю постать. Але ініціативу кафедри не було підтримано. Непотрібним виявився не лише Мазепа, — незабаром і українській мові, літературі та етнології, — в академії не знайшлося місця. У серпні 2006 р. кафедру українознавства НАОУ було ліквідовано. А вона була заснована разом із академією на зорі незалежності.

Більшість учасників семінару були австрійці на чолі з університетським професором Алоїсом Волданом. Інший наш професор Федір Поляков був родом з Росіі. Дві студентки приїхали з Польщі, один аспірант виявився італійцем, двоє з України. На першому занятті вище згадані професори запропонували нам теми для виступу та написання невеликої наукової роботи. Спершу були вступні лекції професорів про Івана Мазепу як історичну постать, а невдовзі слово перейшло до студентів.

Варто відзначити, що цей науковий семінар мав компаративістичний характер. Тож деякі теми передбачали зіставлення та порівняння образу Мазепи в українській, російській, польській літературах із образом гетьмана в англійській та французькій літературах. Наведу для прикладу лише деякі теми: «Мазепа» Д. Байрона та «Полтава» О. Пушкіна. Байронізм у Пушкіна«, «Віктор Гюго „Мазепа“ і О. Пушкін „Полтава“. Були виступи і на теми: „Образи Мазепи та Петра І в творах Вольтера“, „Войнаровський“ К. Рилєєва та „Полтава“ О. Пушкіна», «З-під Полтави до Бендер» Б. Лепкого в контексті традицій української історичної повісті«, «Образ Мазепи в „Спогадах“ Я. Пасека», «Мазепа» Ю. Словацького на тлі польської традиції" тощо.

Несподіванкою було й те, що в австрійських університетах твори прийнято читати в оригіналі. Учасники нашого семінару читали тексти не лише російською, українською та польською, а й англійською та французькою. Так, було прочитано та проаналізовано уривок твору Вольтера «Історія Карла ХІІ», який власне і дав початок європейській мазепіані. Текст читали спершу в перекладі на німецьку, а далі зіставляли його із французьким оригіналом. Поема «Мазепа» Байрона, написана під впливом Вольтера, також звучала на семінарі мовою оригіналу, тобто англійською. Дещо новим виявилось і те, що на літературознавчому семінарі було розглянуто образ Мазепи не лише в літературі, а й в музиці та живописі. Цікавим був виступ на тему «Образ Мазепи в музичній спадщині (П. Чайковський, Ф. Ліст, М. Бальфе)», який доповнювався прослуховуванням музичних творів. А тема «Мазепа» Віктора Гюго та твори про Мазепу французьких художників" була висвітлена в супроводі із демонстрацією художніх полотен.

Український контекст

Наприкінці жовтня у Відень приїхала моя добра подруга, культуролог Світлана Куцак. Вона погодилась розповісти про особливості українського бароко доби Мазепи. Її розповідь супроводжувалась демонстрацією фотографій церков та соборів Мазепи, краса та неповторність яких вразила студентів-іноземців. Вони здивувались, почувши, що всього гетьманом було збудовано та відновлено близько шістдесяти православних церков та соборів. В одному із перших виступів на семінарі прозвучало, що український гетьман грав на бандурі та, ймовірно, був автором пісні «Ой горе тій чайці». Учасники семінару виявили бажання почути цю пісню, а також побачити, як виглядає та звучить бандура. Завдяки моїм хорошим знайомим пісню «Ой горе тій чайці» спеціально для нашого семінару записали учасники ансамблю традиційної музики «Буття» з Києва. Іноземні професори, студенти та аспіранти були в захопленні. А з дівчиною, яка професійно грає на бандурі, я мала щастя познайомитись у Відні. Катерина Крекотун, родом із Чернігова, все своє дитинство та юність присвятила навчанню грі на такому рідкісному в наш час інструменті. Нині вона працює міжнародним кореспондентом Українського національного радіо в Австрії, а також навчається на журналістиці у Віденському університеті. Отож, на останньому занятті літературознавчого семінару вона спершу розповіла про історію української бандури, а далі виконала дві народні та одну авторську пісні. Чарівне сопрано Каті викликало шквал позитивних емоцій у слухачів.

Семінар минув, але знаю, що це була яскрава подія не лише для мене, а й для моїх іноземних колег. Через Мазепу вони більше дізнались про українську історію, літературу, культуру, багато розпитували про Україну. Дехто вже побував у нас, інші виявили бажання. Їм усім дуже цікаво побачити Київ, Чернігів, Полтаву, Батурин і все пов’язане із гетьманом Іваном Мазепою.

«Спершу постать Мазепи знайшла своє відображення не в російській культурі, а в західноєвропейській», — інтерв’ю з професором Віденського університету Алоїсом Волданом

У Інституті славістики Алоїс Волдан викладає польську літературу. Сам він вивчав російську та польську мову і літературу. Загалом володіє сімома іноземними мовами. Українську вивчав самостійно, читаючи українську літературу і спілкуючись з українцями. Професор Волдан пише та друкує статті про українську літературу, виступає з науковими доповідями, перекладає польську та українську літератури.

Розмовляла: Наталія Цікра

— Пане професоре, чому саме український гетьман Іван Мазепа став темою літературознавчого семінару в Інституті славістики і хто був автором цієї ідеї?

— Ви знаєте, що Мазепа віддавна є темою літературознавчих досліджень. Мені необхідно було підготувати компаративістичний семінар з літератури, а Мазепа якнайкраще підходив.

— Чи планується повторне проведення цього літературознавчого семінару?

— Це дуже можливо, — виявилось, ця тема є набагато ширша. Протягом семінару ми побачили, що існує ще багато інших цікавих проблем, літературознавчих та культурознавчих, пов’язаних з постаттю Івана Мазепи. Думаю, останнім часом вони є важливими для українців, для їхньої національної самовизначенності. З’ясування цих наукових проблем, в центрі яких виступає український гетьман, є важливим для призми відносин України зі Сходом та Заходом. А ще в наступному році важлива дата — 300 років від дня Полтавської битви, що робить постать українського гетьмана дуже актуальною.

— На Вашу думку, учасників літературознавчого семінару більше зацікавив Мазепа як романтичний герой чи Мазепа як український гетьман, політичний та культурний діяч?

— Слід відразу зазначити, що вони, мабуть, спершу взагалі нічого не знали про цю постать, окрім українських студентів. Але мені здається, що всім учасникам семінару Мазепа був більш цікавий як історична постать, як представник української державної думки, ніж лише як літературний образ. Такий результат заздалегідь не планувався, але добре, що так сталося. Дослідження образу Мазепи у європейських літературах стало гарною нагодою для наших студентів розширити знання про Україну. Раніше про Мазепу вони могли знати лише з російської літератури, з «Полтави» Пушкіна. Тепер вони відкрили не лише негативно змальованого персонажа, а й постать, що знаходиться між двома світами: Сходом та Заходом, — як і сама Україна. І, що найменш відомо було нашим славістам, що спершу постать Мазепи знайшла своє відображення не в російській культурі, а в західноєвропейській.

— Якщо Ви вже самі згадали поему «Полтава», то чи настільки образ Мазепи там є негативним, як прийнято вважати?

— Звичайно ж, не такий негативний. Мазепа у Пушкіна — це психологічний образ. Автор змальовує його як глибоку приховану особистість. На політичному рівні він — негативний образ. Але на особистісному — трагічний. І не варто забувати, що Мазепа в «Полтаві» виступає як романтичний герой. Як, зрештою, і в Байрона. Романтичний герой завжди ані позитивний, ані негативний.

— Чому така пильна увага приділялась тому, щоб студенти читали твори в оригіналі?

— Тому що у нас так прийнято. Згадайте німецький переклад Вольтера, де зустрічались помилки в географічних назвах. Тому ми зіставляли німецький переклад із французьким оригіналом. Крім того це хороший стимул для вивчення нових іноземних мов. Наші студенти, на жаль, не всі знають українську мову. Переважна більшість вивчає російську та польську, а на семінарі вони мали можливість читати тексти українською мовою, цим самим розпочати вивчення нової слов’янської мови. Це певною мірою педагогічний метод. Звичайно, якщо текст написано турецькою чи китайською мовами, то ми будемо читати в перекладі німецькою. Але якщо твір написаний європейською мовою, варто читати в оригіналі.

— На семінарі звучали виступи про образ Мазепи не лише в літературі, а й в музиці та живописі. Це давня традиція в австрійських університетах?

— Знаєте, це не зовсім нове. Адже в компаративістиці в зіставленні та порівнянні досліджуються не лише літературні твори, а й твори літератури із творами художнього та музичного мистецтва. А щодо нашого семінару, то ехо Мазепи залишилось передовсім в французькому живописі. Цікавою є інтеракція між літературою та живописом.

— Чи використовували Ви під час підготовки та проведення семінару українські дослідження, які стосуються теми Мазепи?

— Спочатку я використовував дослідження, написані в діаспорі. Передовсім це історична та джерелознавча література. Але згодом почав цікавитись сучасними українськими науковими розвідками про Івана Мазепу. Найновіші та найактуальніші дослідження є зараз саме в Україні. Варто згадати, наприклад, книгу Ростислава Радишевського та Володимира Свербигуза «Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко». Це дуже цікава спроба включити Мазепу у світ бароко, досить важливий для України період, де перетинались західноєвропейські фактори із регіональними, а саме українськими.

— Останнє питання дозвольте поставити від імені сучасних українських істориків. Чи передбачається співпраця між австрійськими та українськими науковцями і студентами: спільні конференції, круглі столи, написання спільних наукових праць?

— Наразі я не маю конкретних партнерів, але це дуже перспективна справа. Тому що тепер на Заході, та й не лише на Заході, однією й важливих проблем є проблема національного тотожності. Це не лише суто літературознавча методологія, а культорознавча, гуманітарна проблема. У її рамках розглядати постать Мазепи як фактор національного ідентитету було б дуже актуально. Я знаю, що у Полтаві є пам’ятник російським воїнам, але немає українським. Він з’явиться неодмінно. Адже на якому рівні відбуватиметься увіковічення пам’яті Мазепи в пам’ятниках, назвах вулиць, стільки місця займатиме постать Мазепи в пам’яті українців. Цікавим було б поєднання українського історичного фактору із загальноєвропейським актуальним дискурсом. І це можна було б зробити з колегами з України.

Історичні портрети, створені вченим, вирізняються своєю яскравістю та неповторністю. Недарма В. Ключевський (1841—1911), відомий російський історик, наголошував на тому, що костомаровського Богдана Хмельницького та Івана Мазепу не сплутаєш з жодним образом в рецепції інших дослідників. Взагалі, можна говорити, що саме з Миколи Костомарова розпочалися перші серйозні наукові дослідження постаті опального гетьмана. Монографія історика «Мазепа» неодноразово піддавалася історіографічному аналізу, але мало хто з дослідників звертав увагу на цікаві подробиці з історії написання цього твору, які відбилися в епістолярії історика з деякими його колегами.

Як відомо, задум написати працю про гетьмана Івана Мазепу з’явився у вченого десь наприкінці 60-х рр. ХІХст. під роботи над монографією «Богдан Хмельницкий». Після шквалу критики, який звалився на вченого, починаючи з 1859р., М. Костомаров серйозно задумався над підготовкою третього видання. З цією метою він багато працював у архівах, зокрема Міністерства закордонних справ та Міністерства юстиції. Відшукуючи справи про епоху Хмельницького, він натикався на велику кількість матеріалу, яка стосувалася пізніших часів. Так з’явилися підстави написати монографії «Руина» та «Мазепа».

У листуванні 60-х рр. ХІХст. трапляються лише згадки про джерела стосовно Мазепи, які знаходив М. Костомарову у процесі роботи, але натяку написати монографічне дослідження не зустрічається аж до 1876р. Так, 3 серпня з Одеси він писав своєму другові часів саратовського заслання Данилу Мордовцю, що по завершенню подорожі планує деякий час затриматися в Москві в архіві іноземних справ, щоб попрацювати з «історичними документами про гетьманство Мазепи». У листі від 21 жовтня 1876р. до професора Новоросійського університету Івана Палімпсестова (1818—1902) він пише: «Возвращающимся нам от полуденных стран в отечествие свое притекохом в славный царствующий град Москву и ее абие посети главу таковая мысль: остановлю шествие своя и поселюся на некое малое время в граде сем и потеку в палату рекомую „архив иностранных дел“ и тамо открыю древние хартии бытописания времен прошедших, еже о гетмане Мазепе. Помыслих и сотворих тако и се ныне уже близко месяца прибываем в Москве…»

Остаточне рішення написати працю про гетьмана І. Мазепу М. Костомаров прийняв влітку 1876р. Протягом вересня-жовтня історик працював у архівосховищі Міністерства закордонних справ приблизно по чотири години на день (як було дозволено) окрім вихідних та святкових днів. Наступного року, він повідомляє І. Палімпсестова, що з вересня до 5 листопада пробув з дружиною у Москві, де щодня від дев’ятої ранку аж до сутінок перебував «в безодні архівній, займаючись зібранням і вивченням історичних джерел епохи Мазепи, і від того був душею відірваний від всього існуючого в світі цьому…». Ентузіазм вченого не вичерпувався з роками, але з невимовним болем і тугою він згадував молодість: «О мої золоті літа! Коли я просиджував за роботою ночі, пройшли ті літа безповоротно. Старість і сліпота — о горе, горе!»

Як свідчить листування, спочатку плани вченого були пов’язані лише з невеликим дослідженням, але значний джерельний масив згаданого архіву наштовхнув його на думку, про яку дізнаємося з допису його дружини Аліни Костомарової до цитованого вище послання: «Моя старина зовсім омазепилась (підкр. — А. К.) у Москві; тепер починає думати про плани майбутнього великого твору про Мазепу».

На початку 1878р. М. Костомаров ще не приступив до написання монографії. Аліна Костомарова в черговому дописі до листа констатує: «Микола Іванович все ще займається потроху, пише історію Малоросії за часів гетьмана Брюховецького, Сагайдачного, Самойловича, щоб потому вже приступити до історії Мазепинського часу». Лише наприкінці 1879р. М. Костомаров повідомив І. Палімпсестову, що повністю відданий роботі над монографією «Мазепа».

Данило Мордовець у своїх спогадах стосовно 70-х рр. ХІХст. докладно зупиняється на особливостях підготовки Миколою Костомаровим монографії. Зокрема, він зазначає, що робота повністю захопила історика, який у листах називає свого героя «Мазепинькою» і констатує, як щоденно відшукує джерела. Навесні і восени 1877р. М. Костомаров продовжував працювати в згаданому архіві. Його дружина вже вкотре повідомляла Д. Мордовцю про виснажливу працю чоловіка над «Мазепинькою», який навіть у вихідні не припиняє роботу, продовжуючи перечитувати і виправляти написане в архіві. У жовтні 1877р. історик працював в архіві Міністерства юстиції і мав на меті закінчити попередню роботу з джерелами, але зіштовхнувся з певними труднощами організації роботи в цьому архіві, про що він писав так: «років шість ще залишилося, а за цілий рік 1699-й не знайшов паперів. В архіві юстиції, ніде правди діти, безлад…».

У створенні Миколою Костомаровим історичного портрету Івана Мазепи велику роль відіграв відомий український історик Олександр Лазаревський (1834—1902). Це підтверджується змістом їхнього листування протягом 1877—1882 рр. Зокрема, 21 серпня 1877р. Костомаров повідомляє, що вчетверте збирається до Москви для роботи над історією Мазепи. Довідавшись від Григорія Вашкевича про наявність у Лазаревського відомостей про дружину гетьмана та інших осіб, які мають відношення до його біографії, історик просить поділитися відомостями. Костомарову відомо лише, що вона була в Корсуні, коли Дорошенко послав Мазепу до турків, але той поїхав у Москву. Історик знайшов свідчення про її смерть в 1659р., але ні ім’я, ні походження йому невідомі. Крім того, Костомаров описує свою поїздку в Конотоп і Батурин, де «не знайшов ніяких речових пам’ятників, але задоволений тим, що бачив місцевість» і тепер має поняття про неї, оскільки раніше керувався лише власною уявою.

На жаль, невідомо якою була відповідь О. Лазаревського, але з листа М. Костомарова від 23 вересня 1877р. дізнаємося, що в ній була інформація про Мазепу і обіцянка передати писемні джерела. В свою чергу, Микола Іванович повідомляв про напружену роботу в Москві в архівах Міністерства закордонних справ та Міністерства юстиції з джерелами з історії України періоду гетьманування І. Самойловича і І. Мазепи. Зокрема, він констатує недостатню кількість знайдених офіційних джерел «там, де потрібно знати не факти і явища, а причини їх, що виходять з духовного життя і його розвитку». Костомаров узагальнює відомості з донесень гетьманів, їх посланців, чиновників, які відвідували Україну, свідчень полонених і листуванням, але особливої довіри до цих джерел немає. Однак особливості сімейного і домашнього побуту не висвітлюється джерелами, тому досі історик не знав, якою була дружина Мазепи. Костомаров нагадує Лазаревському про його обіцянку повідомити про «витівки, які він (Мазепа — О. Г.) робив ще до свого гетьманства при Самойловичі». Тут же Костомаров і просить уточнити імовірність дати народження Івана Мазепи 1629р.

О. Лазаревський відповів лише за два місяці, 29 листопада 1877р., наголосивши, що на Кочубеївні Мазепа збирався одружитися не пізніше 1704—1705 рр., а також радив звернутися до видання «Русского вестника» за відомостями про батька гетьмана. Про самого Мазепу відомо, що він брав хабарі в часи свого гетьманства за уряди та універсали на маєтності. О. Лазаревський також повідомляє про описи Батурина та топографічні відомості Мазепинського часу, які має у своєму розпорядженні і може надіслати. Цитуючи джерела, він констатує, що Мазепа прийшов на службу до Самойловича одруженим і отримав від гетьмана село Малий Самбор у власність. Згодом він віддав його своєму пасинку Криштофу Фридрикевичу, а вже після цього селом володіла дружина Мазепи.

У відповіді М. Костомарова кінця 1877р., крім подяки за інформацію, зазначається, що в архіві Міністерства юстиції знаходяться документи щодо власності Самойловича, Мазепи і його соратників відносно сіл та угідь. Історик просить докладніше розповісти про хабарництво Мазепи (підкр. — О. Г.).

1 вересня 1878р. Микола Костомаров отримав лист від Олександра Матвійовича з повідомленням про дружину Мазепи, яка була вдовою поляка Фридрикевича, та розповіддю про свою поїздку до Батурина 15 років тому. Зокрема, він пише, що Мазепа жив там, на Гончарівці, де укріпив поселення під Городок, а зображення його будинку можна встановити за малюнком Тараса Шевченка «Залишки будинку Мазепи в Батурині». «Кочубеївська хатинка» на той час була спотворена невмілим реставратором, і лише підвали збереглися в первісному стані. О. Лазаревський висловлює щире бажання допомогти досліднику і повідомляє, що має матеріал про те, як Мазепа брав хабарі у старшини, надаючи їм уряди і універсали; про господарську діяльність Мазепи у часи його «дворянства» при гетьманові Іванові Самойловичу. Крім того, він радить звернутися до архіву Міністерства закордонних справ у Москві, архіву Миколи Маркевича в Румянцівському музеї, а також до Миколи Білозерського, молодшого брата Василя Михайловича, який зберігає багато скарбів (історичних матеріалів — О. Г.) у себе в Борзні. О. Лазаревський також повідомляє, що володіє матеріалом про сподвижників Мазепи. Він вважає найближчим оточенням гетьмана Дмитра Горленка, Ломиковського і Апостола і вказує досліднику, до яких видань потрібно звернутися, щоб детальніше розібратися в цьому питанні.

Джерела для своєї роботи М. Костомаров здобував не тільки в архівних установах та бібліотеках, але й з приватних колекцій своїх друзів і знайомих. Так, в одному з листів до чернігівського історика Олександра Ханенка початку 1880р. він дякує за отримані поштою джерела та книги, серед яких є щоденник Ханенка, та повідомляє про завершення роботи над «Руїною» та наміром написати «монографію про гетьмана Мазепу».

Нарешті, в кінці 1880р. монографія «Мазепа» була в основному завершена. Сергій Юр’єв, редактор часопису «Русская мысль», котрий пильно слідкував за науковою діяльністю історика, в одному з листів відзначав, що монографії у викладі М. Костомарова, наповнені історичними подіями і фактами, породжують інтерес широкого загалу. Тому, дізнавшись про готовність «Мазепи», він одним з перших звернувся до автора 4 січня 1881р.: «Зробіть милість, обдаруйте мій журнал Вашою монографією про Мазепу, яка, як я чув, у Вас готова. Невже „Вестник Европы“ буде щасливішим за мене?». С. Юр’єв отримав згоду М. Костомарова на публікацію книги на початку 1881р., точніше між 4 і 17 січня. У листі від 17 січня редактор дякує автору за монографію і бажає, щоб ця праця швидше стала кращим здобутком для «російського мислячого суспільства». Для продовження розмови С. Юр’єв пропонує зустрітися і поговорити особисто.

Принагідно зупинимося на деяких обставинах, пов’язаних з друком «Мазепи». З листа Феофана Лебединцева до Павла Житецького від 12 жовтня 1881р. дізнаємося про шалений попит на книгу. Тим часом М. Костомаров отримав замовлення щонайменше від трьох часописів — «Вестника Европы», «Русской мысли» і «Киевской старины», які стояли в черзі, очікуючи згоди. Історик поставив умову про видачу всього гонорару наперед, і лише Сергій Юр’єв погодився на цю вимогу. Припускаємо, що Михайло Стасюлевич, редактор «Вестника Европы», не зважився на такий крок, хоч на той час його журнал був найуспішнішим. А от «Киевской старине» годі було й сподіватися, адже вона мала вийти лише з наступного року. Проте певний ризик редактора «Русской мысли» виявився цілком виправданим. В свою чергу, «Киевская старина» деякий час сподівалася на подвійну згоду М. Костомарова і С. Юр’єва на паралельну публікацію «Мазепи». Один з редакторів «Киевской старины», Павло Житецький, мотивував доцільність «двохтороннього маневру» різними читацькими аудиторіями та існуючою практикою, але наміру не судилося здійснитися: 18 жовтня 1881р. Микола Костомаров повідомив про свою відмову у листі до іншого члена редколегії Ф. Лебединцева.

Не припинялося дослідження епохи Мазепи навіть після виходу монографії у світ. Епістолярні джерела дають підставу стверджувати, що М Костомаров мав намір продовжити студії і, очевидно, підготувати друге видання «Мазепи». Так, на початку 1882р., коли книга почала друкуватися в журналі «Русская мысль», історик прочитав статтю О. Лазаревського про родину Лизогубів, на яку 27 січня відгукнувся листом до автора. Зокрема, він просив вказати джерело інформації про тимчасові нестатки Мазепи після звільнення його із запорозького полону, оскільки знайшов протилежне свідчення про його вдале влаштування при царському дворі.

Незважаючи на поганий стан здоров’я, 10 серпня 1882р. М. Костомаров написав листа до Ф Лебединцева, де виклав свої враження про працю О. Лазаревського «Люди старой Малоросси. Миклашевские». Зокрема, він аналізує стосунки Мазепи і Миклашевського на початку XVIIIcт. Історик притримується думки, що гетьман не міг безпідставно звинувачувати Миклашевського у зраді Росії, оскільки це випливає зі справ, які були в руках вченого. Щодо Мазепи, то М. Костомаров вважає, що у 1704р. він був «вірніше царю всіх старшин малоросійських». Основною причиною відступу Мазепи від Петра, історик в цей час вважав, особисті матеріальні інтереси.

2 березня 1883р. М. Костомаров отримав один з перших відгуків читачів на «Мазепу». Це був лист протоієрея П. Г. Лебединцева (брата Ф. Г. Лебединцева), який уважно прочитав працю і поспішав повідомити автора про виявлені деякі неточності. Зокрема йшлося про неправильну передачу надгробного напису на могилі Іскри і Кочубея, повний та виправлений текст якого, П. Лебединцев повідомляв М. Костомарову. Очевидно, що цих неточностей автор монографії «Мазепа» міг припуститися через хворобу, яка вплинула на послаблення зору вченого, але чіткої відповіді з яких причин це сталося, листування М. Костомарова та П. Лебединцева не дає.

Очевидно відчуваючи потребу в фаховій оцінці своєї праці, М. Костомаров 7 березня 1883р. звернувся з листом до Володимира Антоновича (1834—1908), де просив дати неупереджену оцінку своїм працям «Мазепа» і «Руина». Зокрема, він наголошував: «Ви єдина на Русі людина, яка має повну можливість і підготовку буди суддею історичних творів, які стосуються Південної Русі. Від всіх інших діячів, які працюють у нас на історичному полі, при всій їхній готовності і добросовісності, я не можу чекати нічого, окрім легкої безплідної хвальби або незмістовної ругані, але не неупередженої і вірної оцінки, тому що з них… ніхто, наскільки відомо, не займається науковим способом південноруською історією, а багато з них навмисне ігнорують її».

Для В. Антоновича, молодого дослідника української історії, надзвичайно почесним було визнання його заслуг таким авторитетом, як М. Костомаров. У відповіді він пише: «Компетентність моя далеко не давала би мені права оцінювати Ваші твори, і я без Вашого бажання ніколи б не взявся за це діло, знаючи, що учень не суддя в творіннях учителя».

Як бачимо, М. Костомаров на схилі літ, здобувши визнання одного з найавторитетніших істориків Російської імперії, абсолютно не був вражений «зірковою» хворобою, хоча всі підстави для цього були. Монографія «Мазепа» мала просто шалений успіх. Найпопулярніші періодичні видання вишиковувалися в чергу для отримання права на її публікацію. В одному зі листів до Д. Мордовця, М. Костомаров радо сповіщав, що книга вийшла і добре розповсюджується у продажу. Але слава не затьмарила свідомості вченого і не знівелювала бажання наблизитися до істини. Виходом «Мазепи», як і «Богдана Хмельницкого», не завершувалися наукові пошуки М. Костомарова. Він завжди був готовий до конструктивної критики і поглиблення досліджень, а в останні роки свого життя вже не так емоційно, як у молодості, реагував на критику фахівців, в усьому намагаючись знайти раціональне зерно.

Епістолярні джерела дають можливість зробити, на нашу думку, ще один дуже важливий висновок: Микола Костомаров залишив нам таку духовну спадщину, належна неупереджена і всебічна оцінка якої ще попереду.