У грозову ніч на 22 вересня 1709 року Іван Мазепа в муках помер у маленькому селі Варниця під стінами Бендерської фортеці. Сюди, до підвладної Османській імперії Молдавії, 70-річний гетьман і шведський король 27-річний Карл XII з рештками своїх армій відступили після поразки під Полтавою.

Правителя України відспівували в малій сільській церкві. «Провід у похороннім поході вели шведські фанфари та козацькі сурми, що грали на переміну, — описує історик Василь Луців, спираючись на свідчення сучасників. — За ними козацька старшина несла ознаки гетьманської влади: булаву, вкриту самоцвітами та перлами, прапор і бунчук. Вони йшли попереду домовини, прибраної багровим оксамитом із широкою золотою обтяжкою, везеної на возі, запряженім у шість коней. На них їхали козаки з витягненими шаблюками. Карл ХІІ із своєю старшиною проводив на вічний спочинок свого друга та союзника. Усі вповноважені при ньому чужинні амбасадори вважали своїм обов’язком іти за ним. А за їхнім прикладом йшли представники султана, мунтянські та волоські господарі. За ними їхали верхи Орлик та Войнаровський (наступник гетьмана та його племінник і ад’ютант. — „ГПУ“). Далі зі спущеною зброєю та схиленим прапором королівські драбанти в барвистих одностроях та яничари з гомінкими цимбалами, одягнені в білий одяг. Ще далі українські жінки прийшли зі своїми чоловіками і, за стародавнім звичаєм, голосили та заводили. В останніх рядах ішли юрбою вірмени, цигани, татари й поляки, бо вліті того року — 1709-го — з’їхалися до Бендер різні народи».

Іван Мазепа спадкоємців не залишив — своїх дітей гетьман не мав. Достеменно відомо, що був одружений лише раз. 1668-го він, майже 30-річний, узяв шлюб із трохи старшою від нього вдовою Ганною Фридрикевич, у дівоцтві — Половець.

Її батько був білоцерківським полковником. Завдяки родинним зв’язкам дружини Мазепа зумів швидко просунутися по службі. Їхня дитина померла немовлям. Батьківські почуття Мазепа направив на пасербів — дітей Ганни Фридрикевич від першого шлюбу. Дбав про них і по смерті дружини 1702-го.
Пасинок Криштоф став сотником Седнівським. Отримав від вітчима кілька сіл. Пасербиці Марії добрав вигідну партію — сина білоцерківського полковника Михайла Громики. Коли 1706-го Василь Громика помер, Марія отримала гетьманський універсал на чоловікові маєтності. Щоправда, добробут тривав недовго: після 1709 року Марію з дітьми відправили на заслання.
Гетьман мав кількох похресників. Зокрема, майбутнього генерал-поручника французької армії Григора Орлика. Той був сином старшого військового канцеляриста, потім гетьмана в еміграції — Пилипа Орлика. Гетьманською хрещеницею була й донька генерального судді Василя Кочубея — Мотря.
Гетьман часто бував у Кочубеїв, пестив хрещеницю. Щойно Мотря підросла, почала вбачати в гетьманові-вдівцеві звичайного чоловіка. Між 65-річним хрещеним батьком і його більш ніж утричі молодшою хрещеницею спалахнув роман. Мазепа просив у батьків дівчини згоди на шлюб. Водночас звернувся по дозвіл до церковних ієрархів: шлюб між хрещеними батьками та їхніми похресниками був забороненим.
У Києві відмовили, а родина Кочубеїв здійняла галас. Дівчину посадили під домашній арешт. Мати й старша сестра морили її голодом, обзивали блудницею. Одного разу Мотря не витримала та прибігла до гетьманського палацу. Мазепа відправив її назад. У листі до неї потім пояснив: інакше вчинити не міг, бо Кочубеї «по всім світі розголосили б: же взяв у нас дочку ґвалтом і держить у себе місто наложниці». Якби ж Мотря залишилася, зізнавався, не втримався би — вони почали б жити як подружжя.
Кочубеїха хотіла якнайшвидше видати Мотрю заміж. Зятем у травні 1707-го став Семен Чуйкевич. Дітей у цьому шлюбі не було. За участь у «мазепинській змові» Чуйкевича заслали до Сибіру. Залишившись сама, Мотря прийняла чернечий постриг. Стала ігуменею Ніжинського жіночого монастиря. Там після тяжкої хвороби померла в січні 1736 року.
Останньою Іван Мазепа тримав до хреста дівчинку із заможної єврейської родини з гетьманського Батурина. Батьки вирішили її охрестити. Хрещеними запросили Мазепу та старшу доньку Кочубея — Ганну. У четвер 29 травня 1707 року вона прибула до гетьманського палацу на Гончарівці «у кумовство». По хрестинах гетьман дав святковий обід.

Гетьманові мати, сестра та племінниця пішли в черниці

Мати гетьмана Мазепи Марина Мокієвська (близько 1623–1707) походила з родини білоцерківської православної шляхти. Овдовівши 40-річною, прийняла чернечий постриг під іменем Магдалена. Із 1683-го вона вже ігуменя Києво-Печерського Вознесенського монастиря — навпроти лаври.
Окрiм сина, в родині Мазеп була ще донька Олександра. Сестра гетьмана замiж виходила тричi. Вiд першого та третього шлюбу мала по синові, вiд другого — доньку. Останній її чоловік шляхтич-католик Ян Войнаровський змушував дружину перейти на його віру. 1692-го Олександра приїхала зі свого маєтку на Волині до Києва відвідати родичів. Скаржилася братові на чоловіка й зізналася, що хоче прийняти «ангельський образ» — піти в черницi. Згодом так і вчинила. Її доньку бере під опіку мати-ігуменя. Гетьман зайнявся освітою та просуванням по службі племінників. Старший Іван став полковником нiжинським, московським стольником. Андрiй Войнаровський був ад’ютантом гетьмана.
Мар’яна згодом, слідами бабусі й матері, теж прийняла чернецтво під ім’ям Марти. Марія-Магдалена довгі роки зберігала таємну кореспонденцію свого сина. По її смерті всі листи передано Марті, а та вже повернула їх дядькові. Після гетьманової поразки його племінницю заслали до Олександрівського Успенського дівочого монастиря на півночі Московії.

gazeta.ua

В другій половині 1707 року імператор Йозеф І надав гетьману Івану Мазепі титул князя Священної Римської імперії германської нації. Його основою став срібний знак старовинного герба Курч із срібним півмісяцем (праворуч) та золотою шестикутною зіркою (ліворуч) на червоному полі. Це зображення продовжило практику дзеркального відображення півмісяця та зірки, що є важливим аргументом на користь не випадковості цього варіанту. Окрім таких обов’язкових атрибутів як князівські мантія та корона, суттєвим доповненням традиційного гербового знаку є зображення срібного обладунка, повернутого ліворуч у три чверті[5].

Проблемним до сьогодні лишається питання про шляхи набуття герба Курч предками гетьмана — білоцерківськими боярами Мазепами-Колединськими. В давніх гербівниках цей герб описано як такий, що ним користувався лише один рід — князі Курцевичі.

Герб Курч в книзі Бартоша Папроцького «Herby rycerztwa polskiego» 1584 р.

В гербівнику Бартоша Папроцького «Herby rycerztwa polskiego», що вперше було видано в Кракові в 1584 році, Курч вміщено серед оригінальних давніх гербів, якими користувалися роди Великого князівства Литовського. Папроцький зазначив, що користувався ним тоді рід Курчів, які мешкали на Волині. З них він згадав двох братів князів Дмитра Булу та Олександра Курцевичів[6], мужніх воїнів його часів, які відзначилися в битвах з татарами[7]. Згодом цю інформацію з певними доповненнями зустрічаємо в гербівниках Окольського[8], Кояловича[9] та Нєсєцького[10]. В останніх з’являється думка про зв’язок герба Курч з гербом Косьцєша[11].

Герб Курч в книзі Шимона Окольського «Orbis Polonus» 1641 р.

У всіх цих гербівниках вміщено однотипне зображення герба Курч, проте використання його кожним членом князівського роду Курцевичів могло призводити до появи нового оригінального варіанта. Про це свідчить зображення з печаток володимирського підстарости князя Олександра Курцевича (1584 р.), білоцерківського підстарости князя Дмитра Булиги-Курцевича (1581 р.) та князя Яна Коріатовича-Курцевича (1755 р.)[12]. З публікації цих відбитків робимо припущення, що в гербівниках кінця XVI — середини XVIII ст. зафіксовано початкове зображення герба Курч. Натомість в повсякденному вжитку князі Курцевичі використовували на своїх печатках різні персональні варіанти родового герба. Значні відмінності між варіантами герба Курч князів Олександра та Дмитра можна пояснити вже тим, що вони були не рідними, а двоюрідними братами[13]. Князь Ян, можливо, був прапраправнуком князя Дмитра Булиги-Курцевича[14]. Цікаво, що фрагмент предківського герба перетворився до середини XVIII ст. на перевернутий знак герба Косьцєша, на що могли вплинути як згадані вище припущення в гербівниках, так і можливий шлюб одного з князів Курцевичів з шляхтянкою герба Косьцєша.

Герб Курч в книзі Каспра Нєсєцького «Herbarz Polski» 1840 р.

З цих даних зрозуміло, що Курч є давнім та самобутнім гербом роду князів Курцевичів, що розвинувся, можливо, із знака власності одного з їхніх предків. З огляду на це можливими є такі сценарії набуття герба Курч Мазепами:

• Мазепи є гілкою князів Курцевичів та використовували Курч як давній герб своїх предків;
• Мазепи мали родинні пов’язання з князями Курцевичами і були прийняті останніми до свого герба;
• Мазепи були слугами князів Курцевичів і з часом почали використовувати їхній герб.

Щодо першого сценарію слід зауважити, що він є малоймовірним вже з огляду на повну відсутність будь-яких згадок про князівський титул Мазеп в другій половині XVI — першій половині XVII ст. та особливо в часи гетьманату Івана Мазепи. Важко припустити, щоб у часи, коли князівський титул навіть зубожілій родині надавав великого суспільного престижу, Мазепи з власної волі уникали його використання. Особливо неймовірною така відмова від титулу виглядала б за часів гетьмана Івана Мазепи, адже свою належність до давнього князівського роду останній зміг би добре використати в тривалій політичній грі з московською елітою.

Герби князів Курцевичів з книги Віктора Віттига «Nieznana szlachta polska i jej herby» 1908 р. (зліва направо): князя Олександра (1584 р.), князя Дмитра (1581 р.), князя Яна (1755 р.)

Другий сценарій є, на наший погляд, найбільш ймовірним. Родини князів Дмитра та його сина Йони Курцевичів були з 1578 р. до 1618 р., тобто протягом сорока років пов’язані з Білоцерківським староством, бо ці князі обіймали тоді посаду білоцерківського підстарости[15].

Посада підстарости у випадку Білоцерківського староства, яке на той час (протягом 1559—1620 рр.) тримали князі Василь-Костянтин та його син Януш Острозькі, означала найвищого місцевого урядника, який постійно перебував у Білій Церкві. Останнє було зумовлене високим статусом князів Острозьких, які господарили в своїх величезних маєтках та численних королівщинах через намісників та підстарост. Таким чином, князі Дмитро та Йона Курцевичі тривалий час очолювали адміністрацію Білоцерківського староства безпосередньо на місці. Протягом цього ж часу Мазепи належали до невеличкої групи найбільш впливових білоцерківських земянських та боярських родів[16], з яких ті ж Курцевичі мали добирати урядників для управління староством.

Хоча доля дітей князів Дмитра та Йони Курцевичів більш-менш відома, проте князь Дмитро, як один з найбільш багатих та впливових представників роду, міг видати за котрогось із Мазеп якусь свою біднішу родичку. Власне гетьман Мазепа не обов’язково мав би вести свій родовід від такого доволі ймовірного шлюбу Мазепи з Курцевичівною. Престиж князівського титулу був таким значним, що достатньо було одному з білоцерківських Мазеп побратися із князівною, щоб інші родичі вже на цій підставі могли користуватися чи бути прийняті до герба князів Курцевичів. Що така практика не була чимось винятковим для кінця XVI — початку XVII ст. свідчить прийняття князями Ружинськими до свого герба шляхтича Миколая Нецевича[17].

Такий чи подібний перебіг подій міг призвести до прийняття Мазепами герба Курч князів Курцевичів. Додатковими аргументами на користь шлюбу одного з предків чи родичів гетьмана Мазепи з Курцевичівною є близькість варіанта родового герба князя Дмитра Булиги-Курцевича та герба Мазеп[18], а також факт обіймання посади білоцерківського підстарости князем Йоною Курцевичем[19].

Менш ймовірним, однак все ж можливим є третій сценарій. Дійсно, Мазепи-Колединські могли належати до числа слуг князів Курцевичів. Хоча вже в XVI ст. князі Курцевичі належали до числа дрібних служилих князів, проте вони напевно мали слуг, які виконували звичайні для тих часів доручення по управлінню невеликих маєтків самих князів Курцевичів чи обіймали певні дрібні маєткові, судові й земські посади, які залежали від Курцевичів в силу служби цих останніх князям Острозьким. Відомо, що князі Курцевичі з середини XV ст. володіли маєтками та обіймали низку посад у Волинському воєводстві[20]. Знахідки І. Тесленка про родину Мазеп, яка мешкала в другій половині XVI ст. на тих само теренах, та дотичні факти з біографії самого гетьмана свідчать на користь наявності зв’язків роду Мазеп із Волинню. Проте характер тих зв’язків та їх початки лишаються поки що не з’ясованими, що не дозволяє відкинути ідею про прийняття князями Курцевичами до родового герба предка Мазеп як свого слуги.

Нові знахідки можуть в майбутньому суттєво доповнити наші знання про герб Мазеп. Цьому сприятимуть і нові генеалогічні знахідки з XVI ст. і, особливо, публікація сфрагістичних пам’яток, які б стосувалися як Мазеп, так і князів Курцевичів.

Чернецький Є. Герб гетьмана Івана Мазепи: його зображення та походження // Сіверянський літопис. — 2007. — № 5. — С.53—56.

1 Цей факт є дуже промовистим й унаочнює різницю між офіційною позицією Російської імперії й РПЦ та ставленням українського суспільства до гетьмана Мазепи.

2 Приклад правильного зображення герба І. Мазепи містить, зокрема, водяний знак на тогочасному гетьманському папері
(Мазепа: Збірник // Передм., упоряд. тексту й іл., комент. Ю. І. Іванченка. — Київ: Мистецтво, 1993. — С.85).

3 Дзеркальне відображення герба спостерігаємо, наприклад, на малюнку з арабського Євангелія 1708 року
(Українська графіка XI — початку XX ст.: Альбом // Авт.-упоряд. А. О. В’юник. — Київ: Мистецтво, 1994. — С.116).

4 Наприклад, на портреті гетьмана І. Мазепи з літопису Величка (1720 р.) дзеркальне відображення герба поєднане із обома загостреними закінченнями на нижній горизонтальній частині гербового знака (Там само. — С.63). Найбільше змін порівняно з першозразком спостерігаємо в зображенні, опублікованому князем Олександром Дабіжею з посиланням на «Allgemeines grosses Wappenbuch»: в ньому закінчення на нижній горизонтальній частині гербового знака є прямими, а зірку замінено на півмісяць (див. кольорову вкладку до статті: Дабижа А. В., князь. Мазепа-князь и его шляхетский и княжеский гербы // Киевская Старина. — Киев, 1885. — № 12. — С.715—718). В цій останній статті автор хибно зауважив, що зірка стала новим елементом князівського герба Івана Мазепи.

5 Дабижа А. В., князь. Мазепа-князь и его шляхетский и княжеский гербы… — С.716 та кольорова вкладка.

6 В тексті брати названі Курчевичами — прізвищем, яке походить від прізвиська Курч. Згодом його було українізовано й варіант Курцевич увійшов і до польської традиції (Dunin-Borkowski J.S., hr. Spis nazwisk szlachty polskiej. — Lwow, 1887. — S.198). Про це більше див.: Герасименко В. Родовід князів Курцевичів // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. — Біла Церква: Видавництво ТОСК, 2000. — Випуск І. — С.63.

7 «Klejnotu takim ksztaltem uzywaja na Wolyniu Kurczowie. Kniaz Bula Dymitr Kurczewic byl wieku mego mezem znacznym, ktory z pogany wiele a meznie w potrzebach czynil i znacznie je pogramial. Alexander Kurczewicz, takze brat jego, sily i mestwa wielkiego, maz w potrzebach z pogany bywaly»
(Herby rycerztwa polskiego. Na piecioro xiag rozdzielone. Przez Bartosza Paprockiego zebrane y wydane roku Panskiego 1584. — Krakow, 1584. — S.677;
Herby rycerstwa polskiego. Przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r.p.1584. — Krakow, 1858. — S.862).

8 Okolski S. Orbis Polonus. — Cracoviae, 1641. — T.I. —  Fol.510.

9 Ks. Wojciecha Wijuka Kojalowicza S.J. Herbarz rycerstwa W.X.Litewskiego tak zwany Compendium czyli O klejnotach albo herbach ktorych familie stanu rycerskiego w prowincyach Wielkiego xiestwa Litewskiego zazywaja. — Krakow, 1897. — S.116.

10 «Kurcz herb. Jest niby Ko?ciesza ale wywrocona, z zelezcem odkrzywionym, po prawej stronie jej gwiazda, po lewej ksiazyc nie pelny, jednym rogiem do gory, drugim na dol: na helmie Ks. Kojal. in MS. kladzie trzy piora strusie, i powiada ze tarczy pole powinno byc czerwone»
(Herbarz Polski Kaspra Niesieckiego S.J. powiekszony dodatkami z pozniejszych autorow, rekopismow, dowodow urzedowych i wydany przez Jana Nep. Bobrowicza. — Lipsk, 1840. — Tom V. — S. 451—452).

11 Ks. Wojciecha Wijuka Kojalowicza S.J. Herbarz rycerstwa W.X.Litewskiego… — S.116;
Herbarz Polski Kaspra Niesieckiego… — S.451—452.

12 Nieznana szlachta polska i jej herby // Opracowal W.Wittyg przy wspoludziale S.Dziadulewicza. — Krakow, MCMVIII. — S.169.

13 Герасименко В. Родовід князів Курцевичів… — С.64.

14 Там само.

15 Князь Дмитро Курцевич обіймав посаду білоцерківського підстарости до своєї смерті в грудні 1596 р., а його син князь Йона вперше згадується на цій посаді в 1612 р. (Там само. — С.65, 67). Хто був білоцерківським підстаростою в проміжку між кінцем 1596 р. та початком підстаростування князя Йони нам невідомо.

16 З усього білоцерківського земянства та боярства королівські привілеї на маєтки в другій половині XVI ст. мали лише Мазепи, Малевичі, Кежановські, Старкевичі-Чірневські та Черниші. Решта боярства тримало свої маєтки з ласки київських воєвод та білоцерківських старост і лише деякі з них отримали на ті маєтки королівські привілеї вже на початку XVII ст. (наприклад, Лесовичі). Враховуючи ці факти, доходимо висновку, що Мазепи належали до впливової верхівки білоцерківського боярства. Про це більше див.: Чернецький Є. Білоцерківський замок: фортифікація, система оборони та події до року 1648. — Біла Церква: Вид. О. Пшонківський, 2003. — С.106—117.

17 Миколай Нецевич мешкав у Старокотарській волості князів Ружинських, яка знаходилася в Ковельському повіті. Рід радунських бояр Нецевичів, до якого він належав, користувався гербом Яніна. Однак, після шлюбу на початку XVIІ ст. з князівною Глушею Ружинською, Миколай Нецевич та його нащадки почали користуватися гербом Нечуя, до якого належали князі Ружинські
(Герасименко В. Нарис з історії роду Нецевичів // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. — Біла Церква: Видавництво ТОСК, 2001. — Випуск ІІ. — С.105—107).

18 Близькість цих гербів є дійсно промовистою, адже інші члени роду Курцевичів, як видно на прикладі герба князя Олександра Курцевича, мали досить відмінні варіанти герба Курч. На аргумент, що князь Дмитро Булига-Курцевич міг видати за котрогось з Мазеп Курцевичівну з іншим варіантом герба Курч, відповімо: за всіх обставин саме князь Дмитро мав приймати нового родича до родового герба Курцевичів, тому його варіант Курча був і більш актуальним для нових членів цього гербового роду.

19 Окрім прихильності князя Януша Острозького, необхідної князю Йоні для отримання такої прибуткової «батьківської» посади, не були б зайвими і родинні зв’язки з чільними представниками білоцерківського земянства та боярства, які могли б клопотатися перед князем Острозьким про таку милість Курцевичу.

20 Герасименко В. Родовід князів Курцевичів… — С.63.

Перша в світі газета почала видаватися у Китаї з восьмого, а в країнах західноєвропейського Старого Світу — з шістнадцятого століття. Спочатку тогочасні європейські газети називалися «летючими листками». Так, у 1621 році англійський «летючий листок» під назвою «News from Poland», який друкувався в Лондоні, вміщує інформацію про воєнні успіхи українського козацтва на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним.

На американському континенті найстарішою газетою слід вважати видання «The Prezent State of the New-English Affairs», що виходило періодично в Бостоні протягом 1689 року. А на українських землях найдавніший часопис з’явився ще в 1776 році. Він щотижнево видавався у Львові французькою мовою й мав назву «Gazette de Leopol» («Львівська газета»). На східноукраїнських землях першою газетою став «Харьковский еженедельник», що з 1812 року почав виходити в світ російською мовою в Харкові.

… Справжньою сенсацією стало повідомлення на Заході про перехід українського гетьмана Івана Мазепи з-під зверхності російського царя Петра І в підданство шведського короля Карла ХІІ Густава, яке відбулося у 1708 році. Адже, починаючи з 1687 року, цей володар булави «вірою і правдою» служив російській короні. Довідавшись про плани Петра І зліквідувати гетьмансько-козацький устрій в Україні, Мазепа вирішив шукати собі іншого протектора. Така нагода видалася під час наступу армії шведського короля на Москву. Саме ці різкі політичні дії й змусили взятися за журналістське перо кореспондентів і дописувачів багатьох європейських газет.

«Невже про того Мазепу щось писали європейські журналісти?» — знову обурено запротестує та сама особа, що, очевидно, вивчала історію ще за часів не такого вже й «нерушимого» Радянського Союзу і чула про цього гетьмана лише як про «клятого зрадника». "Писала, і доволі об’єктивно«, — відповімо ми, опираючись на дослідження вчених-істориків (головним чином це розвідки Т. Мацьківа), які не полінувалися перечитати пожовклі сторінки тогочасних газет Австрії, Голландії, Франції, Великобританії, Німеччини. Про Івана Мазепу навіть згадували у виданнях по той бік Атлантичного океану — на американському континенті.

Можна сказати, що західноєвропейські часописи початку XVIII століття були переповнені різними повідомленнями про події в Україні. Англійська щотижнева газета «The Daily Courant» в номері від 29 грудня 1708 року майже всю першу сторінку присвятила розкриттю змісту підписаної угоди між шведським королем Карлом ХІІ Густавом та гетьманом Іваном Мазепою. А вже 16 серпня наступного року кореспонденти тижневика повідомляють про те, що Мазепі вдалося уникнути московського полону. Урядова газета «The London Gazzete» 3 січня 1709 року вміщує наступну інформацію: «…Мазепа, генерал козаків, перейшов на бік короля шведів». У серпневому номері змальовуються фрагменти битви під Полтавою й говориться про перемогу царя Петра І та втечу козаків на чолі з гетьманом Мазепою.

Велику увагу подіям 1708—1709 років приділила й французька преса. «Mercure Historique et Politique» відразу ж інформує своїх читачів про те, що гетьман прийняв під протекцію шведського короля і просить того обороняти Україну. Після того, як князь Меншиков за вказівкою російського царя Петра І наказав знищити гетьманську столицю Батурин і покарати всіх її жителів, «Gazette de France» повідомляє, що «страшний цар жадібний до крові в Україні… Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москвинів». Заголовками на зразок «Уся Україна в крові», «Жінки і діти на вістрях шабель» рясніли сторінки провідних газет Франції — «Paris Gazette», «Lettres Historique» та інших часописів.

В одній із німецьких газет, яка виходила в містечку Галле і мала назву «Wochentliche Relation», у номері за 14 вересня 1709 року читаємо такі рядки: «Мазепа — вождь козаків, планував звільнити Україну з-під московського ярма, щоб володіти як суверенний володар під шведською короною». Однак ще 1704 року гамбургський тижневик «Historische Remarques» видрукував на своїх шпальтах грунтовну політичну біографію українського гетьмана. У ній, зокрема, писалося: «Йоганес Мазепа — начальний вождь козаків — польський шляхтич з України, що народився у своїй посілості Мазепинці, недалеко Білої Церкви… Козацька армія одноголосно вибрала Мазепу гетьманом у 1685 році… У 1695 р. Мазепа щасливо здобув сильну укріплену твердиню Газі-Керман. По здобутті тієї твердині, Мазепа того ж року здобув ще інші фортеці…» І хоча німецький часопис помилявся в окремих біографічних деталях, все ж слід віддати належне поінформованості його авторів.

Значну площу для висвітлення місця та ролі Мазепи в тогочасних подіях відвів і поважний франкфуртський журнал «Theatrum Europaeum». Окрім біографії гетьмана та аналізу причин переходу українського правителя під зверхність шведів, німецький друкований орган подає окремі цікаві висловлювання І. Мазепи та Карла ХІІ. Яким чином могли кореспонденти часопису дізнаватись про деталі спілкування цих політичних діячів, лише Богу відомо, але в одному з чисел журналу читаємо наступне. Коли шведський король, замість того, щоб йти на Москву, повернув на Україну, гетьман мовив генеральному писареві Пилипу Орликові: «Чорт його сюди несе. Він зруйнував усі мої плани і наведе сюди російське військо. Тепер Україна буде зруйнована — і все пропало». Ці слова мали б засвідчувати прагнення Мазепи здійснити свій план відходу від царської зверхності шляхом вичікування результату шведсько-російської війни. Натомість після укладення українсько-шведської коаліції та її поразки під Полтавою вже Карл ХІІ відзначав провину гетьмана: «Мазепа, Мазепа, ви нас завели! Коли б ми були послухали нашого вірного генерала Реншельда». Тут король звинувачував гетьмана в тому, що той змусив його продовжувати облогу Полтави, а не відійти вчасно на інші позиції.

Мало чим від німецької відрізнялася інформація, яка подавалася в австрійській пресі. На сторінках віденського двотижневика «Wiennerishes Diarium» відзначалося про знищення росіянами Батурина та повішення ними манекена, який нагадував особу гетьмана. 3 серпня 1709 року віденська «Der Post-tagliche Mercurius» повідомляла про хід Полтавської битви, а в номері від 21 серпня її кореспонденти дописують про перехід Мазепи через Дніпро.

На відміну від французької чи англійської преси, не досить правдива інформація про події в Україні вміщувалося на сторінках голландської газети «Oprechte Haerlemse Saturdaegse Courant». Так, зокрема, в одному з номерів зазначалося: «…Мазепу, якого видав татарський хан, перевезено тепер до Києва, де йому готують важкий процес», у другому йшлося про те, що турки видали гетьмана цареві. Як бачимо, ні перше, ні друге твердження не відповідали історичній дійсності: в 1709 році український гетьман помер власною смертю на чужині.

А що писали про Мазепу за океаном, в Америці? З великою увагою стежив за подіями, що відбувалися за участю українського гетьмана, бостонський щотижневик «The Boston News Letter», який з короткими перервами виходив з 1704 до 1776 року. Вже у перший рік виходу, в інформації від 25 червня, один з кореспондентів газети повідомляв про похід козацьких полків, очолюваних І. Мазепою, на Правобережну Україну для надання допомоги королю Августу ІІ. Наступного року часопис відзначав про з’єднання українських і польських військ «неподалік Яворова». У номері від 15 липня 1706 року знаходимо коротке повідомлення про те, що «Мазепа є в дорозі до своєї головної квартири та про нього немає інших відомостей». Через рік американські журналісти пишуть про похід «небожа генерала Мазепи» Войнаровського до польського містечка Любліна. Ця звістка подається у номерах від 2 лютого і 1 березня 1707 року. Натомість вченим не вдалося розшукати в американській пресі початку XVIII століття інформації про союз Івана Мазепи з Карлом ХІІ.

Як бачимо не така вже Україна й не знана на європейському та американському Заході, як деколи намагаються переконати нас окремі сучасні засоби масової інформації. Адже ще три століття тому українці стали відомі й цікаві тогочасній світовій пресі (а отже, її читачам) завдяки сміливій спробі гетьмана Івана Мазепи звільнитися від міцних обіймів російського монарха. Й можливо, саме ця подія спонукала знаменитого Віктора Гюго, який у паризьких архівах неодноразово переглядав старі французькі газети, висловити наступні пророчі рядки в поемі «Мазепа»:

… Цей труп живий, що повзаючи гине
Колись іще буде народом України…

Адже в багатьох західноєвропейських країнах — Австрії, Німеччині, Франції, Голландії, Англії — при зачуванні прізвища Мазепа, в уяві освіченої людини відразу ж постане образ такого собі ловеласа, який обворожив ледве не всіх жінок далеких Польщі та України. Чому так трапилося? Звідки бере свій початок легенда (а може, й правдива історія?) про гетьмана Івана Мазепу як східноєвропейського козацького «Дон-Жуана»?

Традиція описувати «любовно-романтичні пригоди» українського гетьмана була започаткована ще за життя Івана Степановича, починаючи з кінця XVII століття. А її виникнення було пов’язане з конфліктом, який трапився між двома придворними польського короля Яна Казимира — молодим покойовим Мазепою та іншим королівським «пажем», Яном Пасеком. Останній у 1661 році підтримував таємні стосунки з опозиційно налаштованими до свого патрона конфедератами. Як вірний слуга, Мазепа був змушений повідомити про це свого короля. У результаті Я. Пасека було заарештовано, але він зумів переконати суддів у невинності. Незабаром під час зустрічі з Мазепою на цьому грунті між ними виникла сварка, яка закінчилася взаємними «ляпасами». Маючи літературний хист, Пасек вирішив відомстити занадто гордовитому «з ніг до голови козакові». Задумана ним помста полягала в написанні та розповсюдженні про свого супротивника неправдивої й сенсаційної інформації, своєрідного «чорного PR-у». Треба відзначити, що це вдалося тогочасному польському літератору надзвичайно добре. Вигаданий ним роман Мазепи з дружиною шляхтича Станіслава Фальбовського закінчувався неперевершеною сценою розправи зрадженого чоловіка над юним коханцем: «… Роздягнувши його наголо, посадив лицем до хвоста, а ногами до кінської голови на його власному коні, зазделегідь знявши з нього сідло. Руки зв’язали за спиною, а ноги підв’язали попід черевом коня. На коня з природи прудкого, нагукали, вдарили батогами, зірвавши йому з голови ковпак, і стрілили над ним кілька разів. Перестрашений кінь погнався додому, як шалений. А треба було їхати через густі корчі, глід, ліщину, грущину, тернину, не простим шляхом, а стежками… І треба було по дорозі часто схилятися, тримаючи віжки в руках, обминати небезпечні густі місця. Бувало, що гілка вдарить часом по голові й роздере одежу. Отже можна собі уявити, скільки дісталося поранень голому вершникові, беручи до уваги, що прудкий і переляканий кінь від страху й болю летів наосліп, куди його несли ноги поки перелетів через ліс… Добравшись до дому увесь поранений, Мазепа почав кричати «Сторожа!»… Вони не йняли віри, але нарешті його впустили, знеможеного й змерзлого, що майже не міг говорити«.

Очевидно, що такий сюжет Пасек запозичив з грецької міфології, зокрема, оповідання про міфологічного героя Іполіта. Той відкинув кохання мачухи і був нею безпідставно звинувачений, а потім покараний за допомогою прив’язування до запряженої конями колісниці. Налякані морським страховиськом коні понесли колісницю, яка через деякий час розбилася, а невинний Іполіт загинув. Ця легенда була описана ще в трагедії Еврипіда (484—404 до н. е.) і пізніше у творах римського автора Люція Аннея Сенеки. Твори античних авторів були добре відомі в Польщі ще з XVI століття. А отже, Я. Пасек спокійно міг ознайомитися з ними й запропонувати читачеві власну, перероблену версію «трагічного» кохання людини, яку нібито покарали за допомогою коня.

Вигадку Пасека відразу ж підхопив інший тогочасний польський мемуарист Еразм Отвіновський, який у свою чергу додав до неї ряд шокуючих читача деталей. У його записах схопленого Мазепу-коханця вимазали липкою рідиною та обсипали пір’ям, а степовий кінь привіз його на велелюдний ярмарок в одному з міст України. Невдовзі до міфотворення прилучився й французький посол при шведському королі Карлі ХІІ Жак Луї д’Уссон, маркіз де Бонак. На початку XVIII століття він записав у своїх мемуарах "… Ревнивець помстився за свою ганьбу. Він звелів роздягнути Мазепу догола, намастити його медом та обсипати пір’ям. Потім його прив’язали до коня і відпустили на волю. Сором, якого зазнав Мазепа, не дозволив йому повернутися додому й показатися перед своїми друзями. Він поспішив на Україну«. Отже, як бачимо, тут подається трохи змінений варіант, поданий перед тим Отвіновським. У 1709 році цю історію повторив у своєму подорожньому щоденнику словак Даніель Крман, який вже зазначав, що Мазепа відбив дружину у якогось визначного королівського міністра, за що його кинули в бочку з смолою і, вивалявши у пір’ї, прив’язали до коня.

Але чи не найбільше поширенню легендарної оповіді про нашого земляка серед європейців сприяв французький письменник і просвітитель Вольтер. Хоча у своїй книжці «Історія Карла ХІІ» (вона вийшла друком 1731 року в Руані) він в основному правдиво відобразив політичні наміри українського гетьмана здобути свободу для України, видатний француз все ж таки не втримався від того, щоб не повторити історію, яка була вигадана Я. Пасеком і підхоплена Е. Отвіновським та маркізом де Бонаком. «Любовна пригода молодого Мазепи з дружиною польського дворянина викрилася. Розгніваний чоловік прив’язав голого Мазепу до дикого коня і пустив його на волю», — писав Вольтер. 1764 року в Амстердамі було видано художню книгу Андре Константа Дорвіля «Пригоди д’Азема», де йшлося про героя-коханця в образі якого вгадувався легендарний Мазепа.

Майже через століття, у 1818 році, знаменитий англійський поет Джордж Байрон напише одну з найвідоміших своїх поем під назвою «Мазепа», де талановито озвучить відоме оповідання:

… Мене десяток гайдуків
Йому до спини прикрутив
Тугим ремінням і пустив…
Свисток, батіг… і кінь побіг,
Що так би й водопад не зміг.
Вперед, вперед! Скажений рух —
Куди не бачив я нічого…
Я ніби згодом спостеріг,
Що він зменшив свій лютий біг,
Та ні! Моє безсиле тіло,
Для диких сил було, мов пух…

Ця поема неодноразово перевидавалася різними європейськими мовами й спричинила до написання іншими авторами XIX століття поетичних творів, де висвітлювалась «любовна трагедія» Івана Мазепи. Серед них найвідоміші — поеми «Мазепа» Віктора Гюго (1829), «Полтава» Олександра Пушкіна (1829) та «Мазепа» Юліуша Словацького (1839). Надзвичайно романтичний сюжет надихає до написання симфонічних опер під однойменною назвою «Мазепа» геніальних композиторів Франца Ліста та Петра Чайковського.

Однак найбільшого поширення серед мистецької еліти тогочасної Європи набувають картини більш та менш відомих художників, які в основному зображують різні сцени легенди про Мазепу, керуючись поетичними рядками найбільш вдалої поеми Дж. Байрона. Один з перших олійних образів Мазепи у 1823 році малює француз Теодор Жеріко. Згодом цього з’явився не один десяток полотен, які за тематикою відображення легендарної оповіді можна розділити за такими назвами: «Старий Мазепа розповідає свою історію Карлу ХІІ» (А. Деверія, 1839; Ю. Коссак, 1860); «Визнання Терезою кохання до Мазепи» (Г. Ріхтер; Х. Яколін, 1850 «Схоплення Мазепи» (А. Баугіан, Ю. Коссак); «Покарання Мазепи» Л. Буланжер, 1827; Л. Гуєснет, 1872); «Погоня вовків за конем Мазепи» (Г. Вернет, 1826; Л. Буланжер, 1839; Ф. Венцель; М. Геримський); «Подолання вплав Дніпра» (Т. Жеріко,1823; Є. Делякруа,1824); «Мазепа і стадо диких коней» (Г. Вернет, 1825; М. Геримський); «Смерть коня Мазепи» (Л. Буланжер, 1830; П.-Л. Лерай, 1849; А.-Н. Морот, 1882; Ю. Коссак); «Козаки знаходять Мазепу» (Є. Харпентер; М. Геримський; Г.-Л. Леві,1875); «Мазепа у козацькій хаті» (А. Деверіа, 1839); «Помста Мазепи» (А. Баугіан, Х. Яколін). Найбільш видатною серед цих багатьох картин визнається монументальне полотно Луї Буланжера, що зберігається в Музеї мистецтв французького міста Руан і зображає сцену боротьби молодого Мазепи з шляхетськими слугами під час прив’язування його до коня.

Фахівці відзначають певне наслідування більшістю художників «рубенсівського» стилю та факту присутності в них певного еротизму. Головним чином майстри пензля подають образ оголеного й прив’язаного до коня літературного Мазепи. Він сприймається якромантичного героя, який хоча й не уник покарання за свій «гріх», але не скорився тяжкій долі. Разом з тим, такі митці, як Л. Буланжер і Г. Вернет вкладали у свої картини глибший зміст і розуміли свого героя як бунтівника.

Зрозуміло, що історичний Іван Мазепа, який вмер власною смертю у 1709 році, не міг «позувати» названим художникам під час їхньої творчості. Адже вся європейська «Мазепіана» була намальована протягом XIX століття, яке отримало гучну назву Віку Романтизму. Тогочасним митцям не обов’язково було навіть використовувати прижиттєві портрети із зображенням «справжнього» Мазепи — їх надихали поетичні рядки Байрона:

… Кохав я і коханим був…
Та ви ще слабкість цю солодку
Не відчували — так я чув…
Ну що ж! То я скінчу коротку
Свою поему мук і втіх…

Де Ля Невіль. Записки про Московію. 1689 р.

«Цей князь з обличчя негарний, але людина дуже освічена і прекрасно говорить латинською мовою. Він родом козак і був на дворі короля Казимира…»

Див.: Січинський В. Чужинці про Україну. — К.: Довіра, 1992. — С.120

Російський резидент у Польщі. 1700 р.

«Изо Львова апреля 15-го числа по календарю польському, будто из за Днепра пришла ведомость к пану краковскому такая, что гетман Иван Степанович Мазепа, и полковники приехали назад из столицы московской… И то сказывают, что он Мазепа был во францужском уборе; и будто по указу царского величества велел бороду себе оголить, чтоб лутче бояр до сего обычаю и убору мог привесть…»

Див.: Станіславський В. До питання про зовнішність Івана Мазепи // Сіверянський літопис. — 2006. — №. 3 — С. 21—22.

Жан Балюз. Лист 1704 р.

«З Московщини я поїхав на Україну, країну козаків, де був кілька день гостем володаря Мазепи, що держить найвищу владу в цій країні…. Колись він, хоч козак, але знатного шляхетського роду, мав надворну рангу при королі Казимирі. Батько мій і він зналися добре, навіть я замолоду бачив п. Мазепу, гарного й стрункого, при дворі (польському)…
Загалом він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо перфектного й досконалого знання цієї мови може ривалізувати з найкращими отцями ієзуїтами. Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших…
Володар Мазепа вже поважного віку, на яких десять літ старший від мене. Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, й їздець із нього знаменитий.
Він дуже поважний у козацькій країні, де народ, загалом свободолюбний і гордий, мало любить тих, що ним володіють. Привернув Мазепа козаків до себе твердою владою, великою воєнною відвагою й розкішиними приняттями в своїй резиденції для козацької старшини. Я був свідком такого приняття, в якому багато дечого на польський зразок.
Розмова з цим володарем дуже приємна, він має великий досвід у політиці й, у протилежність до московців, слідкує й знає, що діється в чожоземних країнах. Він показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив у життю, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видко латинські книжки.»

Див.: Іван Мазепа. — К.: Веселка, 1992. — С.76.; Січинський В. Чужинці про Україну. — К.: Довіра, 1992. — С.120 — 124.

Повідомлення зі шпалт тижневика «Europaische Fama» 1704, 1706 рр.

Козаки «… стоять під командою їхнього вождя Мазепи, котрий завдяки своїй спритності і великому воєнному досвіду, має у світі вже велику славу»…

Даниїл (Даніель) Крман. Історія (Historia ablegationis dni superintendentis Danielis Krmann et dni Samuelis Pohorszky ad regem Svecieae Carolum XII). 1708 р.

«Муж літами понад сімдесятку, з суворим обличчям, зложеним на козацький звичай, учений в латинській, польській і руській мові, власник великих достатків. (Про зовнішність)
… Гетьман уже над гробом та хоче ще покласти свої сили і кров за добро своєї України. Всі присутні однодумно згодилися на план гетьмана заприсягли тайну і розійшлися… (Про мотиви та плани гетьмана перейти на бік Карла ХІІ)
… Побачили ми гетьмана Мазепу, що їхав на прекрасному коні: він у пишнім уборі виїхав був рано до битви; король його похвалив, але велів йти до багажів (обозу — О. К.), щоб шанував своє життя, коли й так здоров’я слабе… (Про події під Полтавою)»

Див.: Січинський В. Чужинці про Україну. — К.: Довіра, 1992. — С.131—133.

Максимілян Емануїл. Реляція.

(Принц вюртемберзький, учасник походу Карла ХІІ. 1708 р.)

«Мазепа не робив своєю особою жадного вигляду, був на тіло худорлявий, невисокий, а на голові мав повно кучерів або польських кіс, проте він у своєму віці (тоді йому було понад 60 років) виказував також іще вогненний дух та добрий розум.»

Див.: Січинський В. Чужинці про Україну. — К., «Довіра», 1992. — С.151

Георг Нордберг.

(Історіограф Карла ХІІ. 1708 р.)

«Мазепа середнього росту, худорлявий, хоча йому близько 70 років, очі в нього бистрі і зберегли весь свій вогонь і всю їх жвавість, вуса має на польську моду.»

Карл ХІІ.

(Шведський король. 1708 р.)

«Побачив чоловіка, котрого кожний крок і кожний рух свідчили про дуже високу культуру і про незвичайно вироблені товариські форми.»

Йоганн Барділі.

(Шведський офіцер. 1708 р.)

«Ваші очі полонили його білі руки, тонкі, повні грації, та його горда голова з білими пуклями, довгі обвислі вуса, а понад усім цим величність, яку зглагіднювала елеганція.»

Серед українських геральдистів та сфрагістів популярна версія, що гербові фігури української шляхти несуть у собі ознаки впливу давньоруської, білоруської, польської та власної протогербової і гербової символіки, тобто в Україні існувала власна самобутня геральдична традиція. Вважається, що на шляхетських печатках відбився процес пристосування власних емблем, печатних знаків до вимог європейських стандартів, бо, як відомо, саме після Люблінської унії розпочалося активне приєднання української шляхти до польської гербової системи. З цього приводу цікава наступна думка: "Старанний розгляд геральдичного матеріалу… що відноситься до князів Коріятовичів-Курцевичів, Наримунтовичів Пинських (XIV, XV, XVI ст.) та врешті родини Мазеп-Колединських, приводить нас до переконання, печаткові (геральдичні) знаки були дійсними родовими, дідичними, вірно перераховуваними гербами. Не можемо погодитись з поглядами барона М. Баумгартена, що у Литві, на Україні та Московщині печаткові знаки мали більше характер ознак князівської гідності як родового герба… Ступневі ущерблення чи відміни з часом віддалили дуже один знак від другого, але уважливий розгляд геральдичного матеріалу того часу дає нам докази, що на Литві і на Україні притримувалися геральдичних правил значно більше і довше, як наприклад у Польщі, де штучно вигадана традиція про хоруговні братства і часто безкритичне копіювання західних гербів знищили підставу цих правил… Крім цих своїх родинних знаків, на місце яких під впливом заходу приходять потім зображення Св. Юрія або князя на коні, деякі члени князівських родів вживали ще особистих печаток з емблемами, взятими з фауни, фльори чи просто з фантазії, одначе це не дозволяє нам нехтувати дійсними їх, дідичними гербами. Вплив західньої, а особливо польської, геральдики позначився вбивчо для старовинних гербових традицій на Литві та Україні. Вимога конче приліпити до кожного герба якусь назву, бажання зматеріялізувати малюнок поясненням та назвою з щоденного чи природнього життя змушували в деяких випадках переміняти герб, в інших малювати його цілком неправильно"[1]. Ще одне міркування з цього приводу: «Більшість виявлених зразків печаток хронологічно відповідають другій половині XVI ст., коли за словами польського історика Генрика Литвина «по унії Люблинський магнетерія і середня шляхта руська католізувалася, а за цим полонізувалася щодалі швидше». В контексті цього процесу особливо цінними є свідчення сфрагістичних джерел, котрі відобразили геральдичні новозміни, а разом з цим зберегли архаїчно-традиційні форми україньких гербів — родових знаків, знамен та символів. Виявлені зразки XVI ст. є прикладами самостійного розвитку українських гербів, котрі розвивалися в ізольованому від західних впливів знаковому середовищі, а головне — використовувалися поза регламентацією королівської влади та державних інститутів Речі Посполитої… Як зазначав відомий історик Київщини В. Б. Антонович: "На початку XVI ст., коли польські поняття про винятковість шляхетського стану проникають у середовище руських зем’ян і коли з’являється в них бажання встановити зовнішні признаки свого родового достоїнства, зем’яни Київської землі потрапляють у досить складне становище: вони не володіють спадковими гербами, подібно до польської шляхти й використовують тільки печатки з початковими літерами своїх імен та прізвиськ; проте виявляється, що єдиним станом краю (окрім княжих родів), що володіють випрацьованими геральдичними знаками, було київське міщанство, їх фамільні клейма і печатки стали матеріалом для встановлення шляхетської туземної геральдики в південній Русі після Люблінської унії 1569 р."[2].

Проте, є і відмінний погляд на витоки козацької геральдики та сфрагістики. Т. Люта зазначає, що "особові герби Гетьманщини — герби козацької старшини, котра своїм демократичним походженням була відмінна від спадкових староруських князівських родів і несла почасти у семантиці своїх гербів елементи польської геральдики, а почасти незбагненні комбінації зірок, шабель, підків, місяців тощо — походження яких очевидне з глибин народно-козацької свідомості. Ця ділянка геральдики найменш досліджена через брак публікацій«[3].

Розглянемо цю проблему на прикладі герба «КУРЧ», яким користувався Іван Мазепа[4]. Вважається, що герб цей походить із Волинi i належав князям Курцевичам, нащадкам Гедимiновичiв. Ось, що писав про цей герб Вацлав Потоцький:

Корч
(напис над гербом)
Початок
Корчем зветься цей герб, але вiд болю не корчиться;
Пiзнавав не раз татар, пiзнавав i шию туркiв,
Бо на конi i тих, i iнших дicтавав,
Так в руцi, як живу, у тятивi витягав.
Iпсилон це грецький знак, це має бути лiтера,
Що цей герб на Волинi, започаткований на Руci,
Хрест як меч посерединi, сам у застiбцi стоїть,
Мicяць iз зiркою свiтять з обох сторiн.
Значить вiн був десь у ночi: сховався у заciдцi,
Щоб ворога на принаду заманити,
А потiм обома крилами швидко його вдарив,
Людей на кшталт лiтери I псилон поширив.

Як бачимо, герб має вiйськове походження. Лiтера «V» вказує на його волинськi витоки, бо звiдси походили князi Курцевичi: Костянтин (Курч), князь Пiнський згадується 1431 р. (про ймовірність сіверського, а не волинського походження Курцевичів дивись нижче).

Одночасно ця лiтера символiзує i розтятого ворога. Хрест пiд нею на застiбцi — це одночасно i меч, тобто пiд Божим заступництвом із мечем у руцi Курцевичi неодноразово громили туркiв i татар. Зiрка i пiвмicяць iлюструють одну з вдалих нiчних операцiй, яку провели проти людоловiв українцi пiд орудою Курцевичiв, ймовiрно, пiдстерiгши кримчакiв, коли тi поверталися назад, обтяженi награбованим[5].

Дещо iнше трактування герба давали українськi письменники ХVII-ХVIII ст. Дмитро Ростовськiй у своїй книзi «Руно орошене» (Чернігів, 1696) у вiршах на герб I. Мазепи писав, що мicяць, хрест i зоря знаменують перемогу гетьмана-християнина над невiрними, бо вiн дiє пiд символом Богородицi — зорею. Стефан Яворський у своїх книгах «Луна голосу, що волає в пустелi» (Київ, 1689) та «Виноград христовий» (Київ, 1698) також вiршами писав, що мicяць «трiумф обiцяє», «зора славна вождя знаменує», додає до вiйськової доблестi великої сили, хрест на якорi у супроводi свiтил символiзує силу православної вiри, вiдданicть їй гетьмана, перемогу над магометанами. Антоній Стаховський у книзi «Дзеркало вiд писання божественного» (Чернігів, 1705) писав, що хрест, зоря, мicяць знаменують захист, заступництво Божої сили. Зоря уособлює Христа, трiумф, Дiву Марiю, а мicяць — уci добрi справи. Цi свiтила вiддзеркалюють рейментарську милicть, лицарську доблесть, християнськi чесноти гетьмана, захисника православ’я. Антоній Стаховський вважав, що Дiва Марiя є покровителькою дому Мазепи, тому вона надала йому в герб свiй символ — зорю та мicяць, щоби той надихав гетьмана на добрi справи. Хрест, окрiм того, що вiн є символом православ’я, символізував мудрicть Божу, золотий ключ мудростi учням Мазепи. У творі Йоаникія Волковича «Розмишляння о муці Христа, спасителя нашого» (Львів, 1631) барви та хрест тлумачаться наступним чином: "червоне — любов, зелене — краса, чорне — покора, біле — явлена чистота… хрест — це Давидів ключ, яким відчинене небо, це махина, якою збурено пекло, це міст до обіцяної землі, це меч, яким убиті Голіад і диявол, це дерево, що було знаком прокляття, а стало вічним благословенням«[6].

Лаврентiй Крщонович у вiршах на герб I. Мазепи в книзi «Полуустав» (Чернігів, 1703) розглядає його як суто релiгiйний символ[7].

Сучасний дослiдник цього українського гетьмана Сергiй Павленко подiляє цей пiдхiд до гербової емблеми "КУРЧ«[8].

Упадає в очi, що на нiй фактично два хрести — вилоподiбний (або бiблiйний) та єгипетський (або Т-подiбний). Цiкаво вiдмiтити, у що сучаснiй геральдицi хрест тлумачиться як знак сонця, символ вiри, вiн вказує на те, що походження гербовласника не з’ясоване i, що його предки легендарні. Зiрка розглядається як символ вiчностi, високих прагнень, iдеалiв, щастя, а шестипроменева — цє емблема віфлеємської зорі.

Слiд зазначити, що за I. Мазепи герб «КУРЧ» зазнав певних трансформацiй: лiтера «V» була пiднята над горизонтальною рискою, основа хреста змiнила свою форму — один кiнець став зображатися загостреним, а протилежний — тупим. Мicяць i зiрка часто мiняли своє розташування вiдносно хреста, причому мicяць мiг бути повернутим до нього як рогами так i навпаки, iнодi зiрка взагалi зникала i замiнювалась другим пiвмicяцем. Усе це вiддзеркалення гербових традицiй Гетьманщини, коли не icнувало сурового дотримання геральдичних канонiв бо не icнувало як такої геральдичної служби, призначеної розробляти цi канони i слiдкувати за їх дотриманням.

У староукраїнському суспiльствi печатка була головним предметом, де вмiщувався герб. Звicна рiч, I. Мазепа дотримувався цiєї традицiї. Ось як описує печатку гетьмана icторик: «Печатка Мазепи: простокутник розмiру 22×19 зi зрiзаними рогами, з гербом i буквами IМГВЄЦПВЗ» («Іван Мазепа Гетман Воиска Єго Царского Пресвeтлого Величества Запорозкого» — I. С.). Нею був скрiплений лист вiд 18.07.1707 р. до Яна Шембека. Можна припустити, що це був паперово-восковий вiдбиток. Ймовірно, що сам герб «КУРЧ» був у щитi, який увiнчував коронований шолом з трьома пiр’їнами, обабiч щита розмiщувався рослинний орнамент та вказана абревiатура[9]. Нещодавно був опублікований ще один різновид особистої печатки І. Мазепи[10].

Це круглий (D=24 мм) відбиток на червоному сургучі. По центру вміщене зображення герба «КУРЧ», над ним — коронований шолом, обабіч — стилізований рослинний орнамент. Печатка міститься на форзаці «Нового завіту» (Київ, 1703) із цікавим приписом: «От пресвитлого князя и царевича Алексия Петрова гетману Ивану Мазепе жалую 11 квитня 1708 року» [за палеографією це запис XIX ст.]. Повної впевненості, що це оригінальна печатка гетьмана ми не маємо. До цього спонукає не характерна для старшинських печаток форма, техніка виконання відтиску, предмет (книга) на якому він був поставлений, відсутність поряд записів початку XVIII ст., сумнівний за своєю палеографією, орфографією та лексикою напис біля печатки. І нарешті, навіщо І. Мазепі дві особисті печатки?

Підсумовуючи цей фрагмент нашої розвідки, зауважимо, що наведені тлумачення герба «КУРЧ» пізні, бо вони стосуються XVII—XVIII ст. А що було раніше? Які витоки цього герба?

Слiд указати, що гербовi емблеми, подiбнi до «КУРЧА» зустрiчаються у бiлоруciв ще у XVI ст. Наприклад, шляхтич Лев Котович у 1556, 1565 рр. користувався печаткою, на який був викарбуваний хрест із розтятим верхом, а пiд ним пiвмicяць. Берестейський пiдстароста I ван Яцинич мав такий само хрест на своїй печатцi 1548 р., що спирався на лiтеру "W«[11].

Звертає на себе увагу і той факт, що iконографiя малюнка герба «КУРЧ» близька до печаткових та бортних знаків волинських i бiлоруських князiв, бояр та волощан ХIV-ХV ст. Це комбiнацiї хрестiв, зiрок, пiвмicяцiв. Деякi дослiдники пов’язують їх походження вiд кириличної абетки, скандинавських рун, схiдних тамг. Згодом, особливо із середини ХVI ст. цi знаки трансформувались у герби[12]. Проте, схожі знаки побутували і на Лівобережній Україні, зокрема, на Глухівщині. Ось, що ми знаходимо в акті 1677 р. про розмежування володінь сіл Литвиновичи та Камінь: "Причем проведена была грань, разделившая владения обоих сел: "на край леса Макаровского, на дереве бересты знаки учинили — крест, а над крестом вилки; с просби литвиновцов, Борис Маршевский вилки вырубал сокирою, а крест от каменчанской дуки (грани) сокирою вырубал Семен Москаль"[13].

Бортні знаки побутували і на Сосниччині: "Онопрей Медвeдевъ, жителъ спасский, отчич из деда (въ Спасском дeд и отец его и сам он родилисъ), поведал, же еще за житія дeда и отца его в Спасском три человика жило и давали оніе повинності до монастыря Новгородского; мeщане сосничане пахали соби поле особо, а границ межи сосничанами и спасчанами не бувало, але тилъко бували в пущи от Сосницe до Спасского рубeжъ и знаки в бортных деревъях"[14].

У листі Микити Войнова від 19 вересня 1700 р. до новгородсіверського архімандрита Антонія Стаховського, де йдеться про бортні уходи, зазначено: "Кроми сей отчини ходит архиерейскую, Вощанитскую прозиваемую, а в той отчини знамено двое вил в такой способ достатной отчини Спаской"[15].

Багатий матеріал стосовно бортних знаків міститься у грамоті Івана Грозного від 2.09.1552 р. про маєтності Новгородсіверського Спасо-Преображенського монастиря: "Да Селище, что был починок Коровяного и в них живут бортники монастырские и ходят бортной ухожей скоропочацкое знамя и в нем соха… озерцо Стерново с перевecы да ухожее бортное знамя крест косой… да деревни Учинков с бортники, а знамя — крест косой… на речкe на Студенцe… по речкe по Ивоти… знамя в том ухожeи Преображенское монатья… починок Лучнев… а знамя крест косой… на рeкe на Деснe… всякие угодья, а знамя крест косой… да два знамени бортных в Расадневe курея лапа да лук… да знамя мотовило… да знамя пояс… да знамя коса… да другое знамя лемеши… да в деревнe Сопич знамя медведок, а другое знамя змeичка, да знамя вилы… да двадцать сем ухожьев бортных по знаменам… А с сей грамоты велeли списивати списки слово в слово да посылаются списки за монастырскою печатью по городам и по волостям"[16].

У витягу 1633 р. про борті цього ж монастиря читаємо: "Бортной ухожей в Погребском отрубe судерев (подеревный) с церковным бортным ухожим Ильи Пророка олешкинского островского, знамя сорочья лапа"[17]. В уступному запису від 1 березня 1688 р. сотенного пирятинського писаря Юрія Волошина Андрію Ковинському на половину лісу написано: "Знакы округ того лecа и в серединe по тещин на дереви починенные«[18].

Подібні знаки також побутували і на Сумщині. В опублікованій таблиці «Рубежі-знаки власності бортних угідь, що мали поширення у XVI—XVIII ст. на Сумщині і прилеглих землях» бачимо знаки близькі до малюнку герба «КУРЧ», а саме — «острожок», «рубежи», «сорочья лапа», «олений рог», «белка», «росамака», "крест на престоле"[19].

Відомий російський дослідник бортних знаків Г. Анпилогов зазначав, що бортництво було одним з найдавніших й найважливіших промислів слов’ян. Київські князі у першій половині X ст. збирали дань медом і скорою. Звичай відмічати бортні дерева знаками виник ще до появи Руської правди, яка унормувала право власності на бортні угіддя і відповідні знаки. Ці норми знайшли своє віддзеркалення і у Статутах Великого князівства Литовського 1529 р. и 1588 р. Дослідник писав, що "изображения рисунка знамен… брались первозаимщиками из окружающей их жизни, отражая ее местные особенности, разнообразие известных им предметов и общих понятий, которые и являлись символами этих знаков"[20].

Термін використовування знака був дуже тривалий: до кількох століть. До таких знаків він відносив малюнки з зображенням "сохи, тебенека, дуги, треноги, белки, взвилья, бороды, острожка, шелома«[12].

Дуже часто зображували зброю, землеробський реманент, а також той, що був необхідний для бортництва. Слід зауважити, що ці малюнки виконувалися у реалістичній манері. Цікаве трактування знаку «росомака», який схожий з гербом «КУРЧ»: «Они имеют языковое сходство с названием хищного зверя «росомахи», которая водилась в путивльских и рыльских лесах. Местное название «росомаки» выражало понятие прозвища — «неуклюжий», «разиня», "растяпа«[22]… Рисунки «росомаки» имеют большое сходство с описанием сохи, сделанное Д. Зелениным… Привлекает внимание место расположения знамен «росомаки». Они отмечаются писцами лишь в ближайшей округе на р. Сейм, по берегам ее притока Русы, а также у озера того же названия на территории Колодежской волости Путивльского уезда. На ее территории, по свидетельству источников 90-х годов XVI в., жили валощане, — бортники и севрюки«[23].

Отже, враховуючи повне призвіще Івана Мазепи — Колединський (останнє могло трансформуватися з Колодезького, а не тільки від волинського Колодно, як зазвичай це трактують[24]) и місцеве пояснення знака «росомака» (а Мазепа страждав на спадкову хворобу ніг, тобто шкутильгав — «неуклюжий»), можна висунути припущення про сіверське походження Мазеп. Не виключаємо, що спочатку вони називалися Росомаками, а вже на правому березі Дніпра почали зватися Мазепами.

Натяком на князівське походження цієї родини або її близкість до князів є подібність герба «КУРЧ» до таких бортних знаків Сіверщини як «престол», «крест на престоле с венцом», «взвилье». Останні Г. Анпилогов вважав князівськими[25]. Можливо, що Мазепи походили з боярства Колодезької волості. Опосередковано на це вказує назва села Боярські Лежачи, яке було розташоване на південь від центра волості. Такі ж прізвиська мали деякі боярські діти Єлецької десятини. У 1620 р. в Рильському повіті мешкав чернігівець Михайло Федоров на прізвисько "сын Росомакин«[26].

Окрім цього відомо, що села Малий Самбор, Голенка належали власне Мазепі, а названі села разом з Великим Самбором, Дептівкою, Фесівкою та Корабутовим належали до батуринського двору гетьмана[27]. Ці населені пункти лежать на захід від Колодезької волості, у безпосередній близькості (по прямій близько 100 км).

Звертає на себе увагу і назва с. Корабутова (сучасна назва Карабутове). Петро Кулаковський припускає, що воно було заселене до 1641 р. князем Яремою Вишневецьким[28]. Але назва села співзвучна з ім’ям чернігово-сіверського князя Дмитра-Корибута Ольгердовича. Внаслідок політичної боротьби з великим князем литовським Витовтом він втратив Чернігово-Сіверщину у 1393 р.[29] і змушений був перебратися на правий берег Дніпра, де і помер 1404 р.[30] Можливо, що село спочатку було заселене ще у XIV ст. и назване на честь цього князя, а Ярема Вишневецький лише відновив його, пам’ятаючи про свого предка, бо і він Корибут. Не виключаємо, що бояри Мазепи (або Росомаки) мали володіння поблизу цього населеного пункту (окрім тих, що були у Колодезький волості), були наближені до Дмитра-Корибута і разом з ним покинули дідичні землі. Після смерті свого патрона вони знайшли нових (або старих знайомих, про що буде нижче) покровителів — князів Курцевичів.

Звертає на себе увагу і наступний факт. Герби Дмитра Корибута Ольгердовича, Вишневецьких, Курцевичів, Мазеп складаються з однакових знаків. Це — хрест, півмісяць, зоря[31]. Ймовірно, що вони походять з бортних знаків. Принаймі, це стосується герба «КУРЧ».

Враховуючи вищенаведений матеріал припускаємо, що Мазепи за етнічним походженням мабуть були севрюками. До речі, це пояснює і військові здібності, якими, як відомо, відрізнявся Іван Мазепа. Мабуть, на генетичному рівні він успадкував їх від своїх далеких предків севрюків, що були вправними вояками[32]. Зауважимо, що військові таланти також були властиві іншим представникам родини Мазеп. На нашу думку, саме з цього виходили князі Курцевичі коли доручили Мазепам боронити кордони Білоцерківського староства від кримчаків. Не можемо не зауважити про можливість походження і Курцевичів, і Мазеп з Сіверщини, адже вони користувалися одним гербом. Останній, як ми показали, походить від бортних знаків названої території.

Якщо ці припущення правдиві, то зрозуміло чому Мазепа-Колединський (Росомака-Колодязький, за історичною традицією) опинився на Лівобережжі поряд зі своєю історичною батьківщиною. Можливо, що родинні перекази про зв’язок Мазеп з Сіверщиною вплинули на Івана Мазепу, коли він переселився саме на Конотопщину. З часом гетьман відновив свої дідизни у Путивльському, Рильському та Севському повітах, у т. ч. і в Колодязької волості[33].

Таким чином, вищенаведені факти дозволяють зробити цілком ймовірне припущення про чернігово-сіверське походження Мазеп. Для остаточного розв’язання цієї проблеми треба більш ретельно опрацювати російські архіви.

Ситий І. Сіверський слід походження роду Мазеп // Сіверянський літопис. — 2007. — № 5. — С.44 — 52.

1 Токаржевський-Карашевич Я. Походження і герб гетьмана Мазепи // Мазепа. Збірник. — Варшава, 1938. — Т.1. —  С.58—59.

2 Люта Т. Печатки київського суспільства XVI ст. як джерело до історії української геральдики // Міста та містечка в гербах, прапорах і печатках. Матеріали присвячені 10-літньому ювілею Українського геральдичного товариства. — Львів: УГТ, 2003. — С.161—162.

3 Люта Т. Юридичні норми затвердження державних, родових, особових гербів українського суспільства // Друга наукова геральдична конференція. Збірник тез повідомлень та доповідей. — Львів: УГТ, 1992. — С.40

4 Існують версії про іншій герб Мазеп: «Можливо, що спочатку Мазепи мали герб „Бонча“ (або „Бойча“, як зауважує І. Токаржевський-Карашевич), як повідомляв… граф де Брюель — Плятер» (Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк-Київ-Львів-Острог-Торонто: УІТ, 2001. — С.67.

5 Ситий І. Герб і печатка Івана Мазепи // Сіверянський літопис. — 2001. — № 5. — С.41.

6 Шевчук В. Муза роксоланська: Українська література XVI—XVIII століть: У 2 кн. Книга перша: Ренесанс. Раннє бароко. — К.: Либідь, 2004. — С.310.

7 Ми використовуємо приклади з геральдичної поезії вимушено, адже українських гербовників у той час не існувало. При певній кореляції гербові вірші знайомлять нас з відношенням тогочасного українського суспільства до гербів та дають їхнє тлумачення. Наприклад, хрест — це символ незламної зброї, оберіг, уособлення духовного та тілесного; воїн — це символ мужності, готовності служити вітчизні; два мечі — це сміливість; лілія з хрестом — це віра, набожність; меч, кінь, кіраса — це знаки мужності і військової готовності // Марсово поле. Героїчна поезія на Україні першої половини XVII ст. Упорядник В. Шевчук. — К.: Молодь, 1988 р. — Кн. 1. — 278 с.
З приводу гербових віршів цікава наступна думка: «Обыкновение посвящать знатным людям и расхваливать их гербы было весьма распространено в Польше; оно удовлетворяло господствовавшей среди поляков наклонности хвастать старожитностью и благородством происхождения. Развитю гербового панегиризма весьма содействовали иезуиты, хорошо понимавшие, что в сердце человеческом для лести всегда найдется уголок… Стихотворное прославление гербов в Польше было частичным проявлением всеобщего виршеплетства. В Польше в XVII ст. все от короля до мещанина, писали стихи. Крупная литовско-русская аристократия получила клейноды в XV ст., мелкое дворянство в 1569 г., по Люблинской унии. Православные писатели шли по следам иезуитов… Панегерическое виршеплетство тем легче привилось к киевским ученым, что они надлежащую к нему подготовку получали в поэтическом и риторическом классах коллегии… Петр Могила старательно поддерживал гербовый панегеризм… Со времен Петра Могилы в южно-русской литературе твердо установилось прославление панских гербов, даже в чисто церковных книгах» (Сумцов Н. Иоанникий Галятовский (к истории южно-русской литературы XVII века) // Киевская старина. — 1884. — Т.VIII. —  Февраль. — Разд.I. — С.185—186).
Українські письменники не дуже занурювалися у етимологію слів та символів. Наприклад. І. Галятовський у своїй книзі «Наука о сложеніи казаній» пояснював призвіще «Браницкий» — від боронити вітчизну, «Любомирский» — від любити мир. Таке трактування могло вплинути на вибір емблем для герба. А ось як він трактував рослини: «Лилея межи всеми кветами есть паномъ и першее местце маетъ», «геліотропіонъ значитъ послушенство». Лазар Баранович у своїй книзі «Лютня аполонова» писав про сонце, що це батько дня, «побудитель к труду», джерело «плодородия». На вибір гербових знаків впливали і загальні уявлення про оточуючий світ. Стефан Яворський вважав, що «вои небесные, солнце, луна, звезды, в непрестанной пребываютъ службе… работаютъ не себе на пользу, но человекомъ, вселенную просвещаютъ, согреваютъ, землю плодоносную творятъ» (Там само. — С.188, 195—197).

8 Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», «Українська Видавнича Спілка», 2007. — С.197—210.

9 Ситий І. Герб і печатка Івана Мазепи // Сіверянський літопис. — 2001. — № 5. — С.46.

10 Каталог історико-мистецької виставки «Гетьман Іван Мазепа: погляд крізь століття». Укладач Недяк В. — Київ-Львів: ЕММА, 2003. — С.60.

11 Цітов А. Сфрагістыка і геральдыка Беларусі. — Мінск: РІВШ БДУ, 1999. — 176 с., іл.

12 Ситий І. Герб і печатка Івана Мазепи // Сіверянський літопис. — 2001. — № 5. — С 44—45.

13 Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. Т.II. Полк Нежинский. — К., 1893. — С.455.

14 Гумилевский Ф. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. — Чернигов: Земская типография, 1874. — Кн. 6. — С.117, документ 1702 р.

15 Мицик Ю. З документів польських архівів до історії Сіверщини XVII—XVIII ст. // Сіверянський літопис. — 2003. — № 5—6. — С.21.

16 Гумилевский Ф. Описание Новгородсеверскаго Спасопреображенскаго первокласснаго мужескаго монастыря // Черниговские епархиальные известия. — 1861. — № 5. — Прибавления. — С.241—244.

17 Гумилевский Ф. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. — Чернигов: Земская типография, 1874. — Кн. 6. — С.35.

18 Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упоряд.: С. Павленко. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — С.287.

19 Енциклопедичний довідник Сумщина в іменах. Упорядник Звагельський В. — Суми: Ас-Медіа, 2003. — С.5.

20 Анпилогов Г. Бортные знамена как исторический источник (по Путивльским и Рыльским переписным материалам конца XVI и 20-х годов XVII в.) // Советская археология. — М., 1964. — № 4. — С155.

21 Там само. — С.156.

22 Відмітимо, що Б. Грінченко давав таке трактування слова «мазепа»: «Мазепа — первоначально то же, что и замазура, замараха, а затем вообще неопрятный, грубоватый и простоватый человек, вахлак, простак, глупец». Проте, за А. Кримським: «По-перськи «мазе» — спина, хребет, «па» значить «нога», а прикметник «мазепа» дослівно значить «хребтоногий», себто «неповоротливый» IC итий І. Герб і печатка Івана Мазепи. — С. 38—39). Останнє тлумачення дає певні підстави поставити питання про східне походження Мазеп-Росомак. Не можна виключити, що вони осіли у Колодезький волості, ще за часів Київської Русі як найманці чернігово-сіверських князів. Відомо, що названі князі широко використовували східняків для захисту південних кордонів від нападів кочовиків. За етнічним походженням вони могли бути і аланами, і торками, і берендеями. Проте, не слід забувати, що самі севрюки мали іраномовне походження: «Думка фахівців про іраномовне походження самого терміну „севера“ (від сев / сав — „чорний“) є нині панівною і не потребує додаткового обґрунтування. Як вважає Г. Хабургаєв, назва „северъ“ належить до групи найдавніши х, найбільш архаїчних „безсуфіксних“ етнонимів. Це, вірогідно, свідчить про формування чи довготривале існування етносу в оточенні іраномовного населення або й допускає безпосередню участь останнього у його генезі» (Коваленко В. Сновськ і «Сновська тисяча» // Містечко над Сновом: Збірник статей і матеріалів. — Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2007. — С.25).

23 Анпилогов Г. Указ праця — С.164.

24 Токаржевський — Карашевич Я. Указ. праця. — С.63.

25 Анпилогов Г. Указ праця. — С.167—168.

26 Там само. — С.164.

27 Мазепина книга / Упоряд. І. Ситого. — Чернігів: ЦНТЕІ, 2005. — С.170.

28 Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618—1648). — К.: Темпора, 2006. — С.326.
За іншими даними було засноване приблизно в 1572 р., коли Корибути-Вишневецькі збудували тут укріплення (Сумщина від давнини до сьогодення: Науковий довідник // Упоряд. Л. Покидченко. — Суми: Слобожанщина, 2000. — С.65).

29 Чернігівський літописець XVII ст. Леонтій Боболинський так описував ці події: «Корибут… утекал до Новгородка Северского, головного замку своего, з малою дружиною и замкнулся в нем з женою и детми, опатривши замок и вежи рицерством и стрелбою порадне». Але Витовт «облегши его зо всех сторон уставичне на вежи и на обламки штурмуючи, стены покопуючи, и огонь под них подкладаючи так долго его добывал, аж взял… в той же час князство Северское, Новгородок, Бранск Витолт собе привлащал» (Ситий І. Літописець Леонтій Боболинський // Чернігівські відомості. — 5—11 червня 1992 р. — № 23).

30 Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Київ-Львів, 1911. — С.165, 549.

31 Лакиер А. Русская геральдика. — М.: Книга, 1990. — С.274, 276.
Піддубняк О. Документ з печаткою Дмитра Вишневецького // Знак. — 1996. — Число 11 (березень). — С.2—3.
Токаржевський-Карашевич Я. Указ. праця. — С.61.
Нагадаємо, що і Курцевичі і Мазепи мали доведений зв’язок з Чернігово-Сіверщиною ще з XIV—XVI ст. На це вказує титул чернігівського підчашника батька І. Мазепи, а Курцевичі мали маєтності на Сіверщині та Поліссі (Токаржевський-Карашевич Я. Указ. праця. — С.54, 57—58).

32 Анпилогов Г. Указ. праця. — С.166.

33 Павленко С. Міф про Мазепу. — Чернігів: Сіверянська думка, 1998. — С.128—129.

Для з’ясування родоводу Мазеп велике значення має прояснення питання походження їхнього прізвища. У кабардинській мові слово "мазэ"(a) означає "місяць«[4], а «мазэпэ» — "першу фазу місяця, його початок"[5]. Оскільки у гербі гетьмана присутнє саме таке небесне світило, то це означає, що перед нами — не випадковий звуковий збіг.

Кабардинці — це частина адигів (східних. — Авт.), які після монголо-татарської навали 1238—1239 рр. мігрували до Центрального Передкавказзя. Між східними та західними адигейцями протягом століть склалися певні відмінності у мові, звичаях. Водночас, починаючи з ХІІІ століття, сусідні народи стали називати адигів черкесами. Останні під такою назвою славилися у багатьох країнах як вправні воїни-найманці.

Відомо, що черкеси-мамлюки захопили в Єгипті владу і правили там з 1382 по 1517 рр. та пізніше. Загони адигейців служили в Оттоманській Порті, Персії.

Черкеси з раннього дитинства займалися професійною військовою підготовкою. Вони добре володіли зброєю, гарно трималися у сідлі. Один такий воїн міг здолати кількох і більше ворогів. Не випадково кримські хани навіть віддавали їм своїх дітей на виховання.

Через князівські чвари, війни з кримчанами, татарами, багато черкес полишало власні домівки та емігрувало у найближчі країни. Ще в 1502 р. вони займали побережжя Азовського моря від Дону до Керченського проливу, але згодом їх почали відтісняти, підкоряти[6].

Важливу роль у долі черкес відігравав релігійний фактор. Після падіння Константинополя у 1453 р., посилення впливу кримських ханів у регіоні проживання християн-адигів набуває поширення практика агресивного насадження мусульманства сунітського напрямку. Це змушувало віруючих шукати кращих умов для прожиття, дотримання християнських обрядів.

Відомі кілька міграційних хвиль їх в Московське царство[7], Велике князівство Литовське, Польщу. На думку В. Татіщева, О. Рігельмана, черкеси з’явилися в Україні в ХІV столітті, саме їм слід завдячувати появі міста Черкаси[8]. "Перші козаки, — писав В. Татіщев, — зброд з черкес гірських, в князівстві Курському в 14 столітті з’явились; там вони слободу Черкаси збудували і під захистом татарських губернаторів грабіжництвом та розбоями промишляли; потім перейшли на Дніпро та місто Черкаси побудували"[9]. Історик уточнює далі, що переведені вони на нове місце татарським зверхником, оскільки на курських черкес було багато скарг[10].

В описі Канівського замку 1552 року натрапляємо на місцевий переказ заснування фортеці: "… Яко князь великий Литовский Гедемин(b), завоевавши над морем Кафу и весь Перекоп и Черкасы Пятигорские, и приведши Черкасов часть з княгинею их, посадил их на Снепородe, а иншых на Днепре, где теперь Черкасы сидят«[11]. На це пояснення згодом посилається у своєму привілеї польський король Станіслав Август [12].

Важливо зазначити, що ці історичні версії, хоча й різняться, не такі вже й безпідставні — назва у подальшому українців у ХVІ-ХVІІ століттях черкасами засвідчує про те, що мігранти, асимілюючись з автохтонним населенням, відігравали значну роль в охороні прикордоння, житті України. Як зазначає у своєму нарисі Н. Будаєв, зручне сідло, звичай брити голову, залишаючи на ній волосяний оселедець, шапка, кафтан, опалювання помешкання кизяками мають черкеське походження. Низка адигських слів прибульців: «хата» (помешкання), «тат» (батько), «нан» (ненька), «джегун» (джигун) теж прижилася на новій території[13].

Черкесів-найманців тодішні володарі Київщини використовували здебільшого для охорони прикордоння. Так, у реєстрі Черкаського та Канівського замків 1552 р. зустрічаємо адигейські прізвища: Лазука, Горяїн Тиньснач, Тока Копитков, Ломан, Семен Скуматов, Гусейм, Нелістон Старий, Іван Налістен, Денис Налістан[14], Степанець Пятигорчин, Жчалаш, Мишко Теребердеєвич[15]. Черкаський та канівський староста Дмитро Вишневецький (кінець 1540-их — 1563 рр[16]) у походах проти ординців використовував завербований загін черкесів-жанеївців[17]. Козацький ватажок у лютому 1560 р. «со многими людьми и с попами християнскими» навертав до православної віри мешканців Великої Кабарди[18], а також організовував їх "промышляти над Крымским царем"[19]. Він, зокрема, запросив переїхати до Великого князівства Литовського сина князя Сибока Олександра[20].

У 1561 р. король Сигизмунд ІІ Август надав шляхетську гідність великій групі черкес, які прибули до Польщі на чолі п’яти князів з Жанетії (західне адигське князівство). У попередні та пізніші роки в документах згадуються на литовсько-польській службі "Сибоків брат«[21], сини черкеського князя Камбулат Ідаровича Гаврило[22] та Лаврентій, діти їхньої сестри князі Станіслав, Захарія, Іван, Шимон Темрюки-П’ятигорці (син останнього Фрідріх Темрюк-Шимкович був королівським ротмістром у 1574—1598 рр.)[23]. У Польщі в ХVІ ст. утримували «п’ятигорські хоругви», які складалися з кабардинців та жанеївців. Очевидно, переселенці дали назву на Київщині Черкес-долині[24], селам Черкас,[25] П’ятигорка Мала, П’ятигорка, містечку П’ятигорка[26].

Ці історичні відомості прояснюють, яким чином Мазепи-християни могли з’явитися на Білоцерківщині. Їхнє прізвище, до того ж, за висновком історика А. Дзагалова, вказує на належність їх власників до черкеської аристократії (закінчення «пеэ» означає «замість», тобто «Мазепеэ» можна трактувати як «подібний місяцю»).

Наймовірніше предок І. Мазепи належав до складу уорків одного з князів. Так називали черкеських дворян, які мали свій родовий "герб"-тамгу і суворо дотримувалися традиції рівності у шлюбі з подібними собі[27]. Уорки несли лише військову службу, виступали у похід за покликом їхнього пши (князя). Вони мали свій кодекс честі — уэркъ хабзэ. Першим пунктом у ньому була вірність насамперед сюзерену[28]. Якщо останній програвав у боротьбі з іншими князями, то дворянин разом з ним йшов шукати інше місце для прожиття. У кодексі честі також важливе положення займали такі якості, як ввічливість, мужність, правдивість, людяність, красномовність[29]. Якщо уорк не дотримувався цих заповідей, він позбувався дворянського звання. Важливо зазначити, що у Черкесії селянин за подвиги у бою, проявлену мужність міг потрапити до лицарського стану.

Зрозуміло, вищезгадане — одна з версій, яка більш-менш вписується у контекст подій XVІ століття. При цьому є й інші. Історик І. Ситий на Костомарівських читаннях 2007 р. висунув гіпотезу походження Мазеп-Колединських з Сіверщини (тут біля Путивля була Колодежська волость, місцеві бортні знаки нагадують герб гетьмана). Ця версія, до речі, не дуже суперечить попередній. Адже за В. Татіщевим багато черкес осіло у Курському князівстві. Воно ж межувало з Путивльською округою. В описі Канівського замку 1552 року серед нових слуг згадуються Гридко Колодезський, Толук Колодезський[30]. Крім цих важливих подробиць, в цьому описі натрапляємо й на інші: "Земля по полем, над мистом (Каневом — Авт.) мещаном на пяшню здавна была вольна, нижли недавно князь Володимер Путивльский, вышодши из Москвы (мається на увазі Московія, у складі якої тоді була й Сіверщина — Авт.), почал на тых землях с пашен мещанских брати десятину"[31]. Мав він уходи, зокрема Біловець, і поблизу Черкаського замку[32]. Князь заснував село Тулібле і поселив у ньому шість сімей, які, однак, там постійно не проживали, бо через ординську небезпеку "при замку зимуют и литуют«[33]. З цього випливає, що В. Путивльський перебрався з Сіверщини у Велике князівство Литовське зі слугами, підлеглими. До речі, у Києві, Каневі та Черкасах тієї пори описи фіксують чимало мігрантів-сіверян, які записані під прізвищем Севрук (Іван, Мишко, Томило і т. п.). Чи не Михайла Мазепу, прадіда І. Мазепи, в описі Київського замку 1552 р. записали Мишком Севруком?

Володимир Путивльський був сином путивльського намісника Великого князівства Литовського (у 1495—1500 рр.) Богдана Федоровича Глинського[34] (+1509/1512), родовід якого походить від хана Золотої Орди Мамая[35] (онук останнього Лекса після поразки дідового війська у 1380 р. за дозволом великого литовського князя Вітовта оселився у Глинську© на Сіверщині і очолив охорону прикордоння). За літописними згадками («Сказання про Мамаєве побоїще»), мамайське військо складалося з половців. Та й сам Мамай, схоже, мав половецьке коріння[36]. Але за іншими джерелами, його військо мало також у своєму складі й черкесів, ясів. Тож частина вихідців з цієї неоднорідної за етнічним складом орди перебралася з Лексою Мамаєм на прикордонний рубіж Великого князівства Литовського і за століття-півтора змішалася з місцевими севрюками. Перехід у 1500 р. Сіверщини під опіку Москви не всі князі сприйняли позитивно. Тому з того часу частина з них перейшла на бік до своїх литовських покровителів. Севрюки ж шукали кращої долі на незаселеній Київщині, де мали більше перспектив поліпшити умови життя.

Важливо звернути увагу й на таку деталь. Путивльський повіт належав до Київської землі[37]. Київські бояри десь у 1520 р. писали-скаржилися королю Сигизмунду І: "Ваш господарскій непріятель московскій посел Путивль, кіевское держанье, а к Путивлю было 14 волостей ваших господарских; те волости от ваших господар, предков слуги вашей милости, князья, паны и земяне земли Кіевской, по року держивали, а з тых волостей слуги в. м. предки и отцы наши, кони eздживали и шубы теплы куньи одевали, и з року на рок тeми волостями вceми в. м. слуги от продков и от отца в. м. завжды одеваны и обуты были — мы сами и слуги наши"[38]. За описом Канівського замку 1552 р., канівчани мали кілька уходів "Сиверских«[39], а також на річці Сулі[40], басейн якої входив до Путивльської округи. Тобто, незважаючи на окупацію Путивля московським військом, його уходи контролювалися їх власниками. У той же час у вищезгаданому повідомленні за 1552 р. про те, що Гедемін посадив черкес на «Снепородe» (а цей населений пункт був на Сулі[41]!), зазначається: "… Сидячи снепородце на Днепре у Каневе, предся отчизны свои по речькам иным сиверским уходити не перестали«[42].

Отже, Мазепи-черкеси могли опинитися на Київщині в результаті переселення або зі Снєпорода, або Колодезької волості, або безпосередньо з Черкесії. Якщо вони прийшли з Сіверщини, то вже мало чим відрізнялися від корінних севрюків (адже на цій землі прожило 7—8 поколінь роду). В описі Київського замку 1552 року фігурує Васко Мазупин[43], що вказує на не місцеве походження носія прізвища, оскільки черкеське Мазэпэ могло сприйнятися на слух саме таким чином.

Розглянемо й наступні версії. У словнику української мови Б. Грінченка слово «мазепа» має таке пояснення: "Спочатку те ж саме, що і замазура, — а згодом взагалі неохайний, грубуватий і простакуватий чоловік, вахлак, простак, простофіля, дурень. У нас у селі мазепою лаються: от як дурна людина, чого не зрозуміє, так кажуть: ах ти мазепа!"[44]. Читаємо далі: "Мазепський, а, е. Лайливе слово: поганий, нерозумний. Мазепська дівчина«[45]. Згадані значення слова «мазепа» дублює академічний «Словник української мови» 1973 року з невеличким додатком-прикладом: "Як напнеш сірячину — "Ти мужик! Хамло! Мазепа!..«[46]. Як на нашу думку, природа вживання цього слова у такому негативному контексті зовсім інша. Після виступу в 1708 р. гетьмана І. Мазепи з однодумцями проти царського режиму Петро І, його послідовники доклали чимало зусиль, аби всіляко спаплюжити своїх противників, зганьбити їхні ідеї та помисли. Оскільки простому населенню Гетьманщини нізвідки було дізнатися про істинні наміри їхнього зверхника, тому його постать у думах, легендах, оцінках здебільшого трактується з позицій російської влади. Ці приклади упорядників словників самі за себе засвідчують, що негативно-принизливого значення слово «мазепа» набуло саме тому, що насаджена з Москви думка про гетьмана І. Мазепу як зрадника, підступну, нікчемну, облудно-дурну людину домінувала в тодішньому пізнанні-баченні історії.

При цьому слід зазначити, що якби прізвище Мазеп у свій час несло негативний підтекст («замазура», «дурень»), то його власники, турбуючись про свій авторитет, безперечно, знайшли б нагоду змінити його на краще. Адже, наприклад, у середині ХVІІ століття це було зробити дуже легко. Але вони від нього не відмовились, бо, вочевидь, знали його справжні витоки.

Слово «мазепа», за версією А. Кримського, перського походження, він переклав його з таким значенням — хребтоногий, переносно — неповороткий. Оскільки І. Мазепа хворів на подагру (спадкова хвороба ніг, при її загостренні хворий шкутильгає), то справді можна припустити, що ця недуга, яка давала про себе знати у зрілому віці, була специфічною прикметою його сім’ї, а відтак у певний час могла дати назву роду. Однак у цієї версії є й слабкі місця. Ми не знайшли в словнику перської мови єдиного слова «мазепа» (хоча окремо «мазай» означає «хребет», «м’ясо», а «па» — «нога»). Щоправда, можливо, А. Кримський мав якийсь ширший варіант лексики, при тому староперської. При цьому, якщо слово «мазепа» має і таке трактування, то його важче «прив’язати» до України. Сусіди кабардинців — іраномовні осетини, представники яких під тиском обставин свого часу могли емігрувати на Київщину, зовсім по-іншому називають слова «хребет» (рагъыстæг), «спина» (чъылдым, фæсонтæ, æккой), «нога» (къах, фад, зæнг), «неповороткий» (æнæфердæхт). Плем’я сіверян хоч і мало якісь іранські витоки чи дуже тісні контакти з представниками цієї мовної групи, все ж навряд чи змогло у подальшому зберегти традицію передачі прізвища від батька до сина. Бо такої практики в ХІ-ХV століттях не існувало. Та й пізніше, у ХVІІ столітті козаки, навіть частина старшини не мали усталених прізвищ. Спадкові родові назви утверджуються насамперед серед вітчизняної знаті, власників земель частково наприкінці ХV — більше у ХVІ століттях.

Тим часом у кочівників ця традиція мала давнє коріння. Адиги теж дорожили своїм родовим йменням.

У 1552 році на незаселеному півдні Київщини постав Білоцерківський замок[47], який був збудований як важливий охоронний форпост для Києва від набігів ординців. Влада заохочувала переселятися сюди люд для варти, виконання тих чи інших служб податковими пільгами, землею. У цій місцевості досить активну роль відігравав «зброд» представників різних етносів. Так, села Великополовецьке та Малополовецьке поблизу Білої Церкви красномовно засвідчують про їх засновників-половців. Можливо, їх сюди загітував згаданий вище князь Володимир Путивльський. Недалеко від замку з’явилося поселення з назвою Черкас. Села Яхни, Бирюки явно тюркського походження. Києвське воєводство очолював емігрант з Московії Семен-Фрідерік Пронський. Сюди, у небезпечне прикордоння і був закликаний на службу Михайло Мазепа. У люстрації Білоцерківського староства 1616 р. зазначається, що київський воєвода Фрідерік Пронський за «службу військову, кінну при пану старості Білоцерківському і наміснику його» надав військовику лист на заселення "селища на тій же річці Росі"[48]. Документ цей з’явився, очевидно, між 1552—1555 роком. Адже князь Ф. Пронський помер близько 1555 р. Своїм правом, певно, М. Мазепа з тих причин не зміг скористатися. У грамоті польського короля і великого князя литовського Зигмунта ІІ Августа від 15 червня 1572 року визначена йому плата у такий же самий спосіб: "… Мы теды на первых панов рад наших причину службы и годность шляхетного Михайла Мазепы, земянина нашого земли Киевское залецаючих, дали есьмо ему, якого ж и тым листом нашим даем в земли Киевской землю пустую, людьми неоceлую, лежачую около рeчки Каменицы, почавши от мосту, на который идет Великий Гостинец, аж до урочища Посникова, зо всими належностями и пожитки, ку той землe прислухаючими, так, яко ся тая земля здавна в собe мает"[49]. Новоосадник мав за неї нести "службу земскую военную потому, яко иные обыватели повeту Киевского служат"[50].

У люстрації староств Київського воєводства 1616 р. власником "хутора Кам’яниці«[51] значився «шляхетний Миколай Мазепа Колединський», який займав його "правом вічним… від короля Августа наданим 1577 собі і нащадкам даним"[52]. Здавалося б, у цьому документі йдеться про сина Михайла Мазепи. На користь цього, зокрема, свідчить заувага польського короля у грамоті 1572 року, що пусту землю має "он (Михайло Мазепа — Авт.) сам, жона и дeти и потомки его мужского стану держати, и всяких пожитков з нее уживати"[53]. Тобто Микола — начебто нащадок Михайла Мазепи по чоловічій лінії. Саме на такій умові йому могло перейти у спадок земельне володіння, надане королем.

Водночас у люстрації 1616 р. є деталі, які засвідчують, що Миколай і Михайло Мазепи — це одна й та ж особа. Адже у ХVІ-ХVІІ століттях поряд з слов’янськими іменами паралельно вживались церковнослов’янські[54]. Так, автор люстрації ніде не зазначає, що Миколай отримав землю у спадок від батька. Навпаки, власник хутора Кам’яниці, маючи вже, мабуть, дуже похилий вік, згадував, що отримав надання від короля Августа у 1577 р. "собі та нащадкам"(тут він або люстратор помиляється у датуванні грамоти, оскільки у той час вже з 1576 р. правив Стефан Баторій; у люстрації 1622 р. королівський привілей датується вірно — 1572 роком). Люстрація 1622 р. вказує на те, що Миколай Мазепа-Колединський володіє хутором на Кам’яниці за наданням 1572 р. короля Августа[55]. Це ж знову-таки дає підставу вважати Михайла і Миколая однією й тією ж особою.

Отже, з цього випливає, що Михайло Миколай Мазепа правдоподібно народився у 1534—1535 рр. У 1616 році йому мало виповнитися 81—82 роки, а в 1622 р. — 87—88 років.

Михайло-Миколай Мазепа-Колединський у 1616 та 1622 роках рахувався на службі. Він "повинен нести військову повинність при пані старості білоцерківському або його наміснику"[56]. При цьому "кінну"[57]. Звичайно, у такому похилому віці це робити було проблематично. Однак слід зауважити, що кожен зем’янин мав у своєму підпорядкуванні кілька пахолків. Тому фактично він керував невеличким кінним охоронним загоном. До того ж, батька заміщали сини, які досягли повноліття і чекали свого часу, аби успадкувати вибороні раніше права родини.

Хутір Мазеп у перші десятиліття свого існування був облаштований як опорний пункт Білоцерківського замку, що прикривав один з напрямків можливого руху ворогів. Тут, на високому пагорбі, що височів над річкою Кам’яницею, з’явилася "чимала замчина"[58]. У разі небезпеки її мешканці відразу мали сповістити про прихід ординців у Білу Церкву. Згодом, до кінця ХVІ століття, виникло чимало нових населених пунктів південніше фортеці. Незважаючи на ризик, освоювати порожні родючі землі кинулись сотні осадників, тисячі шукачів кращого життя. За якихось два-три десятиліття на просторах південніше Білоцерківського замку виникло сотні поселень, містечок. Ця обставина внесла свої корективи у життя хутора. Відпала необхідність у безпосередній вартовій службі — адже прикордоння перемістилося далеко углиб краю. Водночас власник хутора міг бути у будь-який момент залучатись керівництвом Білоцерківського замку для військових операцій, пов’язаних з відбиттям набігів кримчан тощо. Тому його військова служба не набула формальних ознак і продовжувалась у новій якості. Фактично вона у такий спосіб трансформувалась на зразок реєстрової козацької повинності. Саме тому Мазепи були не чужинцями серед повсталого люду і опинились пізніше у козацькому стані Богдана Хмельницького. Разом з тим як власники населеного пункту їм було вигідно запрошувати на поселення нових людей, які через певний час мали сплачувати податок. У середині ХVІІ століття хутір перетворився у залюднене село, яке стали прозивати Мазепинці.

Оскільки воно у ті часи переходять у володіння Адама Степана Михайловича Мазепи, батька Івана Мазепи, то це означає, що він був прямий нащадок Михайла Миколи Мазепи(d). На це вказує й привілей Яна Казимира 1659 р. Адамові Мазепі. У ньому зазначається, що це село "предки його (А. Мазепи — Авт.) за привілеєм Зигмунта Августа, антесесора і дядька нашого коштом своїм заселили«[59]. До речі, подвійне ім’я мав і сам І. Мазепа. У королівському привілеї від 13 липня 1661 р. покоєвий названий Станіславом[60].

Найпевніше, Михайло Миколай Мазепа був дідом Адама Степана Михайловича Мазепи. У традиції черкесів час одруження наставав у 35—40 років. Тому батько Адама Степана міг народитися в 1570—1575 рр.

Таким чином допускаємо таку версію родоводу чоловічої лінії І. Мазепи:

Іван Станіслав Степанович Мазепа (1639—1709)

Адам Степан Михайлович Мазепа (1595/1600?-1666)

Михайло Мазепа (1570/75-?)

Михайло Миколай Мазепа (1534/35—1622?)

Мабуть, у Михайла Миколая Мазепи був ще й син Федір (хоча, можливо, це брат). Останній згадується в багатьох літописах як страчений у 1596 році у Варшаві учасник козацьких повстань Косинського, Лободи та Наливайка. Дослідник Є. Чернецький припускає, що він фігурував під час тих подій під прізвиськом Шостак[61].

Крім цього, у Михайла Миколая найпевніше був брат Василь, який згадується у ревізії 1552 р. Київського замку[62]. Останній брав участь у військових операціях другої половини ХVІ ст., зокрема вислав сто козаків до обозу Яна Замойського на молдовську виправу1595 р[63].

Предки І. Мазепи вірогідно породичалися шляхом шлюбу з князівською родиною. У 1574 р. від короля Речі Посполитої Генріха ІІІ (Валуа) Михайло Миколай Мазепа дістав привілей на Пасічне[64] на Волині. На це ж селище він отримав підтвердження у 1578 р.[65]. Це «закріплення» на Волині сталося наймовірніше після шлюбу шляхтича Мазепи з якоюсь бідною князівною (можливо, Колединською(e)). У результаті цього зем’янин набув більш поважного статусу, а тому й став пізніше писатися подвійним прізвищем (Мазепа-Колединський)[66]. Зазначимо, що княгиня Марія Ровенська у 1507 р. внаслідок судового процесу виборола маєтність «Колодноє» "вечно єй и єє детям«[67] на Волині. Її нащадки могли породичатися з Мазепами. Крім цього, можливий ще й інший варіант виникнення подвійного прізвища. Так, в пописі війська Великого князівства Литовського 1567 р. згадується шляхтич Михайло Григорович Коледа, який був записаний у дворовій хоругві[68] (його дочка могла після 1569 р. писатися Колединською).

У 1688 році у Чернігові вийшла невеличка книжка поета Івана Орновського «Муза Роксоланська», у якій оспівується І. Мазепа. Дуже цінна у ній заувага про те, що гетьман походить з "давніх княжат Волинських".[69] Справді, родина Мазеп-Колединських володіла ще й Моковичами у Володимирському повіті[70]. Князь Олександр Заславський дав Адамові Мазепі у заставу село під Костянтиновим[71].

«Про князівське походження роду Мазеп може до певної міри свідчити і їх прізвище «Колединських», — зазначає Я. Токаржевський-Карашевич, — яке, коли його взято від місцевості «Колодно» на Волині, вказувало б на можливе споріднення з іншою галуззю Гедиминовичів- Корибутовичами, дідичними власниками Князівства Колоденського, а коли походить від герба «Колодин», то дозволяло б виводити їх від князів Бабичів-Друцьких з Полоцької галузі Рюриковичів«[72].

Гетьман Мазепа мав герб, аналогічний гербу «Курч» (або «Корч»), яким користувалися з певними варіаціями протягом кількох століть князі Курцевичі.

Білоцерківським підстаростою у 1578—1596 роках був князь Дмитро Васильович Курцевич-Булига, а згодом, у 1609—1613 роках, його син — Іван Дмитрович Курцевич-Булига[73]. Можливо, вже тоді відбулося поріднення Курцевичів та Мазеп. Адже, наприклад, у дядька Д. Курцевича-Булиги — Михайла Івановича Курцевича, який опікувався своїм небожем, була дочка Маруша, про чоловіка якої нічого не відомо[74]. При цьому навряд чи родова тамга або бортний знак Мазеп були запозичені Курцевичами-Булигами, лягли в основу їхнього герба. Статус князів все-таки був вищий від зем’ян. Зрозуміло, якби Мазепи не служили на Білоцерківщині, схожість їхнього герба з гербом Курцевичів-Булиг можна було б пояснити випадковим співпадінням елементів і т. п. Однак підлеглість зем’янина князю, їхня спільна участь у походах дає підстави говорити про те, що все-таки це сталося з певних поважних обставин. Можливо, родова тамга Мазеп була у формі місяця. І це заохотило її власника у реаліях Речі Посполитої долучитися до герба з близькими йому елементами. Зауважимо, що черкеські тамги мали здебільшого просту конфігурацію, були одночленні.

Не виключаємо прилучення Мазеп до герба «Курч» і на основі тоді діючого законодавства, згідно з яким у Речі Посполитій дозволялось приписувати до власного герба близьких та бажаних людей.

Треба звернути увагу й на такі обставини. У судових справах, інших документах Дмитро Курцевич-Булига фігурує як "венгерець"[75]. Князь Іван Васильович Курцевич був одружений з "венгринею"[76], князь Йона Дмитрович теж взяв шлюб з "венгеркою«[77]. Відомо, що угорський етнос формувався значною мірою під впливом половців (у 1228 році їх в Угорщину переселилось 2000, а вже в 1240 році — 40 тисяч[78]). Асимільовані половці згодом поповнювали елітні кінні підрозділи Угорщини, наймалися на прикордонну службу в сусідні країни. Тож половецька тамга з місяцем та зіркою цілком могла стати основою герба «венгерця» Курча.

Проте Курцевичі могли з’явитися на службі у Великому князівстві Литовському й з Північного Кавказу, Приазов’я. Тут проживали поряд з черкесами моджари, яких росіяни називали "венграми«[79], а мандрівники — «мадьярами», бо ті, за багатьма ознаками, мали спільне з угорцями походження у період переселення останніх на Дунай. Тюркське «курч» означає «сталь», кабардинське «курш» — «скеля». Відомий своїми походами на Приазов’я у 1395—1396 рр. Тимур (Тамерлан) у своїй «Автобіографії» згадує, як "Курч Тимургар, один з моїх прихильників, дізнавшись про моє прибуття, відразу ж з’явився до мене у супроводі сорока людей«[80].

Отже, можна припустити, що шляхи «венгрів» Курч, якщо вони найнялися на службу з Приазов’я чи Північного Кавказу, могли перетнутися з Мазепами-черкесами ще у кінці ХІV або на початку ХV століття на їхній прабатьківщині.

Адам Степан Мазепа народився правдоподібно у 15595—1600 роках. Вироком Люблінського трибуналу 14 травня 1638 року він був засуджений на інфамію(f) і смертну кару за скаргою Андрія та Феодосія Зеленських, які звинуватили його у вбивстві їхнього батька, Яна Зеленського. Якраз напередодні Київщина була охоплена великим протипольським повстанням, і, очевидно, Мазепа брав участь у ньому, а тому вищезгадану кримінальну справу слід розглядати у його контексті як наслідок придушення опору повсталих, покарання найбільш «засвічених» учасників. Польський уряд після розгрому козацького заворушення 1638 року оголосив запорожців поза законом, обмежив кількість реєстрових козаків до 6.000.

Вирок не було виконано з кількох причин. Підсудний, як свідчить подібна практика, описана Гійомом де Бопланом, «повинен, рятуючи своє життя, покинути край; а його майно конфіскується на користь корони (…) Але, як-то кажуть, і злочини старіються: уже через кілька років приятелі (засудженого) починають клопотатися про примирення, а ще до того помре протилежна сторона чи пом’якшиться її серце з жалості, чи ще щось інше. А тоді вже можна легко повернути назад свій маєток, якщо він хоч трохи чогось вартий». Ймовірно, порятувала від страти Адама Степана 18-20-річна Марія Мокієвська, яка згодилася вийти за нього заміж. Вбивці у старій Україні прощалися, якщо у такий спосіб їх рятували дівчата. Так це було чи інакше, але орієнтовно у червні 1638 року, через місяць після оголошення вироку, був зачатий Іван Мазепа. Можна припустити, що Марія та Адам Степан поріднились у ході повстання, але після нього, у червні 1638 року, Мазепі довелось втікати з дому. Лише у липні 1645 року король надає переслідуваному глейт (охоронний лист) на шість місяців, «за час яких надається йому право безпечно перебувати на землях республіки і старатися про ліквідацію вироку Люблінського трибуналу». Цей документ виданий у зв’язку з замиренням сторін і сплатою пені дочці за вбитого батька.

Далі Степан Михайлович Мазепа згадується у складі шляхти, яка 11 січня 1654 року прибула у Переяслав для складання присяги царю[81]. Ця депутація у складі 24 осіб просила, аби за ними були залишені старі права, зокрема суд та маєтності. Вони також подали проект урядів, які хотіли б обіймати у козацькому війську[82]. Важко сказати у цьому зв’язку, чи С. Мазепа на той час вже був білоцерківським отаманом. Можливо, він прагнув більшої посади, ніж мав.

У березні 1654 року у відписках київських воєвод Адам Мазепа вперше називається білоцерківським отаманом. Він прислав у Київ «товарыщев своих» Івана Каменецького та Василя Бечеговського[83] з повідомленням, що «полской гетман Чернецкой, а с ним войска десять тысячь Умань оступили; а уманской полковник Богун Носач их одерживает; а паволоцкой полковник до Горной Каменки рушился и их, черкас, оберегает, и чтоб они город остерегали и жили осторожливо, были б также, как и они полковники стоят наготове» [84].

В. Біднов сумнівається, що згадуваний під час присяги царю в Переяславі 11 січня 1654 року шляхтич Степан Михайлович Мазепа є батько І. Мазепи. «Напевно, обидва ці Мазепи були родичами, жили в Мазепинцях і Марія з Мокієвських була жінкою Степана Мазепи, про якого нічого не знаємо», — зазначає він.

Згадане протиріччя усувається іншими документоми, зокрема інструкцією 1665 року київських дворян послам на сейм, де йдеться про Адама Мазепу, батька «покоєвого при королі Яні Казимирі», тобто Івана Мазепи, який іменує себе пізніше по батькові Степановичем. Це ж саме зустрічаємо у привілеї Яна Казимира 1659 р. Там чітко вказано, що Адам Мазепа, власник Мазепинець, є батьком Яна Мазепи, який служить при королю. Отже, маємо в Мазепинцях не двох батьків-Мазеп, не двох покоєвих-Мазеп при королі, а одного батька з церковним та світським іменами Адам та Степан і його сина Івана.

Білоцерківський замок, відбудований у 1649 році Стефаном Чернецьким, у ті роки став найпотужнішою фортецею Правобережжя. Тут деякий час була резиденція Богдана Хмельницького. Це сприяє входженню А. Мазепи у наближене коло гетьманської верхівки. Не випадково Іван Мазепа у 1697 році казав московському послові, що «в мене й дід, і батько народилися в Україні й служили великим государям».

Щодо особи згадуваного діда(g), то йдеться, очевидно, про батька матері Мокієвського, діда майбутнього полковника Костянтина Мокієвського. У Присяжних книгах 1654 р. у Білоцерківському полку натрапляємо на дев’ятьох шляхтичів Мокієвських[85]. За версією В. Кривошеї (на основі поминальників роду), один з них — Іван Якович Мокієвський[86] є батьком матері майбутнього гетьмана. Взагалі ж, у «Реєстрі усього війська Запорозького після Зборівського договору» 1649 року натрапляємо на сімох Мазеп, зокрема і Мирона Мазепу[87] з Білоцерківської сотні.

Після укладення 18 вересня 1658 року Гадяцького трактату між Польщею та Гетьманщиною, згідно з яким остання як Велике Князівство Руське на федеративних умовах входила до складу Речі Посполитої, на кордонах з Україною нарощували сили царські війська, які провокували опозицію гетьмана до виступів. І. Виговський у грудні 1658 р., а також січні 1659 р. шле послів до Яна Казимира з проханням відчутніше допомогти, бо російські полки крок за кроком просувалися у глиб гетьманської території. У складі одного з таких посольств «просити людей на поміч» були Ю. Немирич, Г. Лісницький та батько І. Мазепи — С. Мазепа [88]. Писар королівського посла до козаків Станіслава Беньовського Криштоф Перетяткович у своїх записках про 1659 рік згадує, що на сейм, який відбувся у Варшаві 4 квітня, «для затвердження гадяцької угоди приїхало багато знатних козаків, між ними були: Самченко — рідний дядько Хмельницького, Костянтин Виговський — рідний брат гетьмана, Груша — генеральний писар Війська Запорозького, Грицько Лісницький — миргородський полковник, Мазепа та інші» [89]. Поляків насторожили гадяцькі умови щодо ліквідації унії і права займати уряди у «воєводствах руських» тільки православним. В Україну до Виговського знову закурсували посли.

Помічник посла К. Перетяткович, їдучи до Чигирина, одного з коней залишив «у Білій Церкві, у дружини Мазепи, який був на сеймі» [90].

Нарешті, 10 червня 1659 р. король Ян Казимир разом з польською верхівкою склали присягу про те, що будуть свято дотримуватись умов узгодженої в ході дискусій, переговорів Гадяцької угоди [91]. Після завершення цієї важливої дипломатичної місії батько Івана Мазепи добився підтвердження (1659 р.) за ним, його дружиною та нащадками права на село Мазепинці у королівському привілеї він називається «заслужоним шляхтичем і жовніром» [92] «в багатьох військових експедиціях випробуваним» [93].

У другій половині 1663 року король Ян Казимир вирішив відвоювати у Московії Лівобережжя. Його війська 13 листопада вирушили в Україну[94]. З королем відбув на війну і Мазепа. Як повідомляє С. Величко, коли Ян Казимир "був у Білій Церкві, то він (Мазепа. — Авт.), відкланявшись королеві за службу, лишився при своєму батькові, який тоді ще жив«[95]. Смерть С. Мазепи у 1665 році(h) дає підстави говорити про отримане ним раніше серйозне поранення або про тяжку хворобу, невтішний наслідок від яких очікувався з дня на день.

Мати гетмана, проживаючи у Білій Церкві, орієнтовно 1666 р. стала членом Луцького Хрестовоздвиженського братства як «подчашина Черниговская» [96], а після смерті чоловіка пішла у монастир. Вперше Марія Магдалина згадується як ігуменя Києво-Печерської Воздвиженської дівочої обителі 29 січня 1683 р. Тоді київському воєводі князю Петру Прозоровському надійшла царська грамота про надання їй 100 рублів з міських доходів на побудову теплої церкви та виправлення колодязя [97]. Очевидно, очолила вона духовний заклад ще раніше.

Діяльність ігумені активізувалась після обрання її сина І. Мазепи гетьманом. За його сприяння і протекції володіння монастиря значно зросли.

Інокині бідного Глухівського дівочого монастиря вирішили поліпшити своє становище підпорядкуванням Києво-Печерському жіночому монастирю. В універсалі І. Мазепи від 12 лютого 1688 р. вони вже представлені як «законници под завідованем ку правленем превелебной в Бози его мил[остивой] госпожі Магдалины Марии» [98]. Мати гетьмана сприяла розширенню земельних володінь обителі [99]. Подбала вона і про переселення черниць на нове місце. У зверненні до патріарха Адріяна ігуменя зазначала, що монастир «на місці мятежном, среди торжища, и дворами обселен корчемными, еще велие бідство и ко гріху соблазны живущим там монахиням бывает» [100]. Марія Магдалина, порадившись з гетьманом І. Мазепою та митрополитом В. Ясинським, запропонувала у 1692 р. облаштувати обитель довкола новозбудованої Успенської церкви, яку «построил и всем украсил своим иждивением войска Запорожскаго обох стран Днепра сын ея, игуменіи, гетман Іоанн Стефанович Мазепа» [101]. За відповідними підтверджувальними грамотами вона їздила до Москви [102]. Невдовзі завдяки зусиллям матері і сина для черниць були збудовані келії. Прочанин Леонтій Лук’янов, зайшовши 1701 р. у Глухів, у своїх подорожній нотатках відзначив, що тамтешній «девичий монастир предивен зело» [103]. Разом з впливовим сином ігуменя доклала чимало зусиль для розбудови Печерського жіночого монастиря. У ньому у 1701—1705 рр. за кошти гетьмана збудовано велику кам’яну Вознесенську церкву [104]. Ігуменя самостійно дбала про приріст грошей для будівництва. Так, 7 жовтня 1701 р. вона продала за 1.000 золотих полковому стародубському Гордію Насикевичу «двор ис садом, на клину, близ церквы святого Симеона» [105], що належали померлій «панеи судьиной», яка заповіла своє майно жіночій обителі. За її правління обитель також стала справжнім центром гаптування. Тут вишивали золотом і сріблом фелони, єпитрахилі, воздухи та інші церковні прикраси. Причому у творіннях черниць, зокрема на палиці «Вручення ікони Рудницької Богоматері», пелені «Покрова», — явно зображені гетьман та його мати [106] як церковні меценати. У майстерні Києво-Вознесенського монастиря виготовлено із золотих, срібних і шовкових ниток пелену «покладання до гробу» із гербом Мазепи. На гаптуванні залишився напис: «Року 1689 тщанием чесного старца иеромонаха Иннокентия строителя пещеры преподобной Феодосия и духовника и укладом чесной госпожи Марии Магдалены Мазепиной игумени монастыря Печерского сделан сей воздух» [107].

За вказівкою Петра I духовна обитель у 1707 р. мала бути перенесена на нове місце.

Зруйнування 1707 р. Печерського дівочого монастиря додало переживань і хвилювань старенькій ігумені, якій, правдоподібно, було 86—90 літ (І. Мазепа у ті дні мав 68 літ ‑ Авт.). Стан здоров’я її погіршився. У листі до канцлера Г. Головкіна від 2 листопада 1707 р. І. Мазепа зазначав, що «госпожа матка моя вельми болізнует и до кончины жития своего приближается» [108]. Очевидно, невдовзі вона й померла. Через рік після її смерті монастир очолила її родичка Марія Магдалина Мокієвська[109], яка закінчила своє життя десь перед 1742 р.[110]

Павленко С. Родовід гетьмана І. Мазепи // Сіверянський літопис. — 2007. — № 5. — С. 57—70.

a «Э» читається як коротке «а»

b Очевидно, йдеться про великого князя литовського Вітовта (1350—1430), який розширив свої володіння аж до Причорномор’я. Гедемін же згадується у деяких літописах як підкорювач Києва.

c Нині село Глинськ Роменського району Сумської області.

d Традиція вживання в ХVІІ столітті подвійних імен Зіновій-Богдан, Микола-Михайло, Адам-Степан утруднює визначення генеалогії козацької старшини. Ми не поділяємо точку зору історика Є. Чернецького у його цікавих генеалогічних версіях про те, що Іван Мазепа «не є прямим нащадком шляхетного Миколая Мазепи-Колединського». Останній згадувався власником Мазепинець у 1622 році. У 1650-их роках ними володів Адам-Степан Михайлович Мазепа. Отже, невеличкий проміжок часу — 30 років — дає підставу говорити більше про прямих спадкоємців над цим селом, ніж другорядних (далеких троюрідних родичів-братів).

e До речі, на Волині є села Колодеже, Колодниця.

f Інфамія — позбавлення шляхетської честі, а також громадських прав.

g О. Оглоблин вважає, що він «положив голову» під Чортковом орієнтовно у 1655 році.

h Виходимо з того, що у наступному році посада чернігівського підчашого переходить до сина Івана.

[1] Pysma Tymka Padurry. — Lwiw,1874. — S.325,414;
Трепке В. Пам’яті Гетьмана Івана Мазепи // Історичний календар Червоної калини на 1933 рік. — Львів, 1933. — С.4.

[2] Літопис Самовидця. — К.: Наукова думка, 1971. — С.146.

[3] Величко С. Літопис. — К.: Дніпро, 1991. — Т.2. — С.170.

[4] Шагиров А. К. Этимологический словарь адыгских (черкесских) языков. В 2-х томах. — М.: Наука, 1977. — Т. І. — С.258.

[5] Кабардинско-русский словарь. — М.: Государственное издательство иностранных национальных словарей, 1957. — С.254—255.

[6] Бларамберг Й. Историческое, топографическое, статистическое и этнографическое описание Кавказа. — Нальчик: Эль-Фа,1999. — С.114.-115.

[7] Трахо Р. Черкесы. — Мюнхен, 1956.

[8] Рігельман О. І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. — К.: Либідь, 1994. — С. 45.

[9] Татищев В. Н. История российская. -М.-Л.: Издательство Академии наук СССР, 1963. — Т.2. — С. 240.

[10] Там само. — Т. І. — С.325.

[11] Описание Каневского замка 1552 года (февраль-март) // Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. — К.: Типография Г. Корчак-Новицкого, 1886. — Часть VІІ. — Т. І. — С.103.

[12] Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся. — Біла Церква: видавець Олександр Пшонківський, 2005. — С.479—480.

[13] Максидов А. А. Фамилии адыгского происхождения наУкраине // http://zihia.narod.ru/ethnic/ukraine.htm

[14] Описание Черкасского замка 1552 года (февраль-март) // Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. — К.: Типография Г. Корчак-Новицкого, 1886. — Часть VІІ. — Т. І. — С.81, 87—88.

[15] Описание Каневского замка 1552 года (февраль-март). — С.104—105.

[16] Мицик Ю. А. Вишневецький (Байда) Дмитро Іванович // Українське козацтво. Мала енциклопедія. — Київ-Запоріжжя: Генеза, Прем’єр. — 2002. — С.69.

[17] Сергійчук В. Дмитро Вишневецький // Володарі гетьманської булави. — К.: Варта, 1994. — С.22.

[18] Емельянова Н. М. Мусульмане Кабарды. — М.: Граница, — 1999. — Раздел І. — Глава ІІІ.

[19] Дзамихов К. Ф. Адыги в политике России на Кавказе (1550-е — начало 1770-гг.). — Нальчик, 2001; http://adhist.kbsu.ru/index.html

[20] Там само.

[21] Там само.

[22] Попис войска Великого княжества Литовского лета 1567 // Русская историческая библиотека. -Петроград, 1915. — Т. ХХХІІІ (Литовская метрика. Отдел первый. Часть 3. Книги публичных дел. Переписи войска литовского). — С.517.

[23] Войтович Л. Князівські династії Східної Євопи (кінець ІХ — початок ХVІ ст.): склад, суспільна і політична роль. — Львів, 2000. — Розділ 5.2.

[24] Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся. — Біла Церква: видавець Олександр Пшонківський, 2005. — С.445, 447

[25] Там само. — С.410.

[26] Там само. — С.226, 227, 270, 358, 359.

[27] Алексеева Е. П. Древняя и средневековая история Карачаево-Черкесии (Вопросы этнического и социально-экономического развития). — М.: Наука, 1971. — С.242.

[28] Мирзоев А. Уэркъ хабзэ — кодекс чести черкесского дворянства // http://www.adigam.com/ru/culture/

[29] Там само.

[30] Описание Каневского замка 1552 года (февраль-март). — С.105.

[31] Там само. — С.97 — 98.

[32] Описание Черкасского замка 1552 года (февраль-март). — С.86.

[33] Описание Каневского замка 1552 года (февраль-март). — С.99.

[34] Иванов Н. М. История Литовско-Русского государства в именах и датах (Держава Гедиминовичей): Историко-генеалогическое исследование-обобщение. Книга 1. -СПб.: Книга, 2003. — С.267.

[35] Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст. — К.: Наукова думка, 1993. — С.326—328.

[36]Болотин Л. Князь Кият Мамай и Царь Иоанн Грозный. Генеалогическая взаимосвязь // http://www.rusk.ru/st.php?idar=104485

[37] Клепатский П. Г. Очерки по истории Киевской земли. Литовский период. — Біла Церква: видавець Олександр Пшонківський, 2007. — С. 244.

[38] Там само.

[39] Описание Каневского замка 1552 года (февраль-март). — С. 103

[40] Описание Каневского замка 1552 года (февраль-март). — С. 101.

[41] А се имена всем градом Русским дальним и ближним // Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. — М. — Л., 1950, C.475—477

[42] Там само. — С.103.

[43] Описание Киевского замка 1552 года (февраль- март) // Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. — К.: Типография Г. Корчак-Новицкого, 1886. — Часть VІІ. — Т. І. — С.114.

[44] Словарь української мови. Упорядкував з додатком власного матеріалу Борис Грінченко: В чотирьох томах. — К., 1908. — Т. ІІ. — С.396.

[45] Там само. — С.397.

[46] Словник української мови. — К.: Наукова думка, 1973. — Т. ІV. — С.595.

[47] Чернецький Є. Білоцерківський замок. — Біла Церква: Видавець Олександр Пшонківський, 2003. — С.35—53.

[48] Люстрация староств Киевского воеводства 1616 г. // Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. — К.: Типография Г. Корчак-Новицкого, 1886. — Часть VІІ. — Т. І. — С.293.

[49] 1572, июня 15. Грамота земянину Киевскому Михайлу Мазепе на землю около речки Каменицы // Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. — Санкт-Петербург: В типографии Эдуарда Праца, 1863. — Т. І. (1361—1598). — С.190.

[50] Там само.

[51] Люстрация староств Киевского воеводства 1616 г. // Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. — К.: Типография Г. Корча-Новицкого, 1886. — Часть VІІ. — Т. І. — С.293.

[52] Там само.

[53] 1572, июня 15. Грамота земянину Киевскому Михайлу Мазепе на землю около речки Каменицы. — С.190.

[54] Демчук М. О. Слов’янські автохтонні особові власні імена в побуті українців ХІV-ХVІІ ст. — К.: Наукова думка, 1988. — С.32—33.

[55] 1622. Из люстрации Киевского воеводства: описание староств Каневского, Переяславского, Корсунского, Черкасского, Богуславского, Белоцерковского // Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. — Москва: Издательство Академии наук СССР, 1953. — Т. І. — С.34.

[56] 1622. Из люстрации Киевского воеводства: описание староств Каневского, Переяславского, Корсунского, Черкасского, Богуславского, Белоцерковского // Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. — Москва: Издательство Академии наук СССР, 1953. — Т. І. — С.34.

[57] Люстрация староств Киевского воеводства 1616 г. — С.293.

[58] Руліковський Е. Мазепинці // Малознані дослідницькі роботи (підготовка до друку С. Павленка, переклад М. Данилюка): Сіверянський літопис. — 2006. — № 3. — С. 85.

[59] Rulikowski E. Mazepince. — S. 184.

[60] Мицик Ю. Іван Мазепа. — К., 2007. — С.31.

[61] Чернецький Є. Як звали Мазеп козацьким звичаєм? Реконструкція родоводу гетьмана Івана Мазепи // Мазепа І. През шаблю маєм права. — Біла Церква: «Альманах «Біла Церква» — видавець О. Пшонківський, 2004. — С.99.

[62] Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст. — К.: Наукова думка, 1993. — С.246.

[63] Падура Т. Іван Мазепа // Сіверянський літопис. — 2006. — № 3. — С.83.

[64] Rulikowski E. Mazepince // Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich. — Warszawa: «Wieku» Nowy-Swiat, 1885. — S.184.

[65] Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст. — К.: Наукова думка, 1993. — С.247.

[66] Люстрация староств Киевского воеводства 1616 г. // Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. — К.: Типография Г. Корча-Новицкого, 1886. — Часть VІІ. — Т. І. — С.293;
1622. Из люстрации Киевского воеводства: описание староств Каневского, Переяславского, Корсунского, Черкасского, Богуславского, Белоцерковского // Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. — Москва: Издательство Академии наук СССР, 1953. — Т. І. — С.40.

[67] 1507, 11 июля. Вырок албо потверженьє княгини Семеновой Ровенской княгини Марьи на именья Квасилов, Корни но, Колодное, Бережаны, Басое, Став, Славное а Ростов в земли Волынской // Русская историческая библиотека. — Петербург, 1903. — Т. ХХ. (Литовская метрика. Т. І, кн. 2). — С.552.

[68] Попис войска Великого княжества Литовского лета 1567. — С.532.

[69] Radyszewski R. Hetman Mazepa w polskojezycznych panegirykach Jana Ornowskiego i Filipa Orlyka // Mazepa and his time History,culture,society. -Alessandria: Edizioni dell’Orso, 2004. — S.491.

[70] Токаржевський-Карашевич Я. Походження і герб гетьмана Мазепи // Мазепа. Збірник. — Варшава, 1938. -Т. І. — С.54.

[71]Jan Mazepa // Pysma Tymka Padurry. — Lwiw,1874. — S.325.

[72] Токаржевський-Карашевич Я. Походження і герб гетьмана Мазепи. — С.62—63.

[73] Чернецький Є. Білоцерківський замок. — С.92.

[74] Герасименко В. Родовід князів Курцевичів // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. Випуск І. — Біла Церква, 2000. — С.66.

[75] Там само. — С.65.

[76] Там само. — С.63.

[77] Там само. — С.67.

[78] Князький И. О. Русь и степь // Российский научный фонд. Московское отделение. Научные доклады. — № 31. — С. 59 — 60.

[79]Орлов А. М. Нижегородские татары: этнические корни и исторические судьбы. — Нижний Новгород, 2001. — 240 стр.; Орлов А. М. Нижегородские татары: этнические корни и исторические судьбы // http://mishare.narod.ru/books/Ethnic_roots/4.htm

[80] Амир Темур (Тамерлан). Автобиография // http://www.e-samarkand.narod.ru/Timur.htm

[81] Грушевський М. Історія України-Руси: В одинадцяти томах, дванадцяти книгах. — К.: Наукова думка, 1996. — Т.9. Кн. 1. — С.743.

[82] Там само. — С.744.

[83] Отписка киевских воевод с вестями о приходе поляков в малороссийские города и об устройстве киевских укреплений 31 марта // Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и поданные археографическою комиссиею. — - СПб.: Типография братьев Пантелеевых, 1878. — Т.10. — С.405.

[84] Там само.

[85]Присяжні книги 1654 р. Білоцерківський та Ніжинський полки. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2003. — С.27.

[86] Кривошея В. Білоцерківський полк. — К.: Стилос, 2002. — С.97.

[87] Реєстр Війська Запорозького 1649 року. — К.: Наукова думка, 1995. — С.177.

[88] Чухліб Т. Конотопська битва 1659 року в контексті міжнародної ситуації у східній Європі // Конотопська битва 1659 року. Збірник наукових праць. — К., 1996. — С.90.

[89] Стрельчевський С. К вопросу о сражениях Польши с козаками в 1657—1659 годах. — К., 1873. — С.13.

[90] Там само. — С. 14.

[91] Коренець Д. Зносини гетьмана Івана Виговського з Польщею в р. 1657—58 // Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (далі — ЗНТШ). — 1900. — Т.38. — Кн.VI. — С.20.

[92] Інститут рукопису НБУ НАН України. ‑ Ф. ІІ. ‑ № 22538. — Арк. 5.

[93] Кривошея В. Іван Мазепа: біографічні дрібниці // Просвіта. — 1997. — 27 вересня. ‑ С. 2.

[94] Бандтке Г. История государства польского. — СПб., 1830. — Т.2. — С.329.

[95] Величко С. Літопис. — К., 1991. — Т.2. — С.170.

[96] Біднов В. Марія-Магдалина, мати гетьмана І. Мазепи // Мазепа. Збірник. — Варшава, 1938. — Т. 1. — С.43.

[97] Крайня О. Документи XVII ст. з історії Києво-Печерського Вознесенського дівочого монастиря // Лаврський альманах. Києво-Печерська лавра в контексті української історії та культури. Збірник наукових праць. — К.: Пульсари, 2001. — Вип.. 5. — С.155.

[98] Універсал І. Мазепи про підтвердження прав Глухівського дівочого монастиря на село Береза // ЦДІАУК. — Ф.149. — Оп. 1. — Спр. 8. — Арк..1;
Універсали Івана Мазепи. 1687—1709 / Упорядник І. Бутич (далі — Універсали Івана Мазепи). — Київ-Львів: НТШ, 2002. — С.124.

[99] Універсал І. Мазепи від 9 липня 1690 р. Глухівському жіночому монастиреві на село Берези з усіма до нього належними володіннями // Універсали Івана Мазепи. — С.201;
Мицик Ю. Невідомі документи Івана Мазепи // Пам’ятки України. — 1991. — №.6. — С.56—57;

[100] Архив ЮЗР. — К., 1872. — Ч.1. — Т.5. —  С.347—348.

[101] Там само. — C.348.

[102] Біднов В. Марія-Магдалина, мати гетьмана І. Мазепи. — С.48.

[103] Гумилевский Ф. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. — Чернигов, 1874. — Кн. 7. — С.272—273.

[104] Маниковский Ф. Историко-статистическое описание Киево-Флоровского Вознесенського женского монастиря. — К., 1894. — С.10;
Крайня О. О. Киево-Печерський Вознесенский дівочий монастир // Могилянські читання. Збірник наукових праць. — К.: Пульсари, 2001. — С.179.

[105] Купчая запись Марии Мазепиной Насикевичу на двор, 1701 г. // Константинович Н. Обозрение Румянцевской описи Малороссии. Полк Стародубский. — Чернигов, 1875. — Вып.III. — С.413.

[106] Кара-Васильєва Т. Літургійне шитво України XVII—XVIII ст. — Львів: Свічадо, 1996. — C.170.

[107] Там само. — С.175—176.

[108] Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — К.: Час, 1993. — С.569.

[109] Кара-Васильєва Т. Літургійне шитво України XVII—XVIII ст. — С.31.

[110] Там само. — С.43.

У Європі ХVII століття існувало три основних вузла міжнародних протиріч. Три вогнища конфліктів, які постійно тліючи, кожну хвилину могли перетворитися у жорстоку війну. У Західній Європі перетиналися торгові і колоніальні інтереси чотирьох держав, що мали найбільші запити у міжнародній політиці — це Іспанія, Франція, Англія і Нідерланди. На сході Європейського континенту існувала проблема взаємовідносин між Османською імперією та християнськими країнами, куди була втягнута й Україна. На Північному Сході великі північні держави протягом трьох століть вели непримиренну боротьбу за гегемонію на Балтійському морі. Ці три вузла перепліталися між собою, впливали один на одного і створювали досить неочікувані і складні ситуації в міжнародних відносинах того часу.

У той час коли зростав Іван Мазепа всі країни Європи були вже так тісно пов’язані між собою економічно, політично, культурно, що більшість фундаментальних історичних процесів мали загальноєвропейський і континентальний характер. Хоча в межах окремих країн чи регіонів ці визначні події й відзначалися місцевою специфікою. Подією, що мала загальноєвропейський характер стала й Національна революція українського народу на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким. За визначенням істориків вона, поряд з Тридцятилітньою війною 1618—1648 років та Англійською буржуазною революцією середини ХVІІ століття відіграла важливу роль в остаточному крахові політичної системи Контрреформації, що трималася на монархії іспанських і австрійських Габсбургів — на заході Європи, й Речі Посполитої — на Сході. Українська революція, яка завдала непоправного удару Польсько-Литовському королівству, сприяла здійсненню певного перелому в історичному поступі Європи. Синхронність соціальних вибухів засвідчувала універсальність протиріч між владою й нижчими станами, що виникали у суспільствах різного типу. У цей же час поглиблювався і конфесійний розкол Європи на католицькі, протестантські та православні країни.

Революційні події в Україні спричинили історичну зміну міжнародних сил у Центрально-Східній Європі. Вони остаточно послабили геополітичну міць Речі Посполитої та Кримського Ханства, стримали європейську агресію Османської імперії й політично зміцнили роль Московсько-Російської держави, яка розпочала експансію на захід. Окрім того національно-визвольна боротьба українців сприяла здобуттю Прусією незалежності у 1657 році та зміцнила позиції Шведського королівства у Північній Європі. Ці події мали великий міжнародний резонанс, який тривав протягом всієї другої половини ХVII та на початку XVIII століття.

Вже коли Мазепа служив при одному з найповажніших монарших дворів Східної Європи, у польського короля Яна ІІ Казимира його називали «з ніг до голови козаком». Чому саме таку оцінку заслужив у Варшаві українець з «провінційного» Київського воєводства Речі Посполитої? А тому що Київщина була одним з центрів утворення українського козацтва.

Зважаючи на те, що протягом ХІV-ХVІ століть українські землі перебували «на перехресті» татарсько-польсько-литовського військового та політичного протистояння, сам характер прикордонного життя спричинився до існування тут своєрідної соціальної «нічийної зони». Тоді між шляхтою і селянством, поряд з боярами і зем’янами, заявили про свої права на окремий «рицарський» стан козаки — найбільш мужні, відважні й витриваліші в боях зі степовими ордами представники українського народу. Укріпившись як військова сила у боротьбі з турецько-татарськими наїздами, українське козацтво намагалося ствердитися як окрема верства у системі Речі Посполитої, але потім перейшло до відкритої збройної боротьби проти польської шляхти. Найбільшим проявом цієї боротьби й стала Українська революція на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким, свідком якої і був юний Іван Мазепа.

Очевидно, що батько Івана, який довгий час перебував на Запорозькій Січі, а потім був обраний білоцерківським отаманом й брав участь у багатьох подіях Хмельниччини зумів передати своєму синові такі головні козацько-лицарські чесноти як мужність, відвага вірність, гідність, честь, добра слава, здатність до самопожертви, патріотизм, оборона вітчизни, захист рідної віри. Безчестям і применшенням лицарської гідності в козацькому середовищі вважалася воєнна поразка, втеча з полю бою. Для кожного козака святим було поняття «товариства». Воно означало насамперед побратимські стосунки між членами козацької організації, співіснування за козацькими звичаями на засадах військової солідарності та взаємодопомоги. Можемо також стверджувати, що саме батько навчив сина Івана вмінню їздити на коні, володіти шаблею та пістолем й залучив його до військової справи.

У середині ХVІІ століття Україна продовжувала залишатися тією землею, де збиралися, засвоювалися і переломлювалися крізь місцеві умови провідні культурні та суспільно-політичні ідеї Західної Європи. Незважаючи на війни та перешкоди з боку іноземних держав, роз’єднаність українських земель національна культура продовжувала розвиватися в контексті всесвітнього культурно-історичного процесу. У цей час козацька Україна подарувала світові когорту талановитих культурних діячів — майстрів архітектури і графіки, художників, композиторів, літераторів, філософів та педагогів. Іноземних мандрівників вражала висока освіченість пересічних українців. Подорожуючи українськими землями вони зазначали, що навіть діти тут вміли читати. Де ж навчився читати та писати Іван Мазепа?

Як і більшість тогочасних шляхетських дітей початкову освіту він здобув вдома. У цьому велика заслуга його матері Марини, яка входила до Луцького православного братства й була дуже набожною. Саме вона виховала свого сина у глибокій пошані до православної віри й навчила його читати та переписувати Євангеліє.

Очевидно, що десь протягом 1650—1657 років майбутній гетьман навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Про це свідчив у своєму знаменитому щоденнику вірний соратник Мазепи Пилип Орлик. У цей час майбутню академію очолювали Лазар Баранович та Іоаникій Галятовський. Знаменитий Києво-Могилянський колегіум, який був заснований видатним церковним і культурним діячем Петром Могилою, відповідав загальноєвропейським аналогам й прирівнювався до вимог і стандартів, які існували в інших країнах. Структура колегіуму складалася з восьми класів (шкіл), куди входили: аналогія, інтима, граматика, синтаксема, поезія, риторика, філософія, а пізніше богослів’я. Курс навчання тривав сім років.

Згідно з твердженнями сучасника Мазепи літописця Самійла Величка майбутній гетьман України закінчував клас риторики. У класі риторики юний Мазепа опановував мистецтво складання промов, які виголошувалися на різних урочистостях та офіційних зустрічах, святах, весіллях тощо. Тут також він вчився писати найрізноманітніші листи і послання. На практиці знавців риторики використовували ще й під час судових розборів, коли треба було довести права тієї чи іншої сторони.

Викладачі, які навчали майбутнього гетьмана України, як і європейські гуманісти, бачили своє завдання не лише у засвоєнні слухачами великої античної спадщини — на сторінках риторичних курсів трапляються десятки імен відомих представників найрізноманітніших галузей знань, напрямів і шкіл ранньомодерної Європи. У риторичних курсах професорів Києво-Могилянської академії виховувалося зацікавлення як багатьох проблем суспільно-політичного життям України так і загальносвітового історичного минулого й сучасного.

Риторичний курс, який пройшов Мазепа, був поділений на, власне, риторику й діалектику. Перша поділялася на три частини, в яких говорилося про силу красномовства, ораторську мову та про тему досліджень епілогу й покажчика. При вивченні діалектики йшлося про поділ суджень, визначення предикабілії і предикаменти (терміни суджень), про суть і різновиди силогізму (демонстративний, доказовий, софічний) тощо. Про рівень тогочасного навчання свідчило те, що одночасно з Мазепою у колегіумі навчався відомий церковний і культурний діяч другої половини ХVІІ століття, просвітитель Московської держави Самуїл Петровський (Симеон Полоцький). «… Мазепа вельми гарно провадив розмову й любо було його слухати, все одно, з ким і про що не говорив» — так засвідчував риторичне вміння свого патрона його вірний соратник Пилип Орлик.

Академічним риторам не були чужими нові для того часу течії у західноєвропейській освіті та культурі. Основою гуманізму києво-могилянських професорів була актуалізація, закладеної в особі гідності й виховання людини-громадянина. Риторика розвивала не лише моральні якості людини, а й почуття прекрасного в органічному зв’язку естетики гуманістів з життям, мистецтвом, вихованням активної та діяльної людини. Під час навчання у класі риторики, яке до речі велося на латинській мові, Мазепа вичав і питання психології, де розглядалися такі поняття як «воля», «свобода волі», «властивості інтелекту і волі» тощо. Мабуть, що саме в стінах колегіуму Мазепа ознайомився з доробком знаменитого італійця Ніколо Макіавеллі, а особливо з його політичним трактатом «Володар», витяги з якого любив цитувати під час своїх лекцій І. Галятовський. Все це сприяло формуванню широкого світогляду відомого політичного й державного діяча.

Після навчання у Києві І. Мазепа переїздить до Кракова, де протягом року проходить один з курсів Ягелонського університету. На жаль, до цього часу не віднайдено джерел, що свідчили б про те, які саме предмети вичав у старовинній столиці Польщі Мазепа. Однак, можемо припустити, що цей навчальний курс в одному з найпрестижніших університетів не тільки Речі Посполитої, але й усієї Центрально-Східної Європи був пов’язаний з поетикою, адже як засвідчували згодом сучасники Мазепи він умів досить добре віршувати.

Згідно з тогочасною традицією, окрім світського навчання українська молодь прагнула отримати й певну військову освіту. Адже рідко який рік не обходився без війн або ж військових походів. Більшість здобувала військовий вишкіл на Запорозькій Січі, а окрема частина забезпечених молодиків на кошти своїх батьків або ж інших спонсорів виїжджала за кордон. Саме так трапилося і з Іваном Мазепою, який після короткочасного навчання у Кракові, в 1657 році, на кошти одного з меценатів Ягелонського університету магната Новодворського виїжджає до Нідерландів. Там у містечку Девентер він навчається дуже популярній на той час артилерійській справі, що передбачало вивчення математики, геометрії та інженерії. У реєстрі місцевої школи гармашів залишився запис, який підтверджував його закордонні студії: «Йоаннес Колединьскі, нобілєс польонус». Про навчання І. Мазепи у цьому європейському місті також свідчила й написана трохи згодом «Історія армії Нідерландських Штатів».

Можливо, що протягом 1658 — першої половини 1659 років І. Мазепа закріплює здобуті перед тим знання в одному з єзуїтських колегіумів Речі Посполитої й тим самим повторює шлях Б. Хмельницького, який також навчався у Львівському єзуїтському колегіумі. За рівнем навчання тогочасні школи католицького ордену єзуїтів поділялися на так звані повні і неповні. Програма повних колегіумів складалася з трьох ступенів, до яких входили п’ятикласний курс гуманістичних наук (т. зв. середньої школи), три- чи дворічний курс з філософії й чотирирічний курс з теології. Очевидно, що І. Мазепа належав до тієї світської молоді, яка не бажала присвячувати себе духовній кар’єрі (тим більше — католицькій) й обмежувалася лише вивченням програми середньої школи та студіюванням філософії. Усі курси читалися латинською мовою, а тому Мазепа досконало оволодів цією основною на той час загальноєвропейською мовою. Це дозволило йому в оригіналі читати Цицерона, Овідія, Цезаря, Тіта Лівія, Езопа, Федра та інших авторів. Французький дипломат Жан Балюз, який вже під час гетьманування Мазепи спілкувався з ним, свідчив про нього: «… Загалом він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо перфектного й досконалого знання цієї мови може ривалізувати з найкращими нашими отцями єзуїтами. Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших».

Грунтовна освіта та виховання набуті під час навчання у Києво-Могилянському колегіумі, Ягелонському університеті Кракова, одному з єзуїтських колегіумів Польщі, а також артилерійській школі в нідерландському Девентері дозволило 20-ти річному Іванові Мазепі-Колединському вступити на службу до королівського двору Яна ІІ Казимира. За рекомендаціями гетьмана І. Виговського та свого батька, який послав його «навчитися поводженню з людьми біля королівської особи, а не де-небудь в корчмах», Мазепа в жовтні 1659 року прибуває до Варшави й займає посаду покоєвого при дворі польського короля. Вже наступного місяця він разом з частиною двору в супроводі Яна ІІ Казимира та його дружини-француженки відбуває до Франції на святкування підписання Піренейського миру між Бурбонами та іспанськими Габсбургами.

Мазепа ще одного разу побував у Франції. У другій половині 1660-х років він за власні кошти приїхав сюди для навчання. На жаль не можемо з впевненістю сказати в якому з місцевих університетів він студіював. Однак, знаємо, що Мазепа вільно володів французькою мовою. У Парижі та «на півдні» Франції він мав змогу ознайомитися з книгами європейських гуманістів Мішеля де Монтеня, Франсуа Рабле, Маргарити Наварської та інш. Окрім того, І. Мазепа став свідком реформи французької освіти та науки. Саме тоді єпископ Жан-Ніколя Кольбер ініціював такий прогресивний крок, як відкриття початкових шкіл для усіх дітей у парафіях, що належали до його дієцезії. Того ж часу було відкрито перші наукові Академії у Віллефранше (Божоле) та у Німі (Лангедок). Та чи не найбільші враження Мазепа дістав від функціонування державної системи управління Францією, яку протягом багатьох десятиліть уміло вибудував її видатний король-"сонце" Людовік ХІV. Опосередкованим свідченням цього стала присутність вже пізніше, у гетьманському будинку І. Мазепи «на найвиднішому місці» портрета цього європейського монарха.

Результатом багаторічного навчання (а це близько 12 років) стало те, що у себе вдома, в батуринській резиденції, Мазепа мав велику бібліотеку. Згідно з свідченнями сучасників у ній «на кожному кроці видко латинські книжки». А П. Орлик у своєму щоденнику згадував про це так: «Незабутня для мене й досі величезна бібліотека небіжчика Мазепи. Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато ілюстровані стародавні рукописи. Не без зітхання згадую в теперішній моїй мізерії всі ці книжкові багатства, рівних яким не було на Україні».

Отже як бачимо протягом 1650-х — 1660-х років молодий шляхтич з-під Білої Церкви отримав повноцінну освіту європейського рівня, яка включала також і знання військової справи у галузі артилерії. Досконале знання риторики, основ філософії, поетики, математики, геометрії та інженерії, опанування античною і сучасною європейською літературою, яке було б неможливе без володіння багатьма мовами дозволило І. Мазепі спочатку отримати посаду при королівському дворі Речі Посполитої, а невдовзі й стати помітною фігурою в старшинському оточенні гетьманів України Петра Дорошенка й Івана Самойловича.

Іванові Мазепі не вдалося здійснити потаємну мрію свого життя — створення незалежної української держави. Але те, що він як патріот «для общаго добра матки моей Отчизны бідной Украины» наважився не закрити, а поставити це питання з відповідною гостротою для наступних поколінь, є найголовнішим його скарбом-заповітом нащадкам.

Іван Степанович Мазепа народився 20 березня 1639 року 1 в Білій Церкві у православній родині. Його батько був у 1654 році білоцерківським отаманом 2, високоосвіченим «знатним козаком» — дипломатом (бере участь у Переяславських переговорах, у делегації до Бутурліна, а також виконує функції посла І. Виговського у 1658, 1659 роках на сеймі у Варшаві 3). Рівень знань, набожність матері майбутнього гетьмана дозволили їй стати після смерті чоловіка ігуменею впливового Вознесенського Печерського монастиря (згадується на цій посаді з 1686 по 1707 р.) і ревнивою захисницею православ’я. Батьки подбали про здобуття сином належної освіти.

Юний Мазепа навчався у 50-х роках ХVII століття у Києво-Могилянській колегії, Краківській академії. Є документ, згідно з яким він у 1657 році вивчав артилерійську справу в голландському місті Девентер 4.

Як зазначено у королівському привілеї, наданому козацькому дипломату С. Мазепі ще у червні 1659 р., «і те особливо заслуговує уваги, що сина свого Яна при боку Нашому, на послуги Нашої Речі Посполитої він залишає».

На початку жовтня 1659 року двадцятирічний Іван Мазепа використовувався Яном Казимиром як посланець до гетьмана Івана Виговського 5. У складі польських урядовців юнак відбуває на святкування 7 листопада 1659 року у Парижі закінчення війни з Іспанією, він «був на прийнятті в Луврі», "відвідав…південну Францію"6.

Побутує думка, що Іван Мазепа лише на схилі літ прозрів і подумав про волю для свого народу. Насправді це не так. Ще з молодих літ він постійно перебував в епіцентрі пошуку вітчизняних державників кращої долі України.

Гетьман Павло Тетеря весною 1663 року у листі до Яна Казимира пише, що королівський покоєвий Іван Мазепа, якого відправляють з козацького табору з посланням, "знає чимало розповідей про злодійства, і до того наслухався плачу і стогону жителів України, що був вражений жахом: то я покладаю на його більш детальне донесення, що відповідає його обов’язку як свідка, який бачив все своїми очима і слухав власними вухами«7.

З 1669 року І. Мазепа служить ротмістром надвірної корогви, а потім генеральним писарем у гетьмана Петра Дорошенка, якого він з пошаною згадує пізніше у своїх універсалах. П’ятирічна служба у нього збагатила життєвий, політичний досвід майбутнього лідера Гетьманщини. Дії П. Дорошенка підпорядкувалися одній меті  — «зберегти цілісність занепадаючої України», «стати удільним князем». Активна дипломатія гетьмана з Кримом, Московією, Польщею в інтересах українського люду не могла не залишити помітного сліду в помислах його учня, довірника, який, до того ж, брав найактивнішу участь у переговорах, складанні союзницьких угод.

Тридцятип’ятирічний дорошенківець Іван Мазепа потрапив у 1674 році у полон до лівобережного гетьмана Івана Самойловича як вже сформований дипломат, активний учасник змагань за єдність, цілісність України. Це була високоосвічена людина-інтелектуал, яка знала німецьку, латинську, французьку, італійську, турецьку мови, добре орієнтувалася у перепетіях політичного життя всієї Європи.

Опинившись не з своєї волі в орбіті інтересів Москви, царських урядовців, він фактично підкорився як полонений збігу обставин, які були не на користь П. Дорошенка та його справи (20 лютого 1674 року велика кількість задніпровської старшини покинула правобережного гетьмана).

І. Самойлович, знаючи І. Мазепу ще з часів переговорів за приєднання Правобережжя до Лівобережжя, наблизив його до себе, неодноразово доручав висуванцю важливі дипломатичні місії до Москви. Через кілька років талановитий правобережець стає генеральним осавулом. У 1687 році після невдалого Першого Кримського походу завдяки діям опозиційної старшини, яка бажала перерозподілу урядів і нового гетьмана — Василя Борковського, Івана Самойловича було зміщено. Це відповідало й інтересам фаворита царівни Софії, головнокомандуючого військами В. Голіцина, який у такий спосіб виправдався за свої прорахунки у війні. Але опозиціонерам не вдалося протягнути на гетьманський уряд свого ставленика. Головнокомандуючий московським військом зробив ставку на І. Мазепу, якого добре знав як козака-дипломата, високоосвічену людину. Князь також володів кількома мовами, у нього була велика бібліотека. Зрозуміло, йому імпонував генеральний осавул, який полюбляв книжкові новинки, збирав їх до власної книгозбірні.

Безглузда легенда про те, ніби В. Борковський позичив І. Мазепі 10 тисяч рублів (50 тисяч золотих) для хабаря В. Голіцину, далека від істини вже хоча б тому, що таку суму генеральний обозний навряд чи мав, бо його річна платня складала всього-на-всього 1000 золотих. У джерелах згадуються два важливі документи, у яких гетьман сповіщає про дарунки начальнику Посольського приказу — у «Записці» фігурує сума 10000 рублів 8, а у "Росписи вещей, которые в разных временах даны от меня, Ивана Мазепы, Гетмана, с начала уряду Гетманского, во все времена Князю Василью Голицину"* — 17390 рублів 9. Згадані суми передані після виборів, наймовірніше у 1688—1689 роках. Отже, це не хабар на гетьманство (спочатку гроші — а потім вибір!). Як відомо, командуючий російською армією після скинення Самойловича хотів забрати всі скарби гетьмана-"зрадника" у царську казну. Але Мазепа, генеральні старшини переконали його вчинити по-іншому! У Москву мала відбути лише половина конфіскату. Від цієї домовленості у виграші залишались, по-перше, Гетьманщина, бо вона не втратила повністю військовий скарб, по друге, В. Голіцин, автор відповідної статті Коломацької угоди. Фактично за власну ідею, врахування прохання старшини та Мазепи він узяв у 1688—1689 роках наперед домовлені комісійні. В описі майна Самойловича, наприклад, фігурує "шатер турецкой«10. «Шатер турской» зустрічаємо й в «Росписи»! А оскільки Мазепа не поспішав з якихось причин виконати свої зобов’язання щодо «комісійних», то про це йому нагадав Л. Неплюєв шляхом шантажу: він тримав під вартою переяславського полковника Родіона Дмитрашка, який весною 1688 року їздив у Москву скаржитись на гетьмана… Сам севський воєвода як посередник і наглядач за передачею конфіскату отримав, як довідуємось з тієї ж «Росписи», неофіційно майже 5000 рублів! Отже, як бачимо, йдеться про відкупні, комісійні, а не про хабар за гетьманство на Коломаку.

Ставши гетьманом, І. Мазепа поступово проводить на провідні урядові посади здебільшого однодумців-правобережців, зокрема Якова Лизогуба, Юхима Лизогуба, Михайла Вуяхевича, Михайла Миклашевського, Дмитра Чечеля. У його найближчому оточенні більшало тих, для кого різноманітні політичні комбінації щодо визначення подальшої долі України були знайомі і невідлякливі, а відтак і допустимі для реалізації.

Те, що висуванці гетьмана у 1689—1692 роках І. Ломиковський, А. Гамалія, М. Гамалія (сини Андрія Гамалії), Д. Горленко, Д. Чечель, Д. Нестеренко, К. Мокієвський та їхні близькі у 1708 році, майже через 20 літ, опинилися в одній повстанській команді і вирушили супроти Петра І, засвідчує близкість їхніх інтересів і на початку 1690-х років.

Саме тоді І. Мазепа готував свій перший виступ проти Москви. Якраз у 1689 році у ній відбувся двірцевий переворот, в результаті якого потерпіла поразку партія царівни Софії та В. Голіцина. Останній викликав на підмогу гетьмана "з 500 особами його вищої старшини«11, як свідчив французький дипломат Де ля Невіль.

Реальна влада після падіння Софії, арешту В. Голіцина опинилась у Наришкіних, зокрема у брата цариці Наталії Кирилівни 25-річного випивохи Лева Кириловича Наришкіна, який став головою Посольського приказу. У ті дні сімнадцятирічний Петро І ще був далекий від політики, дипломатії, управління державою. Перемога Наришкіних мало чим змінила спосіб життя царя: до 24-річного віку він мало цікавиться справами в Московії і проводить час у військових «марсових» потіхах, у підготовці фейєрверків, будівництві кораблів та яхт, випробуванні гармат.

Наришкіни ж у 1689-1690-х роках активно проводили розшук прибічників Софії, репресували їх. У 1690 році царські урядовці проводили на Гетьманщині ревізію реєстру конфіскованого у Самойловича. І. Мазепа як запідозрюваний в допомозі В. Голіцину з дня на день чекав арешту. Про його скоре скинення з уряду навіть пішли чутки на Гетьманщині.

І все ж завдяки таємній дипломатії, гетьманській партії козаків на Запорозькій Січі, яка 5 листопада 1689 року скликала раду про порушення Москвою їхніх вольностей і вирішила послати депутацію просити протекції у польського короля, Наришкіни не наважились на зміщення керманича України, аби не підливати масла у вогонь.

Перебуваючи у невизначеному статусі піднаглядного, І. Мазепа почав енергійно готувати протимосковське повстання. Відбувається велика кадрова ротація на старшинських урядах в полках, сотнях, а також огляд та ревізія сердюцьких, компанійських полків. До того ж, гетьман видає Запорозькому війську платню за два попередні роки, чим привернув на свій бік всіх запорожців. На жаль, військовий потенціал Гетьманщини був недостатній для самостійного виступу проти царської Росії. При сприятливих обставинах з лівобережних полків можна було мобілізувати на війну 40—50 тисяч козаків 12. У той же час Москва мала у своєму підпорядкуванні майже 150 тисяч вояків, з них більша половина несла регулярну військову службу 13. Перед початком Північної війни у Петра І налічувалось 111 стрілецьких та солдатських полків, у кожному з яких служило по 1100—1300 солдат 14. Належно протистояти такій мілітарній силі українські сили могли лише у союзі з противниками Московії.

У кінці 1689 року, на початку 1690 року на контакт з польським королем Яном ІІІ Собеським виходять посланці Мазепи К. Мокієвський15, ченці Соломон, Русанович16 "А про те Вашій Королівській Милості оголошуємо,- повідомляв у таємній записці гетьман,- що ми, скільки душ нас присягли, щоб за одне думати"17. Львівський єпископ Йосип Шумлянський від імені короля надіслав Мазепі листа, в якому є і такі рядки: "І в Божий час працюйте, і те іго з вільної шиї народу свого зняти промишляйте"18.

На початку 1691 року І. Мазепа направляє свого старшого канцеляриста Петра Івановича Сулиму (Петрика) з секретною місією до кримського хана Селім-Герея. "И писаны те писма к старому хану от гетмана… — свідчив на допиті у 1693 році свідок-писар Григорій Волковський, — чтоб они татарове Малороссийских городов с народом учинили мир, й собрався шли к малороссийским городам, й совокупясь с Малороссийским войском, итить бы им войною на Великороссийские городы, так ж как было преж сего при Хмельницком"19.

На жаль, Селім-Герея, до якого Мазепа їздив від Яна Казимира у 1663 році, у той момент змістили. У Кримському ханстві йшла боротьба за владу — по кілька місяців правили Саадет-Герей ІІ, згодом Сафа-Герей І. Все це утруднювало Батурину пошук партнера для співпраці.

У 1692 році московські урядовці, отримуючи суперечливі повідомлення про зрадницькі наміри І. Мазепи, намагалися викликати його до Москви. Але старшинська рада замість нього послала велике козацьке посольство на чолі з чернігівським полковником Яковом Лизогубом. Їх протримали там майже рік як заручників. І. Мазепа всупереч бажанню змушений був відкласти повстання і на довгі роки через несприятливі обставини відмовитися від задуманого. Польський посол Кир’як Ісарович у звіті про дипломатичну місію в Батурин у 1693 році зазначав: "А так Москва пильнує Мазепи, що йому не дозволяють і поговорити з іноземною людиною"20.

У наступні роки гетьман багато уваги приділяє не тільки розбудові збройних сил, гетьманських установ, а й питанням духовності, освіти. За його кошти збудовані братська Богоявленська, велика Лаврська та Всіх Святих церкви, військовий Микільський собор у Києві, відреставровані п’ять церковних приміщень старокняжої доби, закінчено зведення трьох храмів 21. Значні фінансові внески зробив гетьман для оздоблення, ремонту Печерської Лаври, Пустинно-Микільського, Братського Богоявленського, Кирилівського, Золотоверхо-Михайлівського, Межигірського, Чернігівського Троїцького-Іллінського, Лубенського Мгарського, Густинського, Батуринського, Крупицького, Глухівського Петропавлівського, Домницького, Макошинського, Каменського, Любецького монастирів, кафедральних соборів у Києві, Переяславі, Чернігові, батуринських церков 22. За замовленням І. Мазепи також постали у роки його правління Вознесенська церква у Вознесенському монастирі, ігуменею якого була його мати, церква Покрови у Дігтярівці та інші культові споруди. Загалом лише за опублікованими джерелами відомо про 220 церков, збудованих за правління І. Мазепи. З них 44 під його особистим патронатом.

Як випускник Києво-Могилянської колегії він подбав, аби його альма-матір у 1701 році набула статусу академії. Крім цього, він виділив кошти на будівництво у ній у 1703—1704 роках мурованого приміщення 23, щорічно давав з військового скарбу по 1000 золотих на потреби спудеїв. У 1700 завдяки його відчутній допомозі, виділеній на будівництво навчального корпусу, дзвіниці, трапезної, допоміжних службових приміщень та папірні для друкарні, з’являється у Чернігові перший на Лівобережжі вищий навчальний заклад — Чернігівський колегіум 24. Вдячні викладачі останнього видали невдовзі п’ять книг з присвятами своєму благодійнику, два панегірики. Сприяє він і появі у Ніжині у 1696 році школи для навчання дітей грецькому і слов’янському письму 25.

Гетьман часто призначав на відповідальні уряди людей не тільки високоосвічених, а й небайдужих до письменства. Так, відомо, що він поставив глухівським сотником Олексія Туранського, який непогано віршував латиною. У 1705 році чернігівським полковником стає володар чималої бібліотеки, автор історичної хроніки Павло Полуботок. П. Орлик з’явився в оточенні гетьмана в першу чергу як поет. Пізніше він ностальгічно згадував побачене у палаці свого патрона: "Незабутня для мене й досі величезна бібліотека небіжчика Мазепи. Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато ілюстровані стародавні рукописи. Не без зітхання згадую в теперішній моїй мізерії всі книжкові багатства, рівних яким не було в Україні«26. «Добродію і ктитору» завдячують у передмовах, присвятах до власних творів І. Орновський ("Муза роксолянська«,1688), С. Яворський («Луна голосу, що волає в пустелі», 1689), П. Орлик («Алцід російський», 1695), С. Мокрієвич («Виноград, домовитом, благим насаджений», 1697), Д. Туптало («Руно орошенное», 1697), Ф. Прокопович («Володимир», 1705), Л. Горка («Йосиф Патріарх», 1708), автори підручників риторики «Roctra Tulliana», діалектики «Prolegomena dialecticae», філософії «Philosophia naturalis et ulfaranaturalis» та піїтики «Lyra Heliconis».

У 1700 р. Мазепа попросив ченців Крупицького Батуринського монастиря перекласти для нього і для мирян тлумачник Григорія Двоєслова на книгу Іова. Невдовзі він вийшов друком під заголовком "Толкованіе Григорія Двоєслова на книгу Іова за щасливого владенія Его Царскаго Пресветлаго Величества войска Запорозскаго обоих стран Днепра гетмана ясновелможнаго его милости пана Іоанна Стефановича Мазепы его ж коштом и иждивеніем преведеся сія духовная книга на спасеніе его и всех чтущих и пользу приемлющих от нея«27. Чернігівські та інші друкарні коштом Мазепи здійснили кілька видань Євангелія, яке він дарує при нагоді Лубенському монастирю, православним Сирії (арабською мовою), Верхратському монастирю біля Рави-Руської та іншим релігійним закладам. З передмови до Євангелія «Апракос» (друкарня Печерської лаври, 1707 р.) довідуємося, що його основу склав старовинний рукопис, подарований гетьманові архімандритом з Святої Афонської гори. І. Мазепа як «Церкви Православной Восточной Благочтивий син» попросив митрополита Варлаама Ясинського перевірити текст реліквії і доручив печерському архімандритові Йосипові Кроковському його передрукувати28. Гетьман також опікувався долею церковних діячів-просвітників Дмитра Туптала, Феодосія Углицького, Іоана Максимовича, Стефана Яворського, завдяки йому вони видавали власні книжки, здобували відповідальні посади у церковній ієрархії. Тісна співпраця керманича України з багатьма літераторами, творчими особистостями не випадкова. Адже гетьман і сам віршував. Донос В. Кочубея доніс до нашого відома його вражаючу «Думу»:

Всі покою щире прагнуть,
А не в еден гуж тягнуть,
Той на право, той на ліво,
А все браття, тото диво!
Не маш,любви не маш згоди
От Жовтои взявши Води;
През незгоду всі пропали,
Сами себе звоевали.
Ей,братища,пора знати,
Що не всім нам пановати,
Не всім дано всеє знати,
І річами керовати!

Завершується поезія закликом виступити в оборону «вольностей»: «Без жаднои політики, Озьмітеся всі за руки… Нуте врагов, нуте бити!». Є документальні свідчення, які показують, що Мазепа шукав нагоди позбутись опіки Москви і у кінці 1690-их років, тобто у час написання «Думи». Його родич, київський полковник Костянтин Мокієвський, захмелівши на старшинській вечірці у січні 1701 року, говорив у близькому колі: "Так не тилко полковники, але и сам пан гетман измінник, що хотіл з под Казикермена утікати… да я то ще тыи войска задержал, а он мене за тое трохи шпагою не пробыл"29. Дещо раніше про це інформував царя бунчуковий товариш Данило Забіла, який у своєму доносі зазначав, що "прошедшаго 1698 году, во время бытности войск Его Царского Пресветлого Величества под Аслан-Керменем и пришествия орд с турками под обозы, прибег из орды к его милости, господину гетману, один татарин, в деле передався, а подлинно прислан был с листами от салтана, и будто его милость господин гетман, поступая хитрым способом, те листы утаил перед боярином, его милостию, князем Яковом Федоровичем Долгоруковым«30. Донощик також оповів про те, як «под Аслан-Керменом выезжал его милость, господин гетман, за обозы против неприятелей бусурман, и то будто чинил не для бою, но для свидания с солтаном».

Бажання деяких зміщених з урядів старшинських опозиціонерів викрити, очорнити в очах царя І. Мазепу завершувалось для них невдачею. Гетьман діяв дуже обережно, конспіративно. На той чи інший щодо нього закид у Малоросійському приказі вже лежала надіслана наперед депеша з Батурина з Мазепиним трактуванням події. Як правило, висунуті щодо нього обвинувачення він аргументовано переадресовував на своїх опонентів. Мазепа регулярно давав цінні для росіян розлогі коментарі діям поляків, кримців, їхньої агентури, повідомляв про ситуацію в полках, Запоріжжі. Складалося враження, що він і тільки він був найголовнішим позаконкурентним агентом № 1. Не секрет, що московська верхівка щороку отримувала з Батурина солідні презенти. Так, 31 січня 1696 року гетьман відрядив до царського столу шість лосів, десять кабанів, зубра, двох оленів 31. Подібна практика задобрювання ласого на хабарі оточення Петра І зводила нанівець зусилля гетьманських недоброзичливців. Іван Забіла, наприклад, довго випрошував у Мазепи село Клишки, надане йому царем, поскаржився навіть у Москву. Але, незважаючи на наказ московських чиновників позитивно вирішити питання скаржника, гетьман проігнорував його. Надокучливому прохачу він зауважив, що "я тут невольник на столиці (Москва.-Авт.), а на Украйні моя воля буде«32.

На старшинських з’їздах, присвячених економічному становищу на Гетьманщині, гетьман порушував питання про зменшення податкових річних зборів, запропонував дозволити гнати горілку селянам для власної потреби без сплати податку, зобов’язав орендарів продавати людям по дешевшій ціні вино. Він неодноразово суворо карав старшин, знімав їх з урядів, коли вони намагалися перевищити свої повноваження.

Треба зазначити, що у козацькій державі Мазепи люди були вільними. Селянство відбувало «всякое послушенство» за надану йому в оренду землю. Старшина, призначений на відповідальний уряд, отримував рангові маєтності. Так, Іван Мазепа, ставши гетьманом, отримав на ранг 19654 двори, у яких мешкало понад 100 тисяч селян. Вони розміщувалися у 72 селах, слободах Прилуцького (Красноколядинська сотня), Стародубського (Топальська сотня), Ніжинського (Кролевецька, Коропська, Бахмацька, Батуринська сотні), Чернігівського (Понорницька, Сосницька, Любецька, Менська, Киселівська сотні) полків, а також Гадяцькому, Переяславському та Київському полках 33. Населення рангових маєтностей сплачувало податок не І. Мазепі як людині, а гетьманові для виконання ним владних повноважень. З отриманих доходів у наданих на уряд маєтностей він мав забезпечити функціонування гетьманської адміністрації, охорони, утримання резиденції, почту, музик, частково війська. Між ранговими селами існував розподіл форм сплати податку: одні з них мали здати на «гетьманську булаву» певну кількість свійської птиці, інші — солі, дичини, треті-грошей. Причому останніх посполиті здебільшого не платили. Це робили за них орендарі млинів на територіях рангових маєтностей. Відповідно посполиті возили їм дрова, заготовляли сіно, гатили греблі тощо. Селяни вільно переміщалися в межах Гетьманщини. «Послушаніє» не обмежувало їхньої самостійної праці на себе і давало можливість на державній землі мати статки для прожиття. Рангові маєтності, взагалі земельна власність старшини мали умовний характер, бо після усунення державців з посад(особливо примусового, конфліктного) підлеглі посполиті, земля передавались наступним володарям відповідних посад. На Гетьманщину тікали від кріпосництва втікачі з Московії, Польщі. Відомі випадки, коли російські військовослужбовці, перебуваючи в Україні, крали українських дітей, зокрема Омелька Зашлого у такий спосіб перепродали в Москву за рубль 34. Дядько Петра І Лев Наришкін у 1700-их роках надіслав І. Мазепі погрозливу вимогу, аби він негайно відправив до нього карлицю, яка втекла додому в Україну. Гетьман на те відповів, що в Гетьманщині "є не безгрішно кого неволею давати чи дарувати"35 і не виконав грізного розпорядження. Для суспільного ладу Гетьманщини, як показує вищезгадана позиція гетьмана, кожна людина являла собою цінність, з непорушним свободи вибору. Поляк Еразм Отвіновський не випадково тому писав, що гетьман "в усього народу… був у шанобливій любові та побожній повазі«36. Це ж саме зазначав французький посол Жан Балюз, який відвідав Батурин.

Гетьману деякі історики закидають, ніби він був жорстоким кріпосником, маючи двадцять тисяч кріпаків у сусідній державі. Факти ж говорять дещо про інше. У 1699 році Іван Мазепа купив у російських поміщиків землі у Рильському повіті і заснував там кільканадцять слобід, сіл (зокрема Іванівське та Амонь, у 1700 р. — Вишні Деревеньки, у 1702 р. — Урусу, в 1703 р. — Ольхівку, у 1704 р. — Куреньки і Дроновку, в 1705 р. — Жилину і Гузомою, в 1706 р. — Ізбицю, в 1707 р. — Софроново, Коренево і Снагость та інші населені пункти37). Оскільки засновник надавав переселенцям значні пільги, брав з них лише незначний податок, то чутка про «землю обітовану» швидко розповсюдилася довкруг. Якщо в Івановському в 1705 році було 187 дворів, то вже у 1708 році — 697, у Мазепинцях відповідно 30 і 93, у Гузомої — 30 і 69, Амоні — 72 і 178, Вишніх Деревеньках — 52 і 213 38. Подібна тенденція простежується у всіх селах. Фактично у такий спосіб відбувається розширення меж Гетьманщини за рахунок прикордонної території. Певно, таку мету і переслідував гетьман. Надання пільгового режиму переселенцям дуже муляло російським поміщикам-кріпосникам, які жили за іншими законами, купляли-перепродували селян, як худобу. Гетьман у цьому зв’язку просив царя, аби вони "никакой обиды и насильства людям свободным, в оные слободки идущим, по дорогам перенимая, разорения не чинили«39. Дві третини новоосілих жителів становили росіяни (мабуть, кріпаки-втікачі), третину-українці. Переваги української системи орендного господарювання (селянин платив податок за використання землі) над примусовою працею кріпосних швидко перетворили мазепинські села у процвітаючі осередки ефективної економіки. Жителі Івановського, зокрема, за досить короткий час змогли збудувати три церкви. До речі, у Курській області Росії і досі під Рильськом є села Івановське, Степановка та Мазеповка, у назвах яких зафіксовано ім’я, по батькові та прізвище їхнього засновника.

Іван Мазепа мріяв про об’єднання Лівобережжя та Правобережжя України. Та згідно з «Вічним миром» 1686 року землі від Києва до Чигирина мали "быть в пусте всегда"40. Гетьман як васал надсилав царським урядовцям копії своїх грізних наказів полковникам про суворе виконання положень вищезгаданого договору, немовби демонструючи свою заповзятливість у виконанні його умов. Водночас на ділі він все робив навпаки. Польському послу К. Ісаровичу у 1694 році він чесно зізнався, що "кордони я собі ті осаджу"41. Незважаючи на те, що цар дозволив паліївцям перебратись на Лівобрежжя, І. Мазепа знаходить аргументи, аби вони залишились — таки на Фастівщині! Прийшовши з козацьким військом у 1704 році на Правобережжя, гетьман всупереч царським настановам за досить короткий час заселив зайняту територію своїми людьми. 21 листопада 1708 року київський воєвода Дмитро Голіцин повідомляв Гаврилу Головкіну: "На сей стороне поселено жителей с 50000, и за таким случаем зело потребно, дабы Белоцерковский замок не упустить"42. Російський резидент у Польщі А. Дашков у цьому зв’зку 11 грудня 1708 року радив канцлеру написати польським магнатам, "что и Украина доселе не отдана была чрез факцыи Мазепы, и декларировать отдачю Украины"43.

Отже, гетьман хитро і наполегливо здійснив давню мрію П. Дорошенка, І. Виговського — об’єднав всупереч інтересам Росії та Польщі під своєю булавою Лівобережжя та Правобережжя України. Але радості від того не мав.

Петро І для розширення імперії, задоволення власних амбіцій потребував дедалі більше дармової козацької сили й крові. Тисячі козаків, старшин гинуло на початку ХVIII століття у виснажливих походах у Польщі, Прибалтиці.

У 1707 році цар надумав реорганізувати гетьманський устрій, перетворивши козаків у солдати. Ці плани, зневажливе ставлення московських урядовців до прав, вольностей гетьманців породжували невдоволення українського люду. Прилуцький полковник Дмитро Горленко у наближеному колі гетьмана говорив: "Як ми за душу Хмельницкого всегда Бога молим и имя его блажим, что Украину от ига ляцкого освободил, так противным способом и мы и дети наши во вечные годы душу и кости твои будем проклинать, если нас за гетьманства своего по смерти своей в такой неволи зоставишь«44.

Мазепиному очікуванню слушного часу для звільнення від московської залежності було покладено край у жовтні 1708 року.

Одночасна поява шведів та росіян на Сіверщині не сприяла мобілізації українців на повстання. Лист гетьмана від 30 жовтня 1708 року наказному гетьману Івану Скоропадському про те, що Карл ХІІ «нас утвердив і упевняв своїм ніколи не змінним королівським словом і даною на письмі асекурацією», про необхідність нейтралізації росіян у Стародубі, був перехоплений московськими стрільцями. Ще раніше, 27—28 жовтня, українські полки, які перебували на Стародубщині, отримали три царські укази, згідно з якими старшина мала прибути у царську резиденцію. Соратники гетьмана І. Скоропадський, П. Полуботок та інші, не маючи зв’язку з Батурином, слухняно виконали цей наказ. Московські урядовці оперативно нейтралізували командування Стародубського, Чернігівського, Ніжинського та Переяславського полків, примусивши його взяти участь у виборах нового гетьмана. Стольник О. Дашков при цьому застерігав канцлера Г. Головкіна: «Ежели оберут гетманом Скуропацкого, надобно иметь и на него око, понеже он есть крефтура Мазепина: он его возтавил и обагатил». У Глухові стародубський полковник вимушений був прийняти нав’язаний йому царем гетьманський уряд. У 1709 році він брав участь у делегації, яка приїхала у Бендери до Карла ХІІ з умовами мирного договору. За свідченням словака Даніела Крмана, І. Скоропадський "виправдовувався перед Мазепою, що прийняв від царя титул воєводи і пообіцяв, що йому, своєму воєводі,буде вірний та що при добрій нагоді приведе до нього збунтованих козаків"45.

Жорстоке спалення московським військом 2 листопада 1708 року Батурина, вивішення у всіх значних містечках Гетьманщини голів забитих батуринців, зрада церковників, які проголосили у Глухові анафему гетьману та його прибічникам, — підірвало моральний дух повстанців. Прийшовши з шведами до гетьманської столиці, І. Мазепа, як свідчив на допиті сотник Корній Савин, "зело плакал"46. Він сказав П. Орлику: "Уже теперь в нынешнем нашем нещасливом состоянии все дела иначе пойдут, и Украина, Батурином устрашенная боятися будет едно с нами держать"47. До того ж, український генералітет переконався, що Карл ХІІ надто переоцінив свої сили, могутність і вийшов на війну з дуже обмеженим, при тому втомленим, пошарпаним у боях військовим контингентом, який не міг вже належно протистояти росіянам і постіно терпів поразки. Паніку в оточенні Мазепи викликав і наказ Петра І від 7 листопада 1708 року про арешт і відправлення до Сибіру дружин та дітей мазепинців, конфіскацію їхніх маєтностей. Недавня надія на швидку перемогу розвіялася, як дим. Миргородський полковник Д. Апостол, проаналізувавши ці реалії, вирішив завчасно вийти з гри і попросити прощення у царя. Попри несприятливі обставини, невдачі, гетьман не полишав надії на успіх акції визволення. У присязі І. Мазепи старшинам та козацькому товариству, даній після спалення Батурина у селі Бахмач, йдеться про те, що він мав за "обов’язок із своєї синівської любови до цієї Отчизни,матки нашої, і з повинності свого гетьманського уряду проти ворогів москалів за добро Отчизни в обороні законів і свобід повстати, усіма способами й засобами боронитися та з’єднаними силами св.королівського маєстату Швеції й Запорозького Війська, не щадячи свого маєтку, здоров’я,життя й останньої краплі крові, воювати з москалями так довго, доки не визволиться наша малоросійська Отчизна й запорзьке військо від деспотичного московського ярма й наші закони та свободи з побільшанням не повернуться до давнього стану"48. Він прагнув залучити до співпраці Кримське ханство. Очікувався прихід в Україну і військ польського короля Станіслава Лєщинського.

Рішення І. Мазепи та його однодумців схвально зустріло Запоріжжя, яке через декілька місяців майже у повному складі багатотисячним загоном виступило на з’єднання з гетьманськими силами.

На жаль, у вирішальний момент 1709 року мазепинці та шведи не отримали очікуваної допомоги від кримчан, поляків. Незважаючи на деякі успіхи при взятті невеличких населених пунктів, загалом нечислене союзницьке військо шведів та українців терпіло поразки. Воно не могло у ході тривалої облоги взяти фортецю Полтави, де засів п’ятитисячний загін росіян.

Співвідношення сил противників під час Полтавського бою 27 червня 1709 року було нервним. Петро І скупчував у район Полтави свіжі, щойно відмобілізовані частини. Сюди було стягнуто 47 полків 49 із загальною чисельністю до 55—57 тисяч чоловік (піхотний полк у 1708 р. формувався з двох батальйонів по 620 чоловік (разом 1240); кавалерійський полк — з п’яти ескадронів по 200 кавалеристів (разом 1200). — Авт.).

Російська армія мала для участі в бою 102 гармати 50. Крім того, на боці Петра І діяли два піхотні і чотири кінні полки І. Скоропадського. Це — мінімум 8—10 тисяч козаків. Отже, в районі Полтави зосереджувалася 63-67-тисячна армія царя. Вона, до того ж, мала в резерві ще більші сили, які прибували у кінці червня в Гетьманщину і розташовувалися на стратегічних напрямках. Через тиждень після Полтавського бою 6 липня Петро І зробив для полонених шведів огляд своїх військ: полки нараховували 83500 чоловік регулярного строю і 91 тисячу нерегулярного, 2 тисячі "артиллерийских служителей"51. Ця демонстрація сили шокувала військовиків короля.

Інша ситуація була у таборі гетьмана та Карла ХІІ. За показаннями спійманого козака Гадяцького полку Гната Коданченка від 4 червня, окрім запорожців, "при Мазепе болши 3000-х ево войска нет"52. Ця кількість військовиків підтверджується й у листі Б. Шереметьєва до І. Скоропадського від 13 квітня 1709 р.: "Сего моменту получили мы ведомость, что в Лютенку прибыло волохов и сердюков легкой конницы с 3000 человек, которые намерение имеют бить на наших и достать добраго языка"53. У тогочасному повідомленні генерала К. Ренне до О. Меншикова згадується Полтавський полк, який "заплутовал и пристал к запорожцам"54.

Останніх, за записками Петра Крекшина, царського комісара по підрядах, який супроводжував Петра І, "до 10000 к шведскому войску в совокупление пришли"55. Тобто перед Полтавською битвою під керівництвом Мазепи було загалом 13—15 тисяч військовиків * — 9—10 тисяч запорожців, понад 3000 козаків, сердюків, компанійців, а також полтавські, гадяцькі полчани — до 3000 чоловік.

17 червня, свідчив на допиті Леон Івашкевич, "в Жуках стоит Мазепа, а при нем войско, которое вчерашняго дня выходило, конницы тысячи с 4, пехоты 8 полков, а при них 2 пушки«56.

У шведській армії налічувалося близько 25 тисяч вояків 57 (разом з військом також ішло кілька тисяч супровідного персоналу) і 28 гармат. Лише на чотири з них шведи мали порох і ядра 58. Загалом шведсько-мазепинське військо налічувало до 40 тисяч чоловік. Його нараховувалося майже вчетверо менше, ніж у супротивника.

За кілька днів до вирішального бою українські частини були приведені в готовність і виставлені перед позицією росіян.

«Гетьман Мазепа був там теж, — згадував у своїх нотатках барон Натан Зільтман, — і привів своїх козаків, які разом із запорожцями на правому і лівому крилі тримали фланги, а також окремо від шведів осаджували російських козаків і калмиків справа від московського ретраншементу поблизу малої гори».

За спогадами Д. Крмана, у ті дні до Мазепи прийшла віщунка, яка сказала, що "ні він, ні король Полтави не здобудуть і що поблизу оточеної Полтави буде велике кровопролиття"59. Гетьман розповів про почуте Карлу ХІІ. Той іронічно поставився до мовленого, мовляв, він довіряє своєму богові і справедливій справі.

Всі жили передчуттям скорої розв’язки. Гетьмана, чудово одягнутого, бачили на найчистокровнішому коні, коли він вранці нісся по передовій. Король порадив йому сховатися в обозі, аби не трапилося нічого лихого 60.

За особою Мазепи справді полювали російські шпигуни. Якось кільканадцятеро їх вдерлося до квартири гетьмана, аби його захопити 61. Але шведська охорона їх відігнала.

Генеральна баталія розпочалася о 2 годині ночі 27 червня. У ній взяли участь, як розповів пізніше полонений шведський головнокомандуючий Реншельд, 19 тисяч шведів (інші 1300 осаджували Полтаву, до 5000 охороняли переправи у Нових Санжарах і Кобеляках. — Авт.) і 11—12 тисяч мазепинців.

Цар виставив проти короля 47 полків, а також козаків Скоропадського. Карл ХІІ сподівався несподівано напасти на переважаючі сили противника і взяти ініціативу у свої руки. Однак через погану підготовку до бою, слабке знання місцевості шведи вийшли до російських редутів, коли почало світати і їх помітили. Незважаючи на професіоналізм вояк Карла ХІІ, їхній могутній натиск лише на початку мав певний успіх. Надалі ж зручна позиція росіян, редути, щільний артилерійський вогонь сприяли зломленню бойового духу наступаючих. Вони опинилися під щільним вогнем, зазнали значних втрат. При цьому чимало атакуючих підрозділів втратили зв’язок з командуванням, іншими полками. До І. Мазепи не пробився жоден гінець, навіть генерал-ад’ютант короля А. Гильденклу, аби гетьман вислав свій козацький резерв з Пушкарівки.

Велика частина мазепинського війська була у другому ешелоні наступаючих. "Між кіннотою шведи помістили піхотинців, — зазначав у щоденнику згадуваний Д. Крман, — а козаків і волохів поставили на обох крилах"62. На лівому крилі перебували запорожці. У їхній бік була направлена контратака кількатисячного корпусу калмиків. Спочатку серед запорожців сталося замішання, і вони почали тікати. Однак, писав Д. Крман, кілька прибулих шведів з гострими мечами повернули їх назад, і знову був відновлений порядок 63.

Шведський старшина Вейге у своїх споминах відзначив важливу роль мазепинців у бойових діях: "Наші запорожці застрілили своїми тягненими рушницями багато з московської піхоти, так що вона скоро потім, побачивши нашу підмогу, відступила через заросляки і король також малим об’їздом завернув під Полтаву«64.

Козаки та запорожці відігнали ворожу кінноту, яка після бою намагалася схопити короля та його оточення 65.

Карл ХІІ ще бадьорився, йому хотілося битися з росіянами до останньої краплини крові. Мазепа, прибувши до шведської ставки, почав переконувати його оголосити негайний відступ у турецькі володіння.

Про це ж заявили генерали короля. Лише після настирливих вмовлянь він погодився на відхід.

Карл ХІІ і Мазепа від’їхали разом в колясці генерала Мейерфельда. За ними поспішили ті, хто врятувався.

Полтавська кровопролитна баталія завершилася повною поразкою шведсько-українського війська. На місці герцю переможна сторона виявила 8619 забитих шведів 66. Ще у ході побоїща 2800 вояк 67 Карла ХІІ потрапили у полон. Організоване росіянами переслідування втікаючих шведів теж дало свої наслідки: поблизу Дніпра практично вся королівська армія, яка не мала достатньо плавзасобів для переправи, здалася. Майже 23 тисячі 68 офіцерів, солдат, супроводжуючого персоналу згодом були відправлені на заслання.

Інша доля чекала їхніх союзників. Кілька тисяч мазепинців як зрадників нещадно винищено протягом 28 червня — 4 липня 1709 р. Шведські полонені стали свідками колесування, вішання спійманих запорожців, козаків, які брали участь у Полтавській битві. Їм також відрубували руки, ноги, голови. Увесь простір від Полтави до Дніпра скраплений кров’ю учасників визвольних змагань, які потрапили під гарячу руку переможців. За «Щоденником військових дій» після Полтавського бою поховано 13281 "побиенных неприятельских тел"69. Якщо від цієї кількості загиблих відняти 8619 шведів, то отримаємо 4662 забитих козаків, запорожців.

За підрахунками сучасника і хроніста Петра І Петра Крекшина, протягом листопада 1708 — липня 1709 років в Україні "изменников до тридцати тысяч порублено«70.

Під Переволочною вирішили здатися на милість царя ряд генеральних старшин, які мали разом з шведською армією вивести залишки українського війська у Крим. Очевидно, взамін вони просили гарантувати їм життя. За допитами від 14 липня 1709 р. у числі капітулянтів були: генеральний суддя Василь Чуйкевич, генеральний осавул Дмитро Максимович, полковник Дмитро Зеленський, компанійський полковник Юрій Кожуховський, сердюцький полковник Яків Покотило, а також дрібні урядовці Антон Гамалія, Семен Лизогуб, канцелярист Григорій Григорович та писар Яків Гречаний 71. Смертну кару їм замінено на заслання.

2700 козаків, які були з ними, помилувано. Їм заборонили носити зброю і перевели у стан посполитих 72.

Хворий І. Мазепа помер 22 вересня 1709 року у Бендерах. Але з ним не вмерла його мрія й ідея створення самостійної держави. Виступ мазепинців показав Московії, що Україна — все-таки не губернія, у якій можна правити губернаторами. Це — край, в якому поважають волю, традиції, беруться за зброю, якщо ігноруються, нищаться права людності.

Павленко С. Іван Степанович Мазепа // Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р. — К.: Українська Видавнича Спілка, Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — С. 173 — 196.

1 Павленко С. О. Міф про Мазепу. — Чернігів: Сіверянська думка, 1998. — С.15—18.

2 Акты,относящиеся к истории Южной и Западной России. — СПб., 1878. — Т.10. — С.406.

3 Чухліб Т. Конотопська битва 1659 року в контексті міжнародної ситуації у східній Європі // Конотопська битва 1659 року. Збірник наукових праць. — К., 1996. — С.90; Стрельчевский С. К вопросу о сражениях Польши с козаками в 1657—1659 годах. — К., 1873. — С.13.

4 Мацьків Т. Князь Іван Мазепа-гетьман України (1639—1709) // Український історик. — 1979. — № 1—4. — С.59.

5 Мицик Ю. Іван Виговський // Володарі гетьманської булави. — К.: Варта, 1994. — С.231.

6 Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноевропейських джерелах 1687—1709. — Київ-Полтава, 1995. — С.105.

7 Памятники, изданные временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. — К., 1859.- Т. ІV. — С.271.

8 Устрялов Н. История царствования Петра Великого. — СПб., 1858. — Т.1. — С.356.

* Після падіння у вересні 1689 р. В. Голіцина проводилось розслідування, як царедворець розпорядився скарбом І. Самойловича. Гетьман І. Мазепа давав у цьому зв’язку відповідні свідчення. У Батурин для перевірки його та інших старшин приїжджала комісія з Москви.

9 Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским. — М., 1858. — Часть І. — С.327.

10 1690 г. Опись движимого имущества, принадлежавшаго малороссийскому гетману Ивану Самойловичу и его сыновьям, Григорию и Якову // Русская историческая библиотека, издаваемая Археографическою коммиссиею. — Петербург, 1884. — Т.8. —  С.950—1198.

11 Січинський В. Чужинці про Україну. — К.: Довіра, 1992. — С.119—120.

12 Дядиченко В. А. Украинское козацкое войско // Полтава. К 250-летию Полтавского сражения. Сборник статей. — М.: Издательство Академии Наук СССР, 1959. — С.249.

13 Чернов А. В. Вооруженные силы русского государства в ХV-ХVІІ в. в. — М., 1954. — С 185.

14 Леонов О. Г, Ульянов И. Э. Регулярная пехота: 1698—1801. — М.: ТКО «АСТ», 1995. — С.16—17, 24.

15 Граммата польскаго короля Яна ІІІ полковнику Василию Искрицкому 6 мая 1690 года // Устрялов Н. История царствования Петра Великого. — СПб., 1858. — Т.2. — С.483.

16 Darowski A. Szkice historyczne. — Warszawa, 1901. — S.225.

17 Письмо гетмана Мазепы к польскому королю Яну ІІІ 15 марта 1690 // Устрялов Н. История царствования Петра Великого. — Т.2. — C.480.

18 Письмо Львовского епископа Иосифа Шумлянского, присланное к Мазепе, 19 января 1690 года, с польским шляхтичем Домарацким // Там само. — С.478.

19 Оглоблін О. Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика). — К., 1929. — С.33.

20 Звіт К. Ісаровича (публікація Юрія Мицика) // Кур’єр Кривбасу. — 1996. — № 49—50. — С.53.

21 Черняховська Г. Меценатство гетьмана Івана Мазепи // Пам’ять століть.-2000.-№ 4.-С.42.

22 Там само.

23 Гаєцький Ю. Києво-Могилянська академія і Гетьманщина // Наукові записки (Національний університет «Києво-Могилянська академія»). — К.: Видавничий дім «КМ Academia», 1998. — Т.3.- С.95.

24 Травкіна О. І. Чернігівський колегіум (1700—1786). — Чернігів: ДКП РВВ, 2000. — С.14.

25 Греки в Ніжині. Збірник статей та матеріалів. — Ніжин: Ніжинський державний педагогічний університет імені Миколи Гоголя, 2000.- Вип. 1. — С.13.

26 Смолій В. Іван Мазепа // Віче. — 1994. — № 2. — С.112—113.

27 Павленко С. Міф про Мазепу. — С.162.

28 Маслов С. Етюди з історії українських стародруків. Українська книга ХVІІ // Труди Українського Наукового Інституту Книгознавства. — К., 1926.- Т.1. — С.30.

29 Извет киевского полковника на стольника Обидовского и протчих в их измене // Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. — М., 1859. — Книга первая. — С.29.

30 О наказании Данилы Забелина за донос на гетьмана Мазепу // Там само. — С.25.

31 Письмо гетмана Мазепы царям // Там само. — 1848. — Т.V. — С.160.

32 Лазаревский А. Иван Петрович Забела, знатный войсковой товарищ (1665—1703) // Киевская старина. — 1883. — Т.VІ. —  Июнь. — С.518.

33 Ситий І. Мазепина книга // Голос України. — 1994. — 6 серпня. — С.14.

34 Софроненко К. А. Малороссийский приказ русского государства второй половины ХVІІ и начала ХVІІІ века. — М.: Издательство Московского университета, 1960. — С.80.

35 Соловьев С. История России с древнейших времен. — Москва, 1962. — Кн.VІІІ. —  Т.15—16. — С.211.

36 Єнсен А. Мазепа. -К., 1992. — С.54.

37 Плохинский М. Гетман Мазепа в роли великорусского помещика // Сборник Харьковского историко-филологического общества. — Харьков, 1892. — Т.4. — С.32.

38 Там само. — С.33.

39 Там само. — С.27.

40 Полное собрание законов Российской империи. — СПб, 1830. — Т.2. —  № 854. — С.290—292.

41 Чухліб Т. Козацький устрій Правобережної України (остання чверть ХVІІ ст.). — К., 1996. — С.22.

42 Письма и бумаги императора Петра Великого. — Москва-Ленинград, 1951. — Т.8. —  Вып. 2. — С.948.

43 Там само. — С.868.

44 Исторические акты. Письмо Орлика к Стефану Яворскому // Основа. — 1862. — № 10. — С.8.

45 Крман Д. Подорожній щоденник (ITINERARIUM 1708—1709). — К.: Вид.центр «Просвіта»; вид-во ім. Олени Теліги, 1999. — С.126.

46 Тарле Е. В. Северная война и шведское нашествие на Россию. — М.: Издательство социально-экономической литературы, 1958.- С.258.

47 Исторические акты. Письмо Орлика к Стефану Яворскому. — С.25.

48 Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи // Мазепа. Збірник. — Варшава, 1938. — Т.1. — С.123.

49 Тарле Е. В. Северная война и шведское нашествие на Россию. — С.397.

50 Бескровный Л. Стратегия и тактика русской армии в Полтавский период Северной войны // Полтава. К 250-летию Полтавского сражения. Сборник статей. — М.: Издательство Академии наук СССР, 1959. — С.52.

51 Тарле Е. В. Северная война и шведское нашествие на Россию. — С.418.

52 Письма и бумаги императора Петра Великого. — М., Л.,1952. — Т.9. —  Вып. 2. — С.929.

53 Материалы для отечественной истории. Издал М. Судиенко. — К., 1855. — Т.2. — С.335.

54 Письмо К. Ренне А. Меншикову от 25 марта 1709 г. // Труды императорскаго русского военно — исторического общества. — СПб., 1909. — Т. ІІІ (Документы Северной войны. Полтавский период). — С. 130.

55 Год из царствования Петра Великого 1709 (из записок Крекшина) // Библиотека для чтения. −1849. -Т.97. — Октябрь. — С.87.

** Шведський генеральний штаб оцінював українські підрозділи в 10 тисяч вояків. Можливо, у загальній кількості війська не враховані відмобілізовані безпосередньо на Полтавський бій козаки Полтавського полку.

56 Допрос Леона Ивашкевича 17 июня 1709 г. // Труды императорскаго русского военно-исторического общества. — СПб., 1909. — Т. ІІІ. — С.201.

57 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк-Київ-Львів-Париж-Торонто, 2001. — С.310.

58 Там само.

59 Крман Д Подорожній щоденник (Itinerarium 1708—1709). — С.99.

60 Там само. — С.89.

61 Там само. — С.87.

62 Там само. — С.92.

63 Там само. — С.94.

64 Січинський В. Чужинці про Україну. — К.: Довіра,1992. — С.138.

65 Там само.

66 Тарле Е. В. Северная война и шведское нашествие на Россию. — С.419.

67 Энглунд П. Полтава. Рассказ о гибели одной армии. — М.: Новое литературное обозрение, 1995. — С.267.

68 Там само.

69 Труды императорскаго русского военно-исторического общества. — Т. ІІІ. — С.293 — 294.

70 Год из царствования Петра Великого 1709 (из записок Крекшина). — С.3.

71 Допросные речи малороссийских старшин, перешедших от Мазепы на русскую сторону // ІР НБУВ. — Ф.VІІІ. —  Спр. 1802. — Арк. 69 — 75.

72 Костомаров Н. Мазепа. — Москва: Республика, 1992. — С.313.

Мазепа Іван Степанович — гетьман України (1687—1709 рр.); видатний державно-політичний і культурний діяч кінця XVII — поч. XVIII ст.

Народився 20 березня 1639 р. у с. Мазепинці (нині Білоцерківський район Київської області). Належав до родини відомої правобережної української шляхти. Початкову освіту отримав у школі Київського братства, згодом закінчив Києво-Могилянський колегіум та Єзуїтську колегію у Варшаві. Протягом трьох років навчався у Німеччині, Італії, Франції та Голландії, де здобув блискучу європейську освіту, досвід європейського політичного та культурного життя. Знав кілька іноземних мов. Формування національно-політичних переконань І. Мазепи відбувалося під час служби при гетьманах П. Дорошенкові та І. Самойловичеві, які мали програми відродження самостійної й соборної української держави.

І. Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років (8081 днів). Цей період характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури.

На початку XVIII ст., в умовах Північної війни (1700—1721), гетьман І. Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати свій військово-політичний проект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави і утворення на українських землях незалежної держави.

Помер у ніч з 21 на 22 вересня 1709 р. у с. Варниця поблизу м. Бендери. Похований у монастирі Св. Георгія (Юрія) м. Галац (Румунія).

Вагомий внесок, зроблений Іваном Мазепою у розбудову української козацько-гетьманської держави та її культури полягає у такому:

І. Державно-політична діяльність Івана Мазепи.

Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В. Голіциним, так і з їх наступником — царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689 р.

Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у «Коломацьких статтях» — угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв’язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв в Криму та ін.

З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р. Самара.

Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час І. Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в яких регулювалися питання оподаткування та відробіток («панщина»).

Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.

ІІ. Підтримка освіти та культури

Усвідомлючи значення освіти для розбудови держави, Мазепа постійно опікувався навчальними закладами. Зокрема, його коштом будувалися корпуси Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму, які пізніше також були збагачені сучасними на той час бiблiотеками й рiдкими рукописами.

Для розвитку культури того часу велике значення мали заходи гетьмана щодо видання творiв української лiтератури, зокрема творiв Афанаciя Заруднього, Дмитра Туптала, Григорiя Двоєслова та багатьох iнших.

Опосередковано діяльність Мазепи вiдбилася i на розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало пiдставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Українi наприкінці XVII — на початку XVIII ст. унiкального стилю — «мазепинського барокко». Крім того, целеспрямована політика І. Мазепи призвела до загального відродження, яке позначилося не лише на розвитковi уciх галузей мистецтва, але й в сферi фiлософiї, теологiї, суспільних та природничих наук.

ІІІ. Меценатська діяльність Івана Мазепи

Коштом І. Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено велику кiлькicть церковних споруд. Найвiдомiшими з них були будiвлi в таких монастирях, як Києво-Печерська Лавра, Пустинно-Миколаєвський, Братський Богоявленський, Кирилiвський, Золотоверхо-Михайлiвський, Чернiгiвський Троїцько-Iллiнський, Лубенський Мгарський, Густинський, Батуринський Крупницький, Глухiвський, Петропавлiвський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, кафедральнi собори у Києвi — Святої Софiї, Переяславi та Чернiговi, церкви в Батуринi, в Дiгтярiвцi та iншi.

Крiм будiвництва нових, або перебудови старовинних храмiв княжої доби, гетьман робив церквам коштовні подарунки. Серед них iкони, хрести, чашi, митри, ризи, дзвони, срiбнi домовини для святих мощей, богослужбовi книги, виготовлені з коштовних матеріалів, оправленi та оздобленi золотом, срiблом, коштовним камiнням, парчею, оксамитом та шовком.

Гетьман І. Мазепа також опiкувався станом православної церкви за межами України. Серед подарункiв, зроблених Мазепою iноземним православним патрiархатам, найбільш відомим є срiбна плащениця, що зберiгається у вiвтарi грецького православного собору Воскресіння при Гробi Господньому в Єрусалимi i використовується лише в особливо урочистих випадках. I ншим вiдомим дарунком було Євангелiє 1708 р., переписане та оздоблене гравюрами коштом для богослужбового вжитку православних ciрiйцiв м. Алепо. Крiм цих подарункiв, гетьман видiляв певнi кошти на милостинi та допомогу православним християнам за кордоном.

В цілому, за підрахунками козацької старшини, зробленими одразу після смерті І. Мазепи, за 20 років свого гетьманування гетьман на меценатські цілі витратив щонайменше 1.110.900 дукатів, 9.243.000 злотих та 186.000 імперіалів.

ІV. Репрезентація Мазепою України у світі.

Гетьман І. Мазепа є найбільш відомим в Європі та Америці представником України. Йому присвячено 186 гравюр, 42 картини, 22 музичні твори, 17 літературних творів, шість скульптур. Серед найбільш відомих творів — гравюри І. Мигури, І. Щирського, Д. Галяховського, Л. Тарасевича, М. Бернінгротга; портрети невідомих художників XVII — початку XVIII ст., що зберігаються в музеях України; полотна історико-легендарного змісту відомих художників А. Деверія, Ю. Коссака, Л. Булянже, Г. Верне, Л. Булянже, Т. Жеріко, Е. Делакруа, Є. Харпентера, М. Геримського; поетичні та прозові твори Дж. Байрона, В. Гюго, Ю. Словацького, О. Пушкіна, Ф. Булгаріна, Г. Асакі; музичні інструментальні та оперні твори П. Сокальського, К. Педротті, Ш. Пурні, Дж. В. Гінтона, Ф. Педреля, П. Чайковський, М. Гранваль, Ф. Ліста, Ж. Матіаса, О. Титова, С. Рахманінова.

Матеріал підготовлено Ольгою Ковалевською

Основні дати життя та діяльності Івана Мазепи