Портрет короля Карла XII. Невідомий західноєвропейський художник. Перша чверть XVIII ст.

Портрет Петра I. Невідомий художник. Росія, близько 1816 р.

Офіцерський драгунський палаш. Данія, початок XVIII ст.

Палаш у ножнах. Швеція, початок XVIII ст.

1) Grefe Carl Pipers dagbok, hållen under hans fångenskap i Ryssland, 1709–1714. Те саме під заголовком: Historiska handlingar. Del 21, № 1, Stockh., 1906.

2) C. Pipers och C. G. Rahiischolds koncept till utgående skrifvelser onder deras fångenskap i Ryssland 1709–1715. Те саме під заголовком: Historiska handlingar Del. 21, № 2. Stockh., 1912. Містить записки хоружого Пільштрема, що брав участь у походах Карла ХІЇ протягом 1708–9 pp., потрапив до по­лону під Полтавою й прожив у Сибіру аж до 1723 року.

3) Löjtnanten Fr. Chr. von Weihes dagbok, 1708–1712. Stockh., 1902. Те саме під заголовком: Historiska handlingar. Del 19, № 1. Містить щоден­ник ляйтнанта Вейє, що брав участь у походах Карла XII, 1707–1709 pp., потрапив до полону під Полтавою і вмер у Сольвичеґодську в полоні р. 1713.

Leonard Kaggs dagbok, 1698–1722. Historiska handlingar. Del 24. Stockh., 1912. Містить записки ляйтнанта, що потрапив до полону під Полтавою і прожив у Тобольську аж до 1722 р.

Усі ці щоденники заслуговують також на увагу українського історика і прихильника української історії, бо в них ми знаходимо й звістки про похід Карла XII на Україну. На першому з цього погляду місці стоїть що­денник Ф. X. фон Вейє, бо мало не половину його присвячено походові Карла XII, 1708 й 1709 pp. Не маючи змоги подати тут зміст щоденника Вейє в цілому, ми поставили собі завдання спинитися на двох розділах, тобто на тих, де автор переказує події, нещасливі для Швеції, а саме на боях під Лісним та під Полтавою…

«Бої під Лісним і під Полтавою за щоденником Шведського ляйтнанта ф. Вейє» у форматі pdf-скан.
Частина 1
Частина 2

2 квітня 2008 року Кабінет Міністрів України, виконуючи Указ Президента України, затвердив план заходів з підготовки та відзначення 300-річчя подій, пов’язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу.

Цим планом передбачено багато серйозних заходів на теренах Полтавської, Чернігівської, Дніпропетровської, Харківської та Запорізької областей. На наш погляд, поза увагою цього плану залишилася ще одна подія, яка відбувалася на теренах Сумської області і набула назву «Катівня в Лебедині». А між тим, саме події в Лебедині, як і різанина в Батурині, в значній мірі пояснюють, чому багато козаків не підтримало гетьмана Мазепу, а деякі з тих, що підтримали, відійшли від нього, налякані жахами цих подій.

Згідно «Енціклопедії Українознавства», перебуваючи у Лебедині (теперішня територія Сумської області), цар Петро І створив сумнозвісну слідчу канцелярію, куди звозили прихильників гетьмана Мазепи і піддавали їх надлюдським тортурам та знущанням.[1]

Дослідники гетьманства Мазепи Ілько Борщак та Рене Мартель у своїй книзі «Іван Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана» пишуть: «Страшна «канцелярія амбасадорів», яку краще можна було назвати «царською кімнатою мук», розташувалась у Лебедині біля Харкова. Довго з покоління у покоління передавали собі українці тихцем жахливі описи про те, що тоді діялось у Лебедині. Там повстав окремий цвинтар, який народ охрестив «цвинтарем гетьманців». Люди ніколи не знали і вже не знатимуть точного числа похоронених там жертв. Тільки архіви і хроніки тієї доби зберегли ще подробиці варварських мук, які вигадувала садистична уява Петра. На те, щоб тероризували Україну, він мусив ужити кривавих варварських засобів, які Москва дістала в спадщину від Азії. В усіх цих справах цар давав точні інструкції…«[2]

Підставою для катування та тортур став «Указ войсковой старшине, ушедшей с Мазепой к Шведам» від 1 листопада 1708 року царя Петра І: "А буде кто по сим нашим, великого государя, указом, забыв страх Божий и присягу свою к нам, великому государю, и целость отчизны своей от него, вора и изменника Мазепы, и от неприятеля нашего не отстанет и к нам, великому государю, не возвратитца во время месяца, то есть декабря по первое число 1708 г., тех объявляем изменников наших и отчизны вашей. И будут их чины и маетности и пожитки их отобраны и розданы верным за службы их. Також жены и дети их взяты и сосланы будут в сылку. А кто из них пойманы будут, и те, яко изменники, казнены будут смертью без пощады«.[3]

Микола Маркевич у своїй книзі «История Малой России» так описує ці події: "Подозреваемые в усердии к Мазепе, все не явившиеся на Глуховскую Раду были истребованы в Лебедин -пытка и казнь была их участью. Вот описание произшествия, заимствованное от слова до слова у Архиепископа Конисскаго:

«Казнь сия была обыкновенная Меньшикова ремесла: колесовать, на кол сажать; а самая легчайшая, почитавшаяся за игрушку, вешать и головы рубить. Вины их изыскивались от признания их самих, и тому надежным средством служило препохвальное тогда таинство — пытка, которой догмат и поныне известен из сей пословицы Русской: кнут не янгел, души не вынет, а правду скажет; и которая производима была со всею аккуратностию и по указанию Соборного Уложения, сиречь: степенями и по порядку — батожьем, кнутом и шиною, то есть разженным железом, водимым с тихостию и медленностию по телам человеческим, которые от того кипели, сваривались и воздымались.

Прошедший одно испытание, поступал во второе; а кто всех их не выдержал, таковый почитался, за верное виновным и веден на казнь. Пострадало таким образом, не превозмогших пытки, до девятисот человек; число сие, быть может, увеличено; но, судя по кладбищу, отлученному от Христианского и известному под названием Гетманцов, должно заключать, что зарыто их здесь очень не мало.

И ежели в человечестве славится тот великодушием, кто презирает ужасы и опасности, то уже нет для тех и титулов, кои были орудиями и участниками Лебединских зверских лютостей, ужасающих самое воображение человеческое. Остается теперь размыслить и посудить, что если, по словам Самого Спасителя, в Евангелии описанным, — которые суть непреложны и не мимо идут, — ежели всякая кровь, проливаемая на земле, взыщется от рода сего, — то какое взыскание предлежит за кровь народа Русского, пролитую от крови Гетмана Наливайка, и пролитую потоками за то единственно, что он искал лучшей жизни в собственной земле своей и имел о том замыслы, «всему человечеству свойственные».

Кровь эта взыскана была не на поколении Меньшикова, но на нем самом. Слова Спасителя непреложны и не мимо идут. Человек составлен из двух начал — из тела и души. Скорбя его бывают телесные и душевные. И Бог знает, какие нестерпимые. По крайней мере последние продолжительнее.

И что ужаснее могло быть, как Светлейшему Князю Римской Империи, Князю Ижерскому, нареченному тестю Императора, всемогущему Меньшикову лишиться силы, богатства, быть изгнанником, видеть жену ослепшую от слез, рыть для нее собственными руками могилу в Сибирских тундрах, увидеть одну дочь свою ключницей, другую прачкою, себя плотником, — и окончить жизнь под шестьдесят третьим градусом северной широты, на пустынных берегах Сосвы?

Бог знает, кто страдал более, — страдальцы ли Лебединские, мученики одного дня, или Березовский ссыльный, скорбными годами искупивший свое Лебединское злодеяние. Но кровь за кровь была взыскана!«[4]

Знаходимо згадку про катівню в Лебедині і в «Історії Русів», яка вперше була видана у 1846 році, коли ще ці події не були запилені часом.[5]

Про події в Лебедині пише архієпископ Філарет (Гумілевський) у своїй книзі «Историко-статистическое описание Харьковской епархии»: "Самым замечательным временем для Лебедина был конец 1708 и начало 1709 года. Около 20 ноября прибыл в Лебедин Великий Петр с войском. В Лебедине вместе с Петром были полководцы его — Меньшиков и другие.

Конисский указывает в Лебедине на обширную могилу Гетьманцев, как на памятник безчеловечной жестокости князя Меньшикова. Он говорит, что Меньшиков разными пытками, — батожьями, кнутом, раскаленным железом допытывался у несчастных жертв Мазепина обмана сознания в участии их в деле Мазепы. По местным сведениям, могила Гетьманцев ныне находится в саду одного из прихожан Вознесенской церкви, в 300 саженях от бывшего городского вала; возвышенная насыпь простирается более, чем на 10 саженей в длину и ширину; местами на этой насыпи оказываются провалины и по временам во время построек выкапывались человеческие кости«.[6]

Безумовно, якщо різанину в Батурині ще можна якось пояснювати, посилаючись на штурм міста, то катівня в Лебедині сьогодні уособлюється з діяльністю гестапо у роки Великої вітчизняної війни. Але ж то були фашисти. А чим можна пояснити катування, здійснені нашими православними братами?

Можно не пояснювати, а стверджувати, що цього взагалі не було. Прихильниками цієї тези активно використовується книга Миколи Ульянова «Происхождение украинского сепаратизма». Не вдаючись у характеристику цієї книги, що має яскраво виражений антиукраїнський характер, треба зазначити, що описуючи боротьбу українського козацтва за незалежність України, автор все ж таки не зміг обійти тему різанини в Батурині та катівні в Лебедині.

Говорячи про ці події, Микола Ульянов пише, що в Батурині і Лебедині ніякої різанини та катування не було, а все це видумав гетьман Мазепа, який ненавидів Меншикова. Далі автор взагалі вказує, що Петру та Меншикову не було необхідності страчувати людей за підозрою в співчутті гетьманові тому, що число однодумців Мазепи обмежувалося нікчемною жменею наближених і історики не знаходять ні приписуваної Меншикову українофобії, ні перерахованих жорстокостей.[7]

При цьому автор не посилається на жоден документ і не називає жодного прізвища «істориков».

На протязі багатьох сторіч ці події замовчувалися, хоч кожен сьогоднішній мешканець Лебедина може показати «цвинтар гетьманців» і хрест на вулиці Прикордонній, встановлений безвинним жертвам тортур. Тільки сьогодні робляться перші кроки, щоб дати належну оцінку цим подіям. Як заявив сумчанин Володимир Бугрій, заступник декана історичного факультету, міська влада розгляне питання про перейменування вулиці Прикордонної на вулицю Івана Мазепи та планує в цьому році вирішити питання щодо встановлення пам’ятника на «гетьманському цвинтарі».

Ця тема потребує свого подальшого дослідження, проведення належних археологічних розкопок. Саме це дасть змогу у повному обсязі відтворити всі історичні події, всі обставини пов’язані з воєнно — політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи проти московського царя Петра І, дати їм належну оцінку, щоб трагедії Батурина і Лебедина не були забуті і ніколи не повторились у майбутньому.

1. Енціклопедія Українознавства. — Львів, 1993.
2. Ілько Борщак, Рене Мартель. Іван Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана. — К., 1991.
3. Письма и бумаги императора Петра Великого. Т.VIII. (июль-декабрь 1708 г.). — Вып. 1. — Москва-Ленинград, 1948.
4. Николай Маркевич. История Малой России, в 2 — х томах. — Москва. В типографии Августа Семена, при Императорской Медико — Хирургической Академии. 1842 год.
5. Історія Русів. — К., 2003.
6. Филарет. Историко — статистическое описание Харьковской епархии. — Харьков, 2004.
7. Николай Ульянов. Происхождение украинского сепаратизма. — М, 1996.

Борис Шереметьєв

Борис Шереметьєв (1652—1719) — російський генерал-фельдмаршал, граф. Походив з боярського роду, представники якого упродовж довгого часу не займали помітних посад. Син Петра Шереметьєва, який у 1665—1669 рр. був київським воєводою. Ймовірно, в юності навчався в Київській академії, зав’язавши тісні контакти з чільними представниками козацької знаті. Починав свою службу при царському дворі, діставши 1681 р. чин воєводи. Наступні службові сходинки Шереметьєва, як і його предків, також були пов’язані з Україною: від 1684 р. він брав участь у російсько-польських переговорах, які передували підписанню Вічного миру 1686 р. За участь у Кримських походах (1687, 1689) був пожалуваний титулом ближнього боярина. Під час Азовських походів 1695—1696 рр. командував корпусом, що разом із військами Мазепи захопив низку турецьких фортець у пониззі Дніпра. У 1687—1699 рр. перебував із дипломатичними місіями у Речі Посполитій, Священній Римській імперії, Ватикані та на Мальті. З початком Північної війни і розгромом росіян під Нарвою очолив «старомосковську» частину армії, яка протягом 1700—1702 рр. спільно з козацькими корпусами стримувала шведів у Ліфляндії. За успішні дії проти королівської армії був пожалуваний чином генерал-фельдмаршала. Під час Полтавської битви, як найстарший і найдосвідченіший воєначальник, за наказом Петра І здійснював загальне командування російською армією, безпосередньо керуючи центром бойового порядку. Керував облогою Риги (1709—1710) та головними силами росіян у Прутському поході (1711). У 1712—1714 рр. командував російськими корпусами в Україні, в 1715—1717 рр. — у Померанії та Мекленбурзі.

Адам Людвіг Левенгаупт

Адам Людвіг Левенгаупт (1659—1718) — шведський генерал від інфантерії, граф.

Народився в аристократичній родині, що посідала високі та впливові місця при королівському дворі. Мати майбутнього полководця походила з князів Гогенлое й доводилася троюрідною сестрою Карлу ХІІ. Здобувши ґрунтовну освіту в Лундському, Упсальському та Ростоцькому університетах, яку увінчав учений ступінь бакалавра, Левенгаупт спершу не прагнув військової кар’єри і вступив на дипломатичну службу. Однак пізніше він вступає спочатку до австрійської, а згодом до нідерландської армії, пройшовши школу війн з турками та французами. Північну війну він розпочав уже в шведському війську, командуючи полком у складі курляндського корпусу. 1703 р. за перемогу над литовсько-російськими відділами йому було надано чин генерал-майора й призначено Курляндським віце-губернатором. Брав участь у битвах при Салатах (1703), Якобштадті (1704), Гемауертгофі (1705). У 1706 р. став генерал-лейтенантом, а наступного року був підвищений у повні генерали. Влітку 1708 р. корпус Левенгаупта одержав наказ з’єднатися з головними силами королівської армії, яка рухалася через Білорусію на Москву. Безуспішно намагаючись наздогнати короля, військо Левенгаупта, обтяжене обозами з продовольством і боєприпасами, було перехоплене і розбите росіянами у вересні 1708 р. під Лісною. Втрата цих підкріплень, на які покладалися великі надії, виявилася для Карла ХІІ фатальною. Залишки корпусу були розформовані і влиті до королівської армії. У Полтавській битві генерал командував об’єднаною піхотою королівської армії. Після розгрому шведів і відступу з поля битви разом із генералом Крейцем очолив рештки військ, котрі тримали оборону під Переволочною. Підписав акт капітуляції, згідно з яким російській стороні передавалися запорожці й козаки, що перебували при королівській армії. Помер у російському полоні в Москві.

Карл Густав Рьоншильд

Карл Густав Рьоншильд (Ренскьольд) (1651—1722) — шведський фельдмаршал, граф, видатний воєначальник і державний діяч. Військову службу розпочав у 1673 р., брав участь у війні з Данією 1675—1679 рр., відзначився в битвах при Хальмштадті, Лунді, Ландкроні. З 1677 р. підполковник, з 1689 р. — полковник. З 1698 по 1705 р. був генерал-губернатором провінції Сконе. З іменем Рьоншильда тісно повязані перші успіхи шведів у Північній війні — навальний наступ на данську армію влітку 1700 р., який змусив Данію вийти з війни, та розгром російського війська під Нарвою восени 1700 р., де генерал командував лівим флангом. Брав участь у польській кампанії Карла ХІІ, одержавши 1705 р. в команду окремий Сілезький корпус. На чолі шведських військ завдав нищівної поразки саксонському корпусу Шуленбурга під Фрауштадтом у лютому 1706 р., що спричинило укладення Саксонією сепаратного миру. Як нагороду за це в 1706 р. дістав чин фельдмаршала і графський титул. Під Полтавою здійснював загальне керівництво армією замість пораненого Карла ХІІ, потрапив до російського полону, в якому перебував до 1718 р.

Родіон Боур

Родіон Боур (1667—1717) — російський воєначальник, генерал від кавалерії.

Народився в Голштинії, розпочав військову службу в шведській армії. У версені 1700 р. під Нарвою перейшов на російську службу в чині ротмістра. У складі корпусу Шереметьєва воював у Ліфляндії, командуючи драгунським полком, брав участь в облогах Нієншанца (1703), Дерпта й Нарви (1704), битвах при Гуммельсгофі й Каліші (1706). 1705 р. війська під командуванням Боура захопили Мітаву, а в 1707 р. — Бихів. У кампанії 1708 р. командував кавалерійською розвідкою, яка вела спостереження за рухами шведів. Завдав поразки шведам біля Раєвки (1708), а згодом успішно діяв при розгромі корпусу Левенгаупта біля Лісної. У Полтавській битві командував спочатку драгунськими полками, що прикривали редути, а потім — кавалерією правого крила російської армії. Після бою брав участь у переслідуванні решток шведського війська та їх оточенні під Переволочною. З вересня 1709 р. командував кавалерією корпусу Шереметьєва, діючи при облозі Риги (1709—1710), у Польщі й Данії під час облог Штеттіна і Теннінгена (1711—1712). У 1717 р. був призначений командувачем російських військ у Лівобережній Україні.

Август ІІ Сильний

Август ІІ Сильний (1670—1733) — курфюрст саксонський (від 1694) з династії Веттинів, польський король у 1697—1706 та 1709—1733 рр.

На початковому етапі свого життєвого шляху відзначився у лавах австрійської армії участю у війнах проти Франції та Туреччини. У 1697 р. взяв участь у боротьбі за польський престол після смерті короля Яна ІІІ Собеського, де його конкурентом був французький принц Людовік Конті. На елекції Август одержав меншість голосів, проте за підтримки Пруссії та Росії зумів раніше від французького претендента скласти присягу й коронуватися у Кракові. Політика нового монарха була орієнтована на зближення Саксонії та Речі Посполитої шляхом впровадження між ними династичної унії, за якої королівський трон успадковувався би родом Веттинів. Август прагнув масштабного реформування Речі Посполитої в дусі західноєвропейських абсолютних монархій, розбудови державного апарату, регулярної армії і флоту.

Після перемоги Священної ліги у війні проти Османської імперії на Карловицькому конгресі 1698—1699 рр. за правління Августа II було підписано договір, який повертав Польщі Поділля та Брацлавщину. У 1697—1700 рр. організував походи на Київщину проти повсталих селян і козаків, очолюваних Семеном Палієм, але зазнав поразки. Уклав військовий союз з Росією, спрямований проти Швеції. У 1703—1704 рр. зумів придушити повстання Палія, використовуючи підтримку І. Мазепи, який перейшов на Правобережну Україну за наказом Петра І. Вступ до Північної війни був негативно сприйнятий польською і литовською шляхтою, невдоволеною саксонським правлінням. Після поразок від шведської армії під Клішовом (1702) та Пултуськом (1703) був детронізований Варшавською конфедерацією (1704), а після підписання Альтранштадтського миру зрікся трону (1706).

Намагався здобути бельгійську та неаполітанську корони. Після поразки шведів під Полтавою 1709 р. за підтримки Петра І був відновлений на польському престолі. Торунський трактат, підписаний Августом ІІ наприкінці 1709 р., гарантував підтримку й посилення впливу Росії, що викликало черговий вибух шляхетського невдоволення. Спроби відійти від російської протекції завершилися невдачею, змусивши Августа ІІ піти на компроміс із магнатськими партіями в 1717 р. Попри те, що владу монарха та його саксонських прибічників було істотно обмежено, Август до кінця життя прагнув бодай часткової реалізації своїх реформаторських планів і утверждення на троні свого сина Фридерика Августа.

Станіслав І Лещинський

Станіслав І Лещинський (1677—1766)— польський король у 1704—1712 рр., герцог лотаринзький. Син коронного підскарбія Рафала Лещинського та онук великого коронного гетьмана Станіслава Яблоновського, належав до одного з найзаможніших та найвпливовіших магнатських родів Речі Посполитої. Після традиційної для магнатської молоді освітньої подорожі Європою розпочав свою політичну кар’єру, одержавши уряд коронного підчашого (1697) і воєводи познанського (1699).

Початково підтримував правління саксонської династії, але від 1703 р. очолив опозиційний Августу ІІ табір великопольських магнатів (т. зв. Варшавську конфедерацію), домагаючись зведення на трон сина покійного короля Яна ІІІ Собеського Якуба. Зустріч у квітні 1704 р. з Карлом ХІІ виявилася для Лещинського фатальною — його несподівано було висунено кандидатом на польську корону. Новий володар, імпульсивний і поступливий, до того ж позбавлений політичних і військових важелів впливу, став повністю підпорядкованим шведській політиці. Після поразки свого союзника й протектора під Полтавою виїхав до Штеттина, звідки керував антисаксонським рухом польської шляхти. Прагнучи припинення громадянської війни в Речі Посполитій, у 1712 р. зрікся корони, емігрувавши спочатку до Туреччини, а згодом до Німеччини й Франції. Після смерті в 1733 р. Августа ІІ прагнув за сприяння свого зятя французького короля Людовіка XV повернути польський трон, але зазнав поразки у військовому протистоянні з Августом ІІІ, підтримуваним Росією. Після повернення до Франції дістав від французького короля герцогство Лотарингію. Останні роки свого життя провів у Нансі, де його коштом було відкрито першу Публічну бібліотеку (1750), Станіславівську академію (1751), а в Люневілі засновано Кадетську школу (1737).

Олександр Меншиков

Олександр Меншиков (1673—1729) — один з найближчих сподвижників Петра І. Був слугою царського фаворита Франца Лефорта, а згодом — особистим камердинером Петра І. Завоювавши довіру й симпатію монарха, Меншиков супроводжував його у закордонних подорожах, воєнних виправах, поїздках по Росії. Довгий час був найближчим дорадником царя, не обіймаючи офіційних посад. У 1702 р. призначений комендантом щойно відвойованої у шведів фортеці Нотебург, а наступного року — губернатором найбільшої та найбагатшої з прибалтійських провінцій — Інгерманландії. Керував будівництвом Санкт-Петербурга, Кронштадта, корабельних верфей на Півночі. У 1704 р. одержав чин генерал-майора. Командуючи під час Північної війни піхотними та кавалерійськими з’єднаннями, відзначився у битвах при Каліші (1706), Лісній (1708) та під Полтавою (1709), був удостоєний чину фельдмаршала.

Меншиков мав напружені стосунки з частиною «старомосковської» знаті, а також козацької верхівки, котра з презирством ставилася до непомірних амбіцій та жадібності «безродного»вискочня. У 1706—1707 рр. він мав тривалий конфлікт з Іваном Мазепою. Після смерті гетьмана Скоропадського та скасування гетьманського правління Меншиков неодноразово конфліктував з керівництвом Малоросійської колегії, оскільки прагнув до розширення своїх маєтностей в Україні. У 1709—1713 рр. командував експедиційними силами в Польщі, Курляндії, Померанії та Голштинії. Протягом 1718—1724 та 1726—1727 рр. був президентом Військової колегії. У 1725 р. фактично посадив на трон Катерину І, двома роками пізніше заручив свою доньку з онуком Петра І. Ставши на короткий час неофіційним правителем імперії, Меншиков не зумів забезпечити собі підтримку гвардії та аристократії, був звинувачений у державній зраді, усунений від влади й засланий до Сибіру, де і помер.