Головні дати життя, акції і бібліографії (з нагоди 182 річниці його смерті)

Подав Ілько Борщак

(Передрук з часопису «Стара Україна»

(Львів, 1924. – С. 108–109; орфографію автора збережено)

В минулому році я мав змогу згадати річницю смерті Орлика на сторінках «Діла», вказавши в перший раз точну дату і місце смерті великого емігранта. На жаль, українське громадянство в Галичині, Буковині та на еміграції жадним чином не реагувало на річницю смерті видатного політичного діяча, переконаного патріота, невтомного захисника української справи в Європі й одного з найосвіченіших людей, яких Україна взагалі мала. Тільки в Румунії, країні, де спочив Орлик, емігранти відслужили по ньому панихіду. А між тим Орлик мешкав довго в Галичині, дружина його, певно, навіть померла в Станиславові[1]; він перебував у Чернівцях, Відні, Берліні, Празі, Стокгольмі, Гамбурзі, Білграді, Букаресті, Яссах…

В нинішню річницю подаю коротку хронологічну канву життя, акції і бібліографії Орлика. Про це все стільки наплутано та написано неправди[2].

1672 – Народження Пилипа Орлика.

1694 – Орлик кінчає студії в Києво-Могилянській Академії.

1695 – Видає (Вільно) панегірик в честь Мазепи (Alcides Rossijski…).

1698 – Дістає посаду консисторського писаря в Київській Метрополії.

1698 – Видає другий панегірик (в Києві) в честь Івана Обидовського (Hyppomenes Sarmacki…).

1698, 28/XI – Шлюб Орлика з Анною Герцик, дочкою Полтавського полковника.

1699, 6/ХІ – Народження старшої дочки Орлика Анастасії, потім генеральші Штенфліхт.

1702, 21/ХІ – Народження в Батурині старшого сина Григора, хресника Мазепи, потім генерал-поручника французької армії († 1759) і найближчого помічника батька в політичній акції.

1707, 17/Х – Мазепа відкриває Орликові намір розірвати з Москвою.

1708, 21/Х – Орлик складає уповноваження для Бистрицького, управителя Мазепи, який висилається до Карла ХІІ.

1708, 24/Х – Залишає на завсіди Батурин.

1708, 25/Х – Орлик з українськими делегатами прибуває до передових шведських військ в Орловці біля Новгород-Сіверська.

1708, 29/Х – Прийом Орлика у Карла ХІІ.

1709, 8/VII – Полтава.

1709, 10/VIІI – Орлик прибуває в Бендери.

1710, 10/V – Карл ХІІ затверджує урочистою грамотою вибір Орлика.

1711, січень–травень – Кампанія на Київщині.

1711, липень – Прут.

1711 – Договори Орлика з Портою і Кримським Ханом.

1711 – Поява в Гамбурзі книжки на німецькій мові про похід Орлика на Україні.

1711 – Орлик дає в бабі козацькому посольству до Царгороду – відстоювати Суверенну і Соборну Україну.

1712, 8/ІV – Маніфест Орлика до європейських Урядів з Демотіки біля Адріянополя. «Який би успіх не мала наша акція, який би не був здобуток зброї, яку ми підняли справедливо, ми матимемо утіху життю для слави й величності нашої батьківщини…».

1712, 8/IV – Маніфест царя Петра проти Орлика «богоодступника і зрадника».

1712, (?) – Орлик пише «Дедукцію прав України»[3].

1714, 30/VI – Орлик з Карлом ХІІ в Демотиці.

1714, 23/Х – Орлик вирушає в Швецію.

1715, 10/І – Орлик у Відні.

1720, 26/VIIІ – Таємна нарада Шведської Королівської Ради ухвалює видати Орликові листи до європейських володарів.

1720, 2/IХ – Шведський король пише листи до цісаря, англійського короля, Генеральних Штатів Голяндії, французького короля, іспанського короля, султана і кримського хана в справі піддержки Орлика.

1720 – Орлик пише книжку «Пропамятне письмо про те, як могутність царя небезпечна для Європи. Вийшла анонімно s. 1 in 4°.

1720, 10/Х – Орлик залишає на завсіди Швецію і вирушає в Європу на захист української суверенности.

1720, 8/ХІ – Орлик інформує шведського генерала Адлерфельда, брата історика Карла ХІІ, що загинув під Полтавою, про акцію Мазепи.

1720, 19/ХІ – Орлик в Ростоці (Мекленбург).

1720, 7/ХII – Орлик в Гановері.

1720, 9/ХII – Демарш Орлика перед Ганноверським міністром графом Бернсдорфом в українській справі.

1721, 7/I – Орлик в Празі чеській.

1721, 14/ІI – Російський посол у Відні вимагає в цісаря видачі Орлика.

1721, 16/II – Орлик у Вроцлаві на Шлезьку.

1721, 22/IV – Відозва Орлика до Запорожців з сповіщенням про неминучу коаліцію європейських держав для визволення України.

1721, 4/V – Смерть молодшого сина Якова, хресника Карла ХІІ.

1722, лютий – Орлик у Кракові.

1722, 20/ІІІ – Орлик залишає Галичину.

1722, 25/ІІІ – Орлик в Хотині.

1722, 8/V – Хотинський паша, підкуплений Москалями, затримує Орлика.

1722, 26/V – Звільнення Орлика по наказу великого визирся.

1722, 14/VI – Орлик в Галаці, де служить панахіду по Мазепі.

1722, 3/VII – В Сересі (Македонія).

1722, 8/ХІІ – Орлик прибуває в Солунь.

1725, 18/ІІІ – Листом прохає Запорожців бути твердими і чекати його.

1725, травень – Орлик прохає в англійського короля протекції для України.

1726, 14/ІІ – Цісарський посол в Царгороді Дірлінг посередничить між російським урядом і Орликом.

1726, 11/V – «Мав розмову з митрополитом про стародавні часи на Україні».

1726, 13/VIII – Висилає ноту на суасонський конгрес, вимагаючи реституції Росією Переяславського договору під міжнародною гарантією Європи.

1730 – Орлик дає матеріали Вольтерові для його «Історії Карла ХІІ» про стосунки шведського короля з Мазепою.

1734, 2/IV – Після 12 років перебування в Солуні завдяки французькій дипломатії Орлик опускає (читай «залишає» – ред.) Туреччину і їде на Запоріжжя.

1734, 23/IV – Маніфест Орлика до Запорожців з Криму.

1734–1739 – Доба найтіснішого зв’язку Орилика з Францією.

1738, 30/Х – Орлик у Чернівцях.

1738, 3/ХІІ – Орлик у Відині (Болгарія) в Головній квартирі турецького великого визирся.

1739, 27/VI – Орлик в Яссах.

1939, 4/VII – В Букаресті.

1739, 11/VIII – В Білграді.

1741, 31/VIII – Останній лист Орлика до французького прем’єр-міністра кардинала Флері в справі захисту Української Державності; прохає не забувати козацької нації.

1742, 26/ V – Смерть Пилипа Орлика в Яссах.

1847. В Москві видруковано деякі листи Орлика до Карла ХІІ, Станіслава Лещинського і кримського хана [Див. позицію № 53 з публікації «Вибрана бібліографія праць, присвячених Пилипу Орлику, укладена О. Ковалевською»].

1859. Опублікування в Москві (Чтенія Ім. Общ. Ист. и Древ І.) (ЧОИДР – ред.) Орликової конституції й інших документів з акції Орлика [Див. позицію № 31 з публікації «Вибрана бібліографія праць, присвячених Пилипу Орлику, укладена О. Ковалевською»].

1862. «Основа» П. Куліша в Петербурзі друкує лист Орлика до Стефана Яворського (1721) про події, які попередили Шведчину [Див. позицію № 55 з публікації «Вибрана бібліографія праць, присвячених Пилипу Орлику, укладена О. Ковалевською»].

1872. Петрушевич друкує в «Сборнику Гал. р. Матиці» (Львів): «Филип Орлик, останній польський (sic!) гетьман Західної України».

1899. Серпень. Тенденційна розвідка польського історика Ґавронського про Орлика (Bibl. Warszaw.) [Див. позицію № 4 та № 5 з публікації «Вибрана бібліографія праць, присвячених Пилипу Орлику, укладена О. Ковалевською»].

1905. Вересень. Розвідка шведського історика Вестрина про Орлика (Ніstor. Tidsk) [Див. позицію № 10 з публікації «Вибрана бібліографія праць, присвячених Пилипу Орлику, укладена О. Ковалевською»].

1906. Розвідка Ф. Голійчука про перебування Орлика в Галичині (Збірник в честь М. Грушевського, Львів) [Див. позицію № 26 з публікації «Вибрана бібліографія праць, присвячених Пилипу Орлику, укладена О. Ковалевською»].

1909. Шведський вчений Альфред Єнсен друкує в «Записках Наук. Тов. ім. Шевченка» документи з Шведського Архіву про Орлика [Див. позицію № 34 з публікації «Вибрана бібліографія праць, присвячених Пилипу Орлику, укладена О. Ковалевською»].

1916. Володим. Степанківський видає в Лозанні в фр. і лат. мові конституцію Орлика.

1918. В Києві виходить в укр. мові популярна брошура про Орлика Василя Різниченка [Див. позицію № 58 з публікації «Вибрана бібліографія праць, присвячених Пилипу Орлику, укладена О. Ковалевською»].

Париж, 1924.

[2] Це є скорочений уривок з великої праці «Діла і дні Пил. Орлика», яка готується до друку і яка має завданням обхопити день за днем життя й акцію Орилика.

[3] Оцю рукопис я знайшов в січні місяці сього року в родинному архіві маркізів Дентевилів, з роду якого була жінка Григора Орлика. Рукопис мала бути видрукованою і призначалася для європейської опінії. Сподіваюсь незабаром видрукувати її з відповідним коментарем і примітками. Це оден з найважніших документів політичної акції першої української еміграції.

Портрет короля Карла XII. Невідомий західноєвропейський художник. Перша чверть XVIII ст.

Портрет Петра I. Невідомий художник. Росія, близько 1816 р.

Офіцерський драгунський палаш. Данія, початок XVIII ст.

Палаш у ножнах. Швеція, початок XVIII ст.

І.

Камертоном імперської історіографії Росії стали визначення, сформульовані стосовно Івана Мазепи Петром І одразу ж після переходу гетьмана на бік шведів і введені у науковий обіг Д. М. Бантиш-Каменським. «Нужда повелевает объя­вить, что учинил новый Иуда-Мазепа, который двадцать один год был в верности мне, ныне при гробе стал изменник и предатель своего народа», — писав російсь­кий цар у листі до свого улюбленця адмірала Апраксіна¹. З часу публікації «Історії» Бантиш-Каменського (1822 р.), яка стала першою науковою працею з історії Ук­раїни, всі наступні офіціозні дослідження, за поодинокими винятками, базували­ся на цих дефініціях. Відмінність в оцінках полягала здебільшого в тому, як, коли, кого й скільки разів зрадив Іван Мазепа, а також у дозуванні петровських пропа­гандистських штампів².

Статтю розміщено із люб’язної згоди автора. Вперше опубліковано у «Сіверянському літописі» №6 за 2009 р.

Цю естафету підхопила й розвинула радянська історіографія. Її кульмінацією стала книжка «Северная война и шведское нашествие на Россию» академіка Є.В.Тарле (1958 р.). «Образ Карла ХІІ, очевидно, зачарував нинішніх фашистів не тільки тим, що Карл мав намір роздрібнити Росію на удільні князівства, але й тим, що він завжди ставився до росіян, які мали нещастя потрапити в його руки, з холодною, безмірною жорстокістю»³, — безапеляційно заявляв Тарле. Й іденти­фікував з «улюбленцем ненависних фашистів» «зрадника» Мазепу. При цьому він перевершив своїх попередників у винахідливості. З-під його пера з’являють­ся такі «перли», як «предательская интрига», «хитрый интриган», «лживые наве­ты» Мазепи⁴. Але винахідництво академіка цим не обмежилося. Якщо до нього «зраду» Мазепи датували переважно 1705 роком, то Євген Вікторович відсуває рамки цього «ганебного вчинку». «У нас є свідчення про те, що Мазепа почав готуватися в глибокій таємниці до зради ще в 1701 р.», — інтригує Тарле довірли­вого читача, але тих самих «свідчень» чомусь не наводить⁵.
Українська радянська історіографія пішла ще далі. «Таємні зв’язки Мазепи з вороже настроєними до Росії польськими магнатами почалися з перших років його гетьманства. На початку Північної війни Мазепа звернувся до Карла XU й С. Лещинського з пропозицією об’єднати сили й спільно виступити проти Рос­ійської держави», — стверджувалося у багатотомному академічному виданні «Історія Української РСР»⁶.

У свою чергу деякі українські вчені відстоюють думку, що Мазепа чи не з перших днів свого гетьманування шукав слушної нагоди, аби за допомогою тієї чи іншою сусідньої потуги позбавитися залежності від Росії. Ілюстрацією такої точ­ки зору можуть слугувати праці чернігівського дослідника Сергія Павленка. Так, у своїх монографіях він відносить такі суперечливі події, як «справа Соломона» (1689 — 1690 рр.), виступ Петрика (1691 р.), переговори Стародубського полков­ника Миклашевського з троцьким каштеляном Коцєлом (1703 р.) тощо, до «таєм­них місій» Мазепи з метою утворення антиросійського союзу⁷.

Треба сказати, що й у російській історіографії теж можна зустріти непрямі звинувачення на адресу Мазепи у підготовці «зради» чи не з перших років його гетьманства. Так, відомий російський історик німецького походження Олександр Брікнер у своїй неодноразово перевиданій «Иллюстрированной истории Петра Великого» (перше видання — 1882 р.), посилаючись на працю біографа Петра І Миколи Устрялова, писав: «Багато хто, слідом за обранням Мазепи, уважали його ненадійним і здатним на зраду. В 1689 — 1692 роках, як це тепер документально підтверджується, він вів таємні зносини з Польщею»⁸. Йшлося про так звану «спра­ву Соломона» й пов’язані з нею анонімні листи.

Та все ж таки є всі підстави вважати причетність Мазепи до цієї справи вигада­ною. До такої думки схиляється, зокрема, й провідна російська дослідниця ко­зацької доби в Україні, авторка біографії Мазепи, що вийшла друком у знаме­нитій серії ЖЗЛ, Тетяна Таїрова-Яковлева⁹.

Утім, як це не прикро буде визнати російським викривачам «зрадницької» натури Мазепи й українським прихильникам концепції ретельної підготовки геть­маном антимосковського повстання, найбільш вірогідною виглядає версія петер­бурзької вченої Тетяни Таїрової-Яковлевої про відсутність у Мазепи будь-яких споконвічних планів «зради».

На запитання авторитетного українського часопису «Дзеркало тижня» віднос­но багаторічної цілеспрямованої підготовки Мазепи «піти» від Петра І професор Санкт-Петербурзького університету впевнено відповіла: «Досі не представлено жодного документа, який би підтверджував припущення ряду українських дос­лідників, нібито в Мазепи був план відокремити Україну від Росії. Жодного сер­йозного аргумента на підтвердження наведено не було! Зате документів, які свідчать про дуже серйозний і позитивний внесок Мазепи в розвиток Російської імперії, про співпрацю з царем, чимало — сотні, навіть тисячі». Проте на певному етапі «зміцнення імперії стало суперечити інтересам Гетьманщини. Однак, перш ніж ці суперечності проявилися так чітко (їх, безумовно, спровокували події Північної війни 1700 — 1721 рр.), багато років тривала дуже плідна співпраця. І я вважаю, що саме в Росії слід робити акцент саме на цих роках та на цій співпраці, бо вона дозволяє зовсім інакше подивитися і на Мазепу, і на російсько-українські відно­сини», — підкреслила Таїрова-Яковлева¹⁰.

Так, петербурзька дослідниця має рацію: насправді жодного документа, який свідчив би про існування будь-яких конкретних планів Мазепи відокремити Ук­раїну від Росії, не існувало й не могло існувати — надто обережним був старий гетьман, щоб викладати на папері свої заповітні думки. Отже, якщо дотримувати­ся її версії, виходить, що якби не Північна війна, то Іван Мазепа увійшов би в історію як слухняний слуга Петра І, один з творців Російської імперії. Цю тезу начебто підтверджує розвиток подій.

Деякі українські історики з легкої руки М. С. Грушевського¹¹ продовжують розглядати акцію гетьмана Мазепи 1708 року як «повстання». Насправді ж ніяко­го повстання не було. Був перехід невеличкої частини козацького війська й більшості генеральної старшини на бік шведів. От і все. Адже повстання — це масо­вий, як правило, збройний виступ проти існуючої влади, соціально-економічно­го, національного, релігійного та ін. гноблення. Однією з головних запорук його успіху є добра підготовка й організація.

Так, Богдан Хмельницький, який брав участь у козацьких повстаннях Тараса Федоровича (1630 р.), Павла Михновича Бута (Павлюка) (1637 р.), Якова Остряниці та Дмитра Гуні (1638 р.), зробив належні висновки з їх поразок і, як абсо­лютно правильно пишуть В. А. Смолій та В. С. Степанков, розпочав підготовку до свого повстання заздалегідь, а саме — з 1646 року¹².

Аналогічної думки дотримувалися й інші дослідники. Історик і літератор Юрій Джеджула звертав увагу на те, що «В історичних джерелах збереглася згадка про те, що… Петро Могила… незадовго перед тим, як предстати перед лицем Вічності, благословив Богдана Хмельницького на боротьбу за волю українського народу і наклав вічне прокляття-анафему на тих, хто не приєднається до цієї святої справи. Тривалий час ця згадка здавалася малоймовірною, позаяк тоді належало б визна­ти, що таємна підготовка до Визвольної війни велася задовго до її початку, адже Петро Могила вмер у ніч на 1 січня 1647 року»¹³.

«Повстання 1648 р. спалахнуло з тих самих початків, як і давніші козацькі рухи: козацька верства стала в обороні своїх вольностей. Але новий виступ був підготований всебічно і ґрунтовніше, як попередні. Приготування тривали якісь два роки. Центр повстання, який творили довірені реєстрових полків, приєдну­вав до своїх планів не тільки випищиків, що жили ідеологією Запорізького Війська, але також проводирів селянства і міщанства: як тільки прийшов пер­ший вибух, на широких просторах Наддніпрянщини всюди були готові люди, що вогонь повстання понесли далі. Маси майбутніх повстанців забезпечено зброєю: у переддень виступу в самій Лубенщині князь Єремія Вишневецький сконфіскував кілька тисяч рушниць», — зазначав блискучий знавець Хмельнич­чини Іван Крип’якевич¹⁴.

Іван Мазепа, чия родина «взяла найактивнішу участь у повстанні Хмельницького»¹⁵, не міг не знати історії козацьких повстань в Україні наприкінці XVI — першій половині XVII століть і не розуміти того, що зрозумів Богдан Хмельниць­кий: повстання треба ретельно готувати. Натомість гетьман Мазепа зробив, здаєть­ся, все, щоб його виступ зазнав невдачі. Ось як, базуючись на реальних незапереч­них фактах, описував Михайло Грушевський дії Мазепи напередодні того вчинку, котрий сам же кваліфікував як «повстання»:

«Він хотів залишитися пасивним глядачем до остаточного з’ясування шансів воюючих сторін, ретельно уникав усього, що могло б кинути на нього підозру перед московським урядом, і ніяких готувань до розриву не робив. Коли в 1707 — 08 рр. на кордонах України спалахнуло досить небезпечне для московсько­го уряду повстання донських козаків під проводом отамана Булавіна, Мазепа, щоб не подати приводу до підозр, зайнявся разом з московськими військами його втихомиренням і в такий спосіб напередодні свого розриву з Москвою вбив до­сить цінного союзника. Він розраховував на загальну неприхильність народу до «москалів», на найсильніше невдоволення на московське обтяження й думав, що завжди встигне підняти Україну до повстання проти Москви, — але забував при цьому, що дотепер нічим не відмежовував себе від цього московського режиму. Сподівався на свою сильну владу на Україні, але нічого не зробив, щоб здобути й забезпечити довіру народу. Для підготування повстання він нічого не вдіяв. Нав­паки, напередодні розриву через скарги Мазепи на «непостійність і малодушність» українського народу Петро розпорядився послати в центр України, у Ніжин, мос­ковський загін, і сам гетьман, щоб приспати підозри, відправив на вимогу Петра загони козаків у Білорусію, Західну Україну, на територію Польщі. Повна непідго­товленість задумів Мазепи виявилася цілком, коли обставини примусили його, нарешті, до рішучого кроку», — зазначав історик ¹⁶.
Отже, виходить, що Тетяна Таїрова-Яковлева права, й Мазепа не бажав відок­ремлення України від Росії? Так, він до останньої миті не хотів вдаватися до зброй­ного антимосковського виступу, хоча теоретично знав, як розгорнути всенародне повстання і мав для його здійснення достатньо передумов. Та не будемо квапити­ся з остаточними висновками щодо планів гетьмана на віддалену перспективу.

1. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. — К., 1993. — С.398.
2. У цій статті не розглядається художня, публіцистична та ін. література, але слід зазначити, що в друкованих виданнях критика переходу Мазепи до шведів з’явилася ще за життя гетьмана. Найгучніше вона пролунала від одного з провідних ідеологів Російської імперії, українця Феофана Прокоповича. Після перемоги Петра І під Полтавою він написав поему «Епінікіон, сієсть піснь побідная о тоєйжде преславной побіді», в якій для характеристики Мазепи вжив визначення «отступник» і «отчества враг велій». Варто також сказати, що поема була опублікована у невеличкій брошурі, виданій Друкарнею Києво-Печерської лаври у 1709 році.
3. Тарле Е. В. Северная война и шведское нашествие на Россию / Тарле Е.В. Сочинения. Том 10. — М., 1959. — С.457.
4. Там само. — С.566, 579. 581.
5. Там само. — С.574.
6. История Украинской ССР. Т.3. — К., 1983. — С.363. (Тут і далі — посилання на останнє видання цієї праці, здійснене російською мовою).
7. Див.: Павленко С. Іван Мазепа. — К., 2003. — С.137 — 154; 163 — 174; 281 — 290; Павленко Сергій. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. — К., 2004. — С.119 — 153.
8. Брикнер А. Г. Иллюстрированная история Петра Великого. М., 2007. — С.378.
9. Див.: Таирова-Яковлева Т. Мазепа. — М., 2007. — С.90 — 91.
10. Махун Сергій, Щипоног Ганна. Тетяна Таїрова-Яковлєва: Відійти від історичних стереотипів. Дзеркало тижня. — 2008. — № 40 (719) 25 — 31 жовтня.
11. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990. — С.244.
12. Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький. Хроніка життя та діяльності. — К., 1994. — С.16, 52 — 53.
13. Джеджула Юрій. Таємна війна Богдана Хмельницького. — К., 1995. — С.17.
14. Крип’якевич Іван. Історія України. — Львів, 1992. — С.184.
15. Таирова-Яковлева Т. Мазепа. — М., 2007. — С.11.
16. Грушевский М. С. — Вказана праця. — С.246.

ОНОВЛЕНО: Читайте також матеріал автора «Знайдено програмний універсал Мазепи 1709 року» у газеті «День» від 12.03.2010.

Року 1920 Крупницькому пощастило дістатися до Берліну, де він студіює німецьку мову в Institut fur Auslander при Берлінському Університеті ім. Фрідріха-Вільгельма, а 1926 р. вступає до університету. Водночас він одержує стипендію в Берлінському Українському Науковому Інституті, де студіює історію України в проф. Д. Дорошенка. Року 1929 він закінчує університет і дістає ступінь доктора за дисертацію «Johann Christian von Engel und die Geschichte der Ukraine».

Відтоді почалася наукова та академічна діяльність Крупницького, спочатку як асистента при катедрі історії /6/ України, а згодом (з 1933 й до 1945 року), як наукового співробітника й члена Професорської Колеґії Інституту.
Року 1931-1932 Крупницький був габілітований в Українському Вільному Університеті в Празі, після чого став доцентом, а згодом професором (надзвичайним 1941 р. і звичайним 1945 р.) УВУ на катедрі історії України. Працюючи постійно в Берліні, він приїздить читати лекції до Праги, де виступає також з доповідями в Українському Історично-Філологічному Товаристві, якого був членом. Року 1938 його було обрано на дійсного члена Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові.
Року 1945 УВУ переносить свою академічну діяльність до Мюнхену, й проф. Крупницький, що після евакуації Українського Наукового Інституту оселився в маленькому північно-німецькому містечку Himmelpforten (Niederelbe), приїздить кілька разів на рік до Мюнхену для викладів в УВУ й в Православній Богословській Академії, професором якої він був з року 1946. Він бере активну участь у працях Української Вільної Академії Наук, як дійсний член УВАН (з р. 1948) і голова Історичної Секції УВАН (з р. 1941), і НТШ, де він був головою Історичної Комісії (з р. 1947). Року 1953 його було обрано на дійсного члена Academie Internationale Libre des Sciences et des Lettres у Парижі.
Наукова діяльність Крупницького, присвячена, головне, історії України XVII-XVIII століття, українській історіографії та історіософії, була великою й плідною. Йому належить коло 150 наукових праць, опублікованих мовами українською, німецькою та англійською. Вони становлять дуже поважний вклад в історіографію України й цілої Східньої Европи. В центрі науководослідних інтересів Крупницького була політична історія України кінця XVII — першої половини XVIII століття. Цій добі присвячено 3 великі монографії Крупницького /7/ — «Гетьман Пилип Орлик» (Варшава, 1938), «Hetman Mazepa und seine Zeit» (Leipzig, 1942). і Гетьман Данило Апостол і його доба» (Авґсбурґ, 1948), а також низка розвідок і статтів, починаючи з його габілітаційної праці «Гетьман Мазепа в освітленні німецької літератури його часу» і кінчаючи останніми публікаціями «З Мазепиної проблематики». Перебування на еміграції відкрило Крупницькому шлях до німецьких і шведських архівів, так важливих для історії України доби Мазепи та Орлика й мало приступних перед тим для української історичної науки. З цього погляду особливе значення мають досліди Крупницького про Орлика, для яких він використав багатющий матеріял з архівів Дрездена, Берліну й Штокгольму.
Залюбки працював Крупницький також у царині української історіографії XVIII-XX століття (дисертація про Енґеля, як історика України, досліди про ідеологію «Історії Русів», низка статтів про наукову діяльність М. Грушевського й Д. Дорошенка, критичні огляди новітньої української історіографії тощо).
Проблемам історіософії, які завжди цікавили Крупницького, він присвятив чимало своїх наукових праць, що серед них чільне місце посідають його «Основні проблеми історії України» (Мюнхен, 1955).
Багато зробив Крупницький, щоб познайомити чужоземну (зокрема німецьку) науку з основними питаннями української історіографії. Його численні статті та рецензії опубліковані в «Zeitschrift fur osteuropaische Geschichte», «Jahrbucher fur Geschichte Osteuropas», «Ukrainische Kulturberichte» Українського Наукового Інституту в Берліні тощо. Великою заслугою Крупницького було видання курсу історії України німецькою мовою: «Geschichte der Ukraine» (Leipzig, 1939; 2 видання — Leipzig, 1943). /8/
Тяжка хвороба останніх літ стала на перешкоді багатьом творчим задумам Крупницького. Але, сильний духом, він, перемагаючи фізичні страждання й важкі умови еміграційного існування, невтомно й плідно працював до кінця.
Б. Д. Крупницький упокоївся 5 червня 1956 року й похований у Himmelpforten, захгдня Німеччина.

***

Праця Б. Д. Крупницького, що оце виходить у світ, являє собою немов-би синтезу багатолітніх дослідів покійного історика над собою й діяльністю Гетьмана Пилипа Орлика. Вона була написана ще в 1947 році, на доручення Науково-Дослідного Інституту Української Мартирології (Мюнхен), дійсним членом якого був Крупницький. Писав він її важко хворий, у шпиталі. «Про життя Пилипа Орлика, — писав нам Борис Дмитрович 12. II. 1947 р., з Krankenhaus у місті Stade, — я пишу, але поволі. В лікарні воно тяжко і незручно, та й не вільно покищо напружуватися. Але я роблю і думаю, що з того щось напевно вийде». Та вже в половині березня того-ж року праця була готова. Інстиут ухвалив її до друку, але валютова реформа в Німеччині 1948 року й наступна фактична ліквідація Інституту перешкодили тоді її виданню.
Не судилося авторові побачити свою працю в друкові. Але добре діло завжди дасть добрий плід. І наш читач, діставши цей прекрасний нарис про визначного українського державного діяча-емігранта, який боровся до кінця за волю й незалежність Батьківщини, з пошаною й подякою згадає його автора, визначного українського історика-емігранта, який ціле своє життя віддав рідній науці й шуканню історичної правди, зокрема про ту добу, коли жив і діяв гетьман Пилип Орлик.

Олександер Оглоблин

I. П. Орлик — співробітник Мазепи
II. П. Орлик у Бендерах. Вибори на гетьмана
III. П. Орлик у Бендерах. Похід на Правобережну Україну 1711 р.
IV. Перебування П. Орлика в Европі
V. П. Орлик в Туреччині
Бібліографія

1) Grefe Carl Pipers dagbok, hållen under hans fångenskap i Ryssland, 1709–1714. Те саме під заголовком: Historiska handlingar. Del 21, № 1, Stockh., 1906.

2) C. Pipers och C. G. Rahiischolds koncept till utgående skrifvelser onder deras fångenskap i Ryssland 1709–1715. Те саме під заголовком: Historiska handlingar Del. 21, № 2. Stockh., 1912. Містить записки хоружого Пільштрема, що брав участь у походах Карла ХІЇ протягом 1708–9 pp., потрапив до по­лону під Полтавою й прожив у Сибіру аж до 1723 року.

3) Löjtnanten Fr. Chr. von Weihes dagbok, 1708–1712. Stockh., 1902. Те саме під заголовком: Historiska handlingar. Del 19, № 1. Містить щоден­ник ляйтнанта Вейє, що брав участь у походах Карла XII, 1707–1709 pp., потрапив до полону під Полтавою і вмер у Сольвичеґодську в полоні р. 1713.

Leonard Kaggs dagbok, 1698–1722. Historiska handlingar. Del 24. Stockh., 1912. Містить записки ляйтнанта, що потрапив до полону під Полтавою і прожив у Тобольську аж до 1722 р.

Усі ці щоденники заслуговують також на увагу українського історика і прихильника української історії, бо в них ми знаходимо й звістки про похід Карла XII на Україну. На першому з цього погляду місці стоїть що­денник Ф. X. фон Вейє, бо мало не половину його присвячено походові Карла XII, 1708 й 1709 pp. Не маючи змоги подати тут зміст щоденника Вейє в цілому, ми поставили собі завдання спинитися на двох розділах, тобто на тих, де автор переказує події, нещасливі для Швеції, а саме на боях під Лісним та під Полтавою…

«Бої під Лісним і під Полтавою за щоденником Шведського ляйтнанта ф. Вейє» у форматі pdf-скан.
Частина 1
Частина 2

«Мазепа й повстання Петра Іваненка (Петрика)» у форматі pdf-скан.
Частина 1
Частина 2
Частина 3

У грозову ніч на 22 вересня 1709 року Іван Мазепа в муках помер у маленькому селі Варниця під стінами Бендерської фортеці. Сюди, до підвладної Османській імперії Молдавії, 70-річний гетьман і шведський король 27-річний Карл XII з рештками своїх армій відступили після поразки під Полтавою.

Правителя України відспівували в малій сільській церкві. «Провід у похороннім поході вели шведські фанфари та козацькі сурми, що грали на переміну, — описує історик Василь Луців, спираючись на свідчення сучасників. — За ними козацька старшина несла ознаки гетьманської влади: булаву, вкриту самоцвітами та перлами, прапор і бунчук. Вони йшли попереду домовини, прибраної багровим оксамитом із широкою золотою обтяжкою, везеної на возі, запряженім у шість коней. На них їхали козаки з витягненими шаблюками. Карл ХІІ із своєю старшиною проводив на вічний спочинок свого друга та союзника. Усі вповноважені при ньому чужинні амбасадори вважали своїм обов’язком іти за ним. А за їхнім прикладом йшли представники султана, мунтянські та волоські господарі. За ними їхали верхи Орлик та Войнаровський (наступник гетьмана та його племінник і ад’ютант. — „ГПУ“). Далі зі спущеною зброєю та схиленим прапором королівські драбанти в барвистих одностроях та яничари з гомінкими цимбалами, одягнені в білий одяг. Ще далі українські жінки прийшли зі своїми чоловіками і, за стародавнім звичаєм, голосили та заводили. В останніх рядах ішли юрбою вірмени, цигани, татари й поляки, бо вліті того року — 1709-го — з’їхалися до Бендер різні народи».

Іван Мазепа спадкоємців не залишив — своїх дітей гетьман не мав. Достеменно відомо, що був одружений лише раз. 1668-го він, майже 30-річний, узяв шлюб із трохи старшою від нього вдовою Ганною Фридрикевич, у дівоцтві — Половець.

Її батько був білоцерківським полковником. Завдяки родинним зв’язкам дружини Мазепа зумів швидко просунутися по службі. Їхня дитина померла немовлям. Батьківські почуття Мазепа направив на пасербів — дітей Ганни Фридрикевич від першого шлюбу. Дбав про них і по смерті дружини 1702-го.
Пасинок Криштоф став сотником Седнівським. Отримав від вітчима кілька сіл. Пасербиці Марії добрав вигідну партію — сина білоцерківського полковника Михайла Громики. Коли 1706-го Василь Громика помер, Марія отримала гетьманський універсал на чоловікові маєтності. Щоправда, добробут тривав недовго: після 1709 року Марію з дітьми відправили на заслання.
Гетьман мав кількох похресників. Зокрема, майбутнього генерал-поручника французької армії Григора Орлика. Той був сином старшого військового канцеляриста, потім гетьмана в еміграції — Пилипа Орлика. Гетьманською хрещеницею була й донька генерального судді Василя Кочубея — Мотря.
Гетьман часто бував у Кочубеїв, пестив хрещеницю. Щойно Мотря підросла, почала вбачати в гетьманові-вдівцеві звичайного чоловіка. Між 65-річним хрещеним батьком і його більш ніж утричі молодшою хрещеницею спалахнув роман. Мазепа просив у батьків дівчини згоди на шлюб. Водночас звернувся по дозвіл до церковних ієрархів: шлюб між хрещеними батьками та їхніми похресниками був забороненим.
У Києві відмовили, а родина Кочубеїв здійняла галас. Дівчину посадили під домашній арешт. Мати й старша сестра морили її голодом, обзивали блудницею. Одного разу Мотря не витримала та прибігла до гетьманського палацу. Мазепа відправив її назад. У листі до неї потім пояснив: інакше вчинити не міг, бо Кочубеї «по всім світі розголосили б: же взяв у нас дочку ґвалтом і держить у себе місто наложниці». Якби ж Мотря залишилася, зізнавався, не втримався би — вони почали б жити як подружжя.
Кочубеїха хотіла якнайшвидше видати Мотрю заміж. Зятем у травні 1707-го став Семен Чуйкевич. Дітей у цьому шлюбі не було. За участь у «мазепинській змові» Чуйкевича заслали до Сибіру. Залишившись сама, Мотря прийняла чернечий постриг. Стала ігуменею Ніжинського жіночого монастиря. Там після тяжкої хвороби померла в січні 1736 року.
Останньою Іван Мазепа тримав до хреста дівчинку із заможної єврейської родини з гетьманського Батурина. Батьки вирішили її охрестити. Хрещеними запросили Мазепу та старшу доньку Кочубея — Ганну. У четвер 29 травня 1707 року вона прибула до гетьманського палацу на Гончарівці «у кумовство». По хрестинах гетьман дав святковий обід.

Гетьманові мати, сестра та племінниця пішли в черниці

Мати гетьмана Мазепи Марина Мокієвська (близько 1623–1707) походила з родини білоцерківської православної шляхти. Овдовівши 40-річною, прийняла чернечий постриг під іменем Магдалена. Із 1683-го вона вже ігуменя Києво-Печерського Вознесенського монастиря — навпроти лаври.
Окрiм сина, в родині Мазеп була ще донька Олександра. Сестра гетьмана замiж виходила тричi. Вiд першого та третього шлюбу мала по синові, вiд другого — доньку. Останній її чоловік шляхтич-католик Ян Войнаровський змушував дружину перейти на його віру. 1692-го Олександра приїхала зі свого маєтку на Волині до Києва відвідати родичів. Скаржилася братові на чоловіка й зізналася, що хоче прийняти «ангельський образ» — піти в черницi. Згодом так і вчинила. Її доньку бере під опіку мати-ігуменя. Гетьман зайнявся освітою та просуванням по службі племінників. Старший Іван став полковником нiжинським, московським стольником. Андрiй Войнаровський був ад’ютантом гетьмана.
Мар’яна згодом, слідами бабусі й матері, теж прийняла чернецтво під ім’ям Марти. Марія-Магдалена довгі роки зберігала таємну кореспонденцію свого сина. По її смерті всі листи передано Марті, а та вже повернула їх дядькові. Після гетьманової поразки його племінницю заслали до Олександрівського Успенського дівочого монастиря на півночі Московії.

gazeta.ua

В другій половині 1707 року імператор Йозеф І надав гетьману Івану Мазепі титул князя Священної Римської імперії германської нації. Його основою став срібний знак старовинного герба Курч із срібним півмісяцем (праворуч) та золотою шестикутною зіркою (ліворуч) на червоному полі. Це зображення продовжило практику дзеркального відображення півмісяця та зірки, що є важливим аргументом на користь не випадковості цього варіанту. Окрім таких обов’язкових атрибутів як князівські мантія та корона, суттєвим доповненням традиційного гербового знаку є зображення срібного обладунка, повернутого ліворуч у три чверті[5].

Проблемним до сьогодні лишається питання про шляхи набуття герба Курч предками гетьмана — білоцерківськими боярами Мазепами-Колединськими. В давніх гербівниках цей герб описано як такий, що ним користувався лише один рід — князі Курцевичі.

Герб Курч в книзі Бартоша Папроцького «Herby rycerztwa polskiego» 1584 р.

В гербівнику Бартоша Папроцького «Herby rycerztwa polskiego», що вперше було видано в Кракові в 1584 році, Курч вміщено серед оригінальних давніх гербів, якими користувалися роди Великого князівства Литовського. Папроцький зазначив, що користувався ним тоді рід Курчів, які мешкали на Волині. З них він згадав двох братів князів Дмитра Булу та Олександра Курцевичів[6], мужніх воїнів його часів, які відзначилися в битвах з татарами[7]. Згодом цю інформацію з певними доповненнями зустрічаємо в гербівниках Окольського[8], Кояловича[9] та Нєсєцького[10]. В останніх з’являється думка про зв’язок герба Курч з гербом Косьцєша[11].

Герб Курч в книзі Шимона Окольського «Orbis Polonus» 1641 р.

У всіх цих гербівниках вміщено однотипне зображення герба Курч, проте використання його кожним членом князівського роду Курцевичів могло призводити до появи нового оригінального варіанта. Про це свідчить зображення з печаток володимирського підстарости князя Олександра Курцевича (1584 р.), білоцерківського підстарости князя Дмитра Булиги-Курцевича (1581 р.) та князя Яна Коріатовича-Курцевича (1755 р.)[12]. З публікації цих відбитків робимо припущення, що в гербівниках кінця XVI — середини XVIII ст. зафіксовано початкове зображення герба Курч. Натомість в повсякденному вжитку князі Курцевичі використовували на своїх печатках різні персональні варіанти родового герба. Значні відмінності між варіантами герба Курч князів Олександра та Дмитра можна пояснити вже тим, що вони були не рідними, а двоюрідними братами[13]. Князь Ян, можливо, був прапраправнуком князя Дмитра Булиги-Курцевича[14]. Цікаво, що фрагмент предківського герба перетворився до середини XVIII ст. на перевернутий знак герба Косьцєша, на що могли вплинути як згадані вище припущення в гербівниках, так і можливий шлюб одного з князів Курцевичів з шляхтянкою герба Косьцєша.

Герб Курч в книзі Каспра Нєсєцького «Herbarz Polski» 1840 р.

З цих даних зрозуміло, що Курч є давнім та самобутнім гербом роду князів Курцевичів, що розвинувся, можливо, із знака власності одного з їхніх предків. З огляду на це можливими є такі сценарії набуття герба Курч Мазепами:

• Мазепи є гілкою князів Курцевичів та використовували Курч як давній герб своїх предків;
• Мазепи мали родинні пов’язання з князями Курцевичами і були прийняті останніми до свого герба;
• Мазепи були слугами князів Курцевичів і з часом почали використовувати їхній герб.

Щодо першого сценарію слід зауважити, що він є малоймовірним вже з огляду на повну відсутність будь-яких згадок про князівський титул Мазеп в другій половині XVI — першій половині XVII ст. та особливо в часи гетьманату Івана Мазепи. Важко припустити, щоб у часи, коли князівський титул навіть зубожілій родині надавав великого суспільного престижу, Мазепи з власної волі уникали його використання. Особливо неймовірною така відмова від титулу виглядала б за часів гетьмана Івана Мазепи, адже свою належність до давнього князівського роду останній зміг би добре використати в тривалій політичній грі з московською елітою.

Герби князів Курцевичів з книги Віктора Віттига «Nieznana szlachta polska i jej herby» 1908 р. (зліва направо): князя Олександра (1584 р.), князя Дмитра (1581 р.), князя Яна (1755 р.)

Другий сценарій є, на наший погляд, найбільш ймовірним. Родини князів Дмитра та його сина Йони Курцевичів були з 1578 р. до 1618 р., тобто протягом сорока років пов’язані з Білоцерківським староством, бо ці князі обіймали тоді посаду білоцерківського підстарости[15].

Посада підстарости у випадку Білоцерківського староства, яке на той час (протягом 1559—1620 рр.) тримали князі Василь-Костянтин та його син Януш Острозькі, означала найвищого місцевого урядника, який постійно перебував у Білій Церкві. Останнє було зумовлене високим статусом князів Острозьких, які господарили в своїх величезних маєтках та численних королівщинах через намісників та підстарост. Таким чином, князі Дмитро та Йона Курцевичі тривалий час очолювали адміністрацію Білоцерківського староства безпосередньо на місці. Протягом цього ж часу Мазепи належали до невеличкої групи найбільш впливових білоцерківських земянських та боярських родів[16], з яких ті ж Курцевичі мали добирати урядників для управління староством.

Хоча доля дітей князів Дмитра та Йони Курцевичів більш-менш відома, проте князь Дмитро, як один з найбільш багатих та впливових представників роду, міг видати за котрогось із Мазеп якусь свою біднішу родичку. Власне гетьман Мазепа не обов’язково мав би вести свій родовід від такого доволі ймовірного шлюбу Мазепи з Курцевичівною. Престиж князівського титулу був таким значним, що достатньо було одному з білоцерківських Мазеп побратися із князівною, щоб інші родичі вже на цій підставі могли користуватися чи бути прийняті до герба князів Курцевичів. Що така практика не була чимось винятковим для кінця XVI — початку XVII ст. свідчить прийняття князями Ружинськими до свого герба шляхтича Миколая Нецевича[17].

Такий чи подібний перебіг подій міг призвести до прийняття Мазепами герба Курч князів Курцевичів. Додатковими аргументами на користь шлюбу одного з предків чи родичів гетьмана Мазепи з Курцевичівною є близькість варіанта родового герба князя Дмитра Булиги-Курцевича та герба Мазеп[18], а також факт обіймання посади білоцерківського підстарости князем Йоною Курцевичем[19].

Менш ймовірним, однак все ж можливим є третій сценарій. Дійсно, Мазепи-Колединські могли належати до числа слуг князів Курцевичів. Хоча вже в XVI ст. князі Курцевичі належали до числа дрібних служилих князів, проте вони напевно мали слуг, які виконували звичайні для тих часів доручення по управлінню невеликих маєтків самих князів Курцевичів чи обіймали певні дрібні маєткові, судові й земські посади, які залежали від Курцевичів в силу служби цих останніх князям Острозьким. Відомо, що князі Курцевичі з середини XV ст. володіли маєтками та обіймали низку посад у Волинському воєводстві[20]. Знахідки І. Тесленка про родину Мазеп, яка мешкала в другій половині XVI ст. на тих само теренах, та дотичні факти з біографії самого гетьмана свідчать на користь наявності зв’язків роду Мазеп із Волинню. Проте характер тих зв’язків та їх початки лишаються поки що не з’ясованими, що не дозволяє відкинути ідею про прийняття князями Курцевичами до родового герба предка Мазеп як свого слуги.

Нові знахідки можуть в майбутньому суттєво доповнити наші знання про герб Мазеп. Цьому сприятимуть і нові генеалогічні знахідки з XVI ст. і, особливо, публікація сфрагістичних пам’яток, які б стосувалися як Мазеп, так і князів Курцевичів.

Чернецький Є. Герб гетьмана Івана Мазепи: його зображення та походження // Сіверянський літопис. — 2007. — № 5. — С.53—56.

1 Цей факт є дуже промовистим й унаочнює різницю між офіційною позицією Російської імперії й РПЦ та ставленням українського суспільства до гетьмана Мазепи.

2 Приклад правильного зображення герба І. Мазепи містить, зокрема, водяний знак на тогочасному гетьманському папері
(Мазепа: Збірник // Передм., упоряд. тексту й іл., комент. Ю. І. Іванченка. — Київ: Мистецтво, 1993. — С.85).

3 Дзеркальне відображення герба спостерігаємо, наприклад, на малюнку з арабського Євангелія 1708 року
(Українська графіка XI — початку XX ст.: Альбом // Авт.-упоряд. А. О. В’юник. — Київ: Мистецтво, 1994. — С.116).

4 Наприклад, на портреті гетьмана І. Мазепи з літопису Величка (1720 р.) дзеркальне відображення герба поєднане із обома загостреними закінченнями на нижній горизонтальній частині гербового знака (Там само. — С.63). Найбільше змін порівняно з першозразком спостерігаємо в зображенні, опублікованому князем Олександром Дабіжею з посиланням на «Allgemeines grosses Wappenbuch»: в ньому закінчення на нижній горизонтальній частині гербового знака є прямими, а зірку замінено на півмісяць (див. кольорову вкладку до статті: Дабижа А. В., князь. Мазепа-князь и его шляхетский и княжеский гербы // Киевская Старина. — Киев, 1885. — № 12. — С.715—718). В цій останній статті автор хибно зауважив, що зірка стала новим елементом князівського герба Івана Мазепи.

5 Дабижа А. В., князь. Мазепа-князь и его шляхетский и княжеский гербы… — С.716 та кольорова вкладка.

6 В тексті брати названі Курчевичами — прізвищем, яке походить від прізвиська Курч. Згодом його було українізовано й варіант Курцевич увійшов і до польської традиції (Dunin-Borkowski J.S., hr. Spis nazwisk szlachty polskiej. — Lwow, 1887. — S.198). Про це більше див.: Герасименко В. Родовід князів Курцевичів // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. — Біла Церква: Видавництво ТОСК, 2000. — Випуск І. — С.63.

7 «Klejnotu takim ksztaltem uzywaja na Wolyniu Kurczowie. Kniaz Bula Dymitr Kurczewic byl wieku mego mezem znacznym, ktory z pogany wiele a meznie w potrzebach czynil i znacznie je pogramial. Alexander Kurczewicz, takze brat jego, sily i mestwa wielkiego, maz w potrzebach z pogany bywaly»
(Herby rycerztwa polskiego. Na piecioro xiag rozdzielone. Przez Bartosza Paprockiego zebrane y wydane roku Panskiego 1584. — Krakow, 1584. — S.677;
Herby rycerstwa polskiego. Przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r.p.1584. — Krakow, 1858. — S.862).

8 Okolski S. Orbis Polonus. — Cracoviae, 1641. — T.I. —  Fol.510.

9 Ks. Wojciecha Wijuka Kojalowicza S.J. Herbarz rycerstwa W.X.Litewskiego tak zwany Compendium czyli O klejnotach albo herbach ktorych familie stanu rycerskiego w prowincyach Wielkiego xiestwa Litewskiego zazywaja. — Krakow, 1897. — S.116.

10 «Kurcz herb. Jest niby Ko?ciesza ale wywrocona, z zelezcem odkrzywionym, po prawej stronie jej gwiazda, po lewej ksiazyc nie pelny, jednym rogiem do gory, drugim na dol: na helmie Ks. Kojal. in MS. kladzie trzy piora strusie, i powiada ze tarczy pole powinno byc czerwone»
(Herbarz Polski Kaspra Niesieckiego S.J. powiekszony dodatkami z pozniejszych autorow, rekopismow, dowodow urzedowych i wydany przez Jana Nep. Bobrowicza. — Lipsk, 1840. — Tom V. — S. 451—452).

11 Ks. Wojciecha Wijuka Kojalowicza S.J. Herbarz rycerstwa W.X.Litewskiego… — S.116;
Herbarz Polski Kaspra Niesieckiego… — S.451—452.

12 Nieznana szlachta polska i jej herby // Opracowal W.Wittyg przy wspoludziale S.Dziadulewicza. — Krakow, MCMVIII. — S.169.

13 Герасименко В. Родовід князів Курцевичів… — С.64.

14 Там само.

15 Князь Дмитро Курцевич обіймав посаду білоцерківського підстарости до своєї смерті в грудні 1596 р., а його син князь Йона вперше згадується на цій посаді в 1612 р. (Там само. — С.65, 67). Хто був білоцерківським підстаростою в проміжку між кінцем 1596 р. та початком підстаростування князя Йони нам невідомо.

16 З усього білоцерківського земянства та боярства королівські привілеї на маєтки в другій половині XVI ст. мали лише Мазепи, Малевичі, Кежановські, Старкевичі-Чірневські та Черниші. Решта боярства тримало свої маєтки з ласки київських воєвод та білоцерківських старост і лише деякі з них отримали на ті маєтки королівські привілеї вже на початку XVII ст. (наприклад, Лесовичі). Враховуючи ці факти, доходимо висновку, що Мазепи належали до впливової верхівки білоцерківського боярства. Про це більше див.: Чернецький Є. Білоцерківський замок: фортифікація, система оборони та події до року 1648. — Біла Церква: Вид. О. Пшонківський, 2003. — С.106—117.

17 Миколай Нецевич мешкав у Старокотарській волості князів Ружинських, яка знаходилася в Ковельському повіті. Рід радунських бояр Нецевичів, до якого він належав, користувався гербом Яніна. Однак, після шлюбу на початку XVIІ ст. з князівною Глушею Ружинською, Миколай Нецевич та його нащадки почали користуватися гербом Нечуя, до якого належали князі Ружинські
(Герасименко В. Нарис з історії роду Нецевичів // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. — Біла Церква: Видавництво ТОСК, 2001. — Випуск ІІ. — С.105—107).

18 Близькість цих гербів є дійсно промовистою, адже інші члени роду Курцевичів, як видно на прикладі герба князя Олександра Курцевича, мали досить відмінні варіанти герба Курч. На аргумент, що князь Дмитро Булига-Курцевич міг видати за котрогось з Мазеп Курцевичівну з іншим варіантом герба Курч, відповімо: за всіх обставин саме князь Дмитро мав приймати нового родича до родового герба Курцевичів, тому його варіант Курча був і більш актуальним для нових членів цього гербового роду.

19 Окрім прихильності князя Януша Острозького, необхідної князю Йоні для отримання такої прибуткової «батьківської» посади, не були б зайвими і родинні зв’язки з чільними представниками білоцерківського земянства та боярства, які могли б клопотатися перед князем Острозьким про таку милість Курцевичу.

20 Герасименко В. Родовід князів Курцевичів… — С.63.

Перша в світі газета почала видаватися у Китаї з восьмого, а в країнах західноєвропейського Старого Світу — з шістнадцятого століття. Спочатку тогочасні європейські газети називалися «летючими листками». Так, у 1621 році англійський «летючий листок» під назвою «News from Poland», який друкувався в Лондоні, вміщує інформацію про воєнні успіхи українського козацтва на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним.

На американському континенті найстарішою газетою слід вважати видання «The Prezent State of the New-English Affairs», що виходило періодично в Бостоні протягом 1689 року. А на українських землях найдавніший часопис з’явився ще в 1776 році. Він щотижнево видавався у Львові французькою мовою й мав назву «Gazette de Leopol» («Львівська газета»). На східноукраїнських землях першою газетою став «Харьковский еженедельник», що з 1812 року почав виходити в світ російською мовою в Харкові.

… Справжньою сенсацією стало повідомлення на Заході про перехід українського гетьмана Івана Мазепи з-під зверхності російського царя Петра І в підданство шведського короля Карла ХІІ Густава, яке відбулося у 1708 році. Адже, починаючи з 1687 року, цей володар булави «вірою і правдою» служив російській короні. Довідавшись про плани Петра І зліквідувати гетьмансько-козацький устрій в Україні, Мазепа вирішив шукати собі іншого протектора. Така нагода видалася під час наступу армії шведського короля на Москву. Саме ці різкі політичні дії й змусили взятися за журналістське перо кореспондентів і дописувачів багатьох європейських газет.

«Невже про того Мазепу щось писали європейські журналісти?» — знову обурено запротестує та сама особа, що, очевидно, вивчала історію ще за часів не такого вже й «нерушимого» Радянського Союзу і чула про цього гетьмана лише як про «клятого зрадника». "Писала, і доволі об’єктивно«, — відповімо ми, опираючись на дослідження вчених-істориків (головним чином це розвідки Т. Мацьківа), які не полінувалися перечитати пожовклі сторінки тогочасних газет Австрії, Голландії, Франції, Великобританії, Німеччини. Про Івана Мазепу навіть згадували у виданнях по той бік Атлантичного океану — на американському континенті.

Можна сказати, що західноєвропейські часописи початку XVIII століття були переповнені різними повідомленнями про події в Україні. Англійська щотижнева газета «The Daily Courant» в номері від 29 грудня 1708 року майже всю першу сторінку присвятила розкриттю змісту підписаної угоди між шведським королем Карлом ХІІ Густавом та гетьманом Іваном Мазепою. А вже 16 серпня наступного року кореспонденти тижневика повідомляють про те, що Мазепі вдалося уникнути московського полону. Урядова газета «The London Gazzete» 3 січня 1709 року вміщує наступну інформацію: «…Мазепа, генерал козаків, перейшов на бік короля шведів». У серпневому номері змальовуються фрагменти битви під Полтавою й говориться про перемогу царя Петра І та втечу козаків на чолі з гетьманом Мазепою.

Велику увагу подіям 1708—1709 років приділила й французька преса. «Mercure Historique et Politique» відразу ж інформує своїх читачів про те, що гетьман прийняв під протекцію шведського короля і просить того обороняти Україну. Після того, як князь Меншиков за вказівкою російського царя Петра І наказав знищити гетьманську столицю Батурин і покарати всіх її жителів, «Gazette de France» повідомляє, що «страшний цар жадібний до крові в Україні… Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москвинів». Заголовками на зразок «Уся Україна в крові», «Жінки і діти на вістрях шабель» рясніли сторінки провідних газет Франції — «Paris Gazette», «Lettres Historique» та інших часописів.

В одній із німецьких газет, яка виходила в містечку Галле і мала назву «Wochentliche Relation», у номері за 14 вересня 1709 року читаємо такі рядки: «Мазепа — вождь козаків, планував звільнити Україну з-під московського ярма, щоб володіти як суверенний володар під шведською короною». Однак ще 1704 року гамбургський тижневик «Historische Remarques» видрукував на своїх шпальтах грунтовну політичну біографію українського гетьмана. У ній, зокрема, писалося: «Йоганес Мазепа — начальний вождь козаків — польський шляхтич з України, що народився у своїй посілості Мазепинці, недалеко Білої Церкви… Козацька армія одноголосно вибрала Мазепу гетьманом у 1685 році… У 1695 р. Мазепа щасливо здобув сильну укріплену твердиню Газі-Керман. По здобутті тієї твердині, Мазепа того ж року здобув ще інші фортеці…» І хоча німецький часопис помилявся в окремих біографічних деталях, все ж слід віддати належне поінформованості його авторів.

Значну площу для висвітлення місця та ролі Мазепи в тогочасних подіях відвів і поважний франкфуртський журнал «Theatrum Europaeum». Окрім біографії гетьмана та аналізу причин переходу українського правителя під зверхність шведів, німецький друкований орган подає окремі цікаві висловлювання І. Мазепи та Карла ХІІ. Яким чином могли кореспонденти часопису дізнаватись про деталі спілкування цих політичних діячів, лише Богу відомо, але в одному з чисел журналу читаємо наступне. Коли шведський король, замість того, щоб йти на Москву, повернув на Україну, гетьман мовив генеральному писареві Пилипу Орликові: «Чорт його сюди несе. Він зруйнував усі мої плани і наведе сюди російське військо. Тепер Україна буде зруйнована — і все пропало». Ці слова мали б засвідчувати прагнення Мазепи здійснити свій план відходу від царської зверхності шляхом вичікування результату шведсько-російської війни. Натомість після укладення українсько-шведської коаліції та її поразки під Полтавою вже Карл ХІІ відзначав провину гетьмана: «Мазепа, Мазепа, ви нас завели! Коли б ми були послухали нашого вірного генерала Реншельда». Тут король звинувачував гетьмана в тому, що той змусив його продовжувати облогу Полтави, а не відійти вчасно на інші позиції.

Мало чим від німецької відрізнялася інформація, яка подавалася в австрійській пресі. На сторінках віденського двотижневика «Wiennerishes Diarium» відзначалося про знищення росіянами Батурина та повішення ними манекена, який нагадував особу гетьмана. 3 серпня 1709 року віденська «Der Post-tagliche Mercurius» повідомляла про хід Полтавської битви, а в номері від 21 серпня її кореспонденти дописують про перехід Мазепи через Дніпро.

На відміну від французької чи англійської преси, не досить правдива інформація про події в Україні вміщувалося на сторінках голландської газети «Oprechte Haerlemse Saturdaegse Courant». Так, зокрема, в одному з номерів зазначалося: «…Мазепу, якого видав татарський хан, перевезено тепер до Києва, де йому готують важкий процес», у другому йшлося про те, що турки видали гетьмана цареві. Як бачимо, ні перше, ні друге твердження не відповідали історичній дійсності: в 1709 році український гетьман помер власною смертю на чужині.

А що писали про Мазепу за океаном, в Америці? З великою увагою стежив за подіями, що відбувалися за участю українського гетьмана, бостонський щотижневик «The Boston News Letter», який з короткими перервами виходив з 1704 до 1776 року. Вже у перший рік виходу, в інформації від 25 червня, один з кореспондентів газети повідомляв про похід козацьких полків, очолюваних І. Мазепою, на Правобережну Україну для надання допомоги королю Августу ІІ. Наступного року часопис відзначав про з’єднання українських і польських військ «неподалік Яворова». У номері від 15 липня 1706 року знаходимо коротке повідомлення про те, що «Мазепа є в дорозі до своєї головної квартири та про нього немає інших відомостей». Через рік американські журналісти пишуть про похід «небожа генерала Мазепи» Войнаровського до польського містечка Любліна. Ця звістка подається у номерах від 2 лютого і 1 березня 1707 року. Натомість вченим не вдалося розшукати в американській пресі початку XVIII століття інформації про союз Івана Мазепи з Карлом ХІІ.

Як бачимо не така вже Україна й не знана на європейському та американському Заході, як деколи намагаються переконати нас окремі сучасні засоби масової інформації. Адже ще три століття тому українці стали відомі й цікаві тогочасній світовій пресі (а отже, її читачам) завдяки сміливій спробі гетьмана Івана Мазепи звільнитися від міцних обіймів російського монарха. Й можливо, саме ця подія спонукала знаменитого Віктора Гюго, який у паризьких архівах неодноразово переглядав старі французькі газети, висловити наступні пророчі рядки в поемі «Мазепа»:

… Цей труп живий, що повзаючи гине
Колись іще буде народом України…

Адже в багатьох західноєвропейських країнах — Австрії, Німеччині, Франції, Голландії, Англії — при зачуванні прізвища Мазепа, в уяві освіченої людини відразу ж постане образ такого собі ловеласа, який обворожив ледве не всіх жінок далеких Польщі та України. Чому так трапилося? Звідки бере свій початок легенда (а може, й правдива історія?) про гетьмана Івана Мазепу як східноєвропейського козацького «Дон-Жуана»?

Традиція описувати «любовно-романтичні пригоди» українського гетьмана була започаткована ще за життя Івана Степановича, починаючи з кінця XVII століття. А її виникнення було пов’язане з конфліктом, який трапився між двома придворними польського короля Яна Казимира — молодим покойовим Мазепою та іншим королівським «пажем», Яном Пасеком. Останній у 1661 році підтримував таємні стосунки з опозиційно налаштованими до свого патрона конфедератами. Як вірний слуга, Мазепа був змушений повідомити про це свого короля. У результаті Я. Пасека було заарештовано, але він зумів переконати суддів у невинності. Незабаром під час зустрічі з Мазепою на цьому грунті між ними виникла сварка, яка закінчилася взаємними «ляпасами». Маючи літературний хист, Пасек вирішив відомстити занадто гордовитому «з ніг до голови козакові». Задумана ним помста полягала в написанні та розповсюдженні про свого супротивника неправдивої й сенсаційної інформації, своєрідного «чорного PR-у». Треба відзначити, що це вдалося тогочасному польському літератору надзвичайно добре. Вигаданий ним роман Мазепи з дружиною шляхтича Станіслава Фальбовського закінчувався неперевершеною сценою розправи зрадженого чоловіка над юним коханцем: «… Роздягнувши його наголо, посадив лицем до хвоста, а ногами до кінської голови на його власному коні, зазделегідь знявши з нього сідло. Руки зв’язали за спиною, а ноги підв’язали попід черевом коня. На коня з природи прудкого, нагукали, вдарили батогами, зірвавши йому з голови ковпак, і стрілили над ним кілька разів. Перестрашений кінь погнався додому, як шалений. А треба було їхати через густі корчі, глід, ліщину, грущину, тернину, не простим шляхом, а стежками… І треба було по дорозі часто схилятися, тримаючи віжки в руках, обминати небезпечні густі місця. Бувало, що гілка вдарить часом по голові й роздере одежу. Отже можна собі уявити, скільки дісталося поранень голому вершникові, беручи до уваги, що прудкий і переляканий кінь від страху й болю летів наосліп, куди його несли ноги поки перелетів через ліс… Добравшись до дому увесь поранений, Мазепа почав кричати «Сторожа!»… Вони не йняли віри, але нарешті його впустили, знеможеного й змерзлого, що майже не міг говорити«.

Очевидно, що такий сюжет Пасек запозичив з грецької міфології, зокрема, оповідання про міфологічного героя Іполіта. Той відкинув кохання мачухи і був нею безпідставно звинувачений, а потім покараний за допомогою прив’язування до запряженої конями колісниці. Налякані морським страховиськом коні понесли колісницю, яка через деякий час розбилася, а невинний Іполіт загинув. Ця легенда була описана ще в трагедії Еврипіда (484—404 до н. е.) і пізніше у творах римського автора Люція Аннея Сенеки. Твори античних авторів були добре відомі в Польщі ще з XVI століття. А отже, Я. Пасек спокійно міг ознайомитися з ними й запропонувати читачеві власну, перероблену версію «трагічного» кохання людини, яку нібито покарали за допомогою коня.

Вигадку Пасека відразу ж підхопив інший тогочасний польський мемуарист Еразм Отвіновський, який у свою чергу додав до неї ряд шокуючих читача деталей. У його записах схопленого Мазепу-коханця вимазали липкою рідиною та обсипали пір’ям, а степовий кінь привіз його на велелюдний ярмарок в одному з міст України. Невдовзі до міфотворення прилучився й французький посол при шведському королі Карлі ХІІ Жак Луї д’Уссон, маркіз де Бонак. На початку XVIII століття він записав у своїх мемуарах "… Ревнивець помстився за свою ганьбу. Він звелів роздягнути Мазепу догола, намастити його медом та обсипати пір’ям. Потім його прив’язали до коня і відпустили на волю. Сором, якого зазнав Мазепа, не дозволив йому повернутися додому й показатися перед своїми друзями. Він поспішив на Україну«. Отже, як бачимо, тут подається трохи змінений варіант, поданий перед тим Отвіновським. У 1709 році цю історію повторив у своєму подорожньому щоденнику словак Даніель Крман, який вже зазначав, що Мазепа відбив дружину у якогось визначного королівського міністра, за що його кинули в бочку з смолою і, вивалявши у пір’ї, прив’язали до коня.

Але чи не найбільше поширенню легендарної оповіді про нашого земляка серед європейців сприяв французький письменник і просвітитель Вольтер. Хоча у своїй книжці «Історія Карла ХІІ» (вона вийшла друком 1731 року в Руані) він в основному правдиво відобразив політичні наміри українського гетьмана здобути свободу для України, видатний француз все ж таки не втримався від того, щоб не повторити історію, яка була вигадана Я. Пасеком і підхоплена Е. Отвіновським та маркізом де Бонаком. «Любовна пригода молодого Мазепи з дружиною польського дворянина викрилася. Розгніваний чоловік прив’язав голого Мазепу до дикого коня і пустив його на волю», — писав Вольтер. 1764 року в Амстердамі було видано художню книгу Андре Константа Дорвіля «Пригоди д’Азема», де йшлося про героя-коханця в образі якого вгадувався легендарний Мазепа.

Майже через століття, у 1818 році, знаменитий англійський поет Джордж Байрон напише одну з найвідоміших своїх поем під назвою «Мазепа», де талановито озвучить відоме оповідання:

… Мене десяток гайдуків
Йому до спини прикрутив
Тугим ремінням і пустив…
Свисток, батіг… і кінь побіг,
Що так би й водопад не зміг.
Вперед, вперед! Скажений рух —
Куди не бачив я нічого…
Я ніби згодом спостеріг,
Що він зменшив свій лютий біг,
Та ні! Моє безсиле тіло,
Для диких сил було, мов пух…

Ця поема неодноразово перевидавалася різними європейськими мовами й спричинила до написання іншими авторами XIX століття поетичних творів, де висвітлювалась «любовна трагедія» Івана Мазепи. Серед них найвідоміші — поеми «Мазепа» Віктора Гюго (1829), «Полтава» Олександра Пушкіна (1829) та «Мазепа» Юліуша Словацького (1839). Надзвичайно романтичний сюжет надихає до написання симфонічних опер під однойменною назвою «Мазепа» геніальних композиторів Франца Ліста та Петра Чайковського.

Однак найбільшого поширення серед мистецької еліти тогочасної Європи набувають картини більш та менш відомих художників, які в основному зображують різні сцени легенди про Мазепу, керуючись поетичними рядками найбільш вдалої поеми Дж. Байрона. Один з перших олійних образів Мазепи у 1823 році малює француз Теодор Жеріко. Згодом цього з’явився не один десяток полотен, які за тематикою відображення легендарної оповіді можна розділити за такими назвами: «Старий Мазепа розповідає свою історію Карлу ХІІ» (А. Деверія, 1839; Ю. Коссак, 1860); «Визнання Терезою кохання до Мазепи» (Г. Ріхтер; Х. Яколін, 1850 «Схоплення Мазепи» (А. Баугіан, Ю. Коссак); «Покарання Мазепи» Л. Буланжер, 1827; Л. Гуєснет, 1872); «Погоня вовків за конем Мазепи» (Г. Вернет, 1826; Л. Буланжер, 1839; Ф. Венцель; М. Геримський); «Подолання вплав Дніпра» (Т. Жеріко,1823; Є. Делякруа,1824); «Мазепа і стадо диких коней» (Г. Вернет, 1825; М. Геримський); «Смерть коня Мазепи» (Л. Буланжер, 1830; П.-Л. Лерай, 1849; А.-Н. Морот, 1882; Ю. Коссак); «Козаки знаходять Мазепу» (Є. Харпентер; М. Геримський; Г.-Л. Леві,1875); «Мазепа у козацькій хаті» (А. Деверіа, 1839); «Помста Мазепи» (А. Баугіан, Х. Яколін). Найбільш видатною серед цих багатьох картин визнається монументальне полотно Луї Буланжера, що зберігається в Музеї мистецтв французького міста Руан і зображає сцену боротьби молодого Мазепи з шляхетськими слугами під час прив’язування його до коня.

Фахівці відзначають певне наслідування більшістю художників «рубенсівського» стилю та факту присутності в них певного еротизму. Головним чином майстри пензля подають образ оголеного й прив’язаного до коня літературного Мазепи. Він сприймається якромантичного героя, який хоча й не уник покарання за свій «гріх», але не скорився тяжкій долі. Разом з тим, такі митці, як Л. Буланжер і Г. Вернет вкладали у свої картини глибший зміст і розуміли свого героя як бунтівника.

Зрозуміло, що історичний Іван Мазепа, який вмер власною смертю у 1709 році, не міг «позувати» названим художникам під час їхньої творчості. Адже вся європейська «Мазепіана» була намальована протягом XIX століття, яке отримало гучну назву Віку Романтизму. Тогочасним митцям не обов’язково було навіть використовувати прижиттєві портрети із зображенням «справжнього» Мазепи — їх надихали поетичні рядки Байрона:

… Кохав я і коханим був…
Та ви ще слабкість цю солодку
Не відчували — так я чув…
Ну що ж! То я скінчу коротку
Свою поему мук і втіх…

Де Ля Невіль. Записки про Московію. 1689 р.

«Цей князь з обличчя негарний, але людина дуже освічена і прекрасно говорить латинською мовою. Він родом козак і був на дворі короля Казимира…»

Див.: Січинський В. Чужинці про Україну. — К.: Довіра, 1992. — С.120

Російський резидент у Польщі. 1700 р.

«Изо Львова апреля 15-го числа по календарю польському, будто из за Днепра пришла ведомость к пану краковскому такая, что гетман Иван Степанович Мазепа, и полковники приехали назад из столицы московской… И то сказывают, что он Мазепа был во францужском уборе; и будто по указу царского величества велел бороду себе оголить, чтоб лутче бояр до сего обычаю и убору мог привесть…»

Див.: Станіславський В. До питання про зовнішність Івана Мазепи // Сіверянський літопис. — 2006. — №. 3 — С. 21—22.

Жан Балюз. Лист 1704 р.

«З Московщини я поїхав на Україну, країну козаків, де був кілька день гостем володаря Мазепи, що держить найвищу владу в цій країні…. Колись він, хоч козак, але знатного шляхетського роду, мав надворну рангу при королі Казимирі. Батько мій і він зналися добре, навіть я замолоду бачив п. Мазепу, гарного й стрункого, при дворі (польському)…
Загалом він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо перфектного й досконалого знання цієї мови може ривалізувати з найкращими отцями ієзуїтами. Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших…
Володар Мазепа вже поважного віку, на яких десять літ старший від мене. Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, й їздець із нього знаменитий.
Він дуже поважний у козацькій країні, де народ, загалом свободолюбний і гордий, мало любить тих, що ним володіють. Привернув Мазепа козаків до себе твердою владою, великою воєнною відвагою й розкішиними приняттями в своїй резиденції для козацької старшини. Я був свідком такого приняття, в якому багато дечого на польський зразок.
Розмова з цим володарем дуже приємна, він має великий досвід у політиці й, у протилежність до московців, слідкує й знає, що діється в чожоземних країнах. Він показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив у життю, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видко латинські книжки.»

Див.: Іван Мазепа. — К.: Веселка, 1992. — С.76.; Січинський В. Чужинці про Україну. — К.: Довіра, 1992. — С.120 — 124.

Повідомлення зі шпалт тижневика «Europaische Fama» 1704, 1706 рр.

Козаки «… стоять під командою їхнього вождя Мазепи, котрий завдяки своїй спритності і великому воєнному досвіду, має у світі вже велику славу»…

Даниїл (Даніель) Крман. Історія (Historia ablegationis dni superintendentis Danielis Krmann et dni Samuelis Pohorszky ad regem Svecieae Carolum XII). 1708 р.

«Муж літами понад сімдесятку, з суворим обличчям, зложеним на козацький звичай, учений в латинській, польській і руській мові, власник великих достатків. (Про зовнішність)
… Гетьман уже над гробом та хоче ще покласти свої сили і кров за добро своєї України. Всі присутні однодумно згодилися на план гетьмана заприсягли тайну і розійшлися… (Про мотиви та плани гетьмана перейти на бік Карла ХІІ)
… Побачили ми гетьмана Мазепу, що їхав на прекрасному коні: він у пишнім уборі виїхав був рано до битви; король його похвалив, але велів йти до багажів (обозу — О. К.), щоб шанував своє життя, коли й так здоров’я слабе… (Про події під Полтавою)»

Див.: Січинський В. Чужинці про Україну. — К.: Довіра, 1992. — С.131—133.

Максимілян Емануїл. Реляція.

(Принц вюртемберзький, учасник походу Карла ХІІ. 1708 р.)

«Мазепа не робив своєю особою жадного вигляду, був на тіло худорлявий, невисокий, а на голові мав повно кучерів або польських кіс, проте він у своєму віці (тоді йому було понад 60 років) виказував також іще вогненний дух та добрий розум.»

Див.: Січинський В. Чужинці про Україну. — К., «Довіра», 1992. — С.151

Георг Нордберг.

(Історіограф Карла ХІІ. 1708 р.)

«Мазепа середнього росту, худорлявий, хоча йому близько 70 років, очі в нього бистрі і зберегли весь свій вогонь і всю їх жвавість, вуса має на польську моду.»

Карл ХІІ.

(Шведський король. 1708 р.)

«Побачив чоловіка, котрого кожний крок і кожний рух свідчили про дуже високу культуру і про незвичайно вироблені товариські форми.»

Йоганн Барділі.

(Шведський офіцер. 1708 р.)

«Ваші очі полонили його білі руки, тонкі, повні грації, та його горда голова з білими пуклями, довгі обвислі вуса, а понад усім цим величність, яку зглагіднювала елеганція.»