Головні дати життя, акції і бібліографії (з нагоди 182 річниці його смерті)

Подав Ілько Борщак

(Передрук з часопису «Стара Україна»

(Львів, 1924. – С. 108–109; орфографію автора збережено)

В минулому році я мав змогу згадати річницю смерті Орлика на сторінках «Діла», вказавши в перший раз точну дату і місце смерті великого емігранта. На жаль, українське громадянство в Галичині, Буковині та на еміграції жадним чином не реагувало на річницю смерті видатного політичного діяча, переконаного патріота, невтомного захисника української справи в Європі й одного з найосвіченіших людей, яких Україна взагалі мала. Тільки в Румунії, країні, де спочив Орлик, емігранти відслужили по ньому панихіду. А між тим Орлик мешкав довго в Галичині, дружина його, певно, навіть померла в Станиславові[1]; він перебував у Чернівцях, Відні, Берліні, Празі, Стокгольмі, Гамбурзі, Білграді, Букаресті, Яссах…

В нинішню річницю подаю коротку хронологічну канву життя, акції і бібліографії Орлика. Про це все стільки наплутано та написано неправди[2].

1672 – Народження Пилипа Орлика.

1694 – Орлик кінчає студії в Києво-Могилянській Академії.

1695 – Видає (Вільно) панегірик в честь Мазепи (Alcides Rossijski…).

1698 – Дістає посаду консисторського писаря в Київській Метрополії.

1698 – Видає другий панегірик (в Києві) в честь Івана Обидовського (Hyppomenes Sarmacki…).

1698, 28/XI – Шлюб Орлика з Анною Герцик, дочкою Полтавського полковника.

1699, 6/ХІ – Народження старшої дочки Орлика Анастасії, потім генеральші Штенфліхт.

1702, 21/ХІ – Народження в Батурині старшого сина Григора, хресника Мазепи, потім генерал-поручника французької армії († 1759) і найближчого помічника батька в політичній акції.

1707, 17/Х – Мазепа відкриває Орликові намір розірвати з Москвою.

1708, 21/Х – Орлик складає уповноваження для Бистрицького, управителя Мазепи, який висилається до Карла ХІІ.

1708, 24/Х – Залишає на завсіди Батурин.

1708, 25/Х – Орлик з українськими делегатами прибуває до передових шведських військ в Орловці біля Новгород-Сіверська.

1708, 29/Х – Прийом Орлика у Карла ХІІ.

1709, 8/VII – Полтава.

1709, 10/VIІI – Орлик прибуває в Бендери.

1710, 10/V – Карл ХІІ затверджує урочистою грамотою вибір Орлика.

1711, січень–травень – Кампанія на Київщині.

1711, липень – Прут.

1711 – Договори Орлика з Портою і Кримським Ханом.

1711 – Поява в Гамбурзі книжки на німецькій мові про похід Орлика на Україні.

1711 – Орлик дає в бабі козацькому посольству до Царгороду – відстоювати Суверенну і Соборну Україну.

1712, 8/ІV – Маніфест Орлика до європейських Урядів з Демотіки біля Адріянополя. «Який би успіх не мала наша акція, який би не був здобуток зброї, яку ми підняли справедливо, ми матимемо утіху життю для слави й величності нашої батьківщини…».

1712, 8/IV – Маніфест царя Петра проти Орлика «богоодступника і зрадника».

1712, (?) – Орлик пише «Дедукцію прав України»[3].

1714, 30/VI – Орлик з Карлом ХІІ в Демотиці.

1714, 23/Х – Орлик вирушає в Швецію.

1715, 10/І – Орлик у Відні.

1720, 26/VIIІ – Таємна нарада Шведської Королівської Ради ухвалює видати Орликові листи до європейських володарів.

1720, 2/IХ – Шведський король пише листи до цісаря, англійського короля, Генеральних Штатів Голяндії, французького короля, іспанського короля, султана і кримського хана в справі піддержки Орлика.

1720 – Орлик пише книжку «Пропамятне письмо про те, як могутність царя небезпечна для Європи. Вийшла анонімно s. 1 in 4°.

1720, 10/Х – Орлик залишає на завсіди Швецію і вирушає в Європу на захист української суверенности.

1720, 8/ХІ – Орлик інформує шведського генерала Адлерфельда, брата історика Карла ХІІ, що загинув під Полтавою, про акцію Мазепи.

1720, 19/ХІ – Орлик в Ростоці (Мекленбург).

1720, 7/ХII – Орлик в Гановері.

1720, 9/ХII – Демарш Орлика перед Ганноверським міністром графом Бернсдорфом в українській справі.

1721, 7/I – Орлик в Празі чеській.

1721, 14/ІI – Російський посол у Відні вимагає в цісаря видачі Орлика.

1721, 16/II – Орлик у Вроцлаві на Шлезьку.

1721, 22/IV – Відозва Орлика до Запорожців з сповіщенням про неминучу коаліцію європейських держав для визволення України.

1721, 4/V – Смерть молодшого сина Якова, хресника Карла ХІІ.

1722, лютий – Орлик у Кракові.

1722, 20/ІІІ – Орлик залишає Галичину.

1722, 25/ІІІ – Орлик в Хотині.

1722, 8/V – Хотинський паша, підкуплений Москалями, затримує Орлика.

1722, 26/V – Звільнення Орлика по наказу великого визирся.

1722, 14/VI – Орлик в Галаці, де служить панахіду по Мазепі.

1722, 3/VII – В Сересі (Македонія).

1722, 8/ХІІ – Орлик прибуває в Солунь.

1725, 18/ІІІ – Листом прохає Запорожців бути твердими і чекати його.

1725, травень – Орлик прохає в англійського короля протекції для України.

1726, 14/ІІ – Цісарський посол в Царгороді Дірлінг посередничить між російським урядом і Орликом.

1726, 11/V – «Мав розмову з митрополитом про стародавні часи на Україні».

1726, 13/VIII – Висилає ноту на суасонський конгрес, вимагаючи реституції Росією Переяславського договору під міжнародною гарантією Європи.

1730 – Орлик дає матеріали Вольтерові для його «Історії Карла ХІІ» про стосунки шведського короля з Мазепою.

1734, 2/IV – Після 12 років перебування в Солуні завдяки французькій дипломатії Орлик опускає (читай «залишає» – ред.) Туреччину і їде на Запоріжжя.

1734, 23/IV – Маніфест Орлика до Запорожців з Криму.

1734–1739 – Доба найтіснішого зв’язку Орилика з Францією.

1738, 30/Х – Орлик у Чернівцях.

1738, 3/ХІІ – Орлик у Відині (Болгарія) в Головній квартирі турецького великого визирся.

1739, 27/VI – Орлик в Яссах.

1939, 4/VII – В Букаресті.

1739, 11/VIII – В Білграді.

1741, 31/VIII – Останній лист Орлика до французького прем’єр-міністра кардинала Флері в справі захисту Української Державності; прохає не забувати козацької нації.

1742, 26/ V – Смерть Пилипа Орлика в Яссах.

1847. В Москві видруковано деякі листи Орлика до Карла ХІІ, Станіслава Лещинського і кримського хана [Див. позицію № 53 з публікації «Вибрана бібліографія праць, присвячених Пилипу Орлику, укладена О. Ковалевською»].

1859. Опублікування в Москві (Чтенія Ім. Общ. Ист. и Древ І.) (ЧОИДР – ред.) Орликової конституції й інших документів з акції Орлика [Див. позицію № 31 з публікації «Вибрана бібліографія праць, присвячених Пилипу Орлику, укладена О. Ковалевською»].

1862. «Основа» П. Куліша в Петербурзі друкує лист Орлика до Стефана Яворського (1721) про події, які попередили Шведчину [Див. позицію № 55 з публікації «Вибрана бібліографія праць, присвячених Пилипу Орлику, укладена О. Ковалевською»].

1872. Петрушевич друкує в «Сборнику Гал. р. Матиці» (Львів): «Филип Орлик, останній польський (sic!) гетьман Західної України».

1899. Серпень. Тенденційна розвідка польського історика Ґавронського про Орлика (Bibl. Warszaw.) [Див. позицію № 4 та № 5 з публікації «Вибрана бібліографія праць, присвячених Пилипу Орлику, укладена О. Ковалевською»].

1905. Вересень. Розвідка шведського історика Вестрина про Орлика (Ніstor. Tidsk) [Див. позицію № 10 з публікації «Вибрана бібліографія праць, присвячених Пилипу Орлику, укладена О. Ковалевською»].

1906. Розвідка Ф. Голійчука про перебування Орлика в Галичині (Збірник в честь М. Грушевського, Львів) [Див. позицію № 26 з публікації «Вибрана бібліографія праць, присвячених Пилипу Орлику, укладена О. Ковалевською»].

1909. Шведський вчений Альфред Єнсен друкує в «Записках Наук. Тов. ім. Шевченка» документи з Шведського Архіву про Орлика [Див. позицію № 34 з публікації «Вибрана бібліографія праць, присвячених Пилипу Орлику, укладена О. Ковалевською»].

1916. Володим. Степанківський видає в Лозанні в фр. і лат. мові конституцію Орлика.

1918. В Києві виходить в укр. мові популярна брошура про Орлика Василя Різниченка [Див. позицію № 58 з публікації «Вибрана бібліографія праць, присвячених Пилипу Орлику, укладена О. Ковалевською»].

Париж, 1924.

[2] Це є скорочений уривок з великої праці «Діла і дні Пил. Орлика», яка готується до друку і яка має завданням обхопити день за днем життя й акцію Орилика.

[3] Оцю рукопис я знайшов в січні місяці сього року в родинному архіві маркізів Дентевилів, з роду якого була жінка Григора Орлика. Рукопис мала бути видрукованою і призначалася для європейської опінії. Сподіваюсь незабаром видрукувати її з відповідним коментарем і примітками. Це оден з найважніших документів політичної акції першої української еміграції.

Року 1920 Крупницькому пощастило дістатися до Берліну, де він студіює німецьку мову в Institut fur Auslander при Берлінському Університеті ім. Фрідріха-Вільгельма, а 1926 р. вступає до університету. Водночас він одержує стипендію в Берлінському Українському Науковому Інституті, де студіює історію України в проф. Д. Дорошенка. Року 1929 він закінчує університет і дістає ступінь доктора за дисертацію «Johann Christian von Engel und die Geschichte der Ukraine».

Відтоді почалася наукова та академічна діяльність Крупницького, спочатку як асистента при катедрі історії /6/ України, а згодом (з 1933 й до 1945 року), як наукового співробітника й члена Професорської Колеґії Інституту.
Року 1931-1932 Крупницький був габілітований в Українському Вільному Університеті в Празі, після чого став доцентом, а згодом професором (надзвичайним 1941 р. і звичайним 1945 р.) УВУ на катедрі історії України. Працюючи постійно в Берліні, він приїздить читати лекції до Праги, де виступає також з доповідями в Українському Історично-Філологічному Товаристві, якого був членом. Року 1938 його було обрано на дійсного члена Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові.
Року 1945 УВУ переносить свою академічну діяльність до Мюнхену, й проф. Крупницький, що після евакуації Українського Наукового Інституту оселився в маленькому північно-німецькому містечку Himmelpforten (Niederelbe), приїздить кілька разів на рік до Мюнхену для викладів в УВУ й в Православній Богословській Академії, професором якої він був з року 1946. Він бере активну участь у працях Української Вільної Академії Наук, як дійсний член УВАН (з р. 1948) і голова Історичної Секції УВАН (з р. 1941), і НТШ, де він був головою Історичної Комісії (з р. 1947). Року 1953 його було обрано на дійсного члена Academie Internationale Libre des Sciences et des Lettres у Парижі.
Наукова діяльність Крупницького, присвячена, головне, історії України XVII-XVIII століття, українській історіографії та історіософії, була великою й плідною. Йому належить коло 150 наукових праць, опублікованих мовами українською, німецькою та англійською. Вони становлять дуже поважний вклад в історіографію України й цілої Східньої Европи. В центрі науководослідних інтересів Крупницького була політична історія України кінця XVII — першої половини XVIII століття. Цій добі присвячено 3 великі монографії Крупницького /7/ — «Гетьман Пилип Орлик» (Варшава, 1938), «Hetman Mazepa und seine Zeit» (Leipzig, 1942). і Гетьман Данило Апостол і його доба» (Авґсбурґ, 1948), а також низка розвідок і статтів, починаючи з його габілітаційної праці «Гетьман Мазепа в освітленні німецької літератури його часу» і кінчаючи останніми публікаціями «З Мазепиної проблематики». Перебування на еміграції відкрило Крупницькому шлях до німецьких і шведських архівів, так важливих для історії України доби Мазепи та Орлика й мало приступних перед тим для української історичної науки. З цього погляду особливе значення мають досліди Крупницького про Орлика, для яких він використав багатющий матеріял з архівів Дрездена, Берліну й Штокгольму.
Залюбки працював Крупницький також у царині української історіографії XVIII-XX століття (дисертація про Енґеля, як історика України, досліди про ідеологію «Історії Русів», низка статтів про наукову діяльність М. Грушевського й Д. Дорошенка, критичні огляди новітньої української історіографії тощо).
Проблемам історіософії, які завжди цікавили Крупницького, він присвятив чимало своїх наукових праць, що серед них чільне місце посідають його «Основні проблеми історії України» (Мюнхен, 1955).
Багато зробив Крупницький, щоб познайомити чужоземну (зокрема німецьку) науку з основними питаннями української історіографії. Його численні статті та рецензії опубліковані в «Zeitschrift fur osteuropaische Geschichte», «Jahrbucher fur Geschichte Osteuropas», «Ukrainische Kulturberichte» Українського Наукового Інституту в Берліні тощо. Великою заслугою Крупницького було видання курсу історії України німецькою мовою: «Geschichte der Ukraine» (Leipzig, 1939; 2 видання — Leipzig, 1943). /8/
Тяжка хвороба останніх літ стала на перешкоді багатьом творчим задумам Крупницького. Але, сильний духом, він, перемагаючи фізичні страждання й важкі умови еміграційного існування, невтомно й плідно працював до кінця.
Б. Д. Крупницький упокоївся 5 червня 1956 року й похований у Himmelpforten, захгдня Німеччина.

***

Праця Б. Д. Крупницького, що оце виходить у світ, являє собою немов-би синтезу багатолітніх дослідів покійного історика над собою й діяльністю Гетьмана Пилипа Орлика. Вона була написана ще в 1947 році, на доручення Науково-Дослідного Інституту Української Мартирології (Мюнхен), дійсним членом якого був Крупницький. Писав він її важко хворий, у шпиталі. «Про життя Пилипа Орлика, — писав нам Борис Дмитрович 12. II. 1947 р., з Krankenhaus у місті Stade, — я пишу, але поволі. В лікарні воно тяжко і незручно, та й не вільно покищо напружуватися. Але я роблю і думаю, що з того щось напевно вийде». Та вже в половині березня того-ж року праця була готова. Інстиут ухвалив її до друку, але валютова реформа в Німеччині 1948 року й наступна фактична ліквідація Інституту перешкодили тоді її виданню.
Не судилося авторові побачити свою працю в друкові. Але добре діло завжди дасть добрий плід. І наш читач, діставши цей прекрасний нарис про визначного українського державного діяча-емігранта, який боровся до кінця за волю й незалежність Батьківщини, з пошаною й подякою згадає його автора, визначного українського історика-емігранта, який ціле своє життя віддав рідній науці й шуканню історичної правди, зокрема про ту добу, коли жив і діяв гетьман Пилип Орлик.

Олександер Оглоблин

I. П. Орлик — співробітник Мазепи
II. П. Орлик у Бендерах. Вибори на гетьмана
III. П. Орлик у Бендерах. Похід на Правобережну Україну 1711 р.
IV. Перебування П. Орлика в Европі
V. П. Орлик в Туреччині
Бібліографія

• Биховець Іван Рошкевич
• Новицький Григорій Ілліч
• Згура (Стигліїв, Гречанін) Тимофій
• Харевич Юрій
• Нахимовський Федір Іванович
• Велецький Василь Йосипович
• Волошин Петро
• Лисиця Іван Павлович
• Русиновичі
• Івановський Олександр
• Зеленський
• Кондаченко
• Глухівець Яків
  Висоцький Роман
• Болбот (Золбота) Данило
• Бистрицький Іван

Павленко С. Представники таємної та прозорої дипломатії за гетьманства І. Мазепи (1687—1709 рр.) // Україна дипломатична. Науковий щорічник. — К., 2004. — Випуск четвертий. — С.638—665.

1 Величко С. Літопис. К.: Дніпро, 1991. — Т. 2. — С. 354.

2 Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете (далі Чтения ОИДР). — 1859. — Кн. 1. — С. 104

Зміст

Вступ.

ЧАСТИНА І.

ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ…

ЧАСТИНА II.
ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ГЕТЬМАНСЬКОЇ КОМАНДИ

Розділ 1. Український абсолютизм 1687—1709 pp.
Розділ 2. Післяколомацькі зміни урядовців

ЧАСТИНА III.

СОРАТНИКИ ТА ПРИБІЧНИКИ ГЕТЬМАНА

Розділ 1.

Найближчі довірники.
1.1. Шийкевич Захар
1.2. Вуяхевич Михайло Васильович
1.3. Ломиковський Іван Васильович
1.4. Горленко Дмитро Лазаревич
1.5. Чечель Дмитро Васильович
1.6. Скоропадський Іван Ілліч
1.7. Нестеренко Дмитро
1.8. Миклашевський Михайло Андрійович
1.9. Орлик Пилип Степанович
1.10. Довгополий Клим
1.11. Свічка Леонтій Назарович

Розділ 2.

Родичі, свояки.
2.1. Мазепа Марія-Магдалина
2.2. Обидовський Іван Павлович
2.3. Войнаровський Андрій Янович
2.4. Бистрицький Іван
2.5. Мокієвський Костянтин
2.6. Вітославська Маріанна
2.7. Громика Василь Михайлович
2.8. Фридрикевич Криштоф Самійлович
2.9. Маковський Іван Миколайович
2.10. Дмитрашко Дмитро Маркевич
2.11. Коровченко (Вольський) Федір Григорович
2.12. Трощинський Степан
2.13. Топольницький Федір
2.14. Зеленський Дмитро

Розділ 3.

Династії «изменников».

3.1. Лизогуби
Лизогуб Яків Кіндратович
Лизогуб Юхим Якович
Лизогуб Яків Юхимович
Лизогуб Семен Юхимович Лизогуб Андрій Юхимович

3.2. Гамалії
Гамалія Григорій Михайлович
Гамалія Андрій Михайлович
Гамалія Михайло Андрійович
Гамалія Антон Андрійович
Гамалія Андрій Андрійович

3.3. Мировичі
Мирович Іван Іванович
Мирович Федір Іванович
Мирович Василь Іванович
Мирович Іван Іванович
Мирович (Войнаровська) Ганна Іванівна. Мирович Семен Іванович

3.4. Герцики
Герцик Павло Семенович
Герцик Григорій Павлович Герцик Іван Павлович
Герцик (Орлик) Ганна Павлівна. Герцик Опанас Павлович

3.5. Максимовичі
Максимович Дмитро Максимович
Максимович Василь Максимович
Максимович Петро Максимович
Максимович Іван Максимович
Максимович Іван Петрович

3.6. Дорошенки
Дорошенко Андрій Дорофійович
Дорошенко Іван Андрійович
Дорошенко Василь Андрійович

Розділ 4.

Представники таємної та прозорої дипломатії
4.1. Гродський Семен Іванович (Соломон)
4.2. Сулима Петро Іванович (Петрик)
4.3. Згура (Стигліїв, Гречаній) Тимофій
4.4. Харевич Юрій
4.5. Нахимовський Федір Іванович
4.6. Велецький Василь Йосипович
4.7. Волошин Петро
4.8. Русиновичі
4.9. Івановський Олександр
4.10. Зеленський (ректор, ксьондз)
4.11. Кондаченко
4.12. Новицький Григорій Ілліч
4.13. Глухівець Яків

Розділ 5.

Значні військові товариші
5.1. Биховець Іван Рошкевич
5.2. Грембецький Микола
5.3. Мокрієвичі
5.4. Гречаний Степан
5.5. Забіла Іван Петрович
5.6. Жураковський Яків Михайлович
5.7. Полуботок Леонтій Артемович
5.8. Радичі Тимофій та Пантелій
5.9. Карпович (Коробченко, Карпов, Коробка-Вольський) Григорій
5.10. Лисиця Іван Павлович

Розділ 6.

Співоднодумці та спільники
6.1. Дунін-Борковський Василь Касперович
6.2. Чуйкевич Василь Никифорович
6.3. Полуботок Павло Леонтійович
6.4. Туранський Олексій Михайлович
6.5. Апостол Данило Павлович
6.6. Бутович Григорій Іванович
6.7. Борохович Михайло
6.8. Левенець Іван Прокопович
6.9. Кандиба Андрій Федорович
6.10. Лісницькі
6.11. Третяк Федір

Розділ 7.

Помічники в резиденції
Гетьманські дворяни
Покоєві. Музики. Господарі Батуринського замку
Міська влада
Канцеляристи
7.1. Зарудний Іван Петрович
7.2. Галецький Семен Якович
7.3. Висоцький Роман
7.4. Болдаковські Григорій Васильович та Андрій Васильович
7.5. Гречаний Яків Степанович
7.6. Болбот (Золбота) Данило
7.7. Дубяга Олександр
7.8. Величко Самійло
7.9. Михайлов Григорій.
7.10. Борозна Іван Владиславович
7.11. Покотило Григорій

Розділ 8.

Найманці
8.1. Новицький Ілля Федорович
8.2. Покотило Яків
8.3. Кожуховські Петро та Юрій Петрович
8.4. Малама Андріяш (Андрій) Дмитрович
8.5. Кенігсек Фрідріх

Розділ 9.

Партнери з Правобережної України
9.1. Палій Семен Павлович
9.2. Самусь Самійло Іванович
9.3. Невінчаний Василь
9.4. Братковський Данило Богданович

Розділ 10.

Запорожці
10.1. Гордієнко Кость
10.2. Нестулей Федір
10.3. Сорочинський Петро
10.4. Богуш Яким

Розділ 11.

Маловідомі мазепинці
11.1. Галецький Леонтій Якович
11.2. Самойлович Григорій Самійлович
11.3. Григорій, роменський сотник
11.4. Золотаренко Яків Кіндратович
11.5. Тимченко-Заборовський Іван Тимофійович
11.6. Дмитрієвич Дорош
11.7. Дмитрієвич Леонтій
11.8. Красноперич Іван
11.9. Троцина Трохим Васильович
11.10. Опоченок
11.11. Рогачевський Іван

Розділ 12.

Духовні побратими
12.1. Монастирський Інокентій
12.2. Баранович Лазар
12.3. Углицький Феодосій (Полоницький)
12.4. Максимович Іоанн
12.5. Кроковський Іоасаф
12.6. Одорський Гедеон
12.7. Ростовський Димитрій (Данило Туптало)
12.8. Архімандрит Никон
12.9. Яворський Стефан (Іванович)
12.10. Стаховський Антоній
12.11. Щирський Інокентій
12.12. Василевич Варлаам
12.13. Калачинський Прокопій
12.14. Боболинський Леонтій

ЧАСТИНА IV.
ПОЗИЦІЯ ОТОЧЕННЯ ГЕТЬМАНА В 1707—1709 PP.

Розділ 1.

Невдала спроба змістити І. Мазепу у 1707—1708 рр.

Розділ 2.

Антимосковське повстання
2.1. Несприятливі обставини
2.2. Загибель Батурина
2.3. Двовладдя в Гетьманщині
2.4. Шлях до полтавської поразки
2.5. Відступ до Бендер

ВИСНОВКИ

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

ДОДАТКИ

Бібліографія публікацій та документальних матеріалів про гетьмана І. Мазепу та його добу (українською та російською мовами)
Статті та розвідки останніх літ
Репресовані у справі повстання 1708—1709 pp., а також подальших антиросійських дій мазепинці
урядники та члени їхніх родин
Урядники адміністрації Гетьманщини (1687—1709 pp.)
Церкви Мазепи
Свідчення на допитах старшин про Мазепу
За кожне побачення — десять тисяч червінців?
(Відгук на публікації у «Фактах й комментариях»)
Мазепа — не гетьман-державник? (Відповідь на рецензію Олексія Сокирка)
Відповідь на зауваги О. Кресіна.

Завантажте книгу у форматі pdf

Працюючи в Пруському Державному Таємному Архіві, знайшов я кілька документів, що дають нам дещо нового для освітлення акції Пилипа Орлика на Україні в 1711р. Головна вага цих документів полягає якраз у тому, що вони доповнюють московські реляції описом подій у шведсько-татарському освітленню. Особливо цінною є одна кореспонденція, що писала її невідома особа з Бендер, місця перебування шведського короля й нашої української еміграції. Вона коротко малює самий похід Орлика й татар на Україну, а, головно, подає, чому акція спільних татарсько-польсько-козацьких сил не мала успіху. Отже, ці нові матеріяли, разом із іншими, вже друкованими — як дневник фельдмаршала Шеремєтєва, що його до цього часу дослідники не прийняли під увагу, — дають нам можливість наново освітлити деякі неясні питання з часів перебування гетьмана Пилипа Орлика на Правобережній Україні в 1711р.

Шведсько-українська поразка в 1709р. мала далекосяглі наслідки. Москва ставала в ряди першорядних європейських держав: вона виростала на силі не тільки на півночі — супроти шведів, але також і на півдні — супроти турків. Зайнявши Правобережну Україну та безконтрольно розпоряджаючи в Польщі, ПетроI ставив під загрозу васальні володіння Туреччини в Східній Европі: Крим, Молдавія та Валахія робилися безпосередніми сусідами московського царя. Політична рівновага на Сході Европи рішуче перехилялася набік Москви. Прибуття КарлаXII й Мазепи до Бендер з невеликою купкою людей і без армії демонструвало туркам ad oculos змінену ситуацію. Поки йшла боротьба між КарломXII та ПетромІ на Україні, Туреччина не бажала встрявати в події, очевидно, не рахуючись з можливістю скорої розвязки кампанії. Тепер виринало перед нею питання, що робити, щоби спинити небезпечну для неї московську експанзію. Обставини вимагали від Туреччини активнішої, рішучішої політики. Тaким чином для КарлаXII й ПилипаОрлика, нововибраного на еміграції по смерті Мазепи гетьмана України, самими подіями була підготована доріжка до розуму й серця турецького султана. Вони це, звичайно, й використали, спираючись на зручну дипломатію французького резидента в Царгороді Дезаєра та польського представника інтересів Станислава Лєщинського, Понятовського. Не зважаючи на традиційну корупцію високих достойників Порти, на підкупи збоку Москви та інтриґи інших держав, все ж таки вдалося штовхнути Туреччину на той крок, що, безперечно, відповідав її державним інтересам, хоч і приходив трохи запізно, бо повинен був бути зроблений ще під час рішучого змагання поміж КарломXII і ПетромІ.

Наприкінці 1710р. Туреччина оповістила московському цареві війну. Лишень тепер союз між Швецією й Туреччиною став доконаним фактом. Шанси КарлаXII знову пішли догори, а заразом покращали й вигляди для сутоукраїнської політики ПилипаОрлика. Стало можливим переведення в життя тих плянів, що, безперечно, плекалися й КарломXII, і Пилипом Орликом на протязі цілого 1710р. Бо КарлоXII, навіть у критичні часи після Полтави, сидячи в Бендерах, не думав залишати так довго веденої боротьби на Сході Европи. Польща й Україна грали й тепер поважну ролю в його політичних комбінаціях. Ще тоді, коли позиція Туреччини не була ясною, задумана була широка операція, що мала на меті закріплення України за Орликом та Польщі за Станиславом Лєщинським. Правобережна Україна, а почасти й Лівобережжя та Слобожанщина, мали стати тереном акції, що, в разі успіху, повинна була б бути поширена й на Польщу. Проектувався не якийсь наїзд чи виправа для ослаблення ворога та руйнації потрібних йому воєнних засобів, але опанування хоч частини тих територій, що на них претендувалося. Звичайно, що турки, оскільки вони зважилися воювати, нічого не могли мати проти такої операції, що давала їм готовий пляцдарм на чужій території для дальшої боротьби з. москалями. З цього погляду політика Туреччини, татар, шведського короля, Станислава Лєщинського й Орлика йшла по одній лінії.

У цих рямках і діяльність Пилипа Орлика набирає немалого значіння. Він показав себе неабияким дипломатом. Школа, що він її ще за молодих часів пройшов на службі в гетьмана Мазепи, наприкінці на посаді генерального писаря, — була аж надто непогана.

Ще на початку 1710р. вдалося йому за допомогою шведського короля осягнути немалі успіхи, що закріплювали його становище щодо запорожців, єдиної в ті часи реальної сили, на яку він міг опертися. В квітні 1710р. його було обібрано на гетьмана, і з цього приводу появилася знаменита Орликова Kонституція, що мала в собі спеціяльні статті на користь запорожців. Більше того, демократична тенденція, що так недвозначно в ній відбивається, йшла по лінії бажань не тільки запорожців, але й- звичайної козацької маси. Отже, новий гетьман ставив справу широко й хотів опертися на співчуття цілого козацтва українського. Недурно ж знаходимо в цій конституції ідею обмеження гетьманської влади та встановлення козацького парламенту або народньої ради, що мала складатися з представників усього козацтва та збиратися тричі на рік (3). Також і національно-державний момент був підкреслений у ній дуже сильно: постулятом конституції являлася повна незалежність України від Польщі й Москви, при чім кордони з Польщею визначалися по лінії Случі, як колись за Богдана Хмельницького (4).

Також і назовні оперував Орлик не менш зручно. Очевидно, не без його впливу прийняв на себе Карло XII обовязки протектора й оборонця українського народу. Енергії і зручності Орлика треба здебільшого завдячити й те, що створений був союз із татарами, до якого ввійшли шведи, Пилип Орлик, як гетьман України, та запорожці (5). Поляки з партії Станислава Лєщинського були також притягнуті до спілки. Дуже значною гетьмановою заслугою було й те, що йому вдалося зобовязати татар при вступі на українську територію не брати ясирю — полонених, не грабувати церков і, взагалі, не робити насильства (6). З дипломатичного й політичного боку, здавалося, Орлик підготовив усе, що було потрібним для воєнної акції на Україні. Сприяла неначе його завданню й ситуація в Москві. Московщина переживала в 1710—11pp. дуже тяжкі часи: довга війна зі шведами, хоч і скінчилася наразі царевою перемогою, та, все ж таки, давалася йому добре в знаки. Лихий матеріяльний стан населення, недостача фінансів, незадоволення старшин-чужинців, яких так багато було в армії Петровій; дорожнеча, особливо на мясо й інші продукти скотарства в наслідок епідемії серед рогатої худоби (7) — все це дуже утруднювало положення царя на випадок війни. На Україні було ще гірше: на Лівобережжі шведська-війна остаточно знищила матеріяльний добробут населення; Правобережжя обсадили московські війська, що поводилися з населенням, як хотіли. Так 10грудня н.ст. 1710р. пише пруський резидент у Польщі Лельгефель (Loelhoeffel) до свого короля, що москалі роблять страшні безчинства на Поділлю: беруть хліб і сіно, не залишаючи селянинові ні крихти на прожиток; голодна смерть загрожує через те і людям, і худобі (8). Цілком зрозуміло, що така господарка дуже допікала і поспільству, і козацтву. І воно знову стало покладати свої надії на запорожців та Орлика. Коли почали розходитись по Правобережжі Орликові універсали із закликом до боротьби проти москалів, то вони знайшли вже для себе цілком підготовлений ґрунт (9). Навіть і Слобідська Україна не була вільна від елементів, ворожих москалям (10). Певно, що й на Лівобережжі не все було гаразд. Недурно ж то московська влада так пильно стежила за козаками й особливо за старшиною, що, звичайно, сприяли поширенню Орликової агітації (11).

Таким чином, і дипломатично – політична підготовка Орликова, і настрої, особливо Правобережної України, здавалося, давали надії на успіх задуманої кампанії. Ane при ближчій аналізі знаходимо й тіневі сторони, що наперед ставили цілу акцію під знак запитання. Поперше, були це самі шведи. На жаль, шведський протекторат над Україною мав у даних обставинах скорше ідеальне, ніж реальне значіння: сидячи в Бендерах, КарлоXII не мав уже власної армії (вона майже вся пішла в полон під Переволочною і не ризикував посилати з Орликом на Україну ті рештки, що ще збереглися при ньому після втечі з України. Єдине, чим він міг допомогти, це своїми старшинами-дорадниками та інструкторами, що, дійсно, як ми побачимо далі, знаходилися в армії українського гетьмана. Цього було замало, бо гетьман потребував хоч невеличкої числом регулярної армії, що могла б і повинна була б зрівноважити різнобіжні інтереси й тенденції — козацькі, польські й татарські; що була необхідною й для закріплення території та організації влади й війська.

Небезпека полягала також і в тому, що приходилося, маючи незначні, порівнюючи, власні сили, спиратися головним чином на татар. Турки, як можна думати, надавали операції на Україні другорядне значіння і свого війська не дали, готуючися до головного зудару з москалями. Татари, як відомо, ніколи не визначалися стійністю; добрі кіннотчики, були вони здатні для наїзду, маневрової війни, тільки не для поступового, систематичного опанування території. Далі ми побачимо, яку фатальну ролю відіграли татари під час самої кампанії. Очевидно, Орлик розумів небезпеку, що грозила цілій справі збоку татарської хиткости та нахилу до грабунків. Недурно забезпечував він себе татарською обіцянкою поводитися на Україні, як у краю союзному. На жаль, такі обіцянки від татар були завжди дуже проблематичного характеру.

Не міг мати гетьман повного довіря як до поляків, так і до безпосередньо йому підлеглих запорожців. Положення запорожців було дійсно иевідрадне. Впродовж 1710р. летять із козацького табору біля Бендер жалібні прохання до шведського короля про допомогу (12). КарлоXII не міг багато чим допомогти: він сам сидів по вуха в боргах, брав гроші, де тільки міг і за дуже високі проценти. Того, що давали турки на утримання шведів, поляків та запорожців (за деякими відомостями 150 французьких ecus щоденно (13), далеко не вистарчало. Лишень наприкінці 1710p., коли турки оповістили москалям війну, призначали вони більшу субсидію шведському-королеві; проте й ця допомога не була так велика, щоб радикально змінити на ліпше тяжкий матеріяльний стан союзників КарлаXII. Що це так, побачимо ми трохи далі.

Маємо цілий ряд даних з того часу, що освітлюють скрутне положення шведів, поляків і запорожців. Дуже цінні з цього погляду донесення пруського резидента в Польщі Лельгефеля, що уважно слідкував за настроями Карлових прихильників, особливо поляків, та регулярно доносив про них своєму королеві.

У серпні 1710p., як про це довідуємося з додатку до реляції резидента, що подавав обсервації польських шпіонів з-під Бендер, ситуація була така: шведів у КарлаXII 500людей, вони живуть у великих злиднях; кількість козаків — 2,000, поляків — 2,000. Польська мізерія гірша за шведську й козацьку: вони примушені продавати останню свою амуніцію (le reste de leurs equipages), щоби мати щось на прожиток (pour leur subsistance) (14).

Реляція Лельгефеля з 17вересня н.ст. 1710p. нотує: польськії війська, що знаходяться біля Яс під командою київського воєводи Потоцького, післали своїх делегатів до шведського короля з проханням про грошову допомогу, загрожуючи, що, коли нічого не дістануть, перейдуть до Польщі та приєднаються до коронної армії (15). Вже реляція з 24вересня н.cт. констатує погіршення ситуації: польські жовніри wegen schlechter Verpflegung (через зле відживлення) дезертують цілими купами до Камянця та до коронного полковника Загоровського (16).

З реляції з 22жовтня н.ст. читаємо: Хвороби й лихе відживлення (schlechte Verpflegung) привели до того, що 1жовтня н.ст. 9 компаній (Compagnien)польського війська перейшли Дністер на зєднання з коронною армією (17).

З другого боку похідний журнал Шеремєтєва дає нам дуже цікаві подробиці щодо матеріального стану запорожців. Узятий москалями в полон поляк Іван Нєбєльський показав таке:

Воєвода кіевскій и Орликъ, и кошевой въ Немировъ прошли ныне неділя, а войска при воеводъ поляковъ и ліп-ковъ 3,000, и большая половина безъ ружья, токмо при немъ 4 пушки; да при Орликъ и кошевомъ запорожцевъ 4,000, у которыхъ ружья н-втъ же, понеже, будучи въ Бендеръ и йдучи изъ Бендеръ, отъ голоду продавали…(18)

Перед нами повстає, отже, типова картина еміграційних злиднів: голод, хвороби, дезерція, продаж амуніції й т. д.

У результаті маємо цілий ряд моментів, що могли чи то позитивно, чи то негативно вплинути на вислід кампанії: з одного боку добра дипломатична підготовка справи та співчуття населення, з другого — татарська непевність та матеріяльний стан і навіть дезорганізація у власних рядах. Все залежало від того, чи вдасться добре перевести операцію з організаційного й воєнного штандпункту, як також від того, — як поводитимуться татари на Україні. Повернемося до самого походу Орлика, татар і поляків на Україну. Його було поведено зразу у двох основних (19) напрямках: татарський хан Девлет-Герай пішов у січні 1711р. з головними силами (приблизно 50 тисяч кримської орди) (20) на Слобожанщину, маючи при собі кілька сот запорожців (21); трохи пізніше Орлик з. своєю союзною армією вступив на територію Правобережної України Щодо кримського хана, то він, опинившися на Слобожанщині, не знаходив собі спротиву. Невеличкі залоги, що стояли в деяких укріплених містах і містечках Харківського полку, не могли утриматися. Генерал Шидловський, що йому було доручено оборону Слобідської України від татар, не прибув ще навіть до Харкова (22). Населення й козацтво було частинно застрашено, частинно не виявляло якоїсь ворожнечі до татар, особливо, бачачи в татарських рядах невелику купку запорожців (23). Так містечко Водолаги Харківського полку не поставило спротиву, навпаки, винесло татарам хліб і сіль; інші, як Мерефа й Таранівка—пробували оборонятися й були взяті штурмом (24). Не дійшовши до Харкова, хан несподівано повернув назад до р. Самари, де обложив два укріплені міста на Самарі: Ново-сергіївське (Вольное) і Новобогородське. Новосергіївські козаки зі старшинами добровільно піддалися татарам, передаючи в їхні руки московську залогу міста: одного капітана й 80 жовнірів (24). Гарнізон Новобогородського вперто оборонявся, так, що хан мусів зняти його облогу (25).

Укріпившись почасти на Самарі, хан одначе недовго тут перебував: 13(24) березня, як подає кореспонденція з Бендер, він знову був у Криму (26).

Ідучи назад до своїх володінь, лишив він біля 1,000 чол. козацько-татарської сторожі на Самарі та обсадив Новосергіївську крі-пость невеличкою залогою, обіцяючи на весну знову навідатися на Україну. Тим часом Скоропадський, після ханового відступу, не гаючись, зайняв цей важливий форпост на південному сході України, при чому козаків, що добровільно перейшли до кримського хана, було скарано (27).

Такий поспішний відступ кримського хана був, звичайно, неви-падковим. Треба звернути увагу на те, що татари опустили Самару, не докінчивши навіть облоги Новобогородського (28). Причини, очевидно, полягали в певних обєктивних умовинах. І вони, дійсно, були: надходила весна, і треба було сподіватися, що в недалекому часі, як це дуже влучно підносив у своїй реляції пруський резидент у Москві Кайзерлін (29), почнуть розливатися річки й утруднять маневрування татарської кінноти. А, між тим, лежав глибокий сніг (цінна вказівка бендерської кореспонденції з кримських джерел) (30), бракувало фуражу (31); коні були виснажені, стомлені; їх вже й так багато загинуло під час походу (31). Ситуація складалася так, що ханові, хоч і не мав він перед собою якихось поважних московсько-козацьких сил — вони були далеко,—не лишалося нічого іншого, як повертати назад. Коли приглянемося до цієї операції татарського хана ближче, то побачимо, що вона прийняла характер тих звичайних наїздів на Україну, що їх робили татари й без того щороку. Ні союз зі шведами Орликом і запорожцями, ні взяте на себе зобовязання не робити шкоди українському населенню й козацтву, ні в чому не змінили татарського поводження. Кримський хан, очевидно, і не міг, і не думав надовше затримуватися на українській території. Тому й робив те, що йому здавалося єдиним у такій ситуації доцільним: швидко рухаючись, як можна більше знищити підвладну московському цареві територію й ослабити таким чином московсько-козацькі сили на сусідній йому українській землі (32). Що це так, показує Їнам його дуже проста тактика по відношенню до населення Слобожанщини: там, де люди йому добровільно піддавалися, направляв їх на річку Самару, як це сталося з нещасним населенням Водолаг, що по дорозі під час переселення впало до рук полтавського судді Петра Кованька, який завернув усіх назад, пригнав до Полтави і тут з наказу згори розстріляв кожного десятого за оружний спротив при зустрічі з його військовим відділом; решту погнали через Москву на заслання (33). Таке зрушення з місця прихильного, здавалося б, татарам і запорожцям населення робилось, як здогадує Костомаров, на те, щоб розселити його у вільних степах—володіннях кримського хана (34). Зате не мав хан жалю до тих, що або не показали наявно гірихильности до татар, або навіть зважилися на спротив: 12тисяч пішло по бендерських відомостях у татарську неволю. Анонімна кореспонденція з Бендер, що подає останні новини з Криму, так малює татарське поводження:

Denen Einwohnern der orthen, so sich gutwillig submittiret, ward eine Stadt in der Ukraine angewiesen, da sie sich solteri niedersetzen*), und ward ihnen erlaubet, so viel mit sich zu nehmen, alss sie fortschaffen koenten. Das uebrige ward denen Tartarn zu Beute gegeben, so wohl alss die oerther, welche mit Sturm erobert wurden. Viel andere Staedte und Doerffer wurden aufgebrennet nebst 150 grossen Fahrzeugen oder Vitinen, so unter der vestung Samara lagen, und womit Czaar vorgehabt, den Dnieper Strohm herunter seine Infanterie und Stuecke zu fuehren, umb Crim so viel bequemlicher mit der Zeit anzugreiffen(35).

Так закінчилася операція татарського хана на Слобідській Україні. Вона мала шкідливі наслідки для Орлика: після руїни, що І полишили по собі татари на Слобожанщині, не було чого надіятися на співчуття й підтримку населення на Лівобережжі та на Слобідській Україні. Тут шанси Орликові падали до зера. Щодо головної акції Орликової на Правобережній Україні, то вона почалася згідно з Fabricel 11 лютого н. ст. 1711р. (36), коли виступила з Бендер союзна армія в складі буджацької та білгородської орди в числі 20—30 тисяч люду, на чолі якої стояв син кримського хана — султан Галга, поляків під командою київського воєводи Потоцького та старости Галецького й запорожців під Костем Гордієнком, що нараховували в своїх рядах — і поляки, і запорожці разом — 6—7 тисяч люду (37).

Шведи знаходилися теж при армії; їх було небагато: Fabricel називає полковників Zuelich‘a, Schulz‘a (були й інші) та нараховує окрім того 30 шведських старшин, що мали бути, очевидно, інструкторами війська та дорадниками головної команди (38). Головна команда лежала в руках Пилипа Орлика (39). Шведський король сам випроваджував армію й знаходився при ній 172 дні, після чого верхи вернув до Бендер (40).

Біля Рашкова (40) армія перейшла на територію Правобережної України і швидко почала посуватися наперед. Ще в першій половині лютого розмістилася вона в широкому районі між Немировим, Брацлавом і Вінницею: у Вінниці осів султан Галга; біля Немирова зосередилися козаки й поляки (41). Спротиву збоку московсько-козацьких сил не було: генерал Волконський і підлеглий йому генерал Відман, що стояли на кордонах Молдавії, відступали без бою, охороняючи спочатку Камянець та йдучи пізніше, певно, через Бердичів на Київ (42).

Другу половину лютого союзна армія провела, не рухаючися з місця: чути було від полонених, що досталися в московські руки, про наказ Султана Галги 10 день стояти на місці, щоби спочили коні (43). Очевидно, темп походу був занадто швидкий.

У цей перший період Орликового перебування на Україні ситуація складалася — так принаймні здавалося — якнайліпше. Поспільство стало на його бік; майже всі полки, за винятком декількох сотень білоцерківського, перейшли в ряди його армії (44). Недурно нарікав київський губернатор, князь М.М.Голіцин, на правобережців, понеже бо сей бокъ, кромъ Бълоцерковскаго полку, весь былъ въ измънъ (45). Щораз читаємо в донесеннях московських комендантів про непевність людности й козацтва:

…Весьма черкасы намъ небезопасны — пише до царя брат київського губернатора, що командував спільними московсько-козацькими силами на Правобережжі — по нынешнему времени, дабы непріятелю не поддались, и так нынъ въ Немировъ и въ Бреславлъ отъ нихъ показалось, что безъ всякой противности оные замки воеводъ кіевскому отдали, такожде и по другимъ деревнямъ, которыя по околичностий, Бреславля и Немирова, съ доброжелательствомъ непріятелямъ провіант даклъ и отъ нихъ не бътутъ (46).

Тут грало ролю не тільки незадоволення населення з управління своїх полковників, як це підносить почасти Антонович (47); не тільки московські здирства, що так дошкуляли людям, але й зручна тактика Орликова в цей період перебування на Україні. Фактом було, що ця пестрая толпа з запорожців, татар і поляків, як її називає Антонович (47), трималася пристойно й не дозволяла собі знущатися над населенням та його грабувати. В цьому була, безперечно, заслуга самого гетьмана. Він стояв на сторожі права й порядку, розуміючи, що від цього залежить, у першу чергу, успіх задуманої операції. Що це йому давалося нелегко, свідчить відомий його пізніший лист до шведського короля, де він подавав причини невдачі походу й указував на свої власні зусилля в цьому відношенню (48).

Це признають і самі москалі. Князь Гр. Долгорукий пише до Якова Брюса:

А султанъ, ханскій сывъ, и воєвода кіевскій около Немирова обрътаются. Которые, кромъ провіанту и фуражу, полону не беруть и никакого разоренія, какъ въ нашихъ краяхъ въ Украинъ, такъ и въ здъшнихъ мъстахъ, не чинягъ, токмо поступаютъ факціями; знатно, что хотятъ прельстить поляковъ и казаковъ къ своей сторонe… (49)

Те ж саме підтверджують і полонені, що впали москалям y руки:

…-— и отъ него—заявляє один із них — воеводы кіевскаго, и отъ султана заказано казаковъ изъ польскихъ хлоповъ отнюдь не рубить и въ полонъ не брать, и не разорять, кромъ провіанту и фуражу (50);

другий підтверджує: казаковъ и поляковъ не разорять заказ великой, толь ко велъно брать провіангь и фуражъ (51).

I султан, і Потоцький, як видно, покищо трималися умов, складених із Пилипом Орликом. Очевидно, й тому, що з запровіянтуванням армії не стояло ще зле: населення не відмовляло в постачанню фуражу й провіянту, хоч це з часом могло бути й дуже дошкульним; та й сам султан, здається, привіз із собою деякі запаси (51). І Не обходилося, звичайно, й тепер без певних непорозумінь і неспра ведливости. Ми вже чули, в якому стані знаходилися запорожці й поляки, коли прийшов час іти на Україну: продавали останню амуніцію, щоб мати з чого жити. Очевидно, стан війська — і запорозького, і польського — не був задовільний: показалася недостача зброї узагалі, необхідного знаряддя. Треба було вживати організаційних заходів, щоб цей брак направити. Що робив у цьому напрямку Орлик, ми не знаємо. Його справа не стояла так зле, бо до нього надходили городові козаки з правобережних полків, що приносили з собою зброю й поповняли ряди його війська. Зате Потоцький пускався на всякі хитрощі, щоб якось посилити свої польські відділи. Так полонений поляк Іван Нєбєльський докладав москалям, що Потоцький ловить козаків, особливо тих із них, що мають при собі пищали, і примушує їх у себе служити (52). Та Потоцький у своїй кореспонденції до Орлика й сам признавався в такій примусовій формації свого війська (53).

Наприкінці лютого або в початках березня союзна армія посунулася наперед (53). Вона взяла напрямок на єдиний ще поважний московський форпост на Правобережній Україні — Білу Церкву — не прямою дорогою, як цього можна було сподіватися, тільки спочатку просто на схід, аж до Звенигородки, а відтіля — на північний захід, на р. Рось (53). Ціль була, очевидно, взяти цілу Правобережну Україну в свої руки аж по самий Дніпро: для того захоплення Білої Церкви являлося конечним. По дорозі мала союзна армія й першу сутичку з ворожою стороною: висланий проти Орлика генеральний осавул Бутович під Лисянкою потерпів поразку й дістався до полону (54). Дорога стала таким чином вільною аж до самої Білої Церкви. На цей раз армія йшла повільно так, що опинилась неподалеку Білої Церкви десь біля 18березня ст.ст. (55). Ми не знаємо докладно причин такого повільного руху: можливо, в цей другий період кампанії далися відчути труднощі із запровіянтуванням армії; також і глибокий сніг та лихі дороги могли стати на перешкоді. Як би там не було, коли армія наблизилася до району Синяви — Рокитної, то ситуація її безперечно змінилася на гірше, хоч і ворога ніде не було видно. Про це довідуємося з листа Потоць-кого до Орлика, писаного з Рокитної 29(18) березня 1711р. Там він нарікає на злидні: ze у Soltana Imsci у moia kwatera zadnego ani dla ludzi, ani dla koni niema pozywienia, у cale tu o glodzie, nawet у bez slomy stoiemy (56).

Ясно, що запровіянтування армії в новому районі сгавало справою дуже нелегкою. Приходилося дуже натискати на населення; реквізиції мусіли приймати щодалі то ширші розміри. Населення, як видно, не розпоряджало більшими запасами на прохарчування такої значної армії (57). Як наслідок цих труднощів захиталася дисципліна: не тільки татари, але й поляки допускалися зловживань та насильства над мирним населенням. Повставала незгода між начальниками (58). Потоцький мусів себе виправдувати перед Орликом, бо, очевидно, той настоював на дотриманню порядку й обережного відношення до населення; мусів запевшовати його, що він добре розуміє, ze u wiele takich requizycyi nie mozesz denegare dla ludu, ktory chcesz miec pociagniony in sensum et obsequium sui (59).

У таких обставинах приходилося ще з тиждень простояти на місці, поки не було приступлено до облоги Білої Церкви. Чому так — докладно не знати: набираємо вражіння, неначе частина війська й артилерія знаходилися на правому березі р.Росі і що їх треба було переправляти на лівий, щоб зручніше підступити до Білої Церкви; На перешкоді стояли зруйновані гребля й міст біля села Синяви, що їх приходилося направляти за допомогою місцевого населення (60).

25 березня ст. ст. почалася нарешті облога Білої Церкви. Чи була вона ведена всіма силами союзної армії, чи нею зайнявся лише Орлик зі своїми козаками та частиною татар і поляків, як думає Антонович (61), — ми не знаємо. Як би там не було, і сам султан, і Потоцький мусіли знаходитися десь недалеко (62). Орлик, здається, уявляв собі зайняття Білої Церкви справою зовсім нетяжкою (63). Коли це так, то він, безперечно, помилявся. Треба знати, що ПетроІ давно звернув увагу на Білу Церкву, розуміючи її значіння, яко головного московського форпосту на Правобережній Україні. Кріпость була добре забезпечена всім потрібним для витримання облоги; ще незадовго до приходу Орликової армії були довезені бойові припаси, порох, оливо (64). Ні в артилерії, ні в іншому бойовому припасі недостачі не було (65). Залога Білої Церкви була, правда, невелика: вона складалася з 500 москалів, що стояли підкомандою полковника Анненкова, та частини білоцерківських козаків полковника Танського, вірних московському цареві (65). Крім того, стояло до послуг коменданта кріпости й білоцерківське поспільство, його все можна було використати на допомогу залозі (66). Орликові сили були, звичайно, значно більша вже запорожці та правобережні козаки, що до нього пристали, начисляли щонайменше 10,000 люду (67), поминаючи вже татар та поляків (68).

Та одначе кількість сама собі не грала при облозі кріпосиИ значної ролі: татарсько-польська кіннота не могла багато прислужитися під Білою Церквою, і по суті все залежало від того, чи вдасться Орликові з тими технічними засобами, що були в нього в руках, здобути кріпость. Ми вже звертали увагу на те, як незадовільно були озброєні запорожці й поляки, як продавали вони свою амуніцію в Бендерах і навіть під час маршу з Бендер на Україну.

Ще гірше стояла справа з артилерією: на цілу армію припадало 4—5 гарматок (69). З ними, безперечно, не можна було осягнути потрібного для здобуття кріпости ефекту.

Все це, звичайно, не лишилося без наслідків. Як тільки союзна армія обложила Білу Церкву, то вже на другий день зайняла саме місто. Це справи одначе не вирішило, бо москалі відтягнулися перед переважними силами ворога до замку і тут дуже успішно відбивали атаки Орликової армії. Два рази пробували козаки протягом другого й третього дня облоги, закріпившись у нижньому городі та поробивши шанці, атакувати самий замок, але не мали успіху (70). Показалося, що без достаточно! й відповідного калібру артилерії здобути замок штурмом не можна. На це цілком ясно вказує анонімна кореспонденція з Бендер, яка, базуючись на татарських інформаціях, коротко зазначає, що під час походу було опановано багато земель і міст, як також і місто Біла Церква, …aussgenornmen den Schloss so ohne dazu gehoerigen Artillerie nicht hat koennen angegriffen werden (71).

Так пройшло три добі облоги кріпости (25—27 березня ст. ст.) без рішучого результату. Така невелика, здавалося, невдача мала трагічні наслідки. Наступив той психологічний момент, коли ціле підприємство через татар зійшло на нівець. Татари, певно, й раніше були вже невдоволень їх молодий і, як його характеризує Орлик (72), недосвідчений у військових справах султан, хоч і був, здавалося, з Орликом одних думок, зміг тільки на певний час утримати своїх мурз і орду в покорі; вже й раніше мурзи вимагали від Орлика [ясирю, що йшло супроти договору (72). Та й обставини складалися так, що вони могли тільки підсилити нахил татар до зради спільному підприємству. Треба собі уявити, що похід відбувався зимою, [коли лежав сніг і легко томилися коні, коли було тяжко прохарчувати людей і, особливо, коней (73). Під Білою Церквою, як ми вже чули, з запровіянтуванням війська було й дуже погано. З другого боку і час був уже пізній — кінець березня: можна було сподіватися скорого розтавання снігів і розливу річок, що могло стати для татар просто небезпечним, коли б надійшли більші регулярні московські Сили.

Бачачи, що під Білою Церквою операція не посувається наперед, і почувши, що вже десь недалеко надходять москалі, татари вирішили справу по-своєму: розкинувши свої загони майже до Дніпра, беручи ясир – полонених та руйнуючи церкви, — пішли просто до Буга, лишивши гетьмана й цілу акцію на Божу волю (74). Гетьман кинувся був за ними, благаючи султана повернутися або дати йому хоч 10,000 татар для продовження війни (75). Цього одначе не сталося. Та вже й було запізно. Бо правобережне козацтво, що було приєдналося до Орлика, почувши, що татари плюндрують села й містечка та беруть людей у ясир, — кинулося рятувати своїх близьких (75). Орликова армія з кожною годиною маліла. Прийшлося покинути облогу Білої Церкви й відтягнути військо до Хваєтова (76). Після того поляки, здається, зробили ще виправу на Полісся; Орлик же — пішов просто до Дністра (77).

Московська дивізія кн. М.Голіцина, посуваючись від Києва через Трипілля на Білу Церкву, не вспіла прийняти участи в подіях. Тільки передовий загін Волконського відбив значну партію полонених від якогось татарського відділу (78).

Так трагічно для України й для Орлика кінчилася операція на Правобережжі й у Слобожанщині. Вона мала для гетьмана й для шведсько-української орієнтації, що він її заступав, дуже тяжкі наслідки. Правда, і Орлик, і запорожці приймали участь у прутській кампанії літом того ж року по боці Туреччини; правда, гетьман дбав про загоєння ран, нанесених татарами Правобережній Україні, і просив турецького султана про поворот полонених правобережців, що той і наказав зробити бендерському баші (79). Це, одначе, настроїв населення Правобережжя, Лівобережжя й Слобожанщини змінити вже не могло: тут тратив гетьман остаточно ґрунт під ногами.

От тут то й насувається питання: чи ж гетьман добре зважив свої сили й реальні можливості, коли задумував таку широку операцію на Україні? Не можна йому заперечити доброї волі й гарячої любови до своєї рідної Землі. Також показав він значний дипломатичний хист, бо зєднав собі чимало союзників для задуманої операції на Україні. Але й підготовка операції, і переведення її в життя показали цілий ряд організаційних хиб, що їх гетьман або не бачив, або не міг їх зліквідувати. Вже сам вибір часу крив у собі небезпеку: пізньою зимою (похід почався 31січня ст.ст.) не можна було дуже покладатися на татар, хоч вони й узяли на себе певні зобовязання. Татарська допомога завжди носила в історії України короткий і напевний характер: пригадаймо собі війни Богдана Хмельницького! Тим більше в даній ситуації, коли треба було незадовго сподіватися топлення снігів і розливу річок, що було дуже? небезпечним для татарської кінноти; коли тяжко було прохарчувати людей і здобути фуражу для коней; коли лежав глибокий сніг і лихі дороги дуже швидко виснажували сили коням. Зрозуміло, що в таких обставинах, при затягуванню походу на довгий час (а він тривав без малого два місяці, аж по кінець березня ст.ст.), мусіло повстати незадоволення серед татар і в наслідок того — традиційні зрада й ексцеси з їхнього боку.

Татари могли бути в цій ситуації тільки силою помічною і при тому такою, яку потрібно було своєчасно відпустити додому на відпочинок. Це вимагало з одного боку швидкости руху, швидкого. опанування Правобережної України, а з другого — опертя в першу чергу на свої власні сили та на організацію їх.

Ми вже знаємо, в якому стані знаходилися запорожці й поляки, коли виступали в похід на Україну: еміграційні злидні примушували навіть продавати амуніцію. Не набагато ліпше стало й під час перебування на Україні: армія значно побільшилася, але в технічному відношенню дужчою не стала. Особливо небезпечною була недостача потрібної для облоги кріпостей артилерії: москалі, зачинившись у Білоцерківському замку, змогли через те успішно відбити всі атаки Орликових козаків.

Так приходимо до висновку, що Орлик силою обставин і вла-сного непередбачення опинився, можна сказати, в трагічній ситуації: власні сили були організаційно й технічно слабі, хоч и значно побільшилися під час перебування на Україні; татарські, на них через те тим більше приводилося спертися, небезпечні й непевні. Результат міг бути тільки один: повна ліквідація так широко задуманої операції і, більш того — дискредитація цілої справи, що за неї взявся був Орлик, в очах населення України.

1. Д.И. Зварницкій. “Исторія запорожскихъ казаковъ”, С.-Петербургъ 1897, т. III, стор. 499.

2. Ілля Борщак. “Гетьман Пилип Орлик і Франція” в Зап. Наук. Тов. їм. Шевченка, Львів 1924, т. 134—135, стор. 83

3. Костомаровъ “Мазепа и Мазепинцы”, С.-Петербургъ 1885, стор. 525 й д. Переписка Орлика й інших діячів походу в Чтен. Импер. Москов. Истор. Обід. 1847, № 1, стор. 1 й

4. Переписка, ibid., стор. 5.

5. Костомаровъ, ibid., стор. 628; Переписка, ibid, стор. 17—19.

6. Костомаровъ, ibid., стор. 629; Переписка, ibid., стор. 47—49.

7. Див. реляцію пруського резидента в Москві Кайзерлінга до пруського короля з 28 Juni (9 Juli) 1711 p. № 21 (Preuss. Geheim. Staats-Archiv Rep. Xl. Russland 21a).

8. Preuss. Geh. St.-fir. Rep. 9. Polen 27 4—5: Sonsten man auch nicht woll beschreiben kann, was ungemeine exorbitan-tzien die Moscowittische Trouppen in Podoiien veruebeten, und wie dieselbe weit und breit alles heu und getreyde emportireten, urnb ihnen darauss Magazinen zu machen, ohne dem Landmann die mindste subsistenz ueberzulassen, so, dass all-dorten aus hungers Noth ein genereles sterben an Menschen und Vieh befuerchtet, und der ohne deme sehr schlechte Zusiand der Gvarnisoti in Kamieniec hiedurch noch viel gefaehrlicher gemachet wuerde.

9. Костомаровъ, ibid., стор. 631; R. 3. Мьішлаевскій: “Сборникъ военно-историческихъ матеріалові”, С.-Петербургъ 1898, стор. 81.

10. “Сборникъ в.-истор. мат.”, ibid., стор. 13.

11. Костомаровъ, ibid., стор. 630, 631.

12. Переписка, ibid., стор. 21, 24—25.

13. “La Relation des Espions, qui sont partis de Bender de 16 d’Aout 1710″ — як додаток до реляції пруського резидента в Польщі Лельгефеля з 10 вересня н. ст. 1710 р. (Preuss Geh. St.-flr. Rep. 9. Polen 27 ii-5).

14. “La Relation des Espions”, ibid.

15. Реляція Лельгефеля з 17 вересня н. ст. 1710 р. з Данцігу. (Preuss. Geh St.-flr. Rep. 9. Polen 27 їі-5).

16. Реляція Лельгефеля э 24 вересня н.ст. 1710 p. (Strys unter Dantzig), ibid.

17. Реляція Лельгефеля з 22 жовтня н. ст. 1710 р. (Данціг). ibid.

18. Фельдмаршалъ графъ Б. П. Шереметевъ: “Военно-походный журналъ 1711 и 1712 г. г.”, С.-Петербургъ 1898, crop. И. (Донесення князя М.Голіцина з Золочева 24 лютого ст. ст. 1711 р.).

19. Крім того виступила ще й кубанська орда, що зробила диверсію в око лицях Азова й Таганрогу. Цей наскок мав другорядне значіння, так, що ми на ньому зупинятися не будемо.

20. Fabrice (Anecdotes du Sejour du Roi de Suede a Bender, Hambourg 1761) в 11 листі до герцога Гольштайнського з 12 лютого н. ст. 1711р. подає, що кримський хан виступив 23 січня н. ст. з Перекопу на чолі 50—60 т. армії; в одній кореспонденції з Царгороду з 24 лютого н. ст. зазначається, що він виступив 4 лютого н. ст. з ордою в 75 т. чол. (Preuss. Geh. St.-Аг.— додаток до реляції пруського посла у Відні з 21 березня 1711 р. н. ст.); Neugebauer, шведський резидент у Царгороді, в листі до шведськ. державного секретаря Stiernhoeck’a з 12 (22) лютого 1711 р. зазначає, що кримські татари виступили походом на Москву в числі 200,000 (Preuss. Geh. St.-Аг. Rep. XI. Russland 22a копія). Останні дві відомості, очевидно, перебільшені. Вірогідна є за те відомість голь-штайнського репрезентанта при швед, королеві Fabric’a, що знаходився весь час у Бендерах і міг мати більш-менш певні інформації і з татарського боку.

21. Д. И. Зварницкій: “Исторія запорожскихъ казаковъ”, С.-Петербургь 1897, т. III, стор. 494.

22. “Сборникъ военно-истор. матер”., ibid., стор. 54.

23. “Сбор. в.-ист. матер.”, ibid., стор. 13 і 49.

24. Кореспонденція з Бендер (анонімна) з 6(16) травня 1711 р. Копія П, що з неї я тут користаю, знаходиться в Preuss. Geh. St.-flr. Rep. XI. Russland 22a— як додаток до реляції пруського резидента у Відні з 27 червня н. ст. 1711 р.

25. Эварницкій, ibid., т. Ill, стор. 496.

26. Анонімна кореспонденція з Бендер з 6(16) травня 1711 р. ibid.; генерал Шидловський у своїм донесенню до адмірала Aпраксіна з 12 березня ст. ст. каже, що татарський хан пішов від Самари до Криму 5 березня ст. ст. (Сбор. воєнно.-истор. мат., ibid., стор. 54); у згоді з цим стоїть і реляція Кайзерлінга, де він звертає увагу на те, що цар вже S (19) березня отримав повідомлення про татарський відступ. (Preuss. Geh. St.-fir. Rep. Xl. Russl. 21 a) — реляція Кайзерлінга з 30 (19) березня 1711 р. № 8).

27. Эварницкій, ibid., т. Ill, стор. 496.

28. Эварницькій, ibid., т. Ill, стор. 495.

29. Рел. Кайзерлінга з 8(19) березня 1711 р. № 8 (Preuss. Geheim. St.-Rrt. Rep. XI. Russland 21a): “Vielleicht doerffe aber dis wohl die sicherste ursach der beschleunigten Tartarischen Retraite seyn, weil sie an jenen Orthen, alwo das Clima weit waermer gelegen, das baldige ausgehen, und die grossen Ergiessungen der Stroehme besorgen muessen.

30. Анонімна кореспонденція з Бендер з 6(16) травня 1711 p.. ibid: “Vor eingefallene gar zu tiefte Schnee, durch welchen zu marchiren die Pferde nicht wenig abgemattet wurden, verhinderte diesesmal den Han weiter in Moscau zu gehen, ausser das die gewoehnliche Zeit des Russenbleibens der Tartarn schon ver schlossen war…”

31. Зварницкій, ibid., т. Ill, стор. 495.

32. Анонімна кореспонденція з Бендер з 6 (16) травня 1711 p.: “,..Derohalben der Han vergnuegt mit diesem dem Feinde zugefuegten grossen Schaden, Befehl gab, dass die Tartarn mit ihrer beute an Sclaven (ihre Anzahl sich bis 12,000 Personen erstrecket) und Vieh, wie auch denen in ermeldten Staedten genommen Canons sich auf den Rueckweg nach Crim begeben solten, welches auch ohne Hinderniss bewerkstelligt worden…

33. Судіенко: “Матеріали изъ отечественной исторіи”, Кіевь 1855, т. II, стор. 186. Цитую, на жаль, по Костомарову “Мазепа и Мазепинцы, С.-Петербургь 1855, стор. 636.

34. Порівняй Костомаровъ, ibid., стор. 635.

35. “A тим мешканцям, що добровільно до нього зголошувалися, було призначувано місце на Україні, де б вони мали оселитися, і дозволено їм було забрати з собою стільки, скільки можуть унести, а решту віддавано в ясир тим татарам, що забирали їх штурмом. Багато інших міст і сіл було попалено, а разом із ними 150 великих байдаків, що стояли під кріпостю Самарою і якими мав замір цар перепровадити вниз р. Дніпром свою піхоту, щоби тим вигідніше йому було кожного часу напасти на Крим. Анонімна кореспонденція з Бендер з 6 (16) травня 1711 p., ibid.

36. Fabrice, ibid., стор, 48.

37. Fabrice, що випроважав армію в похід разом із Карлом XII, подає перебільшені числа: 4,000 поляків, 12,000 козаків, 40,000 татар (Fabrice, ibid, стор. 48). Сам Орлик нараховував козацькі сили, коли до нього приєдналися майже всі полки Правобережної України, на 16,000 чол. (Костомаров; ibid., стор. 634). Щодо татар, то в Mottraye, Voyage 1728, стор. 4, більш правдиво: син кримського хана пішов у похід avec plus de vingt mille Tartares d’Аkerman et de Budgiak (з більше,, як 20,000 бєлгородських та буджацьких татар). Neugebauer у листі до секретаря Stiernhoeck’a з 12 (22) лютого 1711 р. (Preuss. Geh. St.-flr. Rep. XII. Russland 22a) теж перебільшує: “Des Tartar Chans Printz aber mit 50-000 Budsaken und Oszakower Tartaren nebst Pohlen und Cosaken bis 10,000 nach Pohlen gangen” (A син татарського хана з 50,000 буджацьких і очаківських татар та з до 10,000 поляків і козаків на Польщу вирушив). Дійсну цифру козаків і поляків скорше.знайдемо у “Воен.-поход. журналі Шереметева”, ibid, crop.-11.

38. Fabrice, ibid., стор. 48.

39. Aрхивъ Юго-Западн. Рос, Юеаъ 1868, III—2, стор. 187.

40. Fabrice, ibid., стор. 48.

41. Воен.-пох. журнал Шереметева, ibid., стор. 12.

42. Сборникъ воен.-ист. мат., ibid., стор. 45.

43. Воен.-поход. журнал Шереметева, ibid., стор. 12.

44. Костомаровъ, ibid., стор. 631.

45. Сборникъ воен.-ист. мат., ibid, стор. 81.

46. Сборникъ военно.-истор. мат, ibid., стор. 47.

47. Арх.Юго.-Зап. Рос, III—2, стор. 187.

48. Переписка, ibid., стор. 38—42.

49. Сборникъ воєнно.-істор, мат., ibid., стор. 49.

50. Военно-пох. жур. Шереметева, ibid., стор. 11.

51. Ibid., стор. 12.

52. Военно-пох. жур. Шереметева, ibid, стор. 11.

53. Переписка, ibid., стор. 66.

54. Судіенио: Матер., II, стор. 29. Цитую по Костомарову, ibid., стор. 631.

55. Переписка, ibid, стор. 67.

56. “що й Султана, його Милости, і мій штаб не має жадної поживи ані для людей, ані для коней, і стоїмо тут цілком голодні й навіть без соломи. Переписка, ibid., стор. 68.

57. Можливо, що й москалі, відступаючи перед Орликовою армією, знищили запаси провіянту, що ними розпоряджало населення, хоч про це ми не маємо відомостей.

58. Переписка, ibid., стор. 67 і 68.

59. “що в багатьох таких реквізиціях не можна відмовити людям, яких хочеш потягнути за собою розумом і хитрощами.” Переписка, ibid., стор. 67.

60. Переписка, ibid, стор. 68.

61. Арх. Юг.-Зап. Рос, III—2, стор. 188.

62. Переписка, ibid., стор. 68.

63. Сборникъ военно.-истор. мат, ibid., стор. 229.

64. Aрх. Юго-Западн. Рос, III—2, стор. 749.

65. Сборникъ воен.-ист. мат., ibid, стор. 229 й д.

66. Nicolas Costin, дуже фантастичний оповідач, подає в своїй хроніці все ж таки деякі реальні подробиці про участь поспільства в обороні кріпости: “quelques detachements russes, qui, quoique peu nombreux, mais aides des bour geois… (M. Kogalnicean, Fragments tires des Chroniques moldaves et valaques pour servir a l’histoire de Pierre le Grand, 1841, стоp. 224).

67. Сборникъ военно.-істор, мат., ibid., crop. 231.

68. Офіційна реляція полковника Анненкова, до якої мусимо поставитися з резервою, подає число татар, що були під Білою Церквою, на 20,000, поляків і волохів на 3,000. Ibidem, стор. 231.

69. Воєн.-поход, журнал Шереметева, ibid., Стор. 11 і 12; пор. анон. кореспонденція з Бендер з 6 (16) травня 1711 p., ibid., князь M.M.Голіцин у листі цареві з 16 квітня ст. ст. 1711 р. з Богуслава каже: 2 пушки отбиты и двe смаговницы у казаковъ Богуславскаго и Корсунскаго полку, которые было собрались и хотели идтить за Орликомъ. Можливо, що правобережні козаки поставили до розпорядимости Орлика деяку власну незначну артилерію. Ця допомога, певно, не дуже посилила артилерійну базу Орлика. (Сборн. воєн.-ист. мат,, ibid., стор. 73).

70. Сборникъ воєнно-истор. мат., ibid.. стор. 230 й д.

71. “…за винятком замку, який не можна було атакувати без потрібної (належної) для того артилерії. Анон. кореспон. з Бендер з 6 (16) травня 1711 p., ibid.; пор. Kogalnicean, ibid , стор. 224: “ceuxci (розуміється, осадна армія Орлика); avaient meme etabli des batteries, mais ce fut encore inutilement.

72. Переписка, ibid., стор. 38.

73. Що ці обставини дійсно грали ролю, видно з анон. кореспонденції з Бендер з 6 (16) травня 1711 p., ibid.: “Der Pferde Unvermoegenheit, welche von taeglichen marches sehr abgemattet worden, und der Tartarn manier nach einer gewissen zeit ein jeder nach seiner Heymath zurueck zukehren, umb ihre Pferde zu futtern und wieder zu erholen, ist die ursach, warum sowol der Polnische alls der Cosackische Feldherr Potoczky und Orlik sich auch naeher hieher an die Graenzen feezogen…”

74. Переписка, ibid., стор. 38 й д.

75. Переписка, ibid., стор.,41; Костомарові,, ibid., стор. 634.

76. Сборникъ воен.-истор. мат., ibid., стор. 230.

77. Костомарова ibid., стор. 632.

78. Сборникъ воен.-истор. мат., ibid., стор. 73, 79, 82.

79. Переписка, ibid., стор. 42; Костомаровъ, ibid, crop. 635.

На підставі численних документів у контексті європейської історії висвітлюється діяльність гетьмана Мазепи та його однодумців.

• ЧАСТИНА ПЕРША
  • ВСТУП
  • Європейський контекст
  • Український контекст
  • Зв’язки козацької України з царями
  • Гетьман Іван Мазепа
  • Спокуса опору
  • Українські невдоволення
  • Контакти Мазепи з Лещинським і Карлом XII
  • Конспіративне мистецтво Мазепи
  • Боротьба за Україну
  • Перша реакція Петра І
  • Пропагандистська війна
  • Хто в Україні підтримував царя
  • Мазепа та запорожці
• ЧАСТИНА ДРУГА
  • Бендерський період
  • Українці в Бендерах: склад, умови, конфлікти
  • Обрання Пилипа Орлика на гетьмана
  • “Бендерська Конституція”
  • Кримський союз
  • Українсько-татарскька співпраця: прецеденти
  • Українсько-татарський договір
  • Протиросійська пропаганда сюзників
  • Похід 1711 року
  • Похід закінчується катастрофою
  • Турецько-український союз
  • Українсько-турецькі переговори
  • Українсько-турецький договір
  • Крах турецької орієнтації
  • Незгоди між Орликом і турками зростають
  • У переговори вступають поляки
  • Турецько-польські дебати з українського питання
  • Орлякова пропольська орієнтація
  • Порта відмовляється від своїх українських планів
• ЧАСТИНА ТРЕТЯ
  • Перехідний період
  • Мазепинська інтерлюдія в Європі
  • Цареве полювання на мазепинців
  • Інтернування Орлика в Османській імперії
  • Запорожці під татарською зверхністю
  • Цар стискає лещата
  • У вирі дипломатичних інтриг
  • Лещинський, Орлик і “українська революція”
  • Місія Григора Орлика до Порти
  • Місія Григора Орлика до Криму
  • Розв’язка
  • Україна після Петра І
  • Повернення запорожців під владу Росії
  • Останні спроби
  • ВИСНОВКИ

ВСТУП

10 листопада 1708 року. В українському місті Глухові цар Петро І, новообраний козацький гетьман Іван Скоропадський, численні представники української старшини та церковної ієрархії беруть участь у дивовижній церемонії. Серед похмурих гімнів і хмар ладану проголошується анафема імені гетьмана Івана Мазепи, який кілька тижнів тому перекинувся до шведів, що вторглися в цареві володіння. Того самого дня подібну церемонію здійснено в Успенському соборі в Москві, в присутності царевича Олексія Петровича, російських боярів і міністрів. Після цього прокляття Мазепи повторювалося в церквах Російської імперії щороку першої неділі Великого Посту впродовж мало не двох століть. Із погляду правителів, їхнього оточення та вірнопідданих це повторюване прокляття було конче потрібне, адже гетьман учинив “непрощенний гріх”: він спробував вивести Україну з-під російської влади. Не дивно, що протягом дев’ятнадцятого та двадцятого століть противники дедалі сильнішого українського національного руху в Російській імперії звичайно називали українських активістів мазепинцями, а їхньому рухові причепили наліпку мазепинства. Ототожнення мало бути принизливим. Якщо рух, що тільки-тільки зароджувався, поєднати з ім’ям Мазепи, яке в Російській імперії асоціювалося зі зрадою, то можна зганьбити як зрадницький і сам цей рух.

12 липня 1918 року. Російська імперія розвалилася. В Києві народилася Українська держава з багатьма атрибутами старого козацького гетьманату, на чолі якої став гетьман Павло Скоропадський, прямий нащадок Івана Скоропадського. Тисячі українців заповнили Софійський собор і прилеглий майдан, щоб бути присутніми на богослужінні, під час якого з Мазепиного імені знято анафему і за його душу відчитано молитви. Відразу після служби обговорювалися плани (які не були здійснені) перенести гетьманові останки з Румунії до Києва. Для українських націоналістів ототожнення з Мазепою було приємне, оскільки воно означало, що створюваний ними рух, і, конкретніше, їхнє бажання відокремитися від Росії мають багатовікову традицію, яка, вважали вони, надає йому політичної легітимності. Завдяки цим і аналогічним аргументам Мазепа та його спільники до сьогодні залишається кумирами українського націоналізму.

Навіть побіжний огляд історіографічного розуміння (чи, точніше, нерозуміння) Мазепи приводить до висновку, що в науці та в ідеологічній полеміці він був для прихильників українського сепаратизму шанованим символом, а для апологетів російською централізму — „козлом відпущення”. Внаслідок цього мета, мотиви, ідеї та інтереси Мазепи та Пилипа Орлика, його наступника у вигнанні, звичайно спотворювалися й хибно тлумачилися. Тому наше завдання ясне: потрібно, застосувавши відомий афоризм Ранке “Wie es eigentlich gewesen” (”Так, як це дійсно було”), задуми й діяльність Мазепи та Орлика досліджувати в контексті їхнього часу, а не в рамках анахронічних ідеологій.